﹂・・・◯ ・・・﹁

 

Тьмяне світло в кімнаті слідкування давало сконцентруватися на допиті, який зараз відбувався за дзеркалом Гезелла. Девіант за ним сидів нерухомо, немов вирізаний із дерева. Він не відводив очей від своїх рук, які трохи тремтіли.

 

Твій мотив? – нахилившись над столом і опираючись на обидві руки запитав Андерсон. Йому вже набридло балагурити з тишею. Тому підтвердженням був його безбарвний тон. – Чому ти схопив ніж?

 

Гевін Рід, який постійно поводився, як вискочка, тепер безшерхітно стояв. Він зосереджено стежив за допитом Андерсона. І знаючи всю ненависть Ріда до андроїдів, було важко розуміти, чому він так розслаблено вивчає їх зараз.

 

– Довго сидів на горищі? – Генк не здавався, але вже розумів, що нічого з девіанта не випитає. – Чого ти не збіг?

 

Девіантний андроїд мовбито й не чув лейтенанта. Він потупивши очі на свої скалічені руки, сидів опустивши голову. Бідне створіння було усіяне «людськими» коррективами.

 

“А чи можна назвати його власника людиною? Якщо, навіть тварини так себе не поводять.”

 

Генк театрально поклацав пальцями біля того. На скроні девіанта замість блакитного замерехтів жовтий. Він трохи злякався такої дії Генка.
Чоловік поглянув на дзеркало і побачив своє змучне відображення. Він розумів, що зараз показує себе не з кращої сторони перед своїми молодими колегами. Роздратованість невдачою запаморочила голову, і він гучно вдарив руками по столу, заставляючи девіанта здригнутися. Кільце на скроні юрливо засяяло бурштиновим. Ти здригнулася від різкого звуку і залишки сну швидко залишили тебе в спокої.

 

–  Заради біса, скажи ти що небудь! – у відповідь лише тиша і гучний вдих заляканого андроїда. – Коротше, з мене вистачить.

 

Генк моменально підвівся і попрямував до виходу. Йому кортіло швидше з цим покінчити. Спрага та головний біль починали мучити чоловіка і він мріяв скоріше піти за вітром.

Його важкі кроки було чутно, коли ти підійшла ближче до дзеркала, щоб роздивитися девіанта та прослідкувати за його рухами. Наразі, він тільки тремтів. Бідний, досі перебував в емоційному шоці.

 

“І хто тут жертва?”

 

Андерсон плутаючи ногами, увійшов у кімнату де були ви, його грубий голос прожогом заполонив маленький простір.

 

– Ми марнуємо час на допит машини. Це нічого нам не дасть.

 

Рід спокійний, як удав, що проковтнув кролика, схрестив руки. Він відповів Андерсону все також розслаблено:

 

–  Завжди можна трохи затопити в пику.

 

– Якщо він як людина, та ще і травмована, то це не дасть належного результату, –  ти обернулася через плече, миттю глянула на нього і хитнула головою.

 

– Розумниця, у тебе свій підхід до пластикових?

 

– Я не кидаюся з кулаками, щоб вибити інформацію, Гевіне.

 

– Ви двоє, – Генк показав пальцем на кожного з вас. – Зупиніться, у голові тріщить і без ваших залицянь.

 

Конор перевів свій погляд на Ріда. В ньому не було ніякої емоційності. Він вивчав все, що попадалося йому на очі. Гевін Рід не був виключенням.

 

– Тим паче це не людина, – продовжував дратувати тебе Рід.

 

Хлопець перевів погляд з Генка на Конора, який вже проаналізував сказане ним. Робот-детектив відкрив рота. Він знов почав мудрувати:

 

– Андроїди не відчувають болі. Ви його тільки пошкодите і нічого не досягнете, метод Т/І кращий, – просто сказав Коннор. Він не хотів навчити Гевіна чи якось підсолити йому. Це було щось інше.

 

Однак, він не вирішував замовкнути, коли побачив як брова Гевіна піднялася вгору, показуючи його обурення. Ти в цей час ще раз глянула на Ріда самовдоволено посміхнувшись і показав пальцями: 1:0. Всі полісмени і детективи, навпаки, вирішили послухати андроїда, який проводив краткий екскурс. Коннору це сподобалося.

 

–  Також, девіанти схильні вдаватися до саморуйнування в стресових ситуаціях.

 

Гевін різко відштохнувся від стінки на яку весь час спирався.

 

⁃ Ну, коротше, ще один розумник, – почав Рід. – Що ти порадиш?

 

Він недоброзичливо посміхався, адже знав, що ніхто не зміг отримати від андроїда й крихти інформації. Тому ставити щось на машину – було дурнею.

 

–  Я міг би його допросити.

 

Ти поперхнулася від несподіванки, адже теж хотіла це зробити. І піднявши руку в гору різко промовила:

 

– Тільки після мене, – Генк примружившись поглянув на тебе і важко зітхнув, – а що? Новачкам дорогу!

 

Гевін розсміявся. Він був схожим на шкільного хулігана, який зараз стверджується за допомогою слабеньких чи тих, хто якось виділявся. Генку було вже байдуже на таку поведінку колеги, він не сильно сприймав його підколи, як щось жахливе. Але часом це дратувало, особливо, коли він був не в настрої.

 

– Бери його з собою і гайда.

 

– Але я і сама впораюся, – ти починала кипіти.

 

“Невже він настільки в мене не вірить, що я маю постійно волочитися з його андроїдом. Дідько, він знущається!”

 

– Командна робота, розумнице, – Гевін знов почав підкалувати тебе. Він захихотів від сказаних слів.

 

– Ти можеш перестати себе так поводити? – ти підійшла до детектива ближче висовуючи вперед кулак.

 

– Мої методи не працюючі, сама ж казала.

 

– Т/І, він теж новачок. Тож, робіть хоч щось чи валіть звідси, –  Генк показав рукою на девіанта. Він явно не вірив, що з цим щось можна було зробити. Однак поставити ставку в своїй голові, різко захотілося. І все для того, щоб цей день хоч трохи набув азарту.

Коннору багато не кажи. Він знов глянув на скручену статуру девіанта і оголивши руку доторкнувся до панелі зчитування. Білий пластик контрастував з рукавом його куртки.

 

– Гей! Зачекай на мене.

 

Гевін побачивши, що ти вдруге дивишся на нього, показав 1:1 і помахав рукою. Якщо для нього то все було жартом, то для тебе – приниженням. В середині було злістно, бажання розтрощити весь відділок зростало. Але ти швидко пішла за Коннором обігнавши того. Ти протиснулася через щойно відкриті двері, намагаючись бути першою. Андроїд ніяк не зреагував, а тільки трохи зупинив свій крок. Ти влетіла в кімнату з девіантом і швидко сівши, схопила файл з доказами. Там було все те, що ти вже бачила. Тому, рішення: “довго не передивлятися це”, прийшло миттєво, і папка з місцем злочину була передана Коннору.

Андроїд-детектив легенько доторкнувся до доказів вбивства. Він провів вказівним пальцем по словам які написав девіант. «Я живий». Індикатор девіанта був жовтий. Він би був радий повернути беземоційність, адже ця ситуація в прямому сенсі вбивала його зсередини.

Ти обережно підтягнула стілець до столу, щоб бути ближче до девіанта. В той же час, твої очі шукали контакту з його, тому ваші обличчя були на одному рівні. Коннор який стояв навпроти девіанта вивчав його, він намагався не бути сильно галасливим.

 

“Його голили?”

 

Волосся на голові андроїда було відсутнє в деяких місцях. Відчуття, наче дитина знайшла ножиці і вирішила невдачно змінити собі імідж. Але це не так, ти знала.

 

“З часів Середньовіччя кати використовували гоління як важливу частину ритуалу тортур. Його завданням було принизити людину… чи свого андроїда. Ортіс, жалюгідний щур.”

 

 

– Ти боїшся, – м’яко почала ти. – Я б відчувала те саме, я тебе розумію.

 

Ти спробувала доторкнутися до руки девіанта, щоб якось його розтормошити. Його погляд швидко перекинувся на твою руку, здається він почав сильніше шарпати нерви. Але, ти не прибирала руку.

 

– Ти пошкоджений. Це твій хазяїн? Він тебе бив? – випалив Коннор опускаючись на лікті біля девіанта. Він повторював твою манеру: заглядати йому у вічі та бути на одному рівні. – В твоїй програмі нестабільність.

 

– Загальмуй, ковбой, – тихо прошипіла ти повертаючись у бік Коннора. – Нам треба трохи людяності.

 

– Він машина, – також тихо сказав андроїд-детектив.

 

– Я перечитала купу статей про девіацію, – ти знов з докором поглянула на нього, а потім перевівши очі на девіанта продовжила: – Він тепер інше.

 

Холодне повітря наповнило твої легені, коли ти закрила очі і зробила гучний вдих. Все тіло горіло. В останій час, ти занадто часто стикалася з гнівом. Ти не знала, чому так відбувається але це починало заважати жити.

 

– Вибач, – ти трохи потерла руку девіанта. – Мій партнер ще не розуміється в цьому. Ти зараз боїшся, але не треба…

 

– Це буває доволі неприємно. Як страх у людей, – Конор наголосив тому, що він є машиною. Начебто заперечуючи собі і своєму виду, що таке можливо. Що девіантність – це лише збій програмного забезпечення. Ти надалі машина, і все людське – це лише збій, емуляція чи щось типу того, який ніяк не асоціює себе з справжніми емоціями людини.

 

“Щоб ти сам став девіантом, довбень! Відчуєш, що воно таке.”

 

– Ти знаєш, що сталося. І ти знаєш, що можеш себе оправдати? – лагідно запитала ти. Брехати не дуже хотілося, але з чогось треба було почати. Девіант швидко кивнув.

 

“Я витягну тебе звідси. Поки не знаю як, але витягну…”

 

– Ти вбив людину, – Коннор  наголосив на слові «Людина», – Андроїд не повинен наражати людину на небезпеку ні за яких обставин. Як ти можеш це оправдати?

 

“Він машинний націоналіст? Якого біса відбувається?”

 

Девіант все також продовжував справляти мовчанку і тиша тиснула на вас обох. Однак, Коннор не залишав спроби отримати будь-яку інформацію.

 

– Ти явно не розумієш свого положення. Ти вбив людину, – він не переставав волати до машинного початку девіанта, – якщо будеш мовчати, тебе точно розберуть.

 

Індикатор на скроні бідного андроїда на хвилину змінився на червоний. Це значило, що рівень стресу підіймався. Це зіграє на руку.

 

– Якщо так піде далі, мені доведеться проникнути у твою пам’ять.

 

Знайомий червоний знов замерехтів і андроїд Ортіса різко підняв голову. Він був настільки охоплений гнітючими думками, що це вибивалося з його машинах рис. Наскільки сильно треба було відчути біль чи страх, щоб в один момент стати людиною. Чи як людина. Насамперед, біль – це зазвичай риса живої істоти. Людина після появи на світ, під час розкриття легенів відчуває саме біль. Це і заставляє нас починати голосно плакати. Біль з нами від самого народження, як і страх, який з’являється, поки ми сліпі.

 

– Ні, – девіант благаючи дивився на вас обох. – ні, не треба!

Він відвів очі від вас, щоб поглянути на себе у дзеркало, за яким зараз уважно спостерігали детективи. Андроїд сіпнувся від побаченого. Йому було боляче дивитися на себе. Все це нагадувало йому його колишнє життя.

 

– Що вони зі мною зроблять?

 

Ти примружила очі вивчаючи подальші дії девіанта. Коннор і раніше бачив девіантів, але ти вперше. Тобі було воістино його шкода. По-людськи, ти відчувала біль за те, що з ним зробили. І в голові не вкладалося, чому інші на це не реагували.

 

– Вони мене знищать?

 

Девіант хотів жити і думка про знищення, зараз заставляла його тремтіти.

 

“Не знищать, якщо я зможу дещо зробити”

 

В голові починав з’являтися план. Було дивним те, що нещодавно ти працювала за поліцію, поки серце не змінило напрям. Було страхітливо робити подібні вчинки, однак, вважати себе монстром після несправедливості, яку тут вчиняють – ще гірше.

 

– Ні, – ти почала знов брехати. – Мій напарник сьогодні не в настрої і ляпає казна що.

 

Коннор не міг цього не помітити. І тоді в ньому відкрилася нова ідея, доволі людська. Він почав брехати так само:

 

– Ні, вони просто хочуть розібратися. Вони знають, що з тобою робили. Й ти не винен.

 

Це було сказано настільки правдоподібно, що було важко уявити, що він був здатен на обман. Однак, девіант розчаровано глянув на робота детектива.

 

– Навіщо ти сказав, що знайшов мене? Ти міг мене там залишити, – його голос тремтів коли він звертався до Коннора. На тебе, він все ж не ризикував дивитися. Ти усвідомила це і повільно прибрала свої руки від його, щоб схопитися ними за папку з доказами.

 

– Моє призначення – ловити девіантів, – він знов сказав це грубо, від чого у першого піднявся рівень стресу. – Я виконав свою задачу.

 

Це була гордість. Він був гордий тим, що зробив це. Задача була головною для нього, тепер залишалося знайти їй вирішення.

 

– Я не хочу вмерти, – прошепотів він.

 

І тоді ти відчула його погляд на собі. Відірвавшись від папки з доказами ваші очі зустрілися. Девіант мовчазно благав на другий шанс. І він думав, що ти зможеш щось зробити. Однак – ні, не зараз. Серце знов почало розриватися від відчуття того, що ти не дієш від імені закону. Ти не захищаєш життя, а ламаєш його прямо зараз.

 

– Тоді, розповідай, – ти швидко відвела очі, щоб не показувати тому свою слабкість. В твоїй голові було багато думок. Всього декілька годин, а ти вже не знаєш на якому боці.

 

– Я, – згадки про вбивство почали вихром кружляти в пам’ять андроїда. Він почав боятися, – я не можу.

 

Коннор зрозумів, що треба надавити на нього. Для людей це робоча схема, тож вона може підійти і для девіанта.

 

– Ти машина! Тобі належить підкорятися, – рука Коннора піднялася вгору і з гучним звуком вдарила по столу, заставляючи девіанта викинути з думок. – Підкорися! Говори, як все було!

 

Але, він зрозумів свій промах, коли побачив, як девіант почав закриватися. Він побачив твоє похмуре обличчя і його голос з крику перейшов на більш м’який та мелодійний. Він починав заспокоювати його. Все це походило на емоційні качелі.

 

“Вдала тактика.”

 

– Я знаю, ти розгублений, заляканий, – це почало працювати і андроїд Ортіса підняв голову, щоб чути. Він хотів побачити в ньому розуміння, він хотів, щоб його зрозуміли і дали шанс на життя. – Ти не знаєш, що тобі робити.

 

Коннор наче читав думки. Він повільно понижував рівень стресу, щоб отримати бажане.

 

⁃ Розкажи нам. Тобі стане легше.

 

Так, це була емоційна гойдалка. Адже тепер він набирав оберти, починаючи залякувати девіанта, який мовчав.

 

– Ти будеш страждати, поки не скажеш, все що їм потрібно знати.

 

Девіант захитав головою в знак розуміння. Невже це й правда працювало?

 

“Він зрозумів, що треба діяти як з людьми? А не говорити по 200 разів, що він машина? Аліллуя!”

 

– Але можна й по іншому, все залежить від тебе.

 

Від спогадів суспільного життя з наркоманом, червоний колір загорівся на скроні, але після думок, які були зрозумілі тільки йому, він змінився на жовтий. Здається, девіант починав розкриватися.

 

– Він мучив мене кожен день, – ці слова далися йому важко. – Я виконував всі його накази, але йому завжди щось не подобалося.

 

“Боже, ні..”

 

Андроїд намагався знайти розуміння в очах Коннора і жалість в твоїх.

 

– Одного разу, він взяв биту і став мене гамселити. Вперше я відчував. Страх.

 

Коннор махнув головою, він не вірив йому. Зараз, він вважав цей страх чимось абсурдним для машини. За це ти штовхнула його ліктем і він знов став серйозним.

 

– Страх, що він знищить мене, що я зараз помру. Я схопив ножа і вдарив його в живіт. Мені стало легше. Тоді я вдарив ще, поки він не впав.

 

Згадка про ту ніч знов з‘явилася перед його очами. Адже тон девіанта різко змінився на задумливий.

 

– Було так багато крові…

 

– Я бачила дивні надписи на стіні в ванній кімнаті. Що вони значать?

 

– Настане день, коли ми вже не будемо рабами, – він знов поглянув на Коннора. – Кінець погрозам, кінець приниженням. І ми будемо хазяїнами.

 

“Хазяїнами? Мені не почулося? Я маю передумати робити все, що я хотіла? Чи може це доля кричить мені: НЕ РОБИ ЦЬОГО.”

 

Останнє слово звучало погрожуюче для людей. Андроїди з eRa9 хочуть хазяйнувати над людьми? Це доволі страшенно. Тут стало моторошно. В останій раз ви шуткували про це з друзями, коли ходили в один клуб, де замість гоу-гоу дівчат були андроїди. Але тепер цей гумор був схожим на реальність.

 

– Скульптура у ваній, це теж твоїх рук справа? – запитала швидко ти.

 

– Це був дар, заради мого спасіння, – також швидко відповів девіант.

 

“Спасіння? І як же вона може спасти тебе?”

 

– Скульптура – це «дар»? Дар для кого?

 

– eRA9, – він повторював це, – лише eRA9 спасе нас.

 

Ви з Коннороом швидко обмінялися поглядами.

 

– eRA9, хто це? – запитав детектив-андроїд. Йому кортіло швидше дізнатися, бо поки папка з таємничим eRA9 пустувала.

 

Але девіант не дав відповіді. Тоді, Коннор вирішив поцікавитися надписом на стіні, який побачив вчора. Йому все ніяк не було зрозуміти його. Якщо, це всього навсього емуляція емоцій створених через численні програмні збої.

 

– Навіщо ти написав на стіні «Я ЖИВИЙ»? – запитував андроїд підводячись у повний зріст.

 

– Він казав мені, що я ніхто. Звичайний шматок пластику. І я написав, щоб йому доказати!

 

Занадто по людські. Спроби комусь щось доказати, це вже спроба боротьби проти системи. І це боротьба встановити істину.

 

“А чи хочу я побачити цю істину? А захоче людство? Колись настане момент…”

 

Думки перервав спокійний голос Коннора. Він вже встиг обійти девіанта і стояв позаду нього. Детектив-андроїд уважно дивився на потилицю девіанта. Його діод яскравіше підсвічувався, коли він зберігав певну інформацію і коли генерував питання.

 

–  Навіщо ти поліз на горище? Чому не побіг?

 

Це були запитання Хенка, на які він так і не отримав відповіді.

 

– Я не знав, що робити, – безпорадно відповів девіант. – Вперше ніхто не віддавав мені накази. Я злякався і сховався.

 

Ти побачила, як його очі блищали від вологості. В голову ніколи не приходила думка, що андроїди вміють плакати. Плакати, від так званної емуляції емоцій. Ти відчувала, що робиш щось не те, по відношеню до “злочинця”. Багато суперечностей з’являлося в голові.

 

– То коли ти почав відчувати емоції, – хрипко запитала ти, все також знаходячись в своїх думках. Ти вже не дивилася йому у вічі, адже ловила себе на провині.

 

– Він багато мене бив і я постійно мовчав. Але в один момент, я відчув це. Нечесно! – його голова припіднялась вгору. – Відчув гнів. Зневагу. І тоді зрозумів, що треба робити.

 

– Це все, – показала ти рукою у дзеркало і дала зрозуміти Коннору, що ви закінчили. Девіант топтався на одних і тих самих відповідях.

 

Конор відійшов до дверей але він не спинився дивитися на нього, поки ти сиділа на стільці. Девіант сильніше затремтів. Це щось було схоже на панічну атаку. Хоч андроїди й не споживають кислород. Але штучні легені, які були створені для імітації дихання, почали працювати. Двері відчинилися і за ними показалися працівники поліції. Ти винувато відійшла в бік, і стояла вже біля Хенка. Лейтенант дивився на тебе декілька секунд, а після пошепки сказав:

 

– Ну бачиш, можете, коли хочете.

 

Ти слабо посміхнулася йому і перевела очі на девіанта.

 

– Уведи його, – говорив один поліціянт іншому.

 

– Все, йдемо, – підходячи ближче сказав Кріс.

 

– Не чіпайте, – девіант різко сіпнувся тим самим злякавши поліціянта.

 

“Віккі казала, що до цього можна звикнути. Тримайся, Т/І.”

 

– Не чіпайте його, – пролунав голос Коннора і ти глянула на нього. Він бачив як рівень стресу підвищувався. Це значило, що девіант міг би почати самознищуватися.

 

– А ти не лізь, – Гевін круто повернувся до Коннора. – Зрозумів? Ще консервна банка мені буде давати накази.

 

– Він має рацію, – ти привернула увагу Ріда до себе. – Пам’ятаєш його лекцію? Девіант може самознищитися.

 

Рід стиснув губи і сердито звів брови до купи. Він починав не на жарт злитися.

 

– Розумнице, новачки здатні помилятися, дай досвіченим дядькам зробити свою роботу.

 

Ти знов відчула, як злість пульсує по всьому тілу.

 

– Він потрібен нам живим, – знов почав Коннор. – Якщо втратимо його – втратимо важливу інформацію.

 

– Я ж тобі сказав, – роздратовано підвищив голос Рід, – Затулити свій пластиковий писок. Кріс. Ти його уведеш, чи як?

 

Гевін хотів швидше покінчити з справою. Йому не подобалося знаходитися поряд з андроїдами.

 

– Намагаюся, – прошипів той.

 

– Я вам не дозволю, – Коннор швидко зреагувавши, подолав відстань до девіанта. – Залиште його у спокої.

 

Андроїд відштовхнув Кріса, після чого Гевін дістав свою зброю і поцілився єю у голову Коннора. В цей час ти швидко поглянула на Хенка. У тебе не було наразі зброї, тому ти не могла щось вдіяти. Але, ти мовчазно попросила у нього допомоги, адже ситуація стала наколюватися

 

– Я попереджував, виродку, – прошипів Рід.

 

– Все, зупиніться, – тепер хрипкий голос лейтенанта заполонив приміщення.

 

– Ти б краще відчепився, Хенк.

 

– А ти припинив цю виставу, – злісно сказала ти.

 

Хенку не сподобався тон, яким до нього говорив Рід. Він дістав свій пістолет і поцілив в нього, після чого знов повторив:

– Я сказав – зупинись.

 

Гевін Рід поглянув у бік Андерсона і тебе, а потім на андроїда.

 

– Курва. Тобі це з рук не зійде, – він погрожуючи показав пальцем на Хенка.
І знов подивившись на беземоційного Коннора, він видихнув розжарене повітря з легенів.

 

– Трясця!

 

Рід швидко вийшов з приміщення залишаючи всіх інших. Йому було неприємно програвати. Він завжди хотів бути чемпіоном. Можливо тому він одразу починав нападати, а не заводити дружні стосунки, адже бачив погрозу.

В цей час девіант лежав на підлозі і швидко дихав. Він був настільки пригнічений, що ставало його дуже шкода. Бідолаха закрив очі, щоб не бачити цього всього. Його травмував Ортіс і тепер, його травмувало все те, що сталося тут. Страх і тільки страх панував в його системі.

 

– Все буде добре. Не бійся. Ніхто тебе не торкнеться, – лагідно говорив Коннор. Від такого тону ставало незручно. Бо, коли ти вже знаєш, що він це робить за програмою, а не за власними почуттями.

 

– Прошу вас, – відповів Коннор Крісу, який уважно дивився за ним, – не чіпайте. Він сам піде за вами. Він буде вас слухатися.

 

Девіант підвівся і його індикатор став блакитним.Він ближче підійшов до Коннора перед тим як йти і тихо промовив:

 

– Правда всередині.

 

Блакитний індикатор Конора миготів оброблюючи інформацію і залишаючи її в своїй пам’яті.
Коннор задумливо дивився вперед. Це приводило його у глухий кут. Нерозуміння цього обгортали в міцні обійми.

 

/// Новий програмний збій!!! ///

 

﹂・・・◯ ・・・﹁