Окама та інші клопоти

Спадок, який залишили ці фільми,

перейде від покоління моїх дітей до їхніх дітей.

Тому його дивитимуться і через 50 років.

Шкода, що мене вже не буде.

Але Геґрід буде, так.

Робі Колтрейн

Ввечері того ж дня Гаррі, як і обіцяв, завітав на чашку чаю до Геґріда. Навчений гірким досвідом поїдання черствих кексів, перед відвідинами він викликав Крічера і попросив принести з дому випічки. Тож тепер молодий чоловік стояв перед дверима Геґрідової хижини із величенькою упаковкою Крічерових коржиків і тістечок.

Надворі вже темніло. Тіні позолоченого удень, а зараз сірого і, як завжди, загадкового Забороненого лісу складалися у предивні візерунки на стінах і даху домівки лісника. Перед хижиною лежали звалені у величезні купи круглі, наче голови, гарбузи. На верхньому гарбузику найдальнішої кагати сиділа поглядаючи на Гаррі ворона.

– Геґріде, ти вдома? – постукав Гаррі у двері.

– Туточки, заходи! – почулося з-за дверей.

Гаррі ввійшов у заново відбудовану, як і раніше круглу хижину.

– Став отойво, – Геґрід вказав на упаковку в руках у Гаррі, – на стіл і ходи сюди.

Велетень схилився над лежанкою біля свого ліжка. Лежанка була невеличкою, з високими бордовими бортиками і новою (колись тут була величезна лежанка Ікланя, але той вже п’ять років як пас на райдузі примарних єдинорогів), а шерстяна ковдрочка на ній, здається, ледь помітно рухалася.

– Геґріде, будь ласка, скажи, що там всього лише кнізл чи один із твоїх ніфлерів. Там же не дракон?

– Нє, там… диви…

Геґрід підняв ковдрочку. На лежанці, згорнувшись калачиком, лежало маленьке, трохи більше за долоню, змієподібне створіння, вкрите лускою кольору морської хвилі. Гаррі пригледівся і побачив на тулубі «змійки» невеличкі, вкриті яскраво фіолетовим пір’ям, крильця і такого ж кольору чубчик на голові. Замість зміїної пащі у створіння був поки що зовсім крихітний орлиний дзьоб. Маля спало і вві сні стискало і розтискало свої кільця.

– Це…

– Маленька окама, – любовно сказав Геґрід. – Глянь, як мило спит, аж сопе.

– Маленька?.. – Гаррі присів біля лежанки навпочіпки. – Я хоч і не вивчав догляд за магічними тваринами у шостому класі, але знаю, що маленькі оками виростають до 15 футів у довжину і здатні мимовільно збільшуватися, опиняючись у достатньо великому просторі. В тебе тут поміститься 15-ти футова манюня? А ще вони кусаються.

– Дарсі мамцю не вкусит. А в мене тут ше й миші на осінь стали лізти до хати. Дарсі підросте і хутко наведе порядок.

– Де ти її взяв?

– У Франції, – гордо відповів Геґрід. – На алеї Сомбр. То як наша Ноктерн. Купив яйко – врятував манюню. Ти ж знаєш, шо їхні яйця продают заради срібної шкаралупи. От так просто розбивают яйко, ніби якоїсь курки, а шкаралупу перепродают. А мені срібла не тре: он шкаралупа лежит на полиці. Дарсі підросте – буду їй показувати, відки вона си вилупила.

– Оками – заборонені для вільного продажу і незареєстрованого ввозу у Велику Британію тварини. Вітаю, Геґріде, ти привіз контрабанду. І що мені з цим робити?

– Та ніц. Ти ж зараз не на службі. Ходи краще на Бакбику си покатаєш, поки не зовсім стемніло. І цейво, я тут наготував гостинців для Ґропика, – на цих словах Геґрід вийняв з-за печі величезний мішок, від якого пахло в’яленим м’ясом, – передай, поки будеш літати. Бікі знає, куди летіти.

– А де зараз Ґроп? – запитав Гаррі, левітуючи поперед себе мішок. Про окаму він вирішив подумати пізніше.

– Та насилу знайшли йому роботу. А то нудився бідолаха без діла. Аж тут акромантули зовсім си розходили – стали виходи за межи виділеного їм лісу. Кентаври си злили. То Макґонеґел вирішила призначити Ґропа сторожем і пастухом акромантулів. Ми помогли зробити йому файну велику хижину на межі території акромантулів і кентаврів. Акромантули його си боят. А він си тішит, шо тепер при ділі.

Бакбик, який вже чекав на Гаррі за грядками капусти, так зрадів, коли побачив свого законного господаря, що аж сам першим уклонився. Гаррі вклонився у відповідь, потім почухав пернатий загривок старого друга, а Геґрід пригостив гіпогрифа шматком в’яленого м’яса. Той заковтнув не прожовуючи і опустився на землю чекаючи, щоб Гаррі його осідлав.

Якщо того вечора хтось із учнів Гоґвортсу вирішив визирнути у вікно в сторону Забороненого лісу, він міг побачити, як зазвичай серйозний аврор Гаррі Поттер (а що це саме він було видно здалеку по його темно-бордовий аврорській мантії, в якій він кілька годин тому проводив уроки) намотував кола над лісом, озером і самим Гоґвортсом верхи на гіпогрифі. До тулуба гіпогрифа був міцно прив’язаний здоровенний мішок, повний м’яса. Гаррі дозволив Бакбику вдосталь налітатися, а потім скерував до хижини Ґропа. Тут, на висоті пташиного (чи гіпогрифового) польоту, хижину було чітко видно – вона височіла в дальній частині лісу як невелика гора, здіймаючись вище крон найвищих дерев.

Коли Бакбик приземлився на розчищеній галявині перед хижиною, Ґроп саме розламував об коліно старе сухе дерево – заготовляв собі дрова. За роки спілкування з Геґрідом Ґроп не лише більш-менш вивчив людську мову, але й загалом олюднився: навчився жити в хижині, розпалювати піч, готувати і їсти таку-сяку людську їжу, купатися й умиватися і носити який-не-який людський, якщо такий розмір можна назвати людським, одяг (зараз на ньому були лише величезні сірі лляні штани).

– Гаааррі, – радісно загудів велетень, – не бачити тебе давно.

– Привіт! Тобі тут Геґрід передав гостинці, – сказав Гаррі, від’вязуючи мішок. – Як поживаєш?

– Добре! Павуків пасу. А ти?

– Аби не гірше, – Гаррі вже чарами переносив мішок гостинців у хижину, Ґроп прочинив перед ним велетенські двері. – Бачиш, прибув у Гоґвортс провести кілька уроків малим бешкетникам. І тебе випала нагода побачити.

Гаррі зайшов у хижину велетня. Тут була помітна рука Геґріда. Все було надзвичайно схожим на його домівку, лише у кільканадцять раз більше. Гаррі стояв і дивився знизу вгору на стіл, ніжки якого були зроблені із суцільного необробленого стовбура дерева. Підлогу вкривав килим кольору лісового моху, і він навіть був чистим. Ґроп явно був вдячний Геґріду і Макґонеґел за гарний дім, тому доглядав за ним. Гаррі подумав, що треба було захопити з собою мітлу, щоб мати змогу злетіти на стілець, але господар дому дістав невідомо звідки стільчик людського розміру і двома пальцями подав його Гаррі.

– Геґрід казати, в тебе син.

– Так, в нас із Джіні народився син. Йому вже чотири місяці.

– Яке ім’я?

– Джеймс Сіріус. На честь моїх покійних батька і хрещеного.

– Гаарно! А як Гермі? – запитав велетень. З усього Золотого Тріо Герміону він любив найдужче.

– Герміона зараз дуже зайнята – завершує писати законопроєкт, який захищатиме права ельфів, скоро затвердження.

– То шо таке?

– Законопроєкт – то такий папірець, на якому записано щось, чого всі мають дотримуватися. Щоб він став законом і його дотримувалися, його має одобрити міністр. Для цього треба розумно все написати.

– Гермі розууумна. А в них з Роном дитина є?

– Ні, вони посварилися.

– Рон дурний, передай йому!

– Передам, – засміявся Гаррі.

Назад Гаррі повернувся, коли вже зовсім стемніло, а додому після чаювання з Геґрідом потрапив пізно вночі, коли Джіні з Джеймсом давно спали.

Наступні два дні минули спокійно: Гаррі навчав другокласників роззброювати противника; п’ятикласників – викликати патронуса (сам він тепер викликав патронуса спогадом про те, як вперше взяв на руки Джеймса); шестикласники, навчившись дезілюмінувати територію класу, вчилися накладати на неї вже відомі їм захисні заклинання; семикласники ознайомлювалися із вищим мистецтвом накладання закляття довіри.

У вівторок Гаррі виконав обіцянку, дану першокласникам, і приніс тенісні ракетки. Після уроків він з допомогою старост зібрав усіх охочих навчитися грати в теніс у класі захисту, попередньо прибравши усі парти в коридор і трансфігурувавши сітку з одного із стільців. Не сказати, щоб Гаррі був великим майстром гри в теніс, але деякі основи маґлівських ігор він пам’ятав ще з дитинства. До того ж він пообіцяв, а обіцянки треба виконувати.

На цей «урок» зібралися не лише першокласники, а й учні старших класів, навіть деякі нащадки чистокровних сімей прийшли пограти в маґлівську гру. Місця катастрофічно не вистачало, і Гаррі дуже пожалів, що Кімната-на-вимогу більше не з’являлася. «Ти чарівник чи хто?» – пролунав у голові голос Рона, і Гаррі, усміхнувшись власній думці, непомітно наклав на клас закляття Незримого розширення.

В якийсь момент «навчальний процес» вирішив зірвати Півз – прочинив двері і з коридору, так щоб ніхто, особливо Гаррі, не дістав його заклинанням, з криком «Як вам ось такі м’ячики?!» закинув у клас кілька какобомб. Гаррі швидко нейтралізував дію смердючих забавок, а Фред, який теж не оминув можливість заглянути на незвичайну забаву, відомим лише йому методом угомонив Півза.

Кілька годин гри минули, як одна мить. М’ячі літали у всі сторони, добре, що вікна у Гоґвортсі були зачакловані від розбивання. Учні сміялися, коли промахувалися ракеткою, кривлялися, коли одна маленька першокурсниця їх фотографувала, розпитували маґлонароджених, які ще ігри існують у маґлів, але врешті постановили, що квідич таки кращий за будь-яку маґлівську гру, і Гаррі не міг з ними не погодитися.

Четвер дещо випробував нерви Гаррі на міцність. Спершу він прокинувся не у найкращому настрої через те, що черговий прийом у Лори Браун учора ввечері не приніс результатів: за майже два місяці вона встигла переглянути Гарріні спогади до кінця жовтня минулого року і досі не помітила ніякого стороннього впливу на пам’ять. Гаррі, попри попередження про небажаність частого ментального впливу, переконав її збільшити кількість прийомів до трьох на тиждень. Якийсь внутрішній голос підказував йому, що розгадка вже близько, чи, може, Гаррі просто хотілося в це вірити.

Далі виявилося, що один із чотирьох ховчиків, які були потрібні для уроків третьокласників, і яких на дружнє прохання Гаррі завчасно зловили у Відділі таємниць (тут постійно водилася всяка нечисть), утік. Його шукали дві години, через що Гаррі спізнився на Гоґвортський сніданок і був змушений просити Крічера принести швидкий перекус.

Гаррі близько року не мав справи з ховчиками і не був певен, який вигляд той матиме для нього на цей раз. Все виявилося очевидно просто: коли Гаррі, відпрацювавши з рейвенкловцями, у яких того дня урок захисту був першим у розкладі, всі рухи чарівною паличкою та інші дії, необхідні для виконання заклинання «Рідікулус», і скинув з клітки з ховчиком накидку, то побачив за решіткою мертву Джіні, поруч із якою заходився беззвучним плачем трішки старший, ніж насправді, Джеймс. КЛАЦ! – і ось вже Джеймс лежить біля плеча Джіні такий же мертвий… Гаррі знав, що це всього лише мариво, але йому хотілося в той момент кинутися до клітки, розтрощити залізні пруття на друзки, якщо треба, розтрощити весь світ, аби тільки врятувати їх… «Це не вони, з ними все добре», – сказав собі Гаррі і відступив убік, щоб перша з рейвенкловців – темношкіра Біллі Мор – змогла випробувати закляття.

КЛАЦ! – і в клітці з’явився інфернал.

«Рідікулюс!» – закричала Біллі, й інфернал, вкрившись з ніг до голови густим рожевим пушком, стояв і здивовано розглядав себе.

– Наступний! – скерував Гаррі.

До клітки підступив чорнявий Еверет Вектор. КЛАЦ! – рожевий інфернал перетворився на величезну змію. «Напевно покійна професорка Вектор колись мала необережність розповісти племіннику про Василіска», – подумалось Гаррі. «Рідікулюс» – змія зав’язалася у вузол, а на її очах з’явилася пов’язка з непристойним написом. Клас захихотів.

Ховчик ще кілька разів перетворювався у смертежера в масці, закривавлену примару і ще якесь зубчасте чудовисько, аж поки не став метатися між учнями і не перетворився на напів зомбі напів перевертня. Гаррі ще раз підійшов до клітки – у ній знову з’явилися мертві Джіні і Джеймс, на цей раз напівпрозорі, бо ховчик майже втратив свою силу.

– Бомбарда Солем, – промовив Гаррі.

З його палички вирвався сліпучо-біла палаюча куля. Вона полетіла у бік ховчика і на мить проникла всередину нього. Той на секунду засвітився десятками променів, потім вибухнув, розірвавшись на тисячі майже прозорих сяючих уламків, і врешті остаточно зник.

– А це вам урок, що робити з цією нечистю, якщо ви не в змозі посміятися над власним страхом. Такі комбінації заклинань ви вивчите у старших класах, якщо продовжите вивчати захист на рівні НОЧІ. По п’ять балів кожному, хто боровся з ховчиком.

Провівши такий урок чотири рази для кожного з факультетів, Гаррі був геть виснажений. Звичайно, він міг, як запрошений вчитель, обрати зовсім іншу тему для уроку – розповісти учням про небезпеку червоних ковпаків абощо – але його ховчик теж був частиною уроку: учні мали зрозуміти, що боятися нормально, у кожного, навіть у героя, є свої страхи. І ось тепер Гаррі йшов по коридору Гоґвортсу, мріючи, що зараз він повернеться додому і обійме справжніх (живих!) дружину й сина.

Коли Гаррі, зайшов у спальню, Джіні сиділа у ліжку, вклавши поряд із собою Джеймса, і читала казку. Читала вона швидше самій собі, адже Джеймс міцно спав.

– «Брязкаючи обладунками, лицар в останніх променях сонця ступив уперед і скупався в фонтані фортуни, дивуючись, що саме його обрано з сотень інших, і відчуваючи, як паморочиться йому в голові од неймовірного щастя…» Гаррі, я не помітила, як ти повернувся, – перервала читання Джіні.

– Почитай ще мені. В мене був важкий день, – попросив Гаррі і акуратно, щоб не розбудити сина, ліг поперек ліжка, поклавши голову Джіні на ноги.

– Добре, слухай. Це моя улюблена казка: «…Коли сонце вже сіло за обрій, сер Безталанний вийшов з води, сяючи з радості, і в своїх заіржавілих обладунках бухнувся навколішки біля Аматиних ніг. Такої вродливої й ласкавої жінки він ще не бачив. Переповнений щастям, він освідчився їй, і Амата, радіючи не менше, ніж він, зрозуміла, що знайшла собі гідного чоловіка. Три відьми й лицар зійшли з гори разом, тримаючись за руки, і всі четверо жили довго й щасливо, і ніхто з них так і не дізнався й не запідозрив, що та джерельна вода фонтана не мала в собі ніяких чарів.» – Завершила Джіні, схилилася і поцілувала Гаррі…

***

Вишенькою на торті клопот того дня стала окама. Вона таки вибралася із лежанки, поки Геґрід ходив до лісу, мимовільно збільшившись, розтрощила половину його хатнього начиння й ледь не проковтнула його самого, коли той намагався присмирити улюбленицю і змусити знову зменшитися. Про це дізналася Макґонеґел і категорично заборонила Геґріду утримувати вдома небезпечну тварину. Після тривалих роздумів директорка вирішила передати окаму в магічний екопарк Південно-Західної Англії – єдиний екопарк у Великій Британії, в якому утримували тварин 5 рівня небезпеки, і власником якого був син Ньюта Скамандера – Альберт Скамандер.

Про це Гаррі дізнався з вечірнього листа Геґріда. Лист був написаний кривим і нерозбірливим почерком, із чого Гаррі встановив, що Геґрід або пив, або ридав, або те й інше. І що йому залишалося робити в цій ситуації? Звісно, він узяв вдома кілька пляшок «Оґденського» і вирушив пів ночі втішати старого друга.