Розаліна

Сьогодні ввечері я глянув перед сном у вікно. Останні кілька років мені було важко засинати, тож перед сном я часто дивився на зоряне небо та місяць, який одинаком гуляв поміж хмар. Мати вже певно давно лежала у своєму ліжку та молила Барбатоса, щоб той приніс на своїх білосніжних крилах надію та спокій усім жителям Мондштадту. Щоб він вберіг нас від жахливих монстрів, які блукали нашими землями, та подарував нарешті мир.

Я ж був надто малим тоді і не розумів усе до кінця. Та я пам’ятав: жахливий вибух десь на півночі та червоне небо, яке пересікали довгі стрічки з чорних кубів. Мати тоді довго плакала, а батько взяв до рук свого меча, вдягнув плащ та пішов разом із рицарями Ордо-Фавоніус захищати нашу батьківщину.

В ті дні я бачив багатьох воїнів, які проходили нашим селищем на битву з невідомим: і рицарів Мондштадту, і мілелитів Лі Юе, а також самураїв з Інадзуми закутих у броню з катанами наперевіс. Всі вони, ті хто не злякалися, пішли вперед за своїми Архонтами, щоб нарешті принести мир у Тейват.

Той жах, що тоді опустився на нас і досі змушує мене ховатися, тільки вухом вловлю гучні звуки. Бо в пам’яті були ще свіжі жахливі червоні заграви, що здіймалися над старим Мондштадтом, язики полум’я над вічно крижаною горою та густий чорний дим на небі, що тхнув попелом та кров’ю.

Але все це вже давно позаду. Сьогодні після довгої праці на винокурні “Світанок”, господар жалував мені цілий мішечок мори та дві пляшки найкращого виноградного соку. Ми були наймитами тут і, після смерті батька, господар допоміг нам уникнути злиднів. Наше невелике поселення знаходилося лише в декількох лігах від винокурні, а ясний пан був милостивий до нас, бо ж батько був колись його давнім та вірним помічником.

Настрій в мене був розважливий, тож я сидів на підвіконні та розглядав нічне небо. Аж тут… усмішка зникла з мого обличчя. Я побачив дещо, чого аж ніяк не сподівався побачити в нашій місцині. Мені вважалося, що то лише байка, якою лякали неслухняних діток! Дурна міська легенда, та ні… Вона і дійсно існує!…

Я негайно скочив на ноги та побіг у сусідню кімнату де спала мати.
– Мамо! Мамо! – кричав я, намагаючись її розбудити. – Мамо прокидайтеся!
– Що сталося?!… – заспано мовила вона.
– Багряна відьма! – крикнув сильніше я. – Вона тут!!!

***
Повітря стало важким від жару, а земля запалала червоним полум’ям, коли страхітлива фігура високої жінки проходила повз маленьке селище на півдні Мондштадту. Його жителі ще довго згадуватимуть ту жахливу ніч, коли їм довелося зустрітися з Палаючою Багряною Відьмою. Деякі стверджували, що вона монстр, породження Безодні, інші – що вона проклята. Та правда була куди більш страшнішою від тодішніх теорій.

Бо насправді, за маскою та червоною гостроконечною шляпою ховалася звичайна мондштадтська дівчина, чиє серце навіки розбилося і тепер замість нього вирувало жахливе полум’я смутку та помсти.

***
Її історія почалася задовго до тієї трагічної катастрофи Кхаенрі’аху, що змінила цей світ до невпізнанності. Тоді, вона була прекрасною дівчиною на ім’я Розаліна Кручка Лоефальтер. Вона народилася та виросла в місті свободи Мондштадті, і всі тутешні мешканці знали її як одну із найвродливіших панянок, звідси і аж до самої Сніжної.

Та боги наділили цю дівчину не просто милим личком, сама магія текла в її жилах, а голос був настільки прекрасним, що самі птахи замовкали, коли вона співала. Тоді життя віщувало їй чудові перспективи. Вона покохала рицаря Ордо-Фавоніус і вони вже хотіли взяти шлюб, однак її родина вважала, що дівчинці треба спершу отримати гарну освіту в Академії Сумеру.

– Це нічого, Розаліно, – мовив її коханий Ростам. – Вони праві, ти маєш розвивати свої здібності. А саме там знаходяться найдосвідченіші мужі науки. Їдь, та ні про що не турбуйся. А щоб тобі не було сумно, ось, прийми цей дарунок.

Дівчина взяла з рук Ростама невеличку коробочку та, трохи зашарівшись, спитала:
– Що там?!
– А ти відкрий.

Розаліна відкрила кришку та побачила на дні коробочки гарний пісочний годинник.
– Він показуватиме тобі час до нашої наступної зустрічі. Коли остання піщинка цього годинника впаде – ми знову зустрінемось. Обіцяю…

І вона поїхала до Сумеру, де ні на мить не випускала з рук дарунок коханого. Вона дивилася на нього та згадувала рідне місто, відраховуючи кожну хвилину, яка відділяла її від повернення додому.

Дні в Академії тягнулися довго, проте Розаліна не падала духом. Навпаки, Ростам би не хотів, щоб вона сумувала. Тому, вона повністю занурилася у навчання, і вже під кінець семестру показала досить високі результати. До того ж, вона досягла значних успіхів у володінні своїми силами, що одразу впало в око певним індивідам, яких жителі Тейвату звикли кликати відьмами.

І от, одного дня, коли Розаліна надовго засиділася в бібліотеці, шукаючи матеріали для своєї роботи, до неї підійшла якась білява жіночка з ельфійськими вушками та сказала:
– Вітаю, Розаліно, – ледве не співаючи мовила вона. – Мене звати Аліса! Дуже приємно познайомитись!
– І… Мені… – трохи розгублено відповіла Розаліна.
– О, який в тебе гарний годинник, – усміхаючись мовила незнайомка. – Просто краса!…
– Вибачте… Але, ви хто?!
– Ой! Де ж мої манери! Зовсім в старої мозок не варить! – засміялась вона. – Я говорила з твоїм наставником. Він сказав, що в тобі є дещо, що могло б мене зацікавити. Твоя магія, якщо конкретно.
– Моя магія?! – перепитала розгублено Розаліна.
– Саме так! А магія – це те, що ми, відьми, цінуємо понад усе. Ти непогано освоїла свою силу, але це лише маленька частка того, на що ти здатна. І, якщо ти не проти, я б хотіла, щоб ти приєдналася до нашого шабашу. З нами, Розаліно, ти розкриєш багато таємниць цього світу, про які не написано в жодній з цих книжок. Тому я питаю: чи не хотіла б ти стати однією з нас?

Розаліна довго обдумувала сказане незнайомкою, і в решті-решт, погодилася на пропозицію Аліси. Відьми не збрехали і Розаліна дійсно змогла розвинути свої здібності до неймовірних висот за досить короткий період, що навіть удостоїлася права носити гостроконечну шляпу, як і всі інші відьми шабашу. Особливо це порадувало Алісу, що просто сяяла від щастя, коли побачила як гарно пасує Розаліні її новенький капелюшок.
– Гарнюня! Просто краса! – Аліса обхопила Розаліну за щічки та розцілувала.
– Вітаю офіційно в наших рядах, – мовила трохи насуплена відьма в довгому дорожньому плащі. Це була Скірк. Її магія хоч не була настільки сильна як в інших, однак у питаннях бойових мистецтв та володінні зброєю – їй не було рівних.
– Ми раді вітати серед нас нову подругу, – мовила відьма-астролог, що була тут одна з найшанованіших, на рівні з Алісою. – Сподіваюся твої таланти принесуть значні плоди для шабашу, та Тейвату в цілому.
– Можете не сумніватися, – відповіла трохи схвильовано Розаліна.
– Шкода, що Рейндоттір не змогла прийти, – зауважила Аліса. – Думаю ви б потоваришували. Хоч вона й трохи відлюдькувата, та любить свої досліди й пробірки більше за здорове спілкування, однак все ж непогана людина.
– Нічого, – відмахнулася астролог, – її вічно на зборах не дочекаєшся. Скільки б не писала до неї, у відповідь одне й те саме: я зайнята! Одні експерименти на думці в неї. Ліпше вже б “Золото” поговорила з тим придворним магом короля Кхаенрі’аху, бо щось мені не подобаються мої останні видіння. Боюся, може статися щось дуже погане…

Слова старої ворожки справдилися. Не минуло й пів року, як на землі Тейвату впала катастрофа, якої світ не бачив певно з часів війни Архонтів. Небо закрили хмари, а з-під землі почали вириватися жахливі монстри та гігантські залізні машини, що розривали на шмаття усе до чого торкалися. Війна опустилася на колись мирні землі і світ оповила темрява.

Розаліна поривалася швидше повернутися додому, однак зараз полишати мури Сумеру було надто небезпечно. До того ж дорога до Мондштадту лежала через Лі Юе, а там саме точилися бойові дії в районі Розлому, куди навіть подався на захист один із Якш. Це могло свідчити лише про одне – ситуація там зараз не з легких.

Пісочний годинник, який зазвичай сипався швидко, тепер відраховував час геть неохоче, що неабияк налякало Розаліну, бо це означало, що їхня зустріч з Ростамом відкладалася ще на довший строк. Тож кожного вечора, перед сном, Розаліна молила Архонтів, щоб ті вберегли її коханого, який вже певно поїхав боротися з ворогом на передову. Вона благала милості, однак їй так і не судилося більше побачити його.

Коли війна з Кхаенрі’ахом підійшла кінця, і Розаліна нарешті змогла повернутися додому, то не могла повірити власним очам. Колись веселий та квітучий Мондштадт тепер лежав у руїнах, а на землі де-не-де можна було побачити запечені плями крові в перемішку з погнутими обладунками та розбитими мечами.

Від будинку в якому вона народилася не лишилося геть нічого. Пізніше сусіди їй скажуть, що її родину пошматували монстри, тому все що від них лишилося – це кілька кісток та порваний одяг, які вони поховали під молодою яблунею що росла при дворі. Коли ж Розаліна спитала про Ростама, то про нього, на жаль, ніхто нічого не чув.

Тоді, вона пішла до штабу Ордо-Фавоніус, в надії дізнатися більше від його побратимів. Дівчина була повна надії побачити коханого, бо пісок в годиннику вже майже сплив, а отже їхня зустріч от-от мала відбутися. Вона підійшла до охоронця, худорлявого хлопця з перев’язаним правим оком та спитала чи не бачив він Ростама. Він похитав заперечливо.
– Ви… Шукаєте Ростама?! – раптом спитав хтось позаду. Розаліна повернулася та побачила Магістра Ордо-Фавоніус, який ледве тримався на ногах пересуваючись на милиці. – А, це ти Розаліна?!…
– Де він, Магістре?! Я маю його побачити! – благально мовила вона.
Магістр сумно похитав головою та сказав:
– Іди до церкви Барбатоса. За нею, на Алеї Героїв, знайдеш Ростама…

В Розаліни аж серце стало. Невже?! Ні, не може бути!

Вона негайно зірвалася та кинулася з усіх ніг до вказаного Магістром місця. Оминувши статую Барбатоса та розштовхнувши двох служниць храму, які трапилися їй по дорозі, вона нарешті дісталася цілі. Уздовж усієї Алеї були вириті свіжі могили, а складені прапори Ордо-Фавоніус свідчили, що всі вони – рицарі, що загинули в боротьбі з монстрами Кхаенрі’аху. І от, на одному з надгробних каменів Розаліна побачила те, чого так боялася.

“Рицар Ростам. Помер героїчно захищаючи свої побратимів. Навіки в нашій пам’яті”

Пісок в годиннику перестав сипатися, і тільки остання піщинка торкнулася долу, годинник висковзнув з рук Розаліни та впав на кам’яну підлогу розбившись на друзки. Ноги дівчина підкорилися і вона впала на коліна, затуляючи обличчя руками.
– Ні!… – закричала вона і з її очей потекли рясні сльози. – Як же так?! Ти ж обіцяв… Чому ти порушив своє слово?!… Чому покинув мене одну?!…

Голос Розаліни був геть не схожий на той, що в неї був колись. Вона кричала, кричала на все горло як тільки ставало сил. Її розпач не міг заглушити навіть дзвін церковних дзвонів, що бив месу по загиблим героям. Вона плакала і сльози наче два струмочки падали на вологу землю коло могили, зрошуючи її сильніше навіть за дощ.

Тут, позаду Розаліни роздалися важкі кроки. Та вона не повертала голови. Їй було байдуже хто то, та за чим прийшов. Їй взагалі тепер було байдуже до всього.
– Вибачте пані, – ввічливо звернувся до неї рицар закутий у білі обладунки, які де-не-де, були посічені вм’ятинами та червоними краплинами крові. – Ви знали пана Ростама?!
Розаліна кивнула.
– Вибачте, якщо проявлю нетактовність, та чи вас звати випадково не Розаліна Лоефальтер?!
– Так, – кивнула вона.
– Я багато чув про вас від пана Ростама. Він… Часто про вас згадував. І, тоді, коли його не стало, його останні слова були саме про вас.
– Що?!
– Він сказав: Пробач мене, Розаліно… І… Віддав богові душу…
– Як так сталося?!… Чому взагалі так сталося?! – обхопивши руками голову мовила Розаліна та знову заплакала.
– Це все через Кхаенрі’ах, – голос рицаря пожорсткішав. – Через ту відьму “Золото”! Вона створила тих монстрів, які вбили мого командира! На її руках смерть наших людей! І станьте же свідком моєї клятви: я знищу всіх монстрів, чого б мені це не коштувало! Слово Білого Рицаря!
– А де зараз “Золото”?! – спитала Розаліна. – Її вже схопили?!
– Ні! Дияволиця втекла! – рицар насупився та стиснув руки в кулаки. – Так як і ще деякі з керівництва Кхаенрі’аху! Але схоже рицарі Ордо-Фавоніус не зацікавлені в їхніх пошуках. Боюся, що мені самому треба буде відправитися за ними. І довести, що пан Ростам загинув не даремно. До побачення, пані Лоефальтер. Можливо колись ми побачимося знову. Тоді, монстрів на цім світі вже не лишиться! Слово честі!

Розаліна мовчки підвелася з колін та зняла з голови свого капелюха прискіпливо глянувши на нього.
– Тож, “Золото”…

Вже за кілька днів, вона приїхала на зустріч з іншими членами шабашу та увірвавшись до кімнати, де ті саме сиділи, жваво обговорюючи те що сталося, мовила:
– Де Рейндоттір?!
– Розаліно, заспокойся, – спробувала її вгомонити Аліса.
– Ні! Ви знаєте де вона! Тож і маєте знати, що вона зробила!
– Те, що сталося звичайно трагічно…
– Замовкніть! – крикнула Розаліна до пані астролога. – Тейват у руїнах, а ви просто сидите тут та нічого не робите! І покриваєте вбивцю!
– Розаліно ти не знаєш усього, – взяла слово Скірк. – Все сталося так, як мало бути, і ми не могли з цим нічого вдіяти… А Рейндоттір – наша сестра. Ми не можемо відвернутися від неї.
– Розаліно, зрозумій, що певні речі стаються не з волі людини, – спробувала пояснити Аліса. – Це б все одно сталося. І ми не могли з цим нічого зробити.
– Але тих монстрів створила Рейндоттір! Вони знищили моє місто, вбили моїх батьків та… – голос Розаліни враз урвався. – Ростам… Його більше немає…
– Співчуваю тобі, але все сталося як мало статися.
– Брехня! – випалила Розаліна. – Ні чорта ти мені не співчуваєш, Скірк! Ви, всі ви, – Розаліна окреслила поглядом присутніх. – старі брехухи! Я вірила вам, а ви не допомогли коли світ потребував цього! Коли Ростам… А тепер ви ще й покриваєте цю наволоч “Золото”!
– Розаліно, не треба…
– Ні, треба, Алісо, – відповіла Розаліна і її голос набув серйозніших нот. – Я покидаю ваші лави. Більше мені тут робити нічого. Я знищу усіх монстрів, що розгулюють Мондштадтом. Знищу до останнього! Я випалю їм їхні жалюгідні серця та зроблю так, щоб навіть попелу від них не лишилося!
– Розаліно!…

Та було вже надто пізно. Скориставшись древніми чарами, Розаліні вдалося здобути неймовірну силу, приборкавши сам елемент вогню та злившись з ним в одне ціле. Назад дороги не було. Її серце вже було розбито. Всі кому вона вірила зрадили її. І в неї не залишилося нічого окрім невгамовної жаги до помсти.

Однак все мало свою ціну. Віддавшись полум’ю, вона вже не могла повернути назад. Саме її тіло палало. Біль був неймовірний, наче їй до горла заливали розпечене залізо, а тіло тонуло в жерлі вулканів Натлану. Її голос, раніше чарівний та мелодійний, тепер звучав наче в старої карги. Та їй було байдуже.

Вона знала чого вона хотіла. Вона хотіла помсти. За будь-яку ціну. Слабка дівчина Розаліна померла, і на її місці постала Палаюча Багряна Відьма. Відплата за весь той жах, що їй довелося відчути. Відплата за всіх тих невинних людей, які загинули від рук чудовиськ. Відплата за втрачене кохання.

***
І вона палила все. Вогонь її був невгамовний та безжальний. А крики згораючих в агонії монстрів стали симфонією для її вух. Роками вона намагалася відплатити за смерть коханого, що не помітила, як і сама стала монстром. Варто було їй показатися недалеко від людей, як ті враз тікали від неї.
– Відьма! Згинь нечисть! – кричали вони.

Розаліна не розуміла чого вони так боялися, бо ж вона їх не чіпала, та одної ночі, коли вона проходила повз невеличке поселення біля винокурні “Світанок”, вона побачила, як хлопчик, що сидів за вікном одного з будинків, враз втік геть тільки завбачив її. Недалеко від поселення було озеро, тож вона спустилася до нього та вирішила нарешті глянути на своє відображення.

Те, що вона побачила шокувало її, бо замість свого обличчя вона побачила гримасу болю та жахливу маску із запекшоїся чорної крові, яка покривали її, колись миле і добре, личко.

Розаліна закричала. Бо вона більше не була людиною. Те, що було замість неї – це монстр, якого вона породила власноруч.
– Ні!!! – вона не могла впізнати свого голосу. – Я… Чудовисько…

Вона спробувала змити кров з обличчя, та варто було їй торкнутися водної гладі озера, як вода враз випаровувалася з її рук. Надто сильним було те полум’я, надто довго воно вирувало всередині неї.

Тоді вона власноруч вирішила зняти ту жахливу маску. Розаліна впилася своїми пазурами у палаючу плоть та з жахливим ревом відірвала з обличчя те страхіття, яке вона так довго носила на обличчі, що воно вже стало її частиною.

З рани потекла кров. Гаряча та густа.

Безсила, Розаліна впала на коліна. Відчай її був настільки сильний, що їй хотілося просто згоріти в тому полум’ї. Згоріти, щоб і спомину від неї не лишилося. Стати тим останнім монстром, якого вона вб’є.

Принаймні так вона збереже хоча б часточку минулої себе. Принаймні так вона нарешті поєднається з коханим. Палаюча Багряна Відьма згине в полум’ї, яке вона розпалила, а Розаліна, нарешті знайде спокій. Боги жорстоко повелися з нею, відібрали усе, що їй було дорого, та тепер вона вже нічого не хотіла.

Її життя тануло в неї на очах, перетворюючись на попіл, однак вона знала, що то на краще. Краще померти, аніж страждати вічно від своїх же власних рук. Вогонь її серця ніколи не загасити, тож нехай воно вигорить до тла…
– Вигорить до тла?! – раптом спитав хтось позаду. – Чи це саме те, чого ти так хочеш, Розаліно?!

Розаліна повернула свою голову до джерела голосу та побачила там високого біловолосого чоловіка чиє обличчя прикривала маска.
– Ти надто довго страждала через ту кривду яку тобі завдали боги. Я також став їхньою жертвою, тож знаю, як це – втрачати те, що тобі так дорого, – чоловік підступив ближче, та

Розаліна враз відсахнулася:
– Не підходь! Ти можеш згоріти…
– Полум’я мене не лякає. Бо той хто вже один раз пізнав його силу – більше його не боїться, – відповів незнайомець та дістав з кишені невеликий круглий предмет, що світився білим світлом. – Дозволь же мені допомогти тобі, Розаліно.

Чоловік підійшов майже впритул та поклав до рук Розаліни той самий круглий предмет. Враз, полум’я, що роками охоплювало її тіло згасло, і вона знову стала такою, якою була колись. Розаліна не могла повірити власним очам – це що, усе їй сниться?! Чи може це відбувається на яву?!

Чоловік за маскою посміхнувся та присів поряд. Він дістав з кишені носовичок, змочив його у прохолодній воді та заходився допомагати Розаліні відмитися від тієї крові, що застигла на її обличчі.
– Нічого, все позаду, – мовив він, та ніжно провів мокрою тканиною по її, як виявилося, бліденьким щічкам. – Це допоможе.
– Що це?! – спитала вона, покрутивши в руках білий предмет.
– Це – «Око злуди», – пояснив чоловік. – Милість Її Величності Цариці.
– Кріо Архонта?!
– Так, – ствердно кивнув чоловік. – Її Величність – винятковий взірець милості та чесноти – і на відміну від інших зарозумілих Архонтів, вона бажає цьому світові кращої долі, аніж бути вічними слугами Селестії, якій зовсім немає діла до того, що відбувається тут, на землі. Для них – люди – нічого не варте порожнє місце. Їхній задум сягає далеко за такі, на їхню думку, мізерні поняття, як людське життя. І те, що сталося не так давно, тому чудове підтвердження. Ті монстри, яких ти так нещадно винищувала всі ці роки – це прокляті жителі Каенріаху. Невинні душі, яких боги навіки прокляли бути у цій жахливій подобі.
– Як?! – очі Розаліни враз стали наче скляні. – Як люди?! Чому?!
– Через те, чому Селестія знищила народ Енканомії та Цурумі в Інадзумі. Так само, як народ тієї засніженої гори в Монді, і так само як моя країна – ми не бажали визнавати їхнього верховенства над нами, і поплатилися за це. Боги жорстокі до нас, але час змінити цю несправедливість. Перестати бути пішаками та самим стати тими, хто знищить цю віковічну несправедливість. Небесний Порядок впаде, і ми, «Фатуї», вірні слуги Її Величності Цариці, будемо тими, хто покладе кінець тиранії Селестії над цим світом. То, що скажеш, Розаліно?!

Мить між ними запалала тиша, яку не один із співрозмовників не хотів порушувати. Та трохи зібравшись з думками, Розаліна нарешті заговорила:
– Як тебе звати?!
– Моє колишнє ім’я – забуте світом, як і імена усіх інших Передвісників Фатуї, – відповів чоловік у масці. – Тепер, я звуся – П’єро. Я – Перший Передвісник. «Блазень» на службі Її Величності. Ми носимо маски, бо ми насміхаємося з цього жорстокого світу. Наші колишні особистості нічого не варті, вони слабкі. Та тепер, ми вільні від наших минулих гріхів. Тож ходімо зі мною, Розаліно. Дозволь показати тобі шлях…

***
– Підійди до мене, загублене дитя, – мовила ніжним голосом жінка, що сиділа на крижаному троні. Її слова лунали з такою добротою та щирістю, що Розаліна підкорилася навіть не роздумуючи. – Ти довго блукала у темряві, та настав час вийти на світло, – жінка встала зі свого трону та підійшла до Розаліни, і легенько, наче пір’ячком пташки, провівши своєю холодною рукою по її шраму на обличчі, мовила: – Дозволь я зцілю твої рани, вгамую смуток, та допоможу знайти нову мету в житті.
Шрам на обличчі Розаліни враз затягнувся, і полум’я, яке вирувало в її серці стихло. Вона підвела очі на жінку, що стояла перед нею, і на очах Розаліни враз проступили сльози.
– Дякую, Ваша Величносте, – мовила Розаліна своїм прекрасним голосом, який знову повернувся до неї після стількох років.
– Ну-ну, не треба плакати, – відповіла Кріо Архонт та змахнула сльозинки з її обличчя. – Прекрасній пані не можна плакати.
– Ваша правда, Царице, – кивнув Перший Передвісник та підійшов до Розаліни. – Синьйоро Розаліна Кручка Лоефальтер, горе твого минулого позаду. Тепер, ти одна з нас. Передвісниця нового порядку. Номер Вісім Передвісниця Фатуї.