Розділ другий, або пробудження, розвідка та теорії

Свідомість поверталась поступово. Спочатку з’явилось відчуття власного тіла, потім запах солоного морського бризу, та нагрітого сонцем каміння, а після цього крики галасливих чайок вдалині. Щоб відкрити очі знадобилось просто титанічне зусилля, але як тільки світ представ перед нею, полуда спала.

Дівчина піднялась на ліктях та озирнулась навколо. Вона лежала на широкому, м’якому ліжку, під великою важкою ковдрою, відгороджена від решти кімнати блідо-зеленим балдахіном. Ліжко було незнайомим. Та й балдахін. Годі було і уявити, щоб така краса висіла в її орендованій однокімнатній квартирі на околиці міста.

Тихо зітхнувши, дівчина обережно підвелася, та, відхиливши дорогу тканину в бік, опустила ноги на підлогу. Відчуття власного тіла було дивним. Скидалось на те, що вона якось дивно відлежала руки та ноги, або що ці самі руки та ноги їй замінили на чужі. М’язи скорочувались занадто різко, а кінцівки мимовіль смикались, наче до них під’єднав нитки лихий лялькар. Але обережний погляд вниз трохи заспокоїв – та сама бліда шкіра, з сіточкою блакитних вен, родимка на правій руці біля вказівного пальця, та коротко підрізані нігті. Руки були ті самі.

«Що за дивина?» – роздратовано труснувши головою, вона озирнулась навколо, намагаючись зрозуміти, де знаходиться.

Кімната була просто неймовірною. Здавалось, що жити тут має хіба справжня принцеса. Велике прочинене вікно впускало свіжий вітерець, що коливав прозорі фіранки, та сонячні промінчики, які бешкетливо сяяли на біло-золотих шпалерах. Зелений балдахін і, такого ж кольору, крісла та дивани стояли в кутках, створюючи величну та затишну атмосферу. Було легко уявити, як якісь придворні дами відпочивають в цих кріслах від полуденної спеки з келихами вина та пліткують про принців та драконів.

Але наскільки б не була прекрасна кімната навколо, дівчина занервувала. Місце незнайоме, останніх спогадів нема. Може її викрали? Торгівля людьми? Рабство? Та ні, тоді вона прокинулась би в темному бараку, чи підвалі, а не в подібному місці. Але ця думка заспокоювала мало. Трохи втішало тільки те, що поряд нікого не було. А це означало, що можна спокійно роззирнутись, та, можливо, зрозуміти, що відбувається.

Після більш уважного огляду оточення знайшлися двоє дверей. За першими виявилась вельми охайна та сучасна ванна кімната. Дівчина схилилась над раковиною, щоб умити обличчя, але зіткнулась зі своїм відображенням у великому дзеркалі, та заклякла. Звідти на неї дивилась… Це була вона, і одночасно хтось інший. Її звичайне обличчя стало білішим, риси загострились, а очі…

– Не може бути, – видихнула вона, схиляючись до дзеркальної поверхні, та відтягуючи повіку.

Райдужки, які вона завжди ховала за кольоровими лінзами, щоб надати їм такого бажаного світло-сірого кольору були саме такими, як вона звикла їх бачити вранці, збираючись на роботу. Але прискіпливий погляд не міг відшукати ореолу від цих самих лінз. Здивовано кліпнувши, дівчина змочила палець водою, та спробувала зрушити з місця дивну непомітну лінзу, але її не було. Лінзи не було, а колір був. Як таке можливо? Вона здивовано дивилась на себе, та помічала все нові і нові деталі. Кудись зникла сувора зморшка між брів. Волосся, фарбоване в червоний близько місяця тому втратило свої темні відрослі корені, та стало виглядати більш доглянутим та шовковистим. А крізь цю яскраву копну проглядали гострі вуха. На розглядання цих вух з усіх боків пішло щонайменше десять хвилин, після чого довелось зробити невтішні висновки.

«Я, або з’їхала з глузду і зараз сиджу в кімнаті з м’якими стінами, пускаючи слину, або потрапила в інший світ, де перетворилась на якусь ельфійку» – з глибини її горла вихопився істеричний смішок. – «Цікаво, який варіант гірший?»

Одразу згадались безліч книжок про тих, хто потрапив в інші світи. Зазвичай це були щасливиці, в яких неодмінно закохувався прекрасний принц, або древній вампір, чи такий же раритетний ельф. І жили вони довго і щасливо. Дівчина скривилась. Чекати бовдура-принца не хотілось. Закохуватись теж. Хотілось додому. Але як туди потрапити і, що жахливіше, пояснити друзям та рідним наявність довжелезних гострих вух, ідей не було. Спіймавши себе на цій думці, вона подумала про дивну відсутність паніки, яка була б зрозумілою.

– Схоже в мене тиха істерика, – стиха повідомила вона своєму відображенню, та пішла шукати одяг. Розгулювати по незнайомій території в дивній довгій нічній сорочці бажання не було зовсім.

Рідненькі джинси та футболка знайшлись на одному з крісел, дбайливо розкладені невідомим добродієм. Кросівки стояли поряд. Тому швидко натягнувши на себе звичний одяг, що був, схоже, ще й випраний, дівчина попрямувала до других знайдених дверей в пошуках відповідей.

За ними виявився  широкий світлий коридор з купою поворотів та дверей, тому вона зітхнула, та пішла на розвідку, намагаючись запам’ятати дорогу, щоб мати можливість повернутись назад. Більшість дверей були замкнені, а за відкритими ховались схожі як дві краплини води спальні, що різнились тільки своїми кольорами. Дорогі та вишукані тканини, охайна ліпнина та неймовірної краси меблі. І жодної живої душі. Здавалось, що всі просто вимерли, залишивши по собі пустуючі хороми.

І ось нарешті коридор вивів її до великої зали. Було схоже, що тут зазвичай обідала велика сім’я. в самому центрі в сонячних променях купався довгий пошарпаний дерев’яний стіл, оточений такими ж стільцями. У останніх були дивної форми спинки – з них ніби вирізали шматки, залишивши середини відкритими.

«Дивина, та й годі» – подумала вона, проводячи пальцями по краєчку стола. – «Скрізь все таке охайне, ніби ніхто тут не живе, а тут таке пошарпане».

Теплий порив вітру кинув їй на обличчя кілька прядок волосся, змусивши обернутись. Широкі двері були відчинені, відкриваючи вид на широкий балкон з кам’яними перилами. Здалеку долинав шум міста – галас людей, музика та сміх. Не втримавшись, дівчина ковзнула на двір, щоб роззирнутись і завмерла, побачивши пейзаж.

Кам’яний балкон був на такій висоті, що голова йшла обертом. Будинок, в якому вона опинилась, стояв просто на скелі, такій крутій, що й годі було думати про втечу. А внизу розкинулось невелике гамірне місто, оточене високими горами та морем.

«Та де ж це я, вбіса, опинилась?» – думка промайнула в голові, та раптом зникла, відігнана здивуванням. Над містом внизу кружляли дві постаті – чоловік та жінка. Вони тримались за руки та голосно сміялись, тримаючи себе в повітрі помахами великих чорних крил.

– В мене був такий же вираз обличчя, коли я побачив це вперше, – промовив веселий голос за її спиною.

Намагаючись залишатись спокійною, та на заверещати, дівчина повільно озирнулась. За кілька кроків від неї, спершись спиною на стіну, стояв незнайомець, доброзичливо всміхаючись, та склавши руки на грудях. Його довгим рудим волоссям грався вітер, а ранкове проміння виблискувало на золотому оці, що дивилось на неї з пошрамованої половини обличчя.

– Я Люсьєн. Вітаю тебе у Дворі Ночі, прекрасна незнайомко, – промуркотів цей дивний чоловік, злегка схиливши голову. – Можу я дізнатись твоє ім’я?