Ліс такий же – ти був інакшим

Куди піти? Все чого Ештон хотів – помедитувати в тиші. В квартиру? Так. В купальню. Що понахабніти трохи? Ештон вирішив таки знахабніти. Віддав через програмку свиті наказ, щоб набрали йому купальню. І до вечора не чіпали.

Так що, нарешті, довгоочікувана самотність.

Ештон повечеряв уже з Мерін на якомусь черговому збіговиську. Тому ні про що турбуватись не було потрібно. Він просто зайшов в купальню, роздягнувся, сів у гарячу воду і розслабився. Чорт. Зручна купальня. От чого раніше сюди не приходив? І для медитацій прекрасно. А цим він зараз і займеться.

Ештон м’яко, повільно, не поспішаючи, не форсуючи, занурився в енергетичні потоки. Це місце було достатньо чистим в енергетичному плані. М’які потоки енергії протікали у гарячій воді і куйовдились у парі. Ештон рослабився на цих енергетичних хвилях, непомітно фокус звужувався, він бачив дрібніші вкраплення енергії на стінах, і її розводи то тут, то там. Мабуть, це механізми. М’яким теплом відчувалася Мунлайт десь на периферії. В печаті лавою бурлила енергія Рікона, повільно переливалася. Десь вглибині прохолодним сріблом перекочувалася невгамовна ХієдХайн. А у вмістилищі договору накопичувалася його власна. Вона відчувалася найдивніше. Ештон чітко відчував її грандіозну кількість, містилище не було наче голодний шлунок, але відчувалося порожнім. Енергії там було предостатньо, але тільки дай – містилище не відмовиться. Ештон переніс свідомість стрімким потоком сюди. Він торкався до цієї енергії лише раз. Випадково, несвідомо. Тож варто спробувати. Ештон простягнув руку і срібний потік слухняно влився в його енергетичне тіло. Ештон визирнув свідомістю назовні, аби перевірити результат. Все довкола вібрувало від перенапруги. Повітря. Вода. Камінь. Ештон припинив черпати енергію з акумулятора і зосередив вже вивільнену у кулю. Сяючий синюватий шар. Ештон поглинув цю енергію. Він відчув себе… Ситим. Схоже, енергія полилася назад в акумулятор. Так можна було насититись сьогодні після медитації. Стало б одразу краще. Хм… Знатиме на майбутнє.

Що ж робити з Ліам? Правда в тому, що він і справді більше не має права так ризикувати. Суть в тому, що у нього були необхідні інструменти, аби вибратись з душевного простору Ліам. Якби не шалений збіг обставин – він не знайшов би образи душі. Якби у нього було б недостатньо сили, аби не вбивати звіра, і не достатньо волі, аби примусити його допомогти… Тоді Ліам померла б. А з нею помер би і Ештон. Проте тепер він і справді не солдат. І з собою на той світ він забере як мінімум Сірін і Рікона. Це неприпустимо. Він відповідає за їхні життя. А значить, він мусить берегти власне. А що ж казати за Мерін? Чи має право він її залишати знову одну? Жодного права. Вона не готова жити без нього, знову одна. Окрім всього. Добробут і майбутнє ларів зараз залежать від нього. І це остаточна крапка.

Ліам, як і казав Храм, мусить впоратись сама. А якщо не впорається, Ештон власноруч поховає її.

Проте Ештон мусить їй допомогти. Вона лише дівчинка. Що ж робити? Звичайно, глибокі медитації з нею – не варіант. По перше, він не має на це права. Він не її вожак. По друге, це все ще не безпечно в її випадку.

А значить лишається єдиний варіант – вона мусить навчитися битися зі звіром в реальному світі. Або миритися.

Ештон відкрив очі. Значить він пройде з нею цей шлях. А опісля або проведе її під вінець з достойним. Або поховає.

***

На наступний день Ліам вже чекала біля входу в Храм, як і просив Ештон.

Вони вийшли на вулицю. Дівчинка привітно усміхнулась Ештону. Він відповів їй посмішкою і погладив по голові.

– Ну, що? Випускай звіра. – Сказав він їй. Ліам послухалась. Щойно звір ступив на траву, покосився на Ештона і притис вуха. Запам’ятав.

– От і чудово. Прогуляємось. – Кивнув Ештон. Ліам і звір слухняно поплентались поруч.

– Часто ти його випускаєш? – Почав розпитувати Ештон.

– Не знаю. – Стенула плечима маленька. – Так, як і інші. Коли хочеться.

Ештон усміхнувся. Хороша мала.

– І що далі? Як він себе поводить?

– По різному. Часом злиться. Часом нормально. Як у всіх. – Розповідала дівчинка.

– Довго ти його можеш утримувати тут?

– Ну… – Ліам задумалась. – Не знаю. Зазвичай він не довго хоче бути поруч. Покрутиться трішки, і тікає потім. А далеко ж відійти не може. Енергетичне тіло руйнується. І звір вертається. – Цікаво.

– І він завжди так робить? – Спитав Ештон.

– Так. Завжди. – Кивнула дівчинка.

– А ти як почуваєшся?

– Не знаю. Як завжди. – Стенула вона плечима.

– Хм… Я маю на увазі… Каже тобі щось звір? Може не вистачає чогось? Може хочеться чогось? – Може в цьому причина? Дівчинка задумалась.

– Ні. – Усміхнулась вона і заперечно похитала головою. – Все добре.

Хм…

– Що ж… Спробуємо кілька вправ. Гаразд? – Запитав Ештон. Мала зраділа.

– Для початку подивимось, що робитиме звір, якщо не зможе піти від тебе. Я створю бар’єр навколо тебе. А ти поспілкуйся зі звіром.

– Гаразд. – Дівчинці було цікаво.

Ештон з разу третього створив бар’єр навколо цих двох, через який звір не зміг би вибратись. Вони певний час потопталися всередині. А потім пробували спілкуватись біохвилями. За якийсь час звір зрозумів, що Ештон його не чіпатиме і став обвикатись.

Ще через трішки звір збагнув, що покинути бар’єр не може. Став злитись, пробував навіть напасти на Ліам. Мала захищалась. Хоча її бар’єрчики чи енергетичні хвильки були поганенькі… Так вони і товклися в середині. Дуже швидко Ештону набридло, хоч тримати бар’єр було не просто в плані концентрації (непогана вправа), але монотонно. І він попросив Рікона принести йому книгу з його бібліотеки.

Рікон прийшов достатньо швидко.

– Як справи? – Спитав він, простягаючи книгу.

– Не погано. Спостерігаю поки. – Відповів Ештон.

– Чому не користуєшся печаттю? – Поцікавився Рікон.

– По перше, вчусь робити бар’єр. Різну потужність, амплітуду використовую. По друге, хочу підібрати амплітуду під звіра. І потім створити щось типу тренувального майданчика для ларів.

– А щось таке, як тренажер, що Акіл подарував? – Здогадався Рікон.

– Так, якщо це спрацює. Щоб діти могли з звіром тренуватись. – Кивнув Ештон.

– А по третє… Економлю твою енергію. Вона мене виручила дуже вчора. Нехай буде про всяк випадок. – Від цих слів Рікон зашарівся.- Зви завтра Сірін. Повчиш їх двох медитацій. І у Сірін має чудово виходити бар’єр. У неї дуже хороший баланс внутрішньої енергії. Хай би вчила дітей. – Запропонував Ештон.

– Гаразд. – Погодився Рікон.

Тим часом звір бісився. Не міг вибратись з бар’єру – ричав, нападав…

– Слухай. Чому він біситься? Твій звір же просто розчиняється в повітрі. І бігти йому нікуди не треба, щоб повернутися у душевний простір. – Спитав Ештон у Рікона.

– Ну… Або він не вміє ще просто повертатися у душу. Або не хоче. – Пояснив Рікон.

– Не хоче? – Задумався Ештон. Хм… – Тобто він хоче вибратись з бар’єру. Ліам! – Звернув на себе увагу Ештон. – Твій звір вміє повертатися в душевний простір з місця? Просто розчинятися ніби в повітрі, а не відбігати за межі радіусу твоїх можливостей?

– Вміє. – Кивнула мала.

– Окей, продовжуйте. – Кивнув Ештон. Вміє…

***

З допомогою Храму Ештон виділив ще вісьмох дітей з подібним дисбалансом, як у Ліам. І тепер окрім щоденних тренувань з майбутніми розвідниками Ештон тренувався ще й тут, на Єлисейських Полях з малими ларами.

Він придумав кілька вправ. Спілкування із звірами в бар’єрі, тут ясно. Медитації – тут Рікон вчив, і дітей, і Сірін. Доганялки з звіром: якщо звір кудись біжить, то діти його пробували наздогнати у супроводі дорослих ларів. Ну, а що? Може звірі кудись їх ведуть або що. Так збільшується радіус куди звірі можуть забігти. Часто вони добігали і до Гарему. Але згодом просто розчинялись в повітрі. Ештону це не зовсім подобалось. Щось тут не те. Вони ніби щось шукають і не знаходять. Якщо так подумати… То звірі – це ж голі інстинкти. Щось вони хочуть, а що… Ештон здогадувався…

Також Ештон підключив вожаків цих дітлахів. Він розсудив, що вони теж мають допомагати. І щось виходило. Вожаки і їхні звірі пробували втримати звірів на території Єлисейських Полів – ніби здобич заганяли. А також вожаки “виховували” неслухняних звірів. Ештон пробував вчити їх терпимості.

Плюс вони влаштовували щось типу поєдинків між звірами. В деяких брали участь і лари.

А Ештон за всім спостерігав і коли був час – читав книги зі своєї бібліотеки, вчився контролювати бар’єри, експериментував. А звірі йому допомагали – така собі розвага “пробий бар’єр Ештона”. На тренуваннях з майбутніми розвідниками Ештон уже й так наловчився контролювати біохвилі і економно використовувати енергію, а тут він ці вміння зміг відточувати – діти підказували. Виявляється до дестабілізації вони досить добре з цим вправляються. Хоч і хаотично якось.

Також Рікон вчив його користуватися печатями, створювати їх. Вони разом вивчали їх різновиди і таке інше. Виявилось і справді просто – це ніби вплести енергетичний зв’язок (або кілька) між стабільними потоками енергії в організмі, що нагадували енергетичні судини. Можна було ще зв’язки між клітинами використати. Це якщо вживляти печать в живий організм. Штука в надійності, якщо порівнювати з енергетичним зв’язком. В непорушності. Зняти печать теж можна, але це більше схоже на здирання шкіри – печать впілтається настільки глибоко, що стає частиною організму. Складність накладання печаті в точності. Мікроскопічна робота, фактично. Якщо ще між судинами вплітати печаті Ештон одразу навчився, то між клітинами (як зробив для нього Рікон) – було добіса складно. Ештон замучив себе тренуваннями. Але успіхів добився посередніх. Втім, здаватись він і не збирався.

А от що стосується печатей на не живих об’єктах – так це взагалі якась квантова фізика… Ештон і Рікон разом стали це вивчати і плавно це марудство перетекло в бібліотеку Ештона на вечірній час, як не дивно з цим їм став допомагати Акіл. Виявилось він немало десятків років цим займається.

Тиждень за тижнем йшов. І загалом Ештон був задоволений. Дітлахам подобалось. А головне був толк – Ештон разом з Храмом спостерігав за їхніми душами. І звірі поступово входиди в якийсь спокій. Всі, окрім Ліам. Вона гасла. І з кожним днем звір вимотував її людиноподібну частину душі все більше. Минуло всього півтора місяці… І, мабуть, не варто очікувати, що проблема, яка зріла роками, магічним чином вирішиться за короткий строк… Але у Ліам не було в запасі більше часу.

Цієї ночі ноги привели Ештона в Храм. Він сів на перила балкону, аби не торкатися ногами води. Можливо він так буде менш помітний?

Ештон схрестив перед собою пальці, спершись ліктями об коліна. І поглянув вгору. ХієдХайн не дає йому спати – завтра повня. Не одна вона, по правді. Завтра Тісай заключить договір з Розвідником. За цих двох Ештон спокійний – відчуває, що все у них гаразд. Ніби поладнали.

Та насправді… Душа ниє за Ліам. Вона спить в кімнаті за його спиною. І Ештон відчуває, якими тихими стали її біохвилі. До наступної повні вона не доживе.

Що б він міг ще зробити для неї? Ештон бачив, що робив все вірно, можливо з часом він знайде ще більше способів і вправ для дітлахів… Але для Ліам було надто пізно. Це її остання повня. Що ж. Або завтра, або ніколи.

***

Ештон стояв на балконі в оточенні Рікона, Сірін, Характерниці (яку він запросив), Лагора і Ліам.

Тісай з Розвідником вибрали договір покровительства. Обряд плавно протікав під яскравим Місячним сяйвом. І всі присутні стали свідками, як лар і людина уклали договір, що зв’язав їх на все життя.

Опісля Лагор провів Характерницю і Розвідника.

Ештон, Ліам, Рікон і Сірін поспішили в їхні кімнати – переодягтись і взяти заготовлені рюкзаки.

Ештон послідував з Храму, взявши за руку Ліам. Рікон і Сірін слідували за ними. Всі четверо йшли мовчки. Біля виходу з Елізіуму їх чекали капсули.

Опісля короткої подорожі, капсула Ештона відкрилась під нічним небом. Як же він сумував за цим запахом. Ештон встав на траву.

Ештон був одягнений, так, як він проходив пів життя – в берцах і бойових штанах, футболці, бойовій куртці, в якій було все що може знадобитися на похваті. На руках були тактичні рукавиці без пальців, до ноги був прикріплений кинжал, що йому подарувала Сірін. Волосся зібране в неакуратний хвіст.

А найголовніше – довкола був ліс. Повітря, наповнене запахами. Ештон ступив кілька кроків назустріч природі і зупинився. Прислухався – тиша. Наповнена нічним життям. Серце сповільнилось, дихання притишилось. Ештон відчув всім єством ліс довкола, почув, як вітер тривожить листя. Він підняв погляд- зорі в Шазарії, як завжди неймовірні. Ештон торкнувся пальцями до рукояті кинжалу. Він прислухався своїм шостим чуттям. Спеціально не сприйняттям. Ештон хоче відчути біохвилі. Не побачити їх. І так. Він відчуває. Зграйку малесеньких пташок на дереві. Змію, що затаїлася між гіллям. Відчуває серцебиття якоїсь тварини зліва. Ештон закрив очі і глибоко вдихнув.

– Рікон, Сірін тримайтеся позаду і збоку в радіусі п’яти – десяти метрів. Ліам зі мною. Випускайте звірів. Ліам, сьогодні твоє полювання.

– Так, Хранитель. – Ліам вивільнила звіра. Він ступив кілька кроків вперед. Ештон послав кілька застережливих хвиль. Звір слухався. Але вуха, що вловлювали кожен звук нічного лісу, стояли сторчма, вказуючи на його готовність. Ештон обернувся. Звір Сірнін був прекрасним. Мав густу, довгу шерсть. Був значно меншим, ніж звір Рікона. Її звір мав глибокий погляд. Був спокійний і готовий. Впевнений. У Ештона серце защеміло. Душа Сірін прекрасна. Він усміхнувся її звіру. І звір відповів поглядом лише. Звір дивився на Ештона… І сплутати цей погляд не можна ні з чим. Звір любив і поважав його. Бачив в ньому вожака: захист, силу… І ще щось. Щось своє.

Рікон дивився навкруги величезними очима. Ештон відвернувся. Подивився знову вперед.

《Рікон. У тебе все в нормі?》- уточнив Ештон.

《Так. Просто… Минулого разу тут було так само?》- Він був спантеличеним.

《Так, Рікон. Ліс був таким же. Ти був інакшим.》- Це правда. Тепер Рікон відчуває. Тепер, коли всередині він, нарешті, знайшов мир. Тепер він відчуває ліс. Його заворожуючу велич. Силу. Енергію. Природу. Ештон відчував його біохвилі. Рікон… Нарешті може це відчути. Мабуть це і є єднання з природою.

Ліам відчувала тихий трепет. Вона розуміла свій стан. Розуміла, що її чекає невдовзі. Та вона не боялася смерті. Спокійно дивилася їй в очі. Ештон поважав цю дівчинку. В якийсь момент він перестав її жаліти. Його жалість їй не потрібна. Їй потрібен ліс. Місяць. Їй потрібна ця остання путь.

Ештон дав звіру дозвіл. І звір тихо знявся з місця. Пішов тихим кроком. Потім спокійною риссю. Він швидко вийшов на слід здобичі- якийсь птах, швидше за все. Досить великий. Ліам трималася слідом – ступала безшумно за звіром, тримаючи в руках мисливський ніж. Так, як вчив Ештон. Він же тримав у руках власний кинжал. І відчував, як енергія в ньому відзивається в пальцях. Жадібно хапається за енергію Ештона, просочується в руку. Прагне воз’єднання з кров’ю ворога чи здобичі. І з енергією власника. Зброя. Ештон не був певен чи жива. І, мабуть, без свідомості. Без душі, швидше за все. Але… З волею? І його воля спрагла…

Сірін і Рікон з їхніми звірами оточували Ештона і Ліам. Прикривали тил, страхували бічні шляхи відступу.

Звір тихо підкрався, усі старались маскувати свої біохвилі, крадучись слідом. Звір тихо завмер, невідривно відслідковуючи здобич. Зробив ще один тихий плавний крок. Ліам застигла в позиції готовності. Ще мить… І обоє знялися з місця. Безкрилий великий птах запізніло помітив напад – сполохано закричав, шукаючи порятунку у втечі. Та погоня була коротка, блискавична. Звір швидко відштовхувався лапами, наздоганяв стрибками. Ліам не відставала ні на крок. Сьогодні вона була зібрана, холодна і спокійна. Сьогодні вони з звіром знайшли свій мир. Ліам ловила ногами сліди свого звіра, і Ештону здавалось, що вона невагомо летить над землею, наче… саме уособлення мисливиці. Ештон не бачив ще прекраснішого хижака. Звір наздогнав її – вп’яв безжалісні зуби в тіло пташки, не пошкоджуючи її плоть, та приносячи страждання, змушуючи жертву збитися з кроку в больовій агонії. В цей момент Ліам стрибнула над звіром, відштовхнулась від дерева і стрибнула на величезного птаха, сідлаючи його смертельною хваткою. Птах завалився набік, намагаючись скинути небезпечного вершника, та в наступну мить ніж Ліам зустрівся з плоттю. Ліам, виснажена боротьбою за власне життя, обезсилено дихала, нависаючи над жертвою. Втім її погляд був повен тріумфу. Звір теж підійшов і навис над жертвою і Ліам. І врешті Ештон дозволив собі сковзнути у сприйняття. Звір ввібрав якісь крихти енергії смерті. Не багато. Але… Він спробував. А тоді розчинився в повітрі, повертаючись в душу Ліам.

Ештон підійшов до Ліам. Наблизились Рікон і Сірін. Всі дивились на неї. І всі розуміли – тут їй і місце. Серед лісу. Під місяцем. В крові жертви.

Вона встала і поглянула в очі Ештону.

– Дякую. – Ліам закрила очі і підняла ніс догори, вловлюючи запах лісової вологи і крові.

Вони забрали здобич і повернулися до свого імпровізованого табору. Розпалили вогнище і зготували вечерю. Й їли, тихо обговорюючи полювання.

Опісля спакували залишки здобичі, відходи закопали. Об’єднали спальники і вляглися на нічліг. Ліам запитально на них поглянула.

– Йди до нас, Ліам. Можна. – Усміхнувся Ештон. І дівчинка. Хоча… Уже не зовсім дівчинка… Уже не сьогодні. Ліам лягла до них. І вони всі разом заснули під ранковою зорею.

Ештон не пам’ятав нічого подібного в своєму житті. Нічого настільки ж природного. Мабуть, сьогодні Ештон теж на своєму місці.