Був сонячний ранок у містечку. Маленька дівчинка, як ранній жайворонок, прокинулась і на її лиці сяяла посмішка. Вставши, вона подивилася у віконце, в якому ледь-ледь було видно її відображення. Великі помаранчеві очі, які накладалися поверх сонячних променів, дитяче лице з рум’янцем та неслухняне хвилясте блакитне волосся, яке дівчинці було до талії. Знайомтеся, Тамара Варяга. Зазвичай, вона звикла як її кличуть скорочено Тома й наразі, дівчинці лише 8 років, але початок історії береться саме з цього ранку.

Тихенько, навшпиньки, Тома вийшла з кімнати, де ще солодко дрімав її старший брат який завжди щось патякає собі під носа, а далі вона непомітно пройшла кімнату батьків і спуститися сходами. Зайшовши на кухню, Варяга почала шукати свої улюблені кухлики, які ніби на зло заховалися від неї, утім як тільки дівчинка побачила їх у тумбі, вона щиро засіяла своєю милою, величезною посмішкою. Взявши величезний табурет, дівчинка встала на носочки та потроху почала спускати об’єкт її пошуків. Один кухлик, другий, так на столі вже стояло 7 порожнього і чистого посуду. Тома уважно перерахувала їх, щоб бути на 100% впевненою, що вона нічого не забула. Звісно, вона гадала, що кухликів 8, бо, як на зло завжди забувала цифру 7. Відкривши відро з водою, дівчинка своїми рученятами почала набирати в кожен кухлик воду, і з кожним новим кількість води збільшувалася. Коли Тома набрала воду, вона взяла дві чайні ложки та почала стукати по кухликах. Моментами, коли дівчинці щось не задовольняло, вона то підливала то відливала воду з посуду, й так, вона робила до тих пір, поки її все почало влаштовувати.
Дуже тендітно, акуратно, не поспішаючи та не сильно, малеча почала стукати по кухликах ложечками, у різному порядку. З цього виходила проста мелодія, яка нічого в собі не несла і була просто для душі. Так, воно звучало по-дитячому, але головне, що Тамарі подобається й вона не зупиняється. Дівчинка ніби й знала, що вона робить, але й одночасно не розуміла. Єдине, що вона добре розуміла, так це те, що в залежності від кількості води звук буде відрізнятися, тому 8 склянок (на справді, ми пам’ятаємо, що їх лише 7) звучали по-різному, кожна була унікальною.        Так Варяга склала милу мелодію зі звичайних кухликів, і вона настільки зануритися своєю грою, що не помітила, хто позаду неї.
– Що ти тут стукаєш по посуду? – прозвучав суровий жіночий голос. Через несподіванку, Тома сильніше стукнула по кухлику і через це звук був дзвінкіший, що всі змружились.
– М-Мамо! – з переляку промовила дівчинка, дивлячись на мати. Лице жінки було зле, червоним, лютим й вона одразу почала іти в наступ до дівчинки, виймаючи з її рук ложки.
– Щоб усього цього не було! – нагримала жінка із зеленими як болото волоссям. На обличчі малої дівчинки був переляк і сором, й опустивши очі, Тома почала прибирати свої кухлики, виливаючи воду назад у відро.
– Значить так, – почала читати свої нотації старша, – Скільки раз я говорила не брати ці кухлики й безтямно стукати по ньому? Ти ж сама розумієш, що сенсу воно ніякого не має, але ні: ти така нікчема, яка, тим паче не слухає мене, й робить дурні речі! Ох, чому з тобою так важко?
Тамара нічого не говорила, а мовчки складала кухлики; її рученята тряслися, а очі почали мокнути.
– В-Вибач – промовила Тома, тримаючись, щоб не заплакати.
– Що ти там під ніс бурчиш? Я не почула? – крикнула жінка, схваливши за ручку дівчинки
– В-Вибач….
– Голосніше!
– Вибач!
– Ось так і треба! – кинувши руку доньки, гавкнула володарка червоних очей, які не знають жалю.
Через агресивність матері, Тома не змогла керувати свою рівновагу, тому впала зі стільця. На той момент, жінка стояла спиною до дівчинки та навіть не повернулася до неї.
– Щоб після сніданку, весь посуд блищав. – максимально холодно промовила мати.
Тепер, Тома залишилася одна на кухні та в її голові лише одне не давало спокій.

“Чому вона мене не любить…?”

***

– Дякую, було смачно! – промовив чоловік, ніжно посміхаючись.
– Так, мамо! Було дуже, дуже, дуже смачно! – крикнув брат Томи, гладячи свій живіт.
– Ох, ви мої хлопчики! – з посмішкою промовила жінка, – Для вас – завжди найкраще!
Одна тільки Тома мовчки дивилася на свою пусту тарілку, та ніхто не міг збагнути, що з нею не так, а жінка лише суворо на неї дивилася.
– Щось не так, Том? – з турботою в голосі запитав чоловік.
– Ні, все добре, тату…- засмучено промовила дівчинка.
– А ти знаєш, що ми сьогодні йдемо у місто?- намагався підбадьорити доньку чоловік. Тома посміхнулася, але не встигла вона щось сказати, як її перебили
– Святославе, – мовила мати, – Вона не піде з нами в місто, правда, Том?
Тут дівчинка тільки но згадала, що вона покарана і посмішка зникла також як і з’явилася.
– Так… – мовила засмучено дівчинка – Я залишуся вдома.
– Он воно як. – тепер й чоловік трохи засмутився, – Що ж! Захаре, Анно – збирайтеся. Зараз підемо у місто.
– Ура! – крикнув хлопчик у якого волосся та очі були мамині.
Всі пішли збиратися, тільки Тома залишилася за столом…

*

Милячи посуд, Тома думала, як її сім’я зараз веселиться у місті, а точніше у Жуківці, де в центрі є її улюблене місце – фонтан із золотими рибками. Шкода, що вона його сьогодні не побачить. Тома усвідомлювала, що якби вона ослухатися мати, то зараз не мила б посуд, а милувалася фонтаном.
“Ні, – каже сама собі дівчинка, – Краще мити посуд, я пограла на кухликах і не жалкую. Я буду це робити, знаючи що музика – державна та мамина заборона”
І тут, дівчинка збагнула: те, що вона не пішла зі своєю сім’єю – перевага. Її погляд зупинився на намиленому кухлику, в який сьогодні вона набирала найбільше води, поміж усіх.

*

– Мамо, мамо, дивися, який летючий змій! – радів хлопчик, який давно не був у місті.
– Якщо будеш добре навчатися у школі, то в тебе буде такий же! – з посмішкою промовила Анна.
Захар натомість від радості поскочив й побачивши фонтан побіг до нього.
– Тобі не здається, що ми занадто балуємо Захара? – промовив Святослав, звертаючись до своєї жінки.
– Ти що, Святославе! – викинула різко жінка, – Наш любий син заслуговує все найкраще! Його ПОТРІБНО балувати, мій милий Святославе!
Від цього, батьку двох дітей стало ніяково, бо він не підтримує погляди своєї коханої, однак нічого з цим вдіяти не може. Подивившись на безхмарне небо, він згадав свою доньку – Її волосся було таким пухнастим як хмаринка і таким блакитним як небо, на обличчі блондина з’явилася посмішка.
– Як гадаєш, – промовив Святослав, – Тома вже готова до школи?
– Тома? – із сарказмом в голосі промовила Анна, – До школи? А навіщо їй це?
– Принаймні навчитися читати та рахувати.
– Це буде дорого. З наступного місяця податки стрибнуть, а у нас син не вдягнутий.
Чоловік із жовтогарячими очима нічого не промовив, бо він любив і поважав свою жінку, тому завжди буде її підтримувати, навіть якщо його серце буде жертвою тортур.
– До того ж – промовила висока пані, – Треба вкладатися в неймовірного обдарованого сина, а не в Тому.
Святослав не зрозумів, що мала на увазі Анна й вже хотів щось мовити, однак його відволікли
– Мамо, мамо! – почувши голос сина, Анна зі Святославом рефлекторно повернулися до нього. – Тут щось будують!
Справді: в центрі Жуківців, ставлять сцену. Батьки Захара підійшли ближче до сцени та побачили оголошення.
– “Перший і останній раз у вас буде можливість позмагатися у музичному конкурсі або просто бути глядачами вишуканої музики. Через три дні чекаємо всіх охочих на сцені!…” – прочитав у голос Святослав.
– Це взагалі легально? – фиркнула Анна, – Сумніваюся, що це було видано підписом самого короля Артура.
– Дійсно, це ж протизаконно. – промовив Святослав, вчитуючись у рядки.
Потім, поки жінка гралася зі своїм сином, чоловік підійшов до керівника і запита того, що тут насправді коїться. Як виявилося, король Артур видав наказ, показати всьому народу, як грають знаті простим людям, щоб ті зрозуміли, що вони ніколи не зможуть стояти пліч-о-пліч з Вищим світом та найголовніше – музикою. Вкотре Святослав розчарувався у владі, хоча сам іноді чув, як його донька порушує великий закон на заборону музики. Проте, якщо так подивитися, вона не грає на музичному інструменті – простий посуд, до якого нікому немає діла. Голова сім’ї Варяг уточнив, чи кожен може брати участь у цьому заході, та йому відповіли, що так, навіть бажано, бо таким чином буде подвійний ефект розчарування.
Після розмови, Святослав повернувся до своєї родини та розповів усе.
– Ми прийдемо, подивитися, мамо? – з вогнем в очах промовив Захар.
На обличчі жінки було видно огиду, але не встигла вона щось сказати, як її перебив чоловік.
– Звісно підемо, синку, так, Анно?
Спочатку, Анна проклинала поглядом любого, проте вона посміхнулася й мовила.
– Так… Прийдемо….
– Ура! – закричав хлопчик, й пострибав на місці.
Святослав був радий бачити свого сина щасливим, тим часом Анні прийшлося змиритися зі свою участю.

*

– А якщо замість третьої мені стукнути тут, на п’ятій, а після п’ятої піти на шосту, восьму та четверту разом з шостою…
Якщо якийсь мудрець побачив би як Тома зараз думає, то навіть для нього такий транс здався б занадто задуманим. Дівчинка з блакитним волоссям спробувала й знову щось її не влаштувало. Знову варяга поглинулася у своїх роздумах, однак її відволік гамір який посилювався. Це стало каталізатором поспіху власниці очей кольором лави, й вона ніколи так швидко не намагалася замаскувати свій злочин, бо знає, яке буде покарання.
– Ми вдома! – крикнув Захар, відчиняючи вхідні двері.
Слідом за ним зайшли й Анна, яка вдавала мертвого лебедя. Поклавши фрукти на стіл, жінка одразу пішла на кухню, щоб побачити, що там робить покарана, та перед нею маленька дівчинка з босими ногами підмітала дерев’яну підлогу. Анна відчувала щось неприязне, але вирішила не придавати цьому уваги.
– Там ти не помітила пилюку! – грізно мовила мати, тицяючи пальцем на темне дерево.
Тома з переляку швидко почала ще більше підмітати, тим самим ховаючи свій погляд, а жінка лише з підозрою спостерігала за дівчиною.

*
– … І я такий кажу: “Ого, який летючий змій!”
– Ну а вона що?
– А вона: “Будеш старанніше вчитися – отримаєш летючого змія”
– Ого!
– Ага! Однак мені так не хочеться вчити оту математику. От просто не розумію її! –  схопившись за свою голову промовив хлопчик, який візуально був маминим сином, а Тамара слухала його, ніби їй розповідають казку на ніч.
– А як в тебе з’явиться летючий змій, ти будеш зі мною ділитися? – з наївністю в голосі спитала малеча
– Звісно що ні! – різко відреагував Захар
– Чому?
– Ти його зламаєш!
– А не ти мою єдину іграшку зламав, розбишако?
– Це ти її зламала!
– Якщо я – твоє друге «Я», то так!
– Ее… Друге «Я»?
У Захара почалося диміти голова, а як тільки побачив у дівчинки татові очі, то ледь не перелякався. Проте, він збагнув, що потрібно зараз відповісти, що не здаватися в очах малечі бовдуром.
– Хай там як, а я – старший, до того ж хлопець, тому ти повинна мене слухати!
– Так не чесно! – почала вередувати Тома, не розуміючи чому все саме так, як воно є.
Хлопець був трохи обуреним, бо йому не подобалося коли Тома говорить незрозумілі йому речі, тому в таких ситуаціях він каже, що він старший брат, тому його потрібно слухати. Так мама постійно каже. Захар трохи заспокоївшись, згадав їхню початкову розмову.
– Ну а потім я побіг до фонтану й помітив що щось нове ставлять у центрі. З’ясувалося, що там хто хоче буде грати музику, а хто інший – буде слухати як грають. Це ніби через три дні буде, і тато сказав, що ми підемо.
Від почутого, лице Тамари було максимально серйозним: такою серйозною вона ще ніколи не була. Захар навіть злякався, бо вона настільки почала думати, що з голови пішов дим, як хвилину тому у нього, та вся вона була червоною. Звісно, почути таку новину для такої дівчинки було дуже великим навантаженням на мозок.
– Том… Ти в нормі? Що з тобою? – не розуміючи, спитав хлопець, на три роки старший за дівчину.
Вона ж лише викинула призвук враженого дитяти та впала на своє ліжко. Такою важкою її голова ще не була ніколи. Стільки думок і стільки всього різного… Дівчинка взялася за свої гарячі щічки та встала, брат лише спостерігав за сестрою, не розуміючи, що коїться, а вона просто вибігла з кімнати. У Захара було безліч питань.
Тим часом, на ліжку лежали Святослав і Анна, готувалися до сну.
– Святославе. – промовила тихо власниця хитрого погляду.
– Гм? – відповів чоловік, зарившись носом у пишне зелене волосся, яке зазвичай затягнуте резинкою.
– А ти мене любиш?
– Угу… – з цими словами, чоловік обійняв свою любу зі спини, притягуючи її ближче до себе
– Тільки мене?
– Угу… – як минулого разу, протягнув тихо та глибоко свою фразу. В цей момент, Святослав вже наблизився до тендітної холодної шиї своєї жінки
– Тоді ти зможеш…
Раптом, у кімнату, без ніяких манер, забігає маленький блакитний комочок, яка зветься люба доня. Анна ледве не згадала погані слова, а Святослав відсторонився від коханої та весь червоний, ніби раки варились.
– Що ти тут робиш? Чого тобі? – зі злобою промовила жінка, не бажаючи бачити у своїй кімнаті когось зайвого.
– Я ХОЧУ БРАТИ УЧАСТЬ У КОНКУРСІ МУЗИКИ! – протараторила дівчинка своїм високим голосочком, але сила слів нагадувала ричання могутнього Лева
– Ти що, з дуба рухнула?! – вередує мати, – Який конкурс? Ні, тобі не можна!
– Я буду місяць мити посуд та прибирати кімнату!
А цю фразу жінка аж ніяк не очікувала почути. Тома важко дихала й по ній було видно, що вона нервує, але взяла свою волю в кулак та тримається до останнього. Анна почала сміятися, її так почало це смішити, що з очей почали литися сльози.
– По-перше, – почала мати, – Ти й так буде це робити, після усього, що ти нам влаштувала тільки що, це вже можна вважати як твій сольний «концерт», а по-друге ти? На сцені? На музичному конкурсі? Не сміши мене!
Тома не розуміла, чому її мама з неї сміялася, вся надія була на батька, тому її погляд був спрямованим на нього.
– Ти знаєш, що будеш показувати публіці? – спитав Святослав, дивлячись на маленьку дівчинку.
– І ти туди ж? – ще більше сміючись намагалася вимовити жінка, — А вас не турбує, що там будуть професіонали? Нічого, що бути музикантами можуть бути тільки бояри або класи вище? Ти нічого не вмієш, в тебе навіть інструмента не має, а тобі хочеться на сцену!
Святослав і Тома мовчали, а Анна сміялася ніби востаннє живе. Чоловік знав, що якоюсь мірою його жінка мала рацію, бо як його донька зможе виступити якщо вона нічого не знає про музику?
– Я буду грати на кухликах! – упевнено мовила Тома, насупивши брови.
– На кухликах? Це ти про ото стукання ложками по наших кухликах? Ти що, хочеш, щоб я від сміху луснула?
Анна сміялася як ніколи, але побачивши серйозне лице доньки, жінці було не до сміху. Якщо впевненість можна було зобразити вогнем, то вогонь Тамари був яскравішим за усі вогники, які були на небі. Роздумуючи, Анна посміхнулася азартом та почала говорити.
– Рік.
– Рік? – незрозуміло промовила дівчинка.
– Рік ти будеш мити посуд та прибирати. Коли я скажу тобі почистити у курей, ти в цей же момент підеш з вилами, та будеш вичищати той перегній, який в них накопився; коли я взимку скажу, щоб ти пішла у місце по свічки, ти це зробиш навіть босою; навіть якщо я скажу тобі знайти першоцвіти перед Новим роком, ти підеш їх шукати. Як тобі таке?
– Анно, – сумно мовив Святослава, не тямлячи жорстокість жінки. Для нього умови Анни були суворішими чим підписувати угоду з самою сатаною. – Тобі не здається…
– Добре… – перебила ледве чутно Тома, упустивши свої очі.
– Що ти сказала, я не почула – з усмішкою промовила Анна, дивлячись на доньку зверхньо
– Я кажу по руках! – на цей раз, дівчинка крикнула, щоб всі у цьому світі міг почути.
Такого бунтарства, Анна не очікувала, добре там від Захара, але від Томи. Звісно, ця малеча, на її розсуд, бешкетувала, проте не так нахабно.
– Щоб до ранку я тебе не бачила! – нагримала жінка, вганяючи у роздуми Святослава і доню, – Ти отримала того, що хотіла – тепер забирайся!
Тома лише вийшла із кімнати батьків, та зачинивши за собою двері, вона повільно опустилася на підлогу й почала усвідомлювати, все що сталося. На її лиці з’явилася посмішка.

Натомість Анна, яка була злою, закуталася в ковдрі та незадоволено бурчала щось собі під носа. По ній було видно, що її краще не чіпати, утім Святослава непокоїло одне питання.
– “Тоді ти зможеш…?” – з цими словами чоловік обійняв свою дружину і притулився до її шиї як було спочатку.
– Не чіпай мене. – максимально холодно відповіла Анна, виділяючи кожне слово
Святослав, як люблячий чоловік не хотів робити неприємне своїй коханій, тому відсторонившись від неї, він впірнув у царство Морфея, а Анна у своїй голові крутила тільки одну фразу:

“Нехай провал виб’є з її голови усю дурь”

*

Настав ранок. Анна зі Святославом спустилися вниз до кухні. Побачивши там Тому, яка незрозуміло стукає по кухликах, володарка домашнього затишку вже хотіла випустити свою злість на волю, але згадавши вчорашню розмову й свою безсонну ніч, то вона ніби лишилася сил щось й мовити та пішла геть, щоб її очі більше цього не бачили.
– Мамо! – криком підбіг до Анни Захар, – А що там Тома стукає по нашім кухликам?
– Не звертай уваги. Нісенітниця…Це просто нісенітниця… – втомлено промовила жінка, схопившись за свою голову.
Захар не розумів, що не так з ненькою його дітей, але Анна лише підбадьорювала себе думкою, що цілий рік Тома буде робити роботу по дому. Святослав лише мовчки спостерігав за всім цим.
– Мені треба допомогти чоловікам з камінами, – промовив Святослав, звертаючи до своїх, – Якщо хочете, можете піти в місто й прогулятися.
– Так! Мамо! Ходімо гуляти! – радісно мовив Захар.
– Ні, Захаре. – проскиглила Анна, – Тобі потрібно зробити уроки в школу.
– Ну прошу! – благаючи промовив хлопчик, не бажаючи робити нудне домашнє завдання. Мати ніби не чула благань сина й просто уставилась у вікно.
– Піду до Уляни.
– А ти Томо, – звертаючись до доньки промовив Святослав, – Ти не підеш до тітки Уляни? Пограєшся разом з Марком.
– Ні, тату, – з посмішкою відповіла донька, – Мені потрібно готуватися до виступу. Передайте, Марку привіт й щоб він прийшов завтра на мій виступ!
– Добре, обов’язково передам! – посміхнувшись відповів голова сім’ї – Тоді пішли, Анно?
Жінка лише мовчки встала та пішла слідом за Святославом, а Тома продовжила наполегливо грати.

*
Світлий будинок з великими вікнами, який скоріше всього нагадував великого капелюха з дірками замість вікон. Недалеко від «Великого капелюха» (як звикли називати цю будівлю в народі), Святослав у білій сорочці разом зі старшими чоловіками наполегливо перетягували каміння по землі. Якось, один чоловік почав розмову.
– А до якої події, королю Артуру потрібно стільки каміння?
– Скоріше всього, – мовив якийсь інший чоловік, старший за нього, – Це все до Дня Народження єдиного сина короля.
– Точно, – відповів Святослав, – 1 числа наступного місяця йому буде виповнюватися 13 років.

– Я б на місці короля Артура, – раптом почав бурчати дідусь, в якого одне око давно вже не бачило, – Використав це каміння на благо Жуківцям: наприклад для форту, щоб чорноморські флоти не руйнували нам причали, припливаючи. Дерево не надійний матеріал, каміння краще.
– Річ у тому, – почав Святослав, ставивши брилу каміння на віз, – Що в такому разі потрібно й човни робити з каміння, бо як Ви самі й сказали – дерево не надійний матеріал, а кораблі як раз будують з дощок.
– Так хіба у нас мало каміння? – викрикнув стариган, дивлячись своїм забутим оком на Варягу. Натомість блондин лише зітхнув.
– Давно зрозуміло, – мовив він, – Що теперішній короні байдуже на такі речі. Як ми сильно не варнякали, а нічого з цього не зміниться.
Після цих слів, всі замовчали та продовжили перетягувати каміння мовчки, бо розуміли, що Святослав має рацію. Подеколи дід знову щось варнякав, але на це вже не звертали увагу.
Тим часом за столом сиділи дві дами. Перша дама це Анна, а друга мала коротке сіре мов попіл волосся і зелені мов свіжоскошена трава очі. Перша жінка щось довго та емоційно розповідала, та втома, яка була зранку зникла так швидко, як і з’явилася, друга жінка лише слухняно слухала. Чайник закипів й хазяйка дому поспішила заварити свій фірмовий трав’яний чай. Повернувшись із двома маленькими горнятками чаю, жінка із зеленими очима чула тишу. Анна закінчила свою розповідь.
– Тобіж, ти хочеш сказати, що Тома не слухає тебе і тим паче хоче на сцену?
– Саме так! – роздратовано мовила Варягу, взявши чашку з чаєм, – Ти ж розумієш, Уляно, що я не можу все так залишити! Мені треба щось зробити! Я не розумію, чому вона така противна!
– Може це через те, що вона просто не… – почала говорити Уляні, але її перебив особливо гучний звук чашки Анни.
– Ні, не через ЦЕ. – відповіла холодно жінка, не бажаючі чути продовження, – Просто я занадто м’яка з нею. Треба бути суворішою.
Уляна лише зітхнула, тямучи що її слова не будуть мати в цій розмові ніякого сенсу.
– Та досить вже пре мене, – почала зухвало Анна переводячи тему розмови, – Як там твій Пан Степан?
– Годі його так називати! Стефан, його звати Стефан!
Анна усміхнулася, а Уляна через свої думки трохи почервоніла.
– В останньому листі він сказав, що на днях припливе із Бажаних островів – ледве чутним голосом мовила господиня дому.
– О! Ти хочеш сказати що вперше побачишся з Паном Степаном? Ух й довго ви з ним листувалися! Нарешті хоч зустрінетесь! Давно пора!
Погляд Уляни був прикутим до чаю. Було видно, щось тривожило її, але вона не знає, чи слід це сказати.
– Він хоче забрати мене з Марком на Бажані острови.
Від цих слів у Анни пропав дар мови. Звісно, підсвідомо, вона розуміла, що рано чи пізно це мало статися але, тепер їй здавалося що рік це вже і не так багато. Для неї це сталося занадто різко і рано, однак гордість не дає їй це признати.
– Як ти розкажеш Марку? – максимально серйозно, приховуючи свої почуття, спитала у подруги Анна.
– Скажу, що Стефан буде дуже добрим батьком, й що він зробить нас щасливими… – невпевнена у своїх словах відповіла Уляна.
Молода жінка посміхнулася фальшивою посмішкою: чашка в її руках ледве помітно тремтіла, а Анна ледве помітно фиркнула і, відводячи свій погляд, встала.
– Роби як вважаєш за потрібним.
З цими словами Анна залишила Уляну на одинці.

*

– Томо, я все правильно роблю?
– Ні, тут треба по цьому кухлику вдарити, а ти ось тут вдарив. – намагалася пояснити старшому брату дівчинка.
Зрозумівши, що краще пояснити не на словах, а в діях, сестра взяла дві маленькі ложечки та показала як воно має бути, утім Захар лише схопився за голову та почав бурчати.
– Це неможливо робити! Яка дурниця!
– Ну Захаре, тут немає нічого складного, дивися!
Тома знову показала, яку послідовність кухликів потрібно вдарити, а брат взяв волю в кулак й намагався повторювати за нею. Тим часом Святослав з Анною повернулися з міста. Діти навіть не почули, як мати сказала: “Ми вдома”, бо були зосереджені на кухликах з водою. Поки голова сімейства розбирав їхні покупки, мати зайшла на кухню.
– Так! В тебе виходить! – радісно в долонях плескала Тома. Захар нарешті збагнув що робити, й хотів вже щось сказати, як його руку вихватила Анна.
– Мамо? – здивовано промовив хлопець.
– Як ти смієш його вчити такої дурниці? – прогриміла жінка.
– Він попросив мене. – не розуміючі промовила дівчинка, стискаючі ложки в руках
– Якщо ти займаєшся такою нісенітницею, то хоча б не чіпай інших! – залишаючись на своєму, продовжувала мати, – А ти Захаре? Невже ти теж хочеш стати таким стицьком як Тома?
– Ні, ні, ні, матусю! – благаючим голосом сказав Захар, обіймаючи неньку.
– Правильно, синку.
Анна гладить Захара, дивлячись ворожо на Тому. По погляду жінки можна було зрозуміти, що зараз краще закривати цю лавочку і Тома, аби не отримати лишніх підзатильників, почала виливати воду у відро.
– Я люблю тебе, мамо. – промовив хлопчик, заховавшись у спідницю Анни.
– І я тебе люблю, мій любий синочку!
Захар з мамою обіймалися, Тома засмучено виливала воду з кухликів, а Святослав лише був свідком. До концерту залишається день. Після завтра Томі потрібно бути готовою виступати.
Наступний день почався подібно до цього, тільки тепер, Анна повністю ігнорувала Тому. Захар, проходячи кухню, міг на секунду завмерти, роздивляючись що і як його сестра стукає по посуду, однак кожного разу сіпається, згадуючи слова мами. Через це, його погляд довго не затримується на кухликах. Святослав цілий день був заклопотаним дровами. Так пройшов останній день до концерту.
Настав день Х. Тома добре вмивала своє лице та довго дивилася на своє відображення у воді. Перед собою вона бачила найщасливішу людину, яка завдяки воді й кухликам зможе поділитися своєю мелодією серця. Тим паче буде дивно побачити на сцені маленьку дівчинку яка не має високого статусу.
– Ти сподобаєшся їм, – мовила вона собі, – От побачиш, Томо!
Коли сім’я Варяг снідала, Тома, на думку Анни, була дуже щасливою. Це не повинно її дратувати, але нічого окрім злості вона не відчуває. Захар мовчки набивав свій живіт, а донька швидко, як бджілка робить мед, з’їла свою порцію. Святослав помітив її апетит, тому взяв ¼ свого сніданку й пересипав їй. Тамара не розуміючи, подивилася на тата
– Тобі потрібно сьогодні як умога більше їсти. — промовив з добротою батько, посміхаючись.
Тома від цих слів ще більше засіяла та зайнялася їжею. Бо правда: сьогодні дуже важливий день для неї, тому треба бути у формі. По обличчю Анни було видно огиду від даної картини.
Сім’я зібралася у місто. Тома взяла свій брудний рюкзак та поскладала туди свої кухлики. Вона хотіла братися за велике відро з водою, але тримаючи його в руках, вона ледве могла триматися на ногах. Раптом, дівчинка відчула велике полегшення в руках: поряд з її рученятами, вона побачила велику мужню руку.
– Залиш відро з водою тут. – мовив ніжно Святослав, – Поряд з місцем музики буде фонтан. Ти пам’ятаєш, що в центрі Жуківців є фонтан?
– Так! – з іскрою в очах відреагувала Тома, – Із золотими рибками!
– Вірно, із золотими рибками. Я гадаю, вони не будуть проти якщо ти позичиш в них трохи води.
– Я в них ввічливо попрошу і вони мені дозволять!
– Моя розумничка. Так тримати.
Анна намагалася не дивитися на це, бо всередині її серце дуже сильно кололо. Зібравшись, вся сім’я попрямувала у Жуківці. Ще з околиць було чутно як все місто шумувало. Було дуже багато вогників і різноколірного паперу. Очі Захара і Томи розбігалися по всьому місту, а Анна не любила такі заходи: вони завжди для неї здавалися занадто шумними. Святослав навпаки, полюбляв коли все їхнє маленьке містечко збирається разом та щось святкують, ніби одна велика родина.
– Тато, – мовив Захар, – Сьогодні що, якесь свято?
– Сьогодні День Народження нашого містечка Жуківці. – з гордістю відповів Святослав, дивлячись на герб їхнього міста.
– А скільки йому виповнюється років? – почала вже цікавитися Тома.
– 109 років, мабуть… – чухаючи свою потилицю промовив чоловік.
Захар і Тома в унісон протягнули свій подив. Сім’я Варяги підійшла до чоловіка у якого був кумедний вигляд.
– Ви будете взяти участь в концерті? – радісно відгукнулася “яскрава палітра фарб”
– Так, ми хочемо зареєструватися. – сказав Святослав, посміхаючись.
– Добре! Прізвище, ім’я, по-батькові виконавця, ім’я композитора та назва пісні!
– Тамара Варяга! – радісно вигукнула Тома.
– Святославівна – додав чоловік, стоячи за донькою як особистий охоронець. На хвилину, чоловік у кумедному вбранні подивився на малечу, а потім на батька, ніби уточнюючи, чи немає тут ніякої помилки.
– А назва пісні і його композитора? – вже повільніше продовжив організатор
– Композитор…? – розгубилася Тома
– Ну, автор пісні, яку ти будеш грати.
– А якщо автора не має? — панікуючи запитала Тома
– Тобто не має?
– Я сама її придумала.
– Значить це твоя авторська композиція. Тобто, ти – композитор своєї пісні. – з посмішкою промовив різнобарвний. Того презирства, яке було вже немає – Ви 15.
– Я – композитор? – з блиском в очах промовила Тома.
Через хвилювання, дівчинка схватилась за свої червоні щічки, бо слово “композитор” звучало неначе важлива людина, яка знається на музиці. Через це, Тома так й відреагувала – Вона відчувала себе важливою. Щоб відірватися, дівчинка подивилася на улюблений фонтан із золотими рибками. Святослав відчув як за його руку потягнула маленька ручка донечки.
Він присів навшпиньки, щоб Тома сказала на вухо, що вона хоче сказати йому.
– Я піду до фонтану, набирати водичку в кухлики.
– Добре, – усміхнувся Святослав, – йди із Захаром, він допоможе тобі принести кухлики до фонтану, а потім й до сцени.
– Пішли, Томо! – радісно промовив Захар, відчуваючи себе чоловіком.
Тома разом з Захаром майже побігли до фонтану, але дівчинка повернулася на хвилинку.
– Ти будеш пишатися мною, тату!
Святослав почув це, навіть через великий шум, який тут був. Це були найдорожчі слова, які він тільки чув й в голові він відповів: «Я вже пишаюся тобою». Чудернацький дядько, щось записуючі, звертається до Анни та Святослава.
– Будете робити внески на оплески?
– На оплески? – здивовано спитав Святослав.
– Одна монета – одна людина аплодує. Три монети – пів залу. П’ять монет – весь зал.
– А якщо нічого не платити? – вперше за тривалий час подала голос мати сімейства
– Тиша. – драматично промовив чудернацький
Святослав тяжко зітхнув, в котрий раз розчарувавшись в чесність та справедливість суспільства їхнього королівства. Утім, риючись у своїх кишенях, він дістав п’ять монет, розуміючи, що він робить. Повернувшись до коханої, чоловік віддав їй ці монети зі словами
– Заплати, а я піду, допоможу Томі з підготовкою до концерту.
Анна без вагань взяла монети, а Святослав зі спокійною душею попрямував до фонтану. Жінка підійшла до чудернацького, перебираючи монети, вона сунула їх до кишені.
– Монет не буде. – промовила Анна, дивно дивлячись на те, як Святослав допомагає Томі із кухликами.
– Значить тиша.
Після цих слів, жінка дико посміхнулася: по-перше, вона уявляє як у моряків замовить білі черевички із Бажаних островах, а по-друге, Тома більше не буде зі своєю нісенітницею в її домі творити безлад на кухні. Тоді донька буде слухнянішою, так судила мати. Ще й до того, рік ця малеча буде мити посуд, а що може бути краще для Анни?
З усмішкою, жінка пішла до своєї сім’ї, яка радісно готувалася до номера Томи. Всім було весело навіть Анні…
Концерт почався. На сцену виходили серйозні люди у яких були різні інструменти такі як скрипка, мандоліна і навіть арфа. Ще, була тенденція що вік був більший за 13 та серед них була Тома: маленька дівчинка, в темно синьому сарафанчику зі своїми кухликами. Чесно кажучи, на сім’ю Варяг було багато косих поглядів, бо вивчати музику могли тільки ті, в яких ранг більший чим боярин, а тут якесь маленьке проситься на сцену. Дуже дивно. Анна помічала ці погляди, але жінка втішала себе думками, що хвилина сорому скоро мине. Чуючи за кулісами оплески, Тома ще більше хотілося вийти на сцену й отримати таку саму похвалу зі сторони глядачів. Плескати можуть лише ті, хто сиділи. Хто сидів? Вчителі музики трьох королівств: Октавії, Рапсодії та Такту(окрім Бажаних островів, бо у них короля не було). Всі вони були в діловому вигляді й здавалися важливими шишками. Якось, була розмова
– Твій учасник доволі добре зіграв. – промовив найпухкіший чолов’яга, жадібно попиваючи своє вино.
– А принцеса Анастасія як завжди на висоті. – відгукнувся інший чоловік, – Видно, що графиню провінції Модерато вчив диригент Василій Гая.
– Ох, Не варто похвали. Твої слова – колискова для моїх вух.
В думках: “Так, а скільки наступний заплатив? ”
Й так в кожного відданого музиканта. На черзі виступав 14 номер. Святослав, Анна та Захар вже пішли до тих, хто стояв, та чекали коли буде виступати їхня родичка. Анна протягнула рукавиці Святославу.
– Одягни.
– Але мені не холодно.
– Я сказала: одягни.
Чоловік зробив як мовила його жінка, не до кінця тямлячи, для чого це було. 14 номер був закінченим. Плескала половина залу, а ті, хто стояли, не тямили, чи це було добре, чи ні: вони могли орієнтуватися по тим, хто сидів, бо вони ж професіонали. Музикант пішов зі сцени.
– А зараз, – почав чудернацький, – Буде останній виступ! Тамара Варяга зі своєю авторською піснею “Танець кухликів”
Тиша. Великі чоловіки допомогли Томі винести стіл і кухлики. У багатьох музикантів, які сиділи було багато питань й перше було: «Хто така Тамара Варяга?». Такого вони ніколи не бачили. Під сценою, чудернацький показав жестом нуль й пухкий музикант був роздратованим, бо що це за виступ, який не буде спонсорувати йому добрий настрій? Хіба ніхто не хоче його оплесків? Його, Василя Гая, славетнішого музиканта, в якого є особистий замок в Модерато. Нісенітниця. Хоча, з іншого боку, це звичайна жебрачка, котрій сьогодні знищать упевненість. В такому разі, видатні люди, які сиділи, зроблять велику послугу для королівства короля Артура Октавії.
Коли все було готовим, Тома трохи нервувала. Погляди всіх був прикутим до неї. Очі маленької бігали по всіх, поки не зупинилися на батькові. Він розумів, що це може бути нервово для маленької дівчинки, тому він ніжно посміхнувся, кажучи поглядом, що вона не одна. Тома зловила цю хвилю й заспокоїлася. Зітнувши, дівчинка почала свою гру.
На цей раз вона грала голосніше, бо їй не треба приховувати те, що вона робить. До цього моменту, Варяга була закутою дівчинкою, яка боялася, що її захоплення викриють й розмістять за ґрати. Тепер, їй не страшно, вона відчуває себе вільною як птаха.
Очі всіх були по п’ять копійок. Усіх сидячих схватив параліч та холод. Ніхто не міг ворухнутися – якийсь страх не дозволяв їм це робити. Навіть того Гая, великий музика, дивився тільки на Тому. Ця дівчинка повністю заполонила його увагу, його очі, його вуха, його голову, його душу… Вперше в історії музики, хтось зумів використати посуд в цілі музики. Спільною думою для всіх було: “Що це за янгол, якого ми так довго шукали?”. Ті, хто розумівся на музиці — не розумів. Ті, хто не розумілися на музиці — тим паче не розуміли. Чистий звук, який лунав з кухликів показував всім чистоту, наївність і повістині дитячість Томи та всього світу. Для сидячих це була велика загадка та зрада.
Гра закінчилась. Тома подивилася на всіх присутніх з великою надією, але вони не дивилися на неї. Сором. Тиша.
Святослав почав аплодувати, але його оплески не були почутими. Він знав, що аплодувати не можна, але це – його донька. На превеликий жаль, Тамара не дивилася на тата, а просто опустила свої очі.
Так само й заховали свій погляд музиканти, якім не було що й сказати. Мовчали, бо соромно, й мовчали, бо їм не заплатили. Всі забули, що мистецтво музики є забороною й що Тома звичайна жебрачка, яка не мала права так грати, утім, в половині зали була думка: “Чому вона не заплатила?” , та «Чому вона не бояриня?». Це було єдиний порятунок для їхньої совісті. Анна, яка обіграла всіх, переможно усміхалася, Захар не розумів, чому сидячі не хлопали. Тома тим паче нічого не розуміла, їй було ніяково, навіть дуже. Її звична посмішка перетворилася на смуток, вона стримувала свої недитячі сльози. Через сором, дитя повільно-повільно почала забиратися зі сцени, якомога далі від усіх
Раптом, вона почула, що далеко від сцени хтось аплодував. Це було не зі сторони батьків й всі разом з Томою повернули свої погляди на джерело оплесків. Маленький хлопчик, років 13, з підтяжками, русяве волосся та блакитні як небо очі. Своїми руками, він плескав щосили, аби Тома могла його почути, як він чув її мелодію. Ніхто не зважився піти з ним в оплески, але при цьому, ніхто його не зупиняв. Тома з тремтячими губами усміхнулась та зі сльозами на очах промовила.

– Дякую.

*

Під час збирання сцени, в головному залі замку королівства Октавії зібралися великі сири влади.
– Хто то за дівчинка, яка сьогодні виступала? – мовив хтось один, – Треба віднайти її та загнати за ґрати!
– Невже ви думаєте, що вона – велика небезпека для усього королівства? – глузуючи мовив інший
– Тебе не було там, – долучився до розмови третій, – Ти не чув, як вона грала, тому не знаєш, про що ти говориш. Тільки уяви: зі скла та води зробити мелодію!
– Звідки у неї такі навички? – почувся ще один невідомий голос, – Може хтось навчив її підпільно?
– Навряд чи. Якби це було так, у неї був би інструмент, а так – якісь кухлики, які є у більшості селян.
– З усім тим, звучання було неймовірним
Всі говорили про це і раптом, король Артур підняв своє вино, даючи зрозуміти, що зараз його слово
– Чим вище політ – тим болючіше падати. – мовила корона Октавії, – Пропоную нічого не робити з цим.
– Однак Ваша Світлосте! Це не можна ось так лишати!
– Максимум, що я зроблю – посилю охорону, яка буде спостерігати за людьми.   Сьогоднішнім виступом, вона сама себе вбила та зневірила, тому надалі ці кухлики, на яких вона грала буде частиною посуду, не більше. Сьогодні я не дарма вирішив зробити цей «концерт», дозволивши простим людям долучитися до нього. Як той, хто знається на психології, запевняю вас, вона забуде про музику та буде звичайною жебрачкою, яка буде носити воду для своїх батьків.
– Ви геній, король Артур! Слава Короні Октавії!
Закінчився день, а вечір триває. Ніхто не зважився щось мовити про хлопчика, якого всі бачили. Вино і сміх.