початок

“існування.”

автор: @meowlyyq

альтилізація населення.

😘

інсульт екстрaверта.

————————————————

– та я терпіти тебе вже не можу!!

– а я тебе.

я хапаю себе за волосся і рву його від внутрішньої агресії, спрямованої на саму себе.

поряд до стіни притискається аня, з повними страху очима.

на мене зверхньо, з посмішечкою дивиться ця ненависна мені істота, якій я зараз розіб’ю обличчя.

я хапаю її за плечі і з усієї сили штовхаю назад, а вона падає на запилюжену підлогу й не те здивовано, не те злісно піднімає на мене очі. я вже збираюся впасти на неї й почати лупити кулаками в груди, як раптом мені стає погано і я пускаю сльозу. аріна користується моєю втратою енергії, швидко підхоплюється, хапає за волосся і різко тягне його, разом зі мною, кудись позад себе.

я зупиняюся, запилюжуючи кеди й падаю на коліна, хапаю її за ноги й валю на підлогу.

– ТА ЩОБ ТИ ЗДОХЛА.

– і ти..

аріна падає обличчям на підлогу і я бачу цівочку крові, що цюркотить струмочком по запилюженим балкам шкільної підлоги.

– ай..

я не знаю що на мене находить, та ця червона рідина викликає в мене таку огиду, що я падаю на аріну й хапаю її за руку. вивертаю її, аби зламати. вухам боляче від цього страшного крику, я раптом падаю спиною на підлогу, й кричу так само.

моє горло перехоплює її тонка біла рука і чавить. я захлинаюся слиною й хапаю її за волосся. мені на обличчя в сльозах і краплях слини падають тонкі пасма її чорно – гірко – шоколадного волосся, які вдалося повиривати. мені на живіт жахливо давить її коліно. я скручуюся і стукаю її маківкою об і так побитий ніс.

вона від знесилення і добитості падає на спину і віддихується. я також віддихуюсь і піднімаю очі на аню, що тремтить у кутку.

————————————————відзеркалення аріни дивиться просто у вічі моєму відзеркаленню, що намагається нормально розчесати розчепіреними пальцями не в міру скуйовджене волосся.

моє відзеркалення також краєм ока дивиться на відзеркалення свого ворога.

чується дзюрчання води. аріна відмиває кров від білосніжного обличчя.

– чому в тебе завжди така біла шкіра?

аріна кидає на мене стривожений погляд і відкриває рот, та звідти не вилітає ні звуку її огидного голосу.

– бо я майже не виходжу з дому. особливо у сонячну жарку погоду. – нарешті тихенько озивається.

– чого?

– на вулиці ж у футболках ходять у таку погоду. і взагалі. не люблю і не хочу..

я дивлюся на її зап’ястя, що вже не було вічно сховано під довгими рукавами чорної худі, які вона підкотила, бо вмивалася.

червоні лінії.

– у тебе в сім’ї проблеми? чому ріжешся?

– так також можна сказати.

– …

————————————————

я зав’язую шнурівки на кедах і ступаю крок до двері, гладячи при цьому по голові кицьку, сидячу поряд на тумбі.

вона мило мурчить і підставляє підборіддя моїй руці. я останній раз її глажу, потім підхоплюю шопер, що лежить на підлозі біля моїх ніг і відчиняю двері.

на вулиці видно різницю між вчорашнім днем і сьогоднішнім.

вчора там було пусто й тихо, а сьогодні діти вже квапляться до сірої високої будівлі, що справляє страх своєю нав’язаною депрессивністю й безвихідністю.

я спокійно підходжу до будівлі і видивляюся когось зі свого класу. помічаю лише аню, що роками не змінюється, ну хіба в зрості.

вона спочатку не впізнає мене. лише коли я підходжу до неї, розуміє, що це я.

спочатку я бачу на її обличчі огиду, потім радість, потім тривогу, потім біполярку.

невже через те що я коротко підстриглася?Т_Т

– привіт. – я, притискаючи частину руки від плеча до ліктя до тулуба, махаю.

– привет.

– це наші?

– да.

я витягую голову і дивлюся на людей позад неї.

на мій голос обертається якась дівчина з чорно – гірко – шоколадним каре і вдивляється мені в очі. у неї клоунський макіяж і в примружених від останнього сонечка(що зникне, щойно ми зайдемо в будівлю) очах можна розгледіти її думки, ніби вона щось пригадує, дивлячись на мене і злегка привідкривши рот.

очі різко широко розплющуються, і в мене також.

аріна.

я відводжу погляд. за літо у мені згоріли сили на нові бійки з нею, що регулярно відбувалися щоп’ятниці під час півгодинних перерв у навчальному процессі.

– привіт..

– привіт..

у голосі вчувається пустота всередині неї.

я підходжу ближче до неї і мовчки дивлюся в очі. потім легенько обіймаю її і мовчу.

– як ти? – озиваюся.

– нормально.

я випускаю її з обіймашок і підіймаю погляд на вчителя, що стоїть на східцях з табличкою “7а” і кричить щось, що неможливо розчути в галасі навколо.

однак хтось, хто почув його крик, бо стояв поряд, подріботів по східцях і покликав усіх інших.

я плентаюся за ними й дивлюся на шопер аріни. вона також його взяла, а не рюкзак.

доля.

——————-‐—————————-