Розділ 2. “Вже забула мене, моя Рея?”

Поки з-за дерев виринула Академія, уже почало світати. У нічній сутичці загинув один вартовий, ще одного було поранено. Я послала молодого гвардійця на ім’я Дерен у поселення за підмогою і дочекалася з іншими аж поки не приїхав невеликий екіпаж для пораненого і ще один віз для тіла. Заплативши селянам за допомогу і перевезення, продовжила свій шлях уже із чотирма вартовими.

Думки про напад не давали мені спокою всю дорогу, проте коли під колесами зашумів гравій їх довелося відкинути. Карета зупинилася, двері мені відкрив якийсь смертний хлопець і застиг в поклоні.

— Вільно, — промовила я, вийшовши з карети. Мабуть він тут найнявся прислугою, хоча одяг на ньому був досить дорогий.

Я оглянулась навколо і мою увагу привернула головна споруда. Будівля із білого каменю та темно-зеленими елементами, мала лише чотири поверхи, проте виглядала вона з біса масштабно. Перед нею вимощена доріжка з білих мармурових плит, якщо це можна назвати доріжкою, бо в ширину тут поміститься одночасно чотири екіпажі, а може й більше. Вела вона до широких сходів із балюстрадою настільки витонченою, що смертному такий виріб навряд чи під силу. Над головним входом, прямо в стіні будинку, були витесані статуї трьох богинь: Кайри, Найробі та Беладонни. Оточував цю всю розкіш Ліс Предків — гордість земства. Так, у Леді був смак.

— Вітаю в Академії, пані Мірей. Надіюсь, дорога була спокійною? — Відірвав мене від споглядання хлопець.

— Так, дякую, — збрехала я, зрозумівши, що запитання поставлене з ввічливості, проте Леді Менсет-Сільви я налаштована виказати своє невдоволення, як би сильно я не поважала цю жінку.

— Зараз я проведу вас до кімнати, — знову почав говорити хлопець, підхоплюючи невеликі сумки, — о десятій Леді Цирея збирає усіх першокурсників, щоб особисто привітати, тому будьте готові. Ваші речі доставлять до вашої кімнати не більше, ніж через пів години.

Будучи досі дезорієнтованою в часі, я вирішила спитати:

— Котра зараз година?

— П’ятнадцять хвилин перед п’ятою, пані, — відповів він з легкою посмішкою. Мені сподобався цей хлопець. Шкода, що для смертних найкраща перспектива — прислужувати у маєтках лордів.

Я кивнула і попрямувала за ним доріжкою, що огинала головний корпус і вела, як я зрозуміла, до гуртожитків.

***

Було вже опів на десяту. Я вже встигла помитися, змінити дорожній одяг, трішки підкріпитися і, навіть, прогулятися садом. Попри втому з дороги спати не хотілося зовсім. Тому я й не спала.

Гуртожитки були такими собі невеличкими двоповерховими мурованими будинками, у кожному з яких розміщувалося п’ять спалень, дві ванні кімнати, невеличка гостьова кімната і щось схоже на задній двір. Оздоблені вони були досить пристойно, навіть краще за те, що я очікувала побачити.

Як я вже зрозуміла, то усі такі будиночки були поділені на два сектори: для привілейованих — тобто чистих магів, у жилах яких не тече ні краплі смертної крові, та медіумних, сюди власне я й заселилась. Два сектори та головний корпус між собою були розділені лісом, який навмисне не вирубували у цих частинах й перетворили на сад почистивши від дрібних кущів та вимостивши доріжки.

Хоча одна споруда гуртожитку розрахована на п’ятьох осіб, у своєму я ще не зустріла нікого, проте бачила, що одна кімната зайнята особистими речами.

Уже був час виходити, я востаннє глянула на себе у дзеркало. На своє волосся кольору червоного вина, що сягало грудей. На свої пухлі губи. На гострі риси обличчя. На гарне рубінове кольє у себе на шиї. І врешті у свої ненависні очі, через які я мало не втратила докорінно все, навіть життя.

Я стояла і вглядалася у власні чорні зіниці, вияв брудної крові, слабкості. Наша магія завжди, ще від часів Творіння, виявлялася в очах. Коли Богині творили цей світ, то зіниці були лише у смертних, а райдужка тих, кому дарована первісна магія, була повністю заповнена її ефером. З плином часу кров магів змішалася зі смертною, так утворились медіуми — найнижчий магічний прошарок.

Такою вважали й мене.

Відкинувши ці думки я оглянула просту сукню, яку вирішила одягнути на цей офіційний сніданок-привітання. Такі заходи інколи проводилися перед великими балами, я вже з цим знайома, тому знаю, що особливої претензійності чи вишуканості ніхто не очікує.

Сукня була кольору крові, трохи темнішою за мої коси. Темний червоний колір був офіційним для представників Беллуму, тому у моєму гардеробі було достатньо одягу такого забарвлення.

Взявши невеликий каламарчик зілля, яке я зобов’язана пити і запас якого займає окрему скриню, я вийшла з кімнати. Знову нікого не заставши попрямувала до головного входу, бо це був, поки що, єдиний відомий мені маршрут.

***

Усі першокурсники вже сиділи за довгим столом у великому зеленому залі, куди нас привели. Біля кожного місця була табличка з іменем. Я навіть не знала, дивуватись мені чи ні, коли побила напис “Мірей Тенебріс Ардере” зліва від голови столу. Також я зауважила кілька знайомих облич, це були діти лордів інших земств. Скоріш за все, їх запросили як важливих осіб, бо вони, так само як і я, займали місця близько до голови столу.

Вільними були лише два місця: одне — в голові столу, очевидно, призначене для Леді Циреї і друге — напроти мене. Мені не було видно чиє ім’я там написано, але здогад змусив мої губи зневажливо скривитись.

У відповідь на мої думки двері відчинились. Я знала напевне хто увійшов, тому змусила себе не обертатися, взяла склянку і зробила ковток води.

Спогади про ту ніч легко відновилися у пам’яті. Ті події ще довго снилися мені у кошмарах.

І ось ми тут. Сидимо за одним столом.

Я зустріла погляд його чорних, бездонних очей. Морок відверто розглядав мене, тому я теж собі це дозволила. Гострі вилиці, темні пасма волосся спадали на чоло, чорна шовкова сорочка, рукави підкочені до ліктя, губи вигнуті у легкому усміху, на безіменному пальці лівої руки масивний золотий перстень у вигляді ворона, що крилами огортає фалангу.

Він майже не змінився.

Слуги знову відчинили двері і в приміщення зайшла власниця Академії та Леді земства Менсет-Сільва перервавши наші споглядання. Вона поволі підійшла й зайняла своє місце, вся увага була прикута до неї.

Усі в залі дивилися на Леді Цирею, яка була вбрана в легку шифонову сукню насиченого зеленого кольору та корону, витесану з мармуру, що нагадувала гілля дерев і була всіяна смарагдами. В її довге каштанове волосся було вплетено квіти. Вона була неймовірно вродливою та виглядала трішки старшою за мене, хоча, як мені відомо, вона проживає уже четверту сотню років. Увесь її вигляд був дуже ніжним та делікатним, проте її зелені очі яскраво сяяли ефером і давали зрозуміти, що трон їй дістався не за гарне личко.

— Вітаю вас усіх в нашій Академії. Мені завжди приємно бачити нові обличчя в цьому залі, — почала говорити жінка з легкою усмішкою, мелодійним та добре поставленим голосом. — Бажаю вам добитись тут успіху, хай за чим ви прийшли, — після останніх слів Леді кинула погляд на мене. Сумніваюсь, що вони були адресовані мені, проте поцілили у яблучко. Після короткої паузи жінка додала:

— Якщо ви забажаєте приватної розмови зі мною, то можете повідомити Нейлу ваше прохання і я прийму вас на аудієнцію, — говорила жінка показуючи на хлопця, що зустрів мене у день приїзду і додала: — Знайти його буде неважко.

Після цих слів усі приступили до їжі, якої тут було справді на кожен смак. Я вирішила далеко не тягнутися і взяла два млинці із малиновим варенням, що лежали на блюді просто перед моїм носом і, по правді, не помилилась із вибором. Їжа була такою смачною, що я навіть на секунду забула, що сиджу у голові столу поряд із найбільш владною жінкою Ідилії та хлопцем, якого готова вбити без найменших докорів совісті. На жаль, довелося швидко повернутися в реальність.

Я дістала із кишені сукні зілля, що повинна пити кожного дня за сніданком говорячи усім, що це заспокійливе. Хоча воно й було досить близьке до заспокійливого, але все ж я слідкувала, щоб ніхто випадково його не вжив.

***

Сніданок уже підходив до кінця, Леді покинула нас невдовзі після промови, випивши лише води. Також вона привітала особисто мене із приїздом та поцікавилася справами батька.

Ми із старим “другом” не промовили один до одного ні слова. Мабуть, мій вираз обличчя був досить промовистим. Хлопець старший за мене на два роки і цього року навчатиметься уже на третьому і останньому курсі, що мене тішило.

Я поспішила закінчити власну трапезу, бо мені уже ставало нудно. Допивши воду зі своєї склянки я встала і без зайвих слів вийшла. Прямуючи коридором почула, що залу покинув ще хтось. Це змусило мене напружитись, проте кроку я не пришвидшила, нам немає про що говорити, для чого йому йти за мною.

Хтось раптом схопив мене за кисть і перекреслив усі мої роздуми. У досить темному коридорі стало ще темніше. Темрява поволі огорнула мене. Мені не варто було обертатись, щоб зрозуміти хто це.

— Вже забула мене, моя Рея?