Спогади,які неможливо забути

                     Вступ

 Я стояла на кухні і готувала вечерю ,паралельно слухавши новини.

– Особлива слідча агенція розлідує нову справу.Цього разу невідомий вбиває студенток попередньо згвалтувавши їх,- казала журналістка ,стоячи на місці вбивства.

Знову…Не минуло й кількох днів,а вже новий злочинець.

-Зараз ми візьмемо невелике інтерв’ю в одного з працівників ОСА…

”А це вже цікаво”.Я розвертаю голову в бік телевізора ,по якому показують новини.

-Станіславе Шугаєв,скажіть,чи зможе ОСА розгадати цю загадкову справу?

”Що?”.Я починаю пильніше вдивлятися в екран телевізора.Камера наблизилася до хлопця у поліцейській формі.

-Вибачте, та я не даю інтерв’ю….,-серйозно відповідає він.

Тепер я можу чітко побачити його лице.Скуйовджене волосся,сині кола під очима,чіткі вилиці.І це обличчя здавалося мені дуже знайомим…

”Невже це те,про що я думаю?” питаю я себе подумки.

Я згадала.Згадала це скуйовджене темне волосся, ці вилиці.Мої очі виходять з орбіт ,рот роззявляється і я прикриваю його рукою.По щоці скочується гаряча сльоза щастя.

-С….Стасіку!-тремтячим голосом скрикую я.

  -Не…..Невже..Це ти…,-невитримую я , присідаю і починаю голосно плакати,прикривши обличчя руками.

                  Розділ 1

“Як можна було загубити перепустку від ОСА?Я звісно знаю, що дуже багато чого губила ,але таку важливу річ профукати….”,-звертаюся до себе подумки, сидячи на лавці під дверима ОСА, і терпляче чекаю поки мене хтось забере.

“Добре що хоч номер цього…як його… якогось асистента зберегла.Не так вже все й погано”,-я вдивляюся в двері. Може хтось до мене вже йде .

Не побачивши нікого,я згадала що у мене в сумці повинні бути навушники.Я знаходжу їх і вдягаю.Для того щоб трохи розслабитися,я хочу увімкнути щось прикольне.Тому я вмикаю пісні гурту”Zwyntar”.Вони це те що треба ,щоб відволіктися від великої кількості думок.Я починаю похитувати головою в такт музики і підспівувати губами.Крім мене в коридорі ніхто не сидів,тому не було кого соромитися .

І тут я відчуваю чийсь дотик на моєму плечі.Я була настільки зосереджена на музиці ,що навіть не помітила,як хтось підійшов до мене. Тому я різко піднімаю голову,виймаю з вух навушники і встаю.Я бачу перед собою жінку в елегантному костюмі.Я одразу впізнаю її. Не раз бачила Полковника Косач в новинах.А зараз вона стоїть і дивиться на мене.

Серйозна,впевнена.Одразу видно,що вона головна в агенції.Я рознервувалася.Не очікувала,що саме вона прийде по мене .

-Ви громадянка Т/п(твоє прізвище)?,-спитала вона мене ,піднявши обидві брови.

-Т…так.,-невпевнено відповіла я .

– Чудово.Походьте ,будь ласка.

– Еееее..так.Зараз..,-я розвертаюся до лавки і збираю свої речі.

Закінчивши з речами я прямую за пані Косач до дверей в агенцію.Ми заходимо через двері у невеликий коридор у сіро-коричневих тонах.Я з цікавістю розглядаю все навколо,оскільки ніколи тут не була.Всі кімнати і двері були з прозорого скла,тому все що відбувалося в середині кабінетів було гарно видно.Я, з надією побачити те саме обличчя, заглядаю в кожен кабінет,але коли Косач відкриває мені двері в порожній кабінет,мої надії перетворюються на попіл.

-Тож…. Ви подруга нашої жертви….,-каже

Ольга Сергіївна пропонуючи мені сісти.

-Взагалі я її найкраща подруга.Була…,-виправляю я ,сідаю на стілець і сумно опускаю голову.

-Ще й так…Це ще краще.Тоді розповідайте все про неї.До дрібниць.,-каже вона ,сівши навпроти мене .

Як тільки я збираюся почати,чую стук у двері.Пані Косач киває на знак згоди що можна зайти до того,хто стоїть за дверима.Я розвертаю голову, і бачу ,як у двері заходить він.Той,кого я так прагнула побачити.Але чи впізнає він мене ?І чи взагалі він мене пам’ятає?

Розділ 2

Моє серце почало шалено битися.Через його гупання я ледве розчула,як пані Косач сказала,щоб я трохи почекала.Хлопець пройшов повз мене,пробурмотівши якесь привітання,яке я теж ледве почула.До моїх очей підступали сльози,і все навкруги вже було розмите.Я намагаюся стримати їх,але це паскудно виходить.Єдине,на чому у мене зосереджена увага,так це на ньому.Не знаю скільки часу минуло,але хлопець уже прямував до дверей.Я розумію, що якщо я не зупиню його,то можу втратити на все життя.Тому я, зібравши всю свою сміливість в кулак,рішуче встала і схопила його за руку.Дуже вчасно,адже він вже взявся за ручку дверей.А що ж робити далі?Я навіть не знаю ,що йому казати!Я різко відсмикнула руку.Але було вже запізно.Я піднімаю голову.На мене здивовано дивилися ті самі карі очі.

-Вам щось потрібно?,-питає він.

-Я….я…..,-починаю затинатись.Я не можу навіть слова сказати.Але думка про те ,що я знову можу втратити ці карі очі ,це патлате волосся була нестерпною.Тому знов набравшись сміливості,я вимовляю те,що першим прийшло на думку

-С….Стас….,-це не зовсім те ,що я хотіла,але я вже не могла стриматися. Сльози текли з моїх очей.Я тільки й встигала їх витирати рукавом кофти.

-Що?,-спитала Стас.В його очах можна було побачити недовіру.

Я починаю шукати рукою під ковтою кулончик у формі половини сердечка,на якому чорним,майже стертим маркером написано”Стасік”.Я витягаю його зверху на кофту і намагаюся трошки ближче підійти до Стаса,але наблизившись лише на один маленький крок,не можу зробити й руху .Між нами десь метр відстані і він сам наважується підійти ближче.На ходу він закочує рукав і на зап’ястку теж свисає кулон із половинкою сердечка на якому також чорним маркером написано ”Т/І”.Тепер ми стоїмо майже в притул і Стас бере сердечко і пильно його розглядає.Потім з’єднує наші половини сердечка і роз’єднує.Він піднімає на мене очі,які стали як дві великі тарілки.Відходить на декілька кроків і шоковано дивиться на мене .Ми обидва чуємо як двері закриваються і одночасно дивимося туди.Ми бачимо як пані Косач вийшла.Якщо чесно,в цей момент я була їй дуже вдячна.Я думаю, вона зрозуміла наскільки все серйозно.Ми знову дивимося одне на одного.

-Т/І!Невже це справді ти?,-тремтячим голосом промовляє він ,неначе готовий от от заплакати.

-Я теж спочатку не повірила,але це правда.,-кажу я намагаючись видавити із себе підбадьорливу усмішку.

Стасік широко усміхається,підбігає до мене, бере мене на руки крутить.Я не могла стримати сліз тому просто уткнулася йому у плече і ридаю.Потім він опускає мене на землю обіймає й каже:

-10 років я тебе шукав і нарешті знайшов, моя маленька дівчинко.

-Чи, можливо, це я тебе знайшла?,-усміхаючись крізь сльози щастя,відповідаю я.

Ми й далі стоїмо в обнімку.Мені тепло,комфортно і я щаслива.І саме головне:Стас поруч зі мною.

Далі буде…..

Розділ 3

-Голубки мої.Я звісно не проти щоб ви і далі насолоджувалися такою миттю,але по перше,в мені вже не терпиться дізнатися що тут відбувається,а по друге-в нас є робота,яку ми повинні виконувати.,- позаду відчиняються і до кабінету заходить Косач,яка запитально дивиться на нас.

Я відразу відсторонююся від Стаса і червонію.Він теж відходить від мене,але не забирає руку з мого плеча,наче боїться, що я зникну.

-Ну що, Стасіку.Представ мені свою подругу.-каже пані Косач,переводячи погляд тонах мене,то на Стаса.

-Ем…Це й справді моя подруга ,Ольго Сергіївно.З дитячого будинку.І не просто подруга.А найкраща подруга.З нею пов’язані найкращі моменти мого дитинства.-Стас дивиться на мене так ніжно,що від одного такого погляду стало тепло на душі.

-Ну тепер все зрозуміло,Стасе.Можеш повертатися до роботи,а з громадянкою Т/П ми ще не закінчили нашу розмову.-Косач запрошує мене рукою сісти на стілець і сама також сідає.

-Добре.Т/І,ти зможеш зайти до мене в лабораторію потім?-Стас з надією в очах подивився на мене .

-Ок.Але тільки ненадовго, бо в мене потім пари…-відповіла я сумним голосом.В душі хотілося б залишитися з ним на довго.Надолужити згаяний час.Але не все,чого ти хочеш,може бути дійсним.Такий світ і від цього на душі сумно.

-Це сумно.На кого вчишся?

-На вчительку української мови та літератури як і хотіла-задоволено усміхнулася я.

-Все як ти і мріяла.Робота з дітьми.Ольго Сергіївно,проведете її до лабораторії? Pleeeeeeeease!-благально подивився Стас на пані Косач.

-Ой.Та проведу!Іди займайся роботою.-відповіла вона так,наче сварила маленьку дитину.

-Yes sir! Thanks!-відповів Стас,підморгнувши мені і вибігши з кабінету.

Я нарешті всілася на стільчик, глибоко вдихнула і була готова до допиту.

-Тож на чому ми закінчили?Ах так.Розкажіть про свою подругу,будь ласка.-відхилившись на спинку крісла,промовила пані Косач.

-Ох.Вона теж з дитячого будинку як і я.Олена була дуже скромною,але серед своїх людей досить відкритою.Любила читати книги.Була дуже творчою особистістю.Я ще багато можу про Олену розповідати,та впевнена,що воно вас не дуже буде цікавити.-закінчила я,чекаючи питань.

-Справді.Ви дуже спостережлива.Ми просто не могли в Інтернеті нічого знайти про неї,тому і спитали у Вас.Чи були якісь конфлікти у Вашої подруги останнім часом?

-Як я вже казала,вона була дуже скромна і це одна з причин,чого ви не могли знайти її в Інтернеті.А ще Олена була дуже спокійною.Від неї аж і віяло гармонією,тому я не думаю,що її вбили через конфлікт.

-Можливо,Ви просто погано її знаєте?

-Та ні.Ми з нею дружимо з п’яти років,а мені вже 25.До речі,як її вбили?

-Її згвалтували.І під час цього стався серцевий напад,після якого вже не вижити.Також у її крові знайдене снодійне.

-Та ну.Вона навіть не зустрічалася ні з ким ніколи.А снодійне вказує на те,що це зробили примусово,але я думаю ,що це ви й самі знаєте.

-Ви знаєте,де вона була позавчора ввечері?

-Пішла в магазин .Казала, що може ще в книгарню зайти.А потім я заснула.На ранок телефон у неї не відповідав,та це не в перший раз.В неї депресії через книги бувають.Тоді вона вимикає телефон.Ну а потім ваш асистент чи хто там подзвонив.Ну а далі самі знаєте…-по моїй щоці скотилася сльоза.Та тепер вже не щастя ,а горя.Олена для мене була як сестра.І для мене це велика втрата.

-Добре. До вас я більше питань не маю.Як щось згадаєте цікаве, дзвоніть.Номер знаєте.А зараз я вас проведу до лабораторії.Ідіть за мною.-кутики рота пані Косач ледь піднялися.Вона вирушила до дверей,а я за нею.

-Ось лабораторія.Була дуже рада познайомитися .-Ольга Сергіївна простягає мені руку .

-Я також.-я потискаю їй руку і вона йде.

Стоячи перед дверима лабораторії,я напружуюся.В середині все похололо.Через скло бачу Стаса,який зосереджено порається над пробірками.Мимоволі посміхаюся.Помічаю ще двох людей,яких я не знаю.Завжди боялася думки інших про себе,але зі зломаною психікою після дитячого будинку це ще не найгірше .Все таки наважуюся взятися за ручку.Вдихаю на повні легені і різко відчиняю двері.Всі погляди звернені на мене.Стас встає і підходить до мене,розуміючи ,що я заціпеніла.Але мені вдається опанувати себе і я показую рукою Стасу,що я сама все зроблю.

-Добрий день.Мене звати Т/І.Я подруга Станіслава.Дуже приємно познайомитися .-кажу я,широко усміхаючись.

-А я Альбіна.Його колега по роботі і також хороша подруга.-до мене підходить пухкенька дівчина десь такого віку, як я з кучерявим волоссям,зібраним у дві дульки.Вона здалася мені дуже милою,тому ми потискажмо одна одній руку.

-Мене звати Андрій Броменко,але всі мене кличуть Бромом через моє прізвище.-до мене розвертається парубок десь такого віку,як Стас і він мені не дуже припав до душі,але думаю ми будемо непогано ладнати.

Я всіх подарувала свою найщирішу усмішку і,глянувши на годинник схильовано звертаюся до Стаса:

-Стасе,вибач ,будь ласка,але я не можу довго тут бути тому що в мене пари і в мене 5 курс,скоро випускатися і……Сам розумієш.

-Та нічого.Я все розумію.А чи не можеш ти наприклад завтра зі мною в кафешку сходити або на прогулянку?Поговоримо, дізнаємося як хто жив ці десять років.М?Як тобі ідея?

-Тільки якщо ввечері,десь після шостої години,то можна.

-Ок.На тобі мій номерок .Підійдеш сюди і на на тобі перепустку,щоб тебе пустили.-Стас простягає мені дві карточки,які я одразу кладу в сумку ,щоб не загубити.

-До зустрічі!-кажу я,махаючи всім на прощання рукою.

-Бувай!-одначасно всі кажуть мені і сміються.

Дійшовши до дверей я різко розвертаюся і впевненими кроками крокую до Стаса.Підходжу до нього,беру за чуба,тягну на себе і цілую і лоба.

-Ай.Ну боляче ж.-скрикує Стас ,хапаючись за чуба.

-Що? Відвик вже?Доведеться знов звикати.-сміюся я і помічаю здивовані погляди Брома й Альбіни.

-То в нас традиція така ще з дитинства .Стас завжди був вищий мене як і зараз.Тому щоб поцілувати його в лоба,доводилося хапати його за чуба.А в щічку ми не цілувалися,бо це було занадто примітивно.-пояснюю я.-Ну а тепер і справді бувайте,бо я поспішаю.

Я вилітаю з агенції і біжу на пари.Але я не нервую через те,що я можу запізнитися.Я щаслива.І надіюся це надовго.

Розділ 4

-Бабусю,зрозумій,я не хочу вдягати цю сукню.Вона більше буде підходити до якихось дівочих вечірок,ніж до побачення.-докоряю я,вказуючи на сукню з блискучим верхом і пишним низом.Можливо я її і розглядала б як варіант,але дивлячись на ці бретельки й те,наскільки вона довга…..

-Ну добре.А може цю?-каже баба Тася,дістаючи з шафи ніжно рожеву

сукню.

-Можливо…Довгі рукава,невеликий виріз,спідниця до колін….І така не така вона вже й тоненька.Ідеальна!-задоволено усміхаюся я,беручи сукню,щоб приміряти.

-Дуже гарно!Тільки не забуть одягнути колготки під низ. На вулиці все таки осінь.-стурбовано каже баба Тася.

-Ех.Шкода,що Олька цього не бачить.Вона б так зраділа,що я нарешті знайшла Стаса…-я сідаю на ліжко і по моєму обличчю течуть сльози.-Я їй усі вуха про нього протринділа.А вона…завжди мене підтримувала…І вона б обов’язково сказала….як цей поясок на талії підкреслює мою фігуру…Я недолюблювала своє тіло,але завдяки Олі я змогла себе полюбити такою,якою я є…-я намагаюся заспокоїтися,але ще більше починаю плакати.

-Ну нічого сонечко.Тепер в тебе є Стас. Та й якщо не він,то ти завжди можеш звернутися до мене або дідуся.-каже баба Тася,сідаючи коло мене і гладячи мене по голові.

-Дякую бабусю.Ти найкраща-кажу я витираючи сльози і цілуючи її в щічку.Дивлюся на годинник і розумію,що вже треба йти.-Добре.Треба збиратися. Я не хочу запізнитися.-кажу і починаю вдягатися і фарбуватися.

-Не пам’ятаю,щоб ти раніше фарбувалася.-здивовано питає баба Тася.

-Просто я не хочу з’явитися перед Стасом і його колегами з таким червоним лицем.-дивлячись на себе в дзеркало,промовляю я.

-То є поважна причина!-сміється баба Тася.

-Ну все.Я піду.Дідусю привіт передавай!-стоячи у дверях і махаючи рукою на прощання кажу я.

-Бувай.Я пишаюся тобою.-усміхаючись відповідає баба Тася.

Я востаннє дивлюся на себе в дзеркало,глибоко вдихаю і запевняючи себе ,що все буде добре , виходжу з квартири.

*Через годину*

Я заходжу до контори ОСА і там мене зустрічає той самий злий охоронець,який мене не пускав без перепустки.

-Добрий день.Ось моя перепустка.-привітно усміхаюсь я і простагаю йому заздалегідь знайдений папірець.

-Угу.Добре.Проходьте.-каже він без емоцій,віддає мені перепустку і відходить від дверей.

-Дякую!-так само привітно усміхаючись.Все таки я планую тут бути постійною гостею і хочу,щоб навіть з охоронцями мати гарні,хоч і напружені,стосунки.

Я заходжу в двері, дивлюся на вузький коридор і намагаюся пригадати де лабораторія..Я згадую ,що маю номер телефону Стаса,але щоб йому не заважати вирцшую просто поблукати коридорами і сподіватися,що лабораторія знайдеться сама.Пройшовши декілька кроків в коридор,яким я йшла завертає чоловік,якого я десь бачила,але не можу пригадати.Він проходить повз мене і мій мозок швидко реагує і хапає його за руку:

-Добрий день.Вибачте ,будь ласка.Ви можете підказати,де лабораторія?-з надією в очах запитую його.

-А ви хто?-підозріло дивиться на мене чоловік.

-Я…подруга Стаса Шугаєва.-невпевнено кажу я.

-Угу.Цікаво.-він дивиться на мою сукню,яка виглядає з-під розтібнутої куртки і дивно усміхається.-Я Вас проведу,якщо дозволите.

-Добре.Дуже дякую!

Усміхаючись,я прямую за чоловіком.

-А ось і лабораторія.Мене ,до речі,звати Ярослав Гайворон.-він простягає руку для потискання.

-А я Т/І Т/П.Приємно познайомитися! Бачила Вас у новинах.Ви дуже крутий оперативник.-потискаю йому руку і беруся за ручку дверей.-Ще побачимося!-і заходжу до лабораторії.

-Т/І!Ти прийшла!-Стас зривається з крісла і обіймає мене так,що я ледь дихаю.

-Стасеееее.Пусти,а то задушиш.Я ще хочу жити.-стукуючи по його спині,приглушеним голосом кажу я.

-Я думав ти вже не прийдеш.-ніжно усміхається він переводячи погляд на мою сукню,-Нічого собі!-а потім дивиться на свою картату сорочку і не дуже чисті штани.-В мене звісно є змінний одяг ,але він нічим не відрізняється від цього.

Він сумно усміхається.Я беру його за плече і і хіхікаю:

-Нічого страшного.Просто приведеш себе в порядок і мені вистачить.

-А ще в мене є форма ОСА…-хитро всміхається Стас.

-От цього точно не треба.-сміюся я і легенько штовхаю його.

-Добре.Мені треба відійти.Побудеш з Альбінкою і Бромом?-виходячи з кабінету каже Стас.

-Без проблем.-кажу я підозріло,бо я навіть не помітила їх, коли заходила.

-Привіт-кажуть одночасно Альбіна з Бромом.

-Привіт-побачивши їхні усміхнені обличчя кажу я і присідаю на крісло.

-Слухай Т/І.Ви ж зі Стасом дружите з дитбудинку?А розкажеш як ви познайомились і як так сталося,що ви один одного шукали?-питає в мене Бром.Вони з Альбінкою вже готові мене слухати.

-Так.Ми з ним дружимо з дитбудинку.А познайомилися ми коли мені було п’ять років.Мене тоді привезли від мами п’янички.Тата в мене не було,та й родичів теж.Мене як раз треба було відправити в садочок,але я була наймолодшою в дитбудинку тому там такого не було.Якось я блукала в пошуках туалету і побачила ,як коло відчиненого вікна стоїть хлопець.Я думала він просто дихає свіжим повітрям,але коли він почав лізти на підвіконник я злякалася.Я розуміла,що когось покликати на допомогу я не встигну,тому просто з усієї сили потягнула його за кофту і вдвох бахнулися на підлогу.Тим хлопцем і виявився Стасік.Після того випадку ми почали дружити навіть попри те,що в нас різниця у віці п’ять років.Потім Стас пішов вчитися в університет.Він раз на місяць приходив до дитбудинку,та згодом зовсім перестав.Після того ми не бачилися цілих 10 років.І ось нарешті зустрілися.-з усмішкою закінчую розповідь.

-Ого.А чого він хотів з вікна викинутися?-з цікавістю питає Бром.

-Стаса ображали через маленький зріст в молодшій школі.В нього взагалі часто через дрібниці стреси були,але тоді в Стаса була я і він їх легше переносив.

-Ого.Ми не знали.-сумно опустила голову Альбіна.

-Ви і не могли знати.Він рідко комусь розповідає про своє минуле.Тільки не кажіть ,що я вам щось розповідала.

-Добре.-усміхнулася Альбіна.

-А як ти почувалася,коли Стас перестав приходити?-питає Бром.

-Погано.Я не знала,що з ним.Як він.Та потім мене удочерили…..

-Хто тебе удочерив?-в кабінет заходить Стас в чистому одязі і з зачесаним волоссям.

-Ууууууу.Який ти гарний.

– Thanks.

-Учерилили мене одна подружня пара років 50.Їм потрібна була помічниця ,бо в них не було дітей і родичів.Та в них була думка про те,що вони можуть ощасливити якогось підлітка….Мені тоді було п’ятнадцять років.Не знаю чому,але чомусь вони вибрали саме мене…Можливо це доля.

-Я дуже радий за тебе!-Стас обіймає мене за плечі і шепоче на вухо,-вони тебе не ображають ?

-Та ні .Мої опікуни дуже добрі.

-Добре.Ну що?Пішли?-Стас простягає мені руку.

-Звісно.-я хапаю його руку,встаю з крісла і ми прямуємо до дверей.

-Бувай.Заходь ще.-каже Альбіна. Бром прощально махає мені рукою.

-Бувайте.Звісно я ще прийду-усміхаюся я.

Та не встигаю я помахати також рукою на прощання,як Стас починає бігти і тягне мене за собою.

За кілька секунд ми опиняємося на вулиці і голосно сміємося:

-Втечемо від усіх проблем як в дитинстві?-вже трохи захекано пропонує Стас.

-Я б ввідала перевагу звичайній ходьбі.В такому віці краще відходити від проблем.

-Та тобі всього 25.Не така ти вже й стара.Та я теж не проти походити.Поговоримо…До речі,Як твоє життя без мене?

-Життя то в мене не погано склалося,але ти мені скажи чого ти тоді зник?Я собі місця не могла знайти.-я переступила Стасу дорогу і сердито на нього дивилась.

-Нуууууу.Розумієш…У мене почалися сесії в універі,а потім я влаштувався на роботу.В дитбудинок,до речі,приходив декілька разів,але тебе вже там не було.Потім закінчив навчання,попрощався з думкою,що знайду тебе і….Там таке сталося….-Стас почав переступати з ноги на ногу.

-Яке таке?-з острахом спитала я.

Стас глибоко вдихнув і сказав:

-Я пограбував банк.

-Щооооооо?

-Я думав ти з новин знаєш.

-Коли це було?

-Два роки тому…

-У мене тоді як раз дідусь захворів.Інфаркт міокарда був.Тому я новини й не читала.

-Ааааа.Тепер знаєш…..-винувато подивився на мене Стас.

-Навіщо?

-Я всі кошти ввідав на наш дитбудинок.

-Яка ж ти добра душа.

-Ага.Та завдяки цьому вчинку мене знайшла Ольга Сергіївна.

-Ну хоч щось в цьому корисне є.

Ми засміялися.Потім ми ще годину гуляли парком і говорили про все на світі.

Та прийшов час прощатися.

-Я не хочу,щоб цей день закінчувався.-з сумом кажу я.

-Таке життя…

-Мені треба йти …

-І мені теж…

Ми притулилися один до одного лобами.Це теж одна з наших традицій.Коли нам сумно або потрібно прощатися ми так робимо,щоб відчувати дихання один одного.

-Ти моє серденько…-шепоче Стас.

-А я не можу жити без серденька..-продовжую я.

-До завтра.

-До завтра…-кажу я і намагаюся відірватися від Стаса.

Я повільно відходжу від нього і йду додому.Потім розвертаюся і усміхаюся ,а він махає мені на прощання.

Розділ 5

-Мммммммм.Як смачно пахне.Це кому?-питає дід Василь заходячи до кухні.

-Трохи вам залишу,а все інше занесу Стасіку і його колегам.Вони так багато працюють.Хочеться їх порадувати.-усміхаюся я,дістаючи свіже домашнє печиво з духовки.

-Ти моя розумничка.-каже дід Василь, підходить до мене і гладить по голові.

-Так. Це була остання партія.Зараз я піду вдягатися,а потім одразу занесу, поки ще гаряче.-кажу я знімаю фартух і біжу в кімнату.

Через дві хвилини я вже виходжу в звичайних джинсах і теплому худі.Беру коробку,яку я спеціально підготувала напередодні і поспіхом складаю туди печиво.Ще через декілька хвилин я вже стою у дверях і махаю на прощання діду Василю і бабі Тасі .

-Я вас люблю.Як що трапиться-дзвоніть.

-Та знаємо ми.Біжи.Не хвилюйся за нас.-усміхаються вони мені.

Я вибігла з квартири і незабаром вже в швидкому темпі йшла по вулиці.В душі почувалася зхвильованою,бо не попередила Стаса ,що прийду.Та все ж у мене є пропустка і дорогу до лабораторії я пам’ятаю.Тому я відігнала погані думки і вже з піднятою головою я йшла до ОСА.

Вже стоячи перед дверима я дала охоронцеві пропустку і успішно дійшла до лабораторії,але Стаса там не побачила.Проте там була Альбінка і, помітивши мене вона радісно помахала рукою.

-Привіт.Ти тепер до нас будеш кожен день ходити?Як на роботу?-Альбінка підходить до мене і обіймає.

-Ага.Буду вашою новою колегою.-після моїх слів ми почали голосно сміятися.

-І ким ти будеш працювати?-трохи заспокоївшись,спитала Альбіна.

-Навіть не знаю.Може кухарем?Я гарно готую.-усміхаюся я і дивлюся на пакет з коробкою сюрпризом.

-Ооооооо.Кухар би нам не завадив.Вже напридло на роботі давитися якоюсь хімією.-скривилася Альбінка.

-І це правда.А ще інколи здається ,що за день кави ми випиваємо більше,ніж води.-Стас обійняв мене за плечі,від чого я мимоволі злякалася.

-Стасе!Ти мене налякав!-сміюся я і розвертаюся до Стаса,щоб його обійняти.

-А де Бром?-питаю я вирвавшись з Стасових обіймів.

-Броменко зараз підійде,а що сталося?-Стас сідає за комп’ютер і починає працювати.

-Та в мене для вас сюрприз є…Ви вільні зараз?

-Не дуже.Можливо через десять хвилин….А що за сюрприз?-зацікавлено розвертається до мене він.

-Ти сказав,що ще десять хвилин.-хитро усміхнулася я

-Ну добре .-ображено розвернувся Стас.

-То ви вже знайшли підозрюваних на роль вбивці?

-Навіть уявлення не маємо.Всі жертви з дитбудинку.І знаєш з якого?

-Невже з нашого?-здивовано питаю я

-Так.І всі десь такого віку як ти.Може знаєш їх?-Стас виводить всіх дівчат на екран і я пильно їх розглядаю.

-Та я з ними всіма в одній віковій групі була.Звісно я їх знаю.Ми зустрічалися ще декілька разів після того,як випустилися з дитбудинку .Хороші дівчата були. Не знала,що вони також…..-я сумно опустила голову.

-Що ти знаєш про них?-серйозно питає Стас.Видно,що йому також боляче на душі і він хоче якомога швидше знайти вбивцю.

-Вони скромні і творчі натури.За характером не дуже відрізнялися від мене і Олени.І хлопців в них не було.Вони в моєму універі вчилися,тільки на інших факультетах.Більше нічого не можу тобі сказати.- я сумно подивилася на Стаса.

-В них були вороги?-допитувався він,в надії знайти якусь зачіпку.

-Та не було.Як і в Олени.

-У нас немає жодних зачіпок.-у відчаї простогнав Стас.

-А може,їх хтось ображав в дитбудинку?-припустила Альбіна.

Я подивилась на Стаса з радісною усмішкою.Його очі розширися.

-Єгор!-одначасно вигукнули ми.

-Але ж він не знав мене і дівчат.

-Тебе трошки знав.Чи ти вже не пам’ятаєш,як дала йому по пиці і зламала носа.-нагадує мені Стас.

-Та пам’ятаю.Я ж не просто так його вдарила.Єгор тебе ображав,але ж не дівчат.

-Може він хоче тобі помститися?

-Наврядчи.Звідки він міг знати,що саме о тій годині вийде Олена.А в книгарню і магазин вона ходила щовівторка.-додала я.

-Він міг слідкувати за вами.-вставив свої п’ять копійок Бром.

-Можливо.Як прийду додому я ще гарно подумаю ,чи не було нічого підозрілого.І загуглю про нашого Єгора інформацію.Я ж тепер ваша нова колега.- хіхікаю і дивлюся на Стаса,який намагається втримати свою серйозність на обличчі.

-Та я й сам про нього знайду інформацію.-хвалиться він.

-А ти призвіще його пам’ятаєш?-з недовірою питаю я .

-Ні.-невпевнено шепоче він.

-Так отож.Тому я сама за це візьмуся.Ви вже закінчили?

-Ага.Що там в тебе?-розвертається домене Стас,доклацавши щось на комп’ютері.

-У вас тут є буфет чи їдальня?

-Так.Пішли.Ми тебі покажемо.А подорозі проведемо невелику екскурсію.-підривається Альбіна і веде мене до дверей ще до того,як Стас встиг щось промовити.

Бром просто поплівся за нами.Я зрозуміла,що він був занадто стомлений для того,щоб виясняти стосунки.Альбіна і Стас на випередження намагалися мені все розказати,проте я нічого не розуміла.Мені головне було запам’ятати шлях до буфету,а все інше якось потім наздожену.

-А ось і наш буфет.Тут ми можемо відпочити,попити кави або чаю і таке інше.То який сюрприз ти нам підготувала?-зацікавлено питає Стас.

-Підготуй щось таке,з чим можна було б це пити.-хитро усміхнулася я.

-Ооооооо.Зараз.-Стас підстрибнув з місця і через декілька секунд перед нами стояло чотири чашки.

-Хто що буде?-питає він,ставлячи чайний.

-Мені чай.Ненавиджу каву.-скривилася я.

-А нам з Бромом каву.Бо зараз заснем.-сонно каже Альбіна.

-Бідненькі ви мої.Тому я вам і принесла ось це.-витягаю з торби коробку і підкриваю її,-Ви так багато працюєте,тому я захотіла вас порадувати.

-Ой.Це що,ти сама робила?-питає Стас.

-Неа.Ти що таке говориш?Купила.-запевняю я.

-Та я пожартував.Ну що ж.Спробуємо!-облизнувся Стас і потягнувся до печива разом з Альбінкою і Бромом.

-А руки ви помили?-підозріло поглянула я на них.

-Та в лабораторії все стерильно..-простогнав Стас ,проте глянувши на мій погрозливий погляд, покірно вийшов з буфету.За ним послідували і його колеги .

* Через п’ять хвилин *

-Ми помили руки.Тепер можна їсти?-прискакав Стас,а за ним приплилися Бром і Альбіна.

-Тереп можна.-наливаючи кип’яток в чашки ,кажу я.

-Нарешті!-каже Стас і запхнув одразу дві печеньки до рота.-Мммм.Яка шмакота!Ти неймовірно готуєш!-пробубонів він з повним ротом.

Я засміялася.Альбіна і Бром теж взялися пробувати печиво.

-Це справді смачно!Ти не пересипала цукру і воно ще й в тебе не підгоріло!Я шоці.У мене ніколи б такого не вийшло.-із захватом промовила Альбіна.

Бром просто показав палець уверх.Я розуміла ,що він дуже стомлений,тому просто усміхнулася йому.

Ми ще десять хвилин розмовляли і їли печиво,проте в буфет зайшла Косач.

-Що це ви тут святкуєте?Вже знайшли маніяка,а я не в курсі?-здивовано питає вона.

-Та ні.Ви так багато працюєте,тому я хотіла зробити щось. Ось я спекла печиво.Пригощайтесь,Ольго Сергіївно,тут і на Вас вистачить.-я простягаю їй коробку із залишками печива.

-Дякую,проте я…-не встигає закінчити Косач,як я перериваю її:

-Відмови не приймаються.Як не хочете зараз,то заберете додому.-я вкладаю їй в руку коробочку з печивом і розвертаюся до компанії:

– Я б з радістю побула б з вами ще,але мені треба йти додому.Вже сьома година вечора,зараз швидко темніє.-сумно кажу я.

– Я тебе проведу.-встає Стас і прямує до мене.

– Ні. Тобі треба працювати.Я попрошу,щоб Римар її підвіз.-суворо промовила Косач.

– Добре.Бувай.- розчаровано каже він,обіймаючи мене.

– До зустрічі-махаю я всім на прощання і одночасно обіймаю Стаса.

Я виходжу з буфету і прямую за Косач.По дорозі вона подзвонила тому самому Римарю,який має мене підвести.

-Оно бачиш ту машину?Тарас вже тебе там чекає.Не бійся і просто сідай в машину.-каже Косач,вийшовши зі мною на двір.

Я їй подякувала і попрямувала до тої машини.Набравшись сміливості я сіла в машину на переднє сидіння і побачила там трохи підозрілого чоловіка.Проте коли я побачила,що на ньому форма ОСА,миттю заспокоїлася.

-Ви Тарас Римар?

-Так.А Ви Т/І Т/П?

-Все вірно.

-Приємно познайомитися.Я чув,що Ви хороша подруга Стаса.А ще ви теж з дитячого будинку.І пліткарі казали ,що Ви дуже гарненька і не збрехали.-Тарас почав нахилятися до мене,але мені було не до цього:

-Все правильно Ви чули.То підвезете мене додому?Чи ми так і будемо сидіти і розмовляти…-я подивилася на нього байдужим поглядом,бо була стомлена і хотіла додому.

-Таааак.Поїхали.-Римар сумно усміхнувся мені,та я зрозуміла,що не такої відповіді на флірт він очікував.

Тарас розвернувся до керма і завів машину.Ми їхали в тиші нічними вуличками Києва.Римар,певно,був ображений на мене за мою відповідь,та в мене навіть не було сил розмовляти з ним .В мене вже починаються замикатися очі,зі сну мене витягує гучний чоловічий голос:

-Ми приїхали!Не спати!-почав тормосити мене за плече Тарас.

-Та не сплю я.Відчипися!-я відбиваю його руку і виходжу з машини.-Дякую,що підвіз.-усміхаюся я до Римаря і зачинаю за собою двері.

Зайшовши до квартири,я скидаю курточку і взуття та йду до кімнати.Дід Василь і баба Тася дивилися якусь телепередачу по телевізору,а в такі моменти їх краще не чіпати ,бо вони можуть щось пропустити.

Я кинула сумку на стілець,а сама плюхнулася на ліжко.Я дивилася в стелю,а в голові раптово почав складатися пазл.

-Єгор, Єгор,Єгор.Ммммммм.В нього прізвище було наче квітка якась.Ммммм.

І тут мене осяйнуло.Я різко сіла на ліжку.

Кинулася до комп’ютера і почала швидко набирати.

-Єгор Ромашка.Як я могла забути?-покрутила я головою,не вірячи,що я таке забула.

-Єгор Ромашка Сидоренко?Його усиновили,а я не в курсі?Капець.-я здивовано дивлюся на екран комп’ютера і дивлюся про Єгора далі .

– Рік тому його батьки сиділи у в’язниці за незаконний бізнес.І розлідовало цю справу ОСА.Цікаво,цікаво.

”А якщо він захотів помститися за своїх батьків ОСА?Але тоді чому вбиває саме дівчат з дитбудинку?”

Мої очі стали як дві великі тарілки,тому що до мене почало доходити.

”А якщо він захотів помститися саме Стасу?”

Я читаю далі статтю про цю справу.

-Саме хакер Станіслав Шугаєв викрив незаконний бізнес Сидоренків.

Я закрила рот руками.Стас може бути в небеспеці.Я спробувала заспокоїтися.Глянула на годинник.Майже десята вечора.

”Подзвоню йому завтра.Я так хочу спати.Вже навіть два слова не можу зв’язати”-думаю я і влягаюся спати.

”День од вечора мудріший”-і з цими думками я засинаю.

Розділ 6

Я прокидаюся від різкого звуку будильника.Дивлюся на годинник.Шоста ранку.Час вставати.Я ,зізнаюся,не рання пташка,але за часи універу звикла вставати рано.Сповзаю з ліжка(по іншому це ніяк назвати не можна ) і підходжу до дзеркала,що висить на моїй шафі з речами.Розкуйовджене волосся, засохлі губи і синяки під очима – усе як завжди.

Я йду до ванни і намагаюся згадати,що вчора було.Хоч я і не пила алкоголь,проте після сну якось важко все пригадувалося.

І тут в моїй голові склався пазл.Прокрутивши момент з Тарасом ,я одночасно пишалася собою і мені було соромно.Взагалі я особливо не спілкуюся з хлопцями.Найдовші стосунки з хлопцем,які я мала і маю,так це зі Стасом(і то дружні).Тому коли Тарас почав до мене підкатувати, я трохи злякалася,проте опанувала себе і вигадала дуже навіть круту відмовку.Тоді я почувалася,як ті вільні й незалежні героїні з моїх улюблених книжок.Та все ж я вирішила,що треба буде вибачитися перед Римарем і попросити більше так не робити,адже якби я себе не опанувала,то він би отримав добрячого ляпаса.

Я пішла до ванни, зробила всі процедури.

Потім попрямувала до кухні,де на мене вже чекала бабуся Тася зі смачнючим сніданком.

-Доброго ранку,бабусю.-сонним голосом кажу я.

-І тобі добрий раночок, сонечко!-бабуся Тася обдарувала мене ніжною усмішкою і дала тарілку з млинцями.

-Щось ти рано встала.Зазвичай о сьомій встаєш.Щось сталося?-схвильовано питає вона.

-Я просто хочу ще до Стасіка забігти,маю йому до нього важливу справу.

-А хіба вони працюють так рано?

-Вони ж особлива слідча агенція!Їм можуть навіть подзвонити о другій ночі через раптову справу.

-Ну добре.Вдягайся тепло,бо на дворі сьогодні прохолодно.-турботливо промовила баба Тася.

-Не переживай.Зроблю,як ти скажеш.-усміхнулася я і,доївши свій сніданок,побігла до кімнати вдягатися.

Ось я вже прямую київськими вуличками до ОСА.Проходжу повз парк,яким полюбляю гуляти та бачу якусь метушню.Раніше такого небуло,тому я вирішила,що Стасік почекає і прямую до місця скупчення людей.

Підходячи все ближче і ближче,я помічаю людей в поліцейській формі і розумію,що тут ,певно,сталося вбивство.Розглядаючи людей,я бачу чоловіка у формі ОСА,і підходжу до нього:

-Привіт,Тарасе!Як поживаєш?-кажу я,впізнавши в ньому Римаря.

-Привіт.Та нічого так проживаю,-бурмоче він і відвертається від мене.

-Я цей…Вибачитися хотіла за вчорашнє.Просто я ніколи не мала стосунків з хлопцями,та й підкатували до мене лише Стас і ще декілька хлопців з дитбудинку.Я ж тебе не знала і якби я себе не опанувала,то міг би отримати гарного ляпаса.Мир?-я простягаю руку для потискання.

Тарас повертається до мене з винуватим поглядом і обережно потискає руку:

-Мир.Ти теж мені вибач.Якось переборщив із залицяннями.І ,якщо чесно,я не був ображений на тебе,просто було трохи соромно.Надіюся,що в майбутньому ми поладнаємо.

Ми дружньо усміхаємося один одному і я киваю в бік метушні:

-Що тут відбувається?

-Чергове вбивство згвалтування.Вбивця точно той маніяк,що вбив попередніх жертв.

-Зрозуміло.А Стас з тобою?

-Так.Він збирав зразки для експертизи і,певно,вже закінчив.Он він.Бачиш?-Римар показує мені пальцем у бік фігури,яка вилазила з кола,позначеного жовто-чорною стрічкою.

-Я можу до нього зараз підійти?

-Ну зараз можеш,поки він знов не заліз до трупа.

Я вирішила зробити Стасу сюрприз і почала йти попід деревами, щоб він мене не помітив.Коли до Стаса залишалося два метри я заховалася у кущах,щоб налякати його.Ми часто робили так в дитинстві,вистрибуючи з-за дерева або куща. Вже приготувавшись до стрибка я в двадцяти метрах від себе помітила, як кущі заворушилися і з них висунулася рушниця,чи пістолет я не розбираюся.Зброя була направлена на Стаса.Я розуміла,що покликати на допомогу я не встигну ,а крикнути Стасіку,щоб він пригнувся теж був не варіант,бо він міг подумати,що це жарт.

Тому на свій страх і ризик я вистрибую з кущів і на магаюся завалити Стаса,однак я чую гучний постріл,а одразу за ним в спині роздається пекучий і сильний біль.

Стас налякано дивиться на мене,я розглядаю в його очах злість,страх,надію і відчай.Раптово відчуваю сильну втому в усьому тілі і ,розуміючи ,що ноги мене вже не тримають,падаю на Стаса,а він бережно кладе мене на траву,проте я відчуваю,як його руки трясуться.Стас кричить, щоб викликали швидку.Навколо біганина.Краєм ока бачу,як Тарас з поліцією біжить в бік кущів,з яких стріляли.Стас схилився наді мною і благає,щоб я не відключалася:

-Т/І!Дивись на мене!Не закривай очі!Прошуууу!

Я тремтячими від втоми руками беру його лице і намагаюся заглянути прямісінько в карі очі:

-Стасе,подивись на мене!В очі мені дивися!-кажу я слабким,проте впевненим голосом.

Стас дивиться на мене очима,повними сліз горя і страху.

-Ти повинен триматися,Стасе.Ти просто не уявляєш яким прикладом добра,щедрості і сміливості ти був для мене і майже всього дитбудинку.Ми,навіть після того,як пішли з дитячого будинку,згадуємо тебе лише добрим словом.Ти багато чого нас навчив.І ми цього ніколи не забували.А коли ми дізналися ,що ти працюєш в ОСА,почали ще більше захоплюватися тобою.Тому ти не повинен падати духом.Ти потрібен нам.Потрібен усій ОСА.

Ти потрібен мені.Тому пообіцяй,що якщо я не виживу,ти проживеш щасливе життя за себе і за мене.-я відчувала,як по моїх руках течуть сльози,які крапають з його очей. Я усміхнулася йому і з останніх сил потягнула його обличчя до свого.Поцілунок.Спочатку лише легенький доторк.Відчувався солоний присмак.Поцілунок був не пристрасний,ні.Він був такий,наче в останнє.Наче це наша остання зустріч.Зараз я відчувала біль не лише в спині,а й в серці.Проте те,що Стас відповів мені давало мені надію.Давало мені силу жити далі.Я розриваю наш поцілунок,бо розумію,що мені ще повинно стати сили сказати найважливіше:

-Я кохаю тебе,Стасе.Ще з дитинства.Я хотіла тобі сказати,коли теж піду до універу,щоб у нас були дорослі стосунки.Тому дай мені відповідь.Що ти відчував до мене всі ці роки?-кажу я вже навіть не плачучи,бо сил вже не вистачає на сльози.Очі вже заплющуються і я починаю відключатися,проте я розумію,що маю почути відповідь.

-Я…Я думав в дитинстві,що ти дуже прикольна і круто,що ти стала моїм другом.Ближче до вісімнадцяти років я відчував,що вже немає такої дружби ,яка була у нас в дитинстві.Щось змінилося.А що,я не знав.Я ж ріс без батьків і не знав ,що таке любов і турбота. Цього навчила мене ти.В універі я дуже сумував за тобою.Я не міг жити без тебе.Але навіть тоді я не усвідомлював,що коїться зі мною. І тільки тепер я зрозумів,що це кохання.Тому живи!Я не хочу тебе втрачати.-каже він, беручи мою вже не функціонуючу руку і притуляючись до неї мокрою від сліз щокою.Ці слова відгукнулися надією в моєму серці. Це давало мені силу жити далі.

Я ще раз з останніх сил усміхнулася Стасу і відключилася.Останнє,що я відчула,як хтось мене трусив за плечі,а потім я почула сирену швидкої допомоги.І все.Далі лише темінь.