Ти мені дуже сильно нагадуєш мене саму

Опис: Читаючи свій улюблений журнал, Андромеда натрапляє на знайоме ім’я. Між її життям та життям Августи Лонґботом є багато паралелей. Вона вирішує звернутися за порадою до бабусі героя війни. Оригінал: https://archiveofourown.org/works/37366456/chapters/93242794 Автор оригіналу: emrldapplejuice https://archiveofourown.org/users/emrldapplejuice/pseuds/emrldapplejuice Частина 3 збірки “Найбільш незвичайні та рідкісні пари”

Від автора:
Мене одразу заінтригувало це завдання. Я ніколи не думав, що в результаті напишу таку довгу історію, але це захопливі персонажі, і мені сподобалося досліджувати їх. Дякую тобі, суфлере, і дякую модераторам за це чудове свято. Було дуже приємно писати для цього фестивалю! Дякую, whyareweatalesbianbar, за чудову бета-версію!
Від перекладача:
Давайте разом насолодимося цією історією) Не забудьте подякувати автору)

Завдяки одному погляду на ліжечко можна зрозуміти, що Тедді міцно спить, стиснувши кулачки і підібгавши губи. Його волосся було тонке і золотисте. У сонячному світлі, що просочувалось крізь двері внутрішнього дворика, він майже приймав мав вигляд янгелика.
Андромеда зробила повільний ковток чаю, що був ніжною сумішшю солодких пелюстків квітів та пряних трав, й потягнулася за журналом. Вона добре знала, що це за мотлох — «Відьомський тижневик». Проте вона ніколи не скасовувала передплату. Надто вже непереборним був потяг до останніх модних тенденцій та красивих і могутніх відьом, які виблискували на кожній сторінці. Упродовж багатьох років вона часто бачила матір і Нарцису на сторінках журналу. Їхній вигляд завжди викликав у неї спочатку ностальгію, а потім спалахи гніву. Вона ніколи не розуміла, чому головний редактор, прикриваючись ім’ям Салазара, був настільки дурним, що надрукував статтю про дружин Смертежерів. Сповнена туги за тим життям, яке давно минуло, Андромеда обводила кінчиком пальця їхні усміхнені обличчя та сріблясте волосся. Десятиліття потому з них залишилася лише одна срібно коса голова, і Андромеда не була впевнена, чи захоче вона коли-небудь побачити її знову. Обурення, яке вона відчувала до своєї сестри, бурлило глибоко в середині, хоча здебільшого вона його ігнорувала. Бо були важливіші речі, з якими треба було розібратися.
— Баба, — почувся голос з дитячого ліжечка поруч з нею. Вона нахилилася і погладила онука по животику. Він залепетав, простягнув кулачки догори, а потім знову заснув. Ще одна перемога, подумала Андромеда, потягуючи чай.
Вона дочитала статтю про найновіші повоєнні модні тенденції, пирхнула, наскільки поверхневою була вся ця клята маячня, і перейшла на наступну сторінку. Це був розділ про героїв війни, тих небагатьох, хто вижив. Вона ненадовго замислилася, чи попросили б її доньку дати інтерв’ю для цієї статті, якби вона була жива, і чи погодилася б Німфадора. Андромеда вирішила, що так, Німфадора погодилася б, але тільки для того, щоб під час інтерв’ю делікатно викрити їх у брехні. Ця думка викликала в неї сміх.
Вродливе молоде обличчя з теплими карими очима, що дивилося на неї з подвійної сторінки, привернуло її увагу. Невіл Лонґботом був одягнений в елегантний костюм і невимушено посміхався. Його рука міцно обіймала плечі стрункої блондинки. Її посмішка була яскравою і красивою, а вираз обличчя грайливим і мрійливим. Луна Лавґуд була дуже схожа на свою матір, Пандору, яка була колегою Андромеди у вісімдесятих роках. Ще одна прекрасна душа, яку занадто рано вирвали з життя.
Андромеда пробігла очима текст статті, не раз задаючись питанням, чи хоч половина з того, що в ній написано, правда. Вона була романтизована і мелодраматична. Вона малювала занадто просту картину жахливої війни. Наступна сторінка була відведена для дорогих серцю людей, героїв війни. Одне ім’я виділялося: Августа Лонґботом. Жінка, яка виростила героя війни Лонґботома. Інтерв’юер хотів дізнатися, як це було виховувати сироту. Августа відповіла одним пронизливим словом: «задихаючись».
Чіпкі руки та вимогливе булькання спливли в пам’яті Андромеди. Безсонні ночі, а за ними виснажливі дні. Нескінченна балаканина про турботу без турботи. Андромеді перехопило подих.
Вона струсила з себе це відчуття і примусила себе знову зосередитися на статті, бажаючи дізнатися більше про Августу. На її жах, відьма не заглиблювалася в минуле, а лише співала дифірамби про те, яким хоробрим чоловіком став її онук.
Тедді буркнув. Цього разу голосніше. Коли Андромеда зазирнула в ліжечко, її очі зустрілися з великими, буревійними сірими очима.
— Баба, — сказав він простягнувши руки.
Вона нахилилася, підняла його і посадила собі на стегно.
— Ти добре спав, серденько? — прошепотіла вона, пестячи його щоку.
Він змахнув руками в повітрі і ляснув ними по столу.
— На-а!
— Я так і думала, — сказала Андромеда з посмішкою. — Бабуся читала і пила чай. Бачиш? Тут багато гарних картинок.
Він простягнув руку і поплескав по журналу, хихикаючи і пищачи. Андромеда скривилася. Вона все ще звикала до його гучних вимог, але дозволила йому продовжувати, поки допивала свій чай. Й лише коли він почав рвати папір, вона втрутилася.
Тедді несамовито гортав сторінки туди-сюди. Андромеда вдруге натрапила на ім’я Августи.
Про вдову місіс Лонґботом говорило все місто після того, як її сина і невістку замучили до божевілля. Всі жаліли сувору жінку і Андромеда в тому числі. А хто б не жалів? Вона так багато втратила. Андромеда подивилася на свого белькочучого онука і зрозуміла, що зараз вона перебуває в центрі таких самих поглядів і перешіптувань, і якщо Андромеда щось і ненавиділа, то це те, що її жаліли. Так, її сім’я була втрачена. Так, це було боляче, але Андромеда все ще дихала, як і її онук. Вона була гордою і витривалою, сильною і доброю. Вона була Блек. Тонкс. Вона знала свої сильні сторони. Їй не потрібна була жалість, щоб жити далі.
Гордість і витривалість були також рисами, якими володіла Августа. Уроджена і вихована Макмілан була грізною, страхітливою відьмою. Мало хто наважувався їй перечити. Це ще одна річ, яку вона могла зрозуміти. Та що довше Андромеда роздумувала над нечисленними уривками з життя Августи, то більше їй ставало цікаво.
Вона відчувала якусь дивну спорідненість з відьмою. Що може бути кращим прикладом для наслідування старшого покоління, ніж відьма, яка самотужки виростила героя війни, переживши при цьому величезну втрату?
За помахом палички на стіл полетіли пергамент, перо та чорнильниця.
Востаннє, коли вони бачилися, сталася прикра випадковість, і Андромеда на мить замислилася, чи погодиться Августа на її прохання випити чаю і поспілкуватися. Андромеда була впевнена, що Августа ніколи не зробить нічого, що могло б зашкодити її бездоганній, хоч і грізній, репутації, а це підвищувало шанси на те, що її не відмовлять. Від Гаррі Андромеда знала, що Августа вважає етикет і формальності необхідністю. Сувора жінка була добре обізнана з усіма видами соціальної політики. Молодий чарівник не раз скаржився Андромеді на її суворість у цьому питанні, бо під час одного з візитів до маєтку Лонґботом Августа насварила його за брак пристойності.
Лист до Августи був швидко написаний. Андромеда трималася дуже формально, проте не надто манірно. Вона вже давно відмовилася від подібних формальностей.
Андромеда склала аркуш пергаменту навпіл і посадила онука на стегно.
— Ходімо, любий, мені потрібен віск. — Тедді не протестував, а вчепився в її руку.
Вона дозволила пергаменту пливти перед собою, поки йшла до кабінету. Обережно, щоб нічого не розмазати, вона капнула на лист трохи воску медового кольору і втиснула в нього свою печатку. Її вірна карликова сова прилетіла за мить.
Андромеда годувала Тедді вечерею, коли пугач нетерпляче постукав у вікно. Він вкусив її, коли вона зняла листа з його лапки, це певно за те що відправила його в дорогу без ласощів. Відповідь Августи була такою ж короткою і формальною, як і лист Андромеди. Августа запросила її на чай до маєтку Лонґботом на післязавтра.
-§-§-§-
Одягнутися на офіційну зустріч за чашкою чаю не було для Андромеди проблемою. Вона була привчена до належного зовнішнього вигляду. Її найкраща, добре пошита сукня, куплена десять років тому, все ще досконало на ній сиділа. Вона зібрала волосся у суворий шиньйон і наклала блискучий макіяж, щоб приховати найгірші ознаки виснаження, малюк, у якого прорізуються зуби, був гарантією безсонних ночей. Вона ще раз подивилась на себе у дзеркало, схопила дитячу сумку, дитину і апарувала.
Маєток Лонґботомів був таким же величним, як і його власник. Це був масивний маєток з червоної цегли, який бездоганно вписувався в маґлівський квартал. Його розташування викликало скандал на початку 1920-х років, коли чистокровні стверджували, що будівництво так близько до маґлів призведе до загибелі роду. Майже вісімдесят років тому ім’я родини коштувало більше, ніж зараз а те, що кров більше не була чистою, вже не мало жодного значення. Андромеда лише раз бачила будинок зсередини. Це було на балу в середині шістдесятих, проте вона не могла пригадати, з якого приводу відбувалося святкування. Вона пам’ятала лише, що Френк старший і Августа не були присутні. Молоде подружжя святкувало свою річницю за кордоном.
Ельф домовик, який зустрів Андромеду і Тедді біля вхідних дверей, був чарівним маленьким створінням, одягненим у чисту сукню з квітковим принтом.
— Пані Тонкс, — привіталася вона писклявим голосом, а її великі круглі очі втупилися в них обох. — Господиня чекатиме на вас у вітальні.
Ельфійка дозволила їй увійти, а потім повела її прямо до перших дверей ліворуч, що змусило Андромеду трохи нахмуритися. Це була вражаюча будівля, і вона хотіла б добре її роздивитися.
Маленька ельфійка запропонувала Андромеді сісти на вкриту оксамитом червону канапу. Одного погляду на кімнату було достатньо, щоб підтвердити, що Лонґботоми десятиліттями були гордими ґрифіндорцями. У кімнаті пахло затхлістю, змішаною з відтінком дерев’яної поліролі. Хоча стояв спекотний весняний день, кімната не охолоджувалася магічним чином. Андромеда не могла вирішити, чи то господиня забула, чи то хотіла якнайшвидше її позбутися. Вважаючи це неввічливим, вона не стала виправляти це сама і пошкодувала, що вдягла такі важкі шати.
Августа затрималася на п’ять хвилин, перш ніж приєдналася до них. Принаймні тепер Андромеді було очевидно, що старша відьма має намір скоротити цей візит.
— Пані Тонкс, — протягнула Августа, — давно не бачилися.
Вона простягнула долоню. Андромеда взяла її і вони міцно потисли руки одна одної.
— Місіс Лонґботом, — озвалася Андромеда, і на її устах з’явилася ввічлива привітна посмішка.
Августа з цікавістю подивилася на неї і злегка стиснула губи, коли її погляд впав на мантію.
«Я надто вбрана» — подумала Андромеда, дивлячись на себе, а потім на жінку навпроти. Августа була одягнена в просту спідницю, блузку та легкий кардиган. Все блідих кольорів, явно не чарівницьке. Андромеда була здивована. За всі роки, що вона знала відьму, та завжди одягалася дуже офіційно і чудово підкреслювала своє вбрання різними аксесуарами. Чому вона обрала таке вбрання, Андромеда не могла збагнути, головним чином тому, що вони були практично чужими людьми і порушували чистокровний етикет.
З цікавості вона ковзнула поглядом по обличчю Августи. Вона не бачила її так близько майже двадцять років. Її обличчя було зморшкувате, але погляд був таким же сяючим і уважним, як і завжди. Колір блузки Августи підкреслював золото її волосся і рожевий відтінок щік. Її волосся було зав’язане у недбалу зачіску, з якої вибивалися біляві пасма з білими прожилками, обрамляючи її обличчя.
Тедді махнув рукою, і, на подив Андромеди, старша відьма схопила її і потиснула.
— Він пухкенький негідник, — суворо сказала Августа, зустрівшись з Андромедою поглядом. — Як мій Невіл. Залишається тільки сподіватися, що він переросте це. — Вона стиснула щоку Тедді, від чого він здригнувся.
Андромеда підняла руку, щоб відігнати Августу, але відьма вчасно відсмикнула її назад.
— Я не дозволю вам ображати мого онука! — промовила Андромеда з суворим поглядом. Вона заспокійливо погладила Тедді по спині.
Августа посміхнулася.
— Тоді досить про наших онуків. Ельф!
Крихітна ельфійка поспішила до кімнати, балансуючи з тацею на якій був чай і печиво, що була вдвічі більшою за неї. Вона поставила її на стіл з червоного дерева і тремтячими пальцями подала частування, майже переповнивши чашку Андромеди. Андромеда простягнула руку і допомогла ельфійці, одночасно балансуючи з Тедді в іншій руці.
— Пані надто щедра, — сказала істота, і її великі очі наповнилися сльозами.
Августа пирхнула.
— Ти можеш йти.
Коли тремтяча ельфійка зачинила двері, Августа нахилилася ближче до Андромеди.
— Мій онук наполіг, щоб я вдягла цю істоту. Сказав, що його подруга, народжена від маґлів, наполягає на їхньому звільненні. Звільнити домовиків! Можете в це повірити?
Вона була лише на десять років старша за Андромеду, але її слова додали щонайменше ще одне десятиліття.
— Зараз вже не п’ятдесяті, місіс Лонґботом, — сухо промовила Андромеда і одразу ж зустрілася з поблажливим поглядом з її боку.
Августа зробила повільний ковток чаю, не зводячи очей з Андромеди. Та ж спокійно витримала її погляд. Вона пережила достатньо протистоянь з чистокровними чаклунами, щоб спокійно переносити такі ігри.
Зрештою, старша відьма поставила чашку на блюдце і витерла губи білою хрусткою.
— Ваш лист був у кращому випадку невиразний. Чому ви хочете поговорити зі мною?
— Я прочитала статтю у «Відьомський тижневик», і одне слово мені запало в душу. «Задихаючись», — відповіла Андромеда. Її ліву руку поколювало, тож вона переклала немовля на праву, він хихикнув. Вона посміхнулася йому і поцілувала в скроню.
— Ах, — сказала Августа. Вона відкинулася на спинку сидіння, її погляд був задумливий, приклеєний до стіни позаду Андромеди. Вона замислилася на мить, перш ніж обережно промовила:
— Невіл… Він забрав усю мене. — Гіркота зірвалася з її язика.
Відверта правда від відьми, яку вона ледь знала, шокувала Андромеду. Вона подивилася на свого онука. Тедді спокійно дихав, граючись з оздобленими рукавами її мантії. Коли сонце освітлювало його світле волосся, він виглядав таким же милим і невинним, як і був. У такі моменти легко було забути про те, як багато разів він доводив її до сліз і змушував відчувати себе неповноцінною. Легко було думати, що він ніколи не зможе взяти більше, ніж вона може дати.
— Зрозумійте мене правильно, місіс Тонкс, — продовжила Августа зі сповненим пафосу виразом обличчя, — я люблю його, і не було ніяких сумнівів, що я буду ростити його, але у мене були інші мрії.
Андромеда важко сприйняла ці слова, від яких відлунювало в голові. Вона ніколи б не віддала Тедді під чиюсь опіку, але вона уявляла собі інший шлях. Доля жорстоко втручалась в її мрії та бажання. Вона важко ковтнула.
— Я дуже рано зрозуміла, що мрії непостійні, — тихо промовила вона.
На обличчі Августи з’явився відтінок співчуття.
— Не так багато місця для мрій, коли кожні дві хвилини немовля хапає твою цицьку.
Андромеда задумливо посміхнулася і поцілувала ручку Тедді. Вона не зводила очей з онука.
— Причина, з якої я хотіла поговорити з вами… — Вона зробила паузу, щоб зробити сильний вдих, — мені потрібна мудрість.
— Мудрість? — Августа вигнула брову.— У мене є лише порада. Хлопчик на ваших руках — не його мати. Якщо ви думаєте, що все робите достатньо добре, старайтеся ще більше, але не забувайте турбуватися і про себе.
Андромеда хотіла запитати, але Августа різко підвелася, тож вона пішла за нею.
— Боюся, у мене зараз інша зустріч, — нетерпляче промовила Августа зі здавленим голосом.
Коли вона зустрілася з Августою поглядом, Андромеда відчула, як на її обличчі промайнуло занепокоєння. Вона пішла, як будь-яка належна гостя, якою вона і була.
— Дякую, що запросили мене, місіс Лонґботом. Бажаю вам приємного дня.
Свіже повітря надворі було приємним, незважаючи на його вологість. Зробивши кілька глибоких вдихів, вона притиснула Тедді до грудей і апарувала.
Вона поклала Тедді на м’який килим. Спостерігаючи, як він белькоче до своїх іграшок, Андромеда обмірковувала слова Августи. Багато в поведінці Тедді нагадувало їй її доньку. І справа була не лише в тому, що він постійно змінювався. Те, як він скиглив, коли був голодний, як повзав, завжди підібгавши ногу під зад, як чухав носа перед добровільним перетворенням. Як вона могла не порівнювати, коли він був так схожий на неї? Чи було це неправильно, якщо вона робила це в пам’ять про неї? Зрештою, вона з болем усвідомлювала, що Німфадори більше немає.
Вона лягла поруч з Тедді і затулила очі рукою. Востаннє вона наважувалася мріяти про світле майбутнє на весіллі своєї доньки. Доля жорстоко показала їй, що мріяти не варто. Життя краще проживати день за днем.
Як завжди, щастя Тедді було недовгим. На його обличчі з’явилась подряпина, воно почервоніло, і незабаром щоки заблищали від сліз. Він закричав і розбив свого іграшкового дракона об землю.
— Іди сюди, моє серце, — мовила вона, пригорнувши його до своїх грудей. Він звивався в її обіймах, злий і захеканий. Незважаючи на всі її зусилля, він продовжував кричати їй на вухо, впиваючись гострими кігтями в її декольте і шию.
— Я знаю, Тедді. Я знаю, що це боляче, — повторювала вона йому знову і знову, колихаючи його, ходячи по вітальні. Все більше і більше гніву накопичувалося в її грудях, більша частина якого була спрямована на себе за те, що вона не змогла його заспокоїти, а частина — на Тедді за те, що він кричав і кричав. Лють пронизувала її, закипаючи кров і підштовхуючи, поки вона не змогла більше терпіти.
— Silencio!
Без паличкова магія негайно подіяла. Навколо неї запанувала тиша, така вільна, така блаженна. Вона на мить заплющила очі і глибоко вдихнула.
Коли вона знову подивилася на нього, його кулаки злетіли в повітря, рот відкривався і закривався в мовчазній агонії. Він бився головою об її ключицю, шукаючи розради, яку тільки вона могла йому дати.
Слова Августи проносилися в її голові, додаючи відчаю до її гніву. Як вона могла бути кращою, коли була такою виснаженою? Як вона могла дбати про себе, якщо у неї було кричуще немовля, про яке треба було піклуватися? Від цього не було порятунку, і вона боялася, що її повністю засмокче в безодню. Вона опустилася на диван, поклала його собі на коліна, а руку на його живіт, заспокійливо розтираючи кола.
Тедді зустрівся з нею очима, які були такого ж кольору як і у жінки, проте зовсім іншої форми, і знову тихо застогнав. Його обличчя було вкрите плямами сліз, і він тер його руками, залишаючи сердиті подряпини. Почуття провини мало не калічило її. Так часто бувало. Злість, провина, образа. Стерти і повторити. Вона відмінила заклинання і підняла дитину на руки.
— Пробач, — сказала вона, притискаючи його до себе, зі сльозами на очах, — Пробач мені, серденько моє.
Можливо, одного дня вона розплачеться перед собою, перед усіма своїми жалями, старими і новими. Можливо, вона дозволяла йому брати більше, ніж могла дати. Це була не його провина, звісно, ні. Він ніколи не був винен. Це все було на ній, і від усвідомлення цього у неї стискалося горло.
Після ще одного раунду ходіння по вітальні, він заспокоївся. У грудях полегшало, що дозволило їй вільніше дихати. Він вивільнився з її обіймів, і вона поклала його на підлогу. Він поповз до своєї іграшкової машинки, граючись, ніби нічого не сталося. Але Андромеда знала, що сталося. Було раніше. Буде знову. І це гризло її.
Андромеда відкинула голову назад на диван. Виховавши Німфадору, вона мала б знати більше, робити краще, проявляти більше терпіння, але її дівчинка була спокійним, вдоволеним немовлям, яке виросло у буревій. Тедді був природженим буревієм. Хлопчик з сильною думкою і сильним характером. Щодня вона сподівалася, що він заспокоїться, щоб у неї було більше часу подумати і посумувати. Вона цінувала поради Августи, але сумнівалася, що Невіл Лонґботом коли-небудь був буревієм. Незважаючи на це, їхні долі були шокуюче схожі, і вона прагнула дізнатися більше про досвід Августи.
З деякими труднощами, спина запротестувала проти безглуздої ідеї лежати на дивані без будь-якої видимості на правильну поставу, вона підвелася і написала ще одного листа. Андромеда написала Августі, що їхня зустріч допомогла їй і що вона хотіла б продовжити. Вона напросилася на чай до маєтку Лонґботом через тиждень, з власної забаганки.
Відповідь і підтвердження прийшли швидко і містили щедрий підтекст щодо її зухвалості запросити саму себе. Це розсмішило Андромеду. Вона з нетерпінням чекала на нову зустріч з Августою і сподівалася, що ще одна зустріч прояснить, як вона повинна виховувати цю дитину сама, не зруйнувавши їх обох.