Хранитель

Арт-завдання. На створення 36 годин.

Він помирав. Руйнувався просто на очах, але все ще намагався протриматися. Ще хоч день, годину, хвилину… Істота з по-чоловічому міцним тілом і по-жіночому чарівними очима, синіми, як колись небо чи морська блакить, задумливо перебирала жменьку дорогоцінного каміння, вибираючи, яке яскравіше. Кожен рух віддавався болем, а при особливо різкому, необдуманому, посіріла шкіра тріскалася, як пересохла земля, і обсипалася чи то попелом, чи то прахом, чи просто пилом. З кожною миттю з нього йшло життя.

Парадоксально, адже Життя – це він. Хранитель всього живого у світі.

Але світ гинув. Розкішне житло давно занепало, тільки в одному з його залів все ще було пристойно: без дірок у даху і стінах, що обвалилися, без тріщин у шибках з іще не зотлілими фіранками, де поки що тепло й затишно. Але, дивлячись на черговий дорогоцінний камінь, великий, але тьмяний, він розумів – і це ненадовго. Істоти, покликані стати його наступниками, такими ж хранителями живого, адже не менш залежні від цього живого, як і він, – саме вони й стали тією руйнівною силою, що знищує його, Життя.

Люди.

Хтось вів постійну війну, вбиваючи собі подібних у гонитві за владою, хтось – таку ж війну, тільки внутрішню, бажаючи визнання, через що життєві сили організму в’янули і сходили нанівець. Хтось пропадав у несправжній, віртуальній реальності, вперто називаючи це життям. При цьому забував, як виглядає світ за вікном. Конфлікт – очевидний чи підсвідомий, зовнішній чи внутрішній, постійна гонитва у нікуди за примарними ідеалами, спотвореними нав’язаними стереотипами – породжував постійне невдоволення Ним, спричиняючи біль. І кожен наступний камінь душі, що потрапляв у руки Хранителя, ставав дедалі тьмянішим, а то й зовсім був схожий на камінчик, повністю позбавлений кольору та блиску. Звичайний, не дорогоцінний, просто пил під ногами.

Життя хранителів життя перетворилося на безглузду метушню, біг на місці. Розум їх, здатний створювати, скотився до простого споживання. Землі, води та повітря, іншого життя. Охоронці стали паразитами, використовуючи все більше, бездумно, для створення речей, у необхідності яких вони самі себе переконали, забувши при цьому, в чому, власне, була мета їхнього існування. Життя сам не пам’ятав цього. Іноді він ставив собі запитання, навіщо йому самому продовжувати цю агонію існування. Однак його камінь душі, що об’єднував усі дорогоцінні камені вмираючого світу, все ще горів яскравим синім полум’ям, наповнюючи цим світлом очі. Поки живий він, доти Життя не могло зникнути.

Темна сіра постать, одягнена в бузковий одяг, піднялася з хитромудрого крісла з майстерно сплетених товстих гілок і коріння дерева і неквапливо, дуже обережно підійшла до високого вікна, через яке в зал лилося яскраве сонячне світло. Але намагалася триматись у тіні. Сонце, що обрушило свій гнів на все живе крізь розірване людьми небо, так само завдавало болю, повільно знищувало Його. Погляд синіх очей ковзнув по сухих листочках рослини, що стояла поруч. Життя невесело посміхнувся. Він сам зараз нагадував цю рослину: безпорадний, залежний, той, що намагається вижити.

Життя сильніше натягнув на голову капюшон, усе ще прикрашений золотою вишивкою, спіймавши у відображенні на склі відблиск своїх очей, болісний, майже неживий. Давно минули ті часи, коли у своєму відображенні він впізнавав Хранителя, колись так схожого на людей: з живою м’якою шкірою, з такими ж рисами обличчя, довгим золотистим волоссям та блиском життя в очах… Спочатку люди називали його ангелом Божим, він не противився, люди – дивні істоти. А потім і сам міг так назватися, але це більше не мало жодного впливу. І Хранитель більше не промовив жодного слова. Не зміг. Люди більше не вірили. Вони перестали у щось вірити. Вони перестали чути і відчувати щось, окрім злості, розпачу та невдоволення.

У гонитві за колишнім спокоєм і гармонією вони вдалися до найсильнішої зброї – думки та слова. І здатний створювати розум винайшов зброю, що знищує не тільки настрій і блиск життя в очах, а й усе живе. Люди чомусь забули, наскільки залежні від цього живого. Люди чомусь вирішили, що знищуючи створеного ними ж ворога, вони щось віднайдуть.

За вікном занепалого житла Життя розкинулися руїни інших будівель, колись зведених людьми, обжитих ними і тепер покинутих. Він знав, що так виглядає увесь світ, і лише жменька тих, хто вижив, так само як і він, ховається в цих руїнах, так само, як і він, відчайдушно чіпляються за життя. Але це ненадовго. Життя задумливо глянув на свою руку, що обсипалася пилом, і тьмяний бузковий камінчик, затиснутий у долоні. Ніби у підтвердження, той трохи засяяв і втратив останні іскри свого блиску. Йому ж тільки й залишалося мовчазно спостерігати і чекати, коли жменька дорогоцінного каміння на його столі з коріння, гілок і лоз, також потьмяніє і перетвориться на купу пилу, що розноситься отруйним вітром.

Невдахи-хранителі життя зробили все, щоб знищити себе, знищити Його, Життя.