він знову поруч

темна, холодна ніч. остання, що я проведу наодинці. друга ночі, але в світлі місяця я чітко бачу кімнату, очі звикли до темряви. востаннє оглядаю її вночі. зранку я вийду за поріг квартири та повернуся геть не скоро. ще не до кінця розумію, чи хочу. а може, ліпше було б залишитися тут, щоб все було як завжди, спокійно, без змін, як би сказав я рік тому – нецікаво. я наражаю себе на небезпеку, повертаючись. наражаю всіх на небезпеку, але шляху назад немає. валіза біля ліжка, будильник на 7 ранку.

буде, що буде.

думки не дають заснути, я все ще вагаюсь, вагаюсь, хоча це немає сенсу. сон бере верх, не взмозі думати на стомлену голову я засинаю.

7 ранку, дратівливий звук, до якого звикаєш, але ненавидиш так сильно. на вулиці ще не так світло, але сонце б’є промінням та змушує стомлені очі жмуритися. змусивши себе встати я прямую до ванної кімнати та під струменем холодної води згадую чому прокинувся так рано. бадьорість прокидається у тілі, але з цим прокидається і тривога. вирішивши, що часу на нав’язливі думки немає, я одягнувся, розчесав волосся, яке потім зібрав у малий пучок ззаду та взявши валізу попрямував до виходу. мабуть, протягом трьох хвилин я простояв перед вхідними дверима думаю.

може все ж не варто?

з думок мене витягнув дзвінок від роми.

– алло

– алло, костя, ти де там? виїжджаємо через 15 хвилин, тебе чекаємо

я не помітив, як швидко пролетів час, подивившись на годинник я зрозумів, що вже 7:40

– костя, чуєш мене?

– я вже їду, скоро буду, бувай. – я скинув.

я швидко вийшов та зачинив двері, вибіг на вулицю та сів у маршрутку, фух, встиг.

можливо, я не вимкнув світло в якійсь кімнаті, можливо, забув щось дуже важливе, але зараз мене хвилювало лише одне – він.

розуміння, що те, через що я так вагаюсь, разом з ромою, вовою та іншими чекає на мене, змушувало долоні пітніти. він наче вогонь, без нього жити неможливо, але торкнешся ближче – опечешся. і я опікся. давно опікся та прив’язався до цих опіків, став залежним від них. і все ж таки, опіки – це біль, уникнути якого можно лише відійшовши від вогню, пішовши геть від багаття, залишивши його горіти для когось іншого. так, можливо, далеко від вогню замерзаєш, але так спокійніше.

я б і далі продовжив заглиблюватися в думки, порівнювати його з вогнем, але через голосний крик водія повернувся у реальність та зрозумів, що майже приїхав.

виходжу з маршрутки, та добираючись до вокзалу поглядом шукаю знайомі обличчя. побачивши вову я підбігаю та щиро сподіваюся, що нікому не заманеться мене придушити, до прибуття автобусу залишалася щонайбільш як хвилина. доки я відхекуюсь забуваю про те, чому так хвилювався, дивлюсь на рому, що на моє здивування, зовсім не виглядав роздратованим.

– привіт, в тебе 34 місце, сидітимеш як завжди, поруч з валіко

блять.

по обличчю валіка, що несподівано виявився поруч, я зрозумів, що він також не в захваті. є відчуття, ніби ми дві малих дитини, які посварилися, а батьки закрили нас двох в одній кімнаті, аби ми від безвиході почали знову гратися разом. ліпше б за мізинчики вже взялися та “мірісь мірісь мірісь”

автобус приїхав, ми сіли. я поклав валізу, та дістав навушники. дякую, що я сів біля вікна. подорожувати нам багато. тур майже по всій Україні, а я завжди сиджу біля нього. раніше завжди, й тепер також. те, що він поруч лякало та одночасно робило мене щасливим. але ми їдемо довго, а він не сказав жодного слова. звичайне “привіт” вже вивело б мене зі стану тривог

клятий валентин.

ми приїхали. майже всю поїздку я проспав. на превеликий жаль, не як звик на його плечі

йдемо по місту, рома як і раніше, почав знімати влог. все таке рідне, все, окрім валіка, який так намагається уникати наших розмов, зорових контактів, тим більше дотиків.

ми в готелі, милий, просторий номер, дві кімнати в кожній двоспальне ліжко. все як завжди. вже пізно, в душ і в ліжечко.

майже під окропом я гадаю як засну сьогодні,   настрій незрозумілий, сподіваюся, що мій сон в автобусі не завадить мені швидко заснути, хоча, це мабуть не основна перешкода.

можливо, зараз я засну, і прокинуся вже вдома, в своєму ліжку, знову поснідаю з сином, знову перевірю його сторінку в інстаграмі і знайду заняття аби не згадувати. а можливо це все сон і я прокинуся від його обіймів так, ніби нічого не було. ніби я не йшов, не повертався. я одягнувся та ліг, дивився в стелю. чую як хтось зайшов, обережно зачинив двері, зрозуміло хто. дивлюсь на нього, вже не намагаючись сховати, він не відриває очі від телефону, лягає біля мене, залишає телефон на тумбочці й повертається спиною. я повертаюся до нього.

– і довго ми в мовчанку грати будемо? – запитав я.

як не дивно, він мовчить, але я знаю, що він чує, не спить.

я кладу руку йому на плече, в нього мурахи. силою своєї руки перевертаю його обличчям вгору, він нарешті дивиться на мене. його очі не налякані, не роздратовані, скоріш благаючі.

чого він хоче? запитав я сам себе. мабуть, риторичне питання.

– то скажи вже. – я заплющив очі на мить.

він накрив мої губи своїми. так різко, як я не очікував. його руки на моїй шиї, тримає міцно, ніби боїться втратити, що до речі, вже ледве не зробив. він цілує, ніби вперше і в останнє. я відчуваю його жагу, відчуваю те, як скучив, скучив він і я.

занурююся в ньому і не помічаю нічого навколо. єдине, чого так хочеться лиш його, та того, аби це все не виявилося дурним сном, таким самим як інші, що я бачу щоночі.

він розриває поцілунок, але повільно, лише губи. мій лоб та ніс торкаються його, він не відкриває очі, я відчуваю його дихання.

слів здається, не потрібно, ми висловили достатньо зараз, достатньо аби розуміти.

він опускається аби лягти та тягне мене за собою. обережно обіймає та обличчям притуляється до моєї шиї, я йду на зустріч та обіймаю його, долонею торкаючись до потилиці.

можливо завтра, ми поговоримо, але зараз, вгамувавши спрагу один до одного ми щасливі.

востаннє цілую його в лоб та засинаю.