ЗАГАДКИ ТА СЕКРЕТИ

***

Мандрівники йшли вслід за Морріган. Лісова відьма неспішно вела вартових крізь чагарники крутою стежиною, яку знала лиш вона сама. Довкола панувала напружена тиша, що порушував лише шелест опалого листя під ногами. Десь вдалечині гукнула сова, а сонце давно сіло за обрій. Лише сяйво місяця, пробиваючись крізь густу шапку дрімучого лісу, освічувало шлях.

Солона, на диво, почувалась розслабленою. Амелл переконана, що нова знайома зашкодить їм. І, хоча ця загадкова чарівниця тримала ні втекти, ні завести в пастку спроб не робила. Амелл уважно стежила за манною Морріган. Та залишалась спокійна.

Вартова декілька разів намагалась заговорити до відьми, щоб вивідати хоч щось про ліс чи її матір… Але та лиш скептично оглядала на чародійку і наказувала вести себе тихіше.

– Раптом звір почує нас? – суворо гляділа вона на них. Й далі йшла мовчки.

А через якийсь час Алістер притримав Солону за плече й поглядом попросив збавити темп, пропускаючи в перед волоцюгу та редкліфського рицаря. Чоловік хотів заговорити на достатній відстані, щоб їх було не надто чутно:

– Не думаю, що нам варто їй довіряти, – прошепотів він до Солони. Алістер був упевнений, що Амелл спритніше за Даведа й Джорі розпізнає ворожу магію.

– Це й так зрозуміло, ми її ледве знаємо… Але якби вона бажала нам зла або хотіла вбити, то вже давно це зробила…

– Вона відступниця, хто знає, що в таких як вона в голові…

– Це хто в тобі говорить? Храмовник? Чи вартовий? – обурено фиркнула Солона, – Можливо, тоді тобі й мені не варто довіряти… Я теж відступниця… Ти знаєш яким чином Дункан завербував мене у вартові?

Для Амелл це було риторичне питання, вона зміряла напарника холодним поглядом, й, пришвидшивши крок, подалась геть. Краще нехай Алістер одразу знає її позицію. Не справедливості до упередженості до магів їй і в Колі вистачало, і терпіти її ще й від майбутніх побратимів вона не збиралась. Для звичайних людей маг небезпечний не то му, що він нашкодив комусь, а просто через те ким він є.

Чародійка не помітила, як порівнялась з Морріган.

– Стараєшся дарма…– спокійно мовила відьма,– Діла мені до вашої довіри чи приязності немає…

– Мені просто ніяково від такого відношення, не люблю упередженість

– Схвально, але ти й сама небезстороння. Гадаєш, що як ми обидві таланом до чарів наділенні, то в одному човні?

– Я не…

– Бачила я подібних до тебе, тих, що звикли бути на прив’язі. За тобою спостерігала уважно. Розумна ти, та здібна, але схожа на пса, що хоче вислужитись – жорстоко продовжила вона, – скільки разів ти могла кинути їх, піти, втекти, та навіть не думала про це…

– Ти помиляєшся… Я хотіла, але ти бачила тих чудовиськ, якщо моя магія може допомогти здолати їх, я це зроблю.

– Тоді ще гірше… Твоя магія, я бачила її, така вишколена, така правильна, ні граму фантазії та імпровізації. Тож залиш мене у спокої…

– Тоді чому ти нам допомагаєш?

– Причин достатньо в мене. Та головна це матінка моя. Це її бажання, хочу щоб вона боржницею мені була…

– Навіщо?

– Я ні слова більше не скажу, а будеш набридати перетворю тебе на жабу.

Тепер черга Солони була скептично оглядати Морріган. Невже настільки наївною виглядає дівчина в очах відьми? В цей момент дика відьма нагадувала кицьку, що от-от накинеться на Амелл, тож вона вирішила не чіпати її більше. Але, в душі, їй шкребло кігтями – слова відьми попадали точно в ціль, лишаючи там свій слід. Солоні було про що подумати.

Тим часом ліс все густішав, ставав все більш химерним. Дерева, старі й покручені, давно вже поросли мохом й задубілими грибами. А земля позаростала папороттю, ельфійським стеблом та елібріумом. Такого розмаїття диких трав важко було б побачити ще десь. Й все рясно врите вечірньою росою. Тож йти треба було обережно, аби не змокнути. І якщо прислухатись, то можна було відчути, як у цій частині лісу вирувало життя. Доносилось ухкання нічних птахів, легкий шелест листя та ледь чутне гарчання нічних хижаків. Ця мелодія лісу заспокоювала й давала забути про те, що там, за краєм цього дикого світу от-от почнеться битва.

І все ж, одну дивину Солона помітила: звірі й птахи тримались на відстані від мандрівників, чи точніше від Морріган. Вона наче господарка цього лісу, його невід’ємна частина, яку ті побоювались й поважали. Молода жінка орієнтувалась тут, як риба у воді. Спочатку здавалось ніби та йде не розбираючи дороги, та їх провідниця дуже чітко відчуває шлях й оминає небезпечні місця.

В один момент їх шляху, Солона сама не зрозуміла як то сталось, її охопило дивне відчуття, ніби легку зміну щільності повітря й легеньке поколювання у всьому тілі. Їх загін перетнув магічний бар’єр. Чарівниці лишилось тільки гадати, чи могли б вони його перетнути без Морріган. Поправляючи сплутане волосся, майбутній страж глянула на супутників: тільки Алістер нахмурився сильніше, решта ніяк не відреагували на перепону.

– Ти теж це відчула? –­ спитав він, чим підтвердив здогадки.

– Так… Як гадаєш, без неї ми зможемо покинути цю місцину?

– Дуже на це сподіваюсь…

А вже за рогом виднілись обриси старої похилої хижі, що несподівано виросла в два поверхи. В темряві, серед дерев її б і не помітили, якби не димохід, з якого клубочився сизий дим, що здіймався до неба та закручувався чудернацькими візерунками. Кілька маленьких віконечок світили теплими очима-вогниками з темряви, неначе дика істота, яка свердлить поглядом прибулих, з кущів дикого саду, який розрісся навкруги халупки. У світлі місяця можна було розгледіти ледь занедбаний ґанок, на якому красувалось неохайно складене садове приладдя, стояли старі пошарпані кошики та надщерблені глиняні горщики. Під стріхою висіли сушені овочі та трави, серед них було кілька черепків диких тварин, ретельно очищених від зайвої плоті. Амелл гадала, що це найдивніша хижа з усіх, які вона бачила до цього. Та найбільший подив викликала жіноча статуя без голови. Вона здавалась чужою, зайвою, хоч видно, що скульптура на цьому місці мало не з прадавніх часів. Можливо вона з’явилась тут значно раніше за хатину.

В середини хиткого будинку хтось шкутильгав. Й не встигла Солона перевести дух, як кривенькі двері, невміло й наспіх збиті з старих дощок, з протяжним скрипом відчинились, а порозі гостів зустрічав невиразний, злегка згорблений силует, що не надто поспішав виходити з тепла на двір. Силует почав нишпорити по своїм кишеням, доки не знайшов довжелезну люльку. Почулось клацання пальців, і засяяла іскра, що підпалила тютюн, освітивши зморшкувате і впале обличчя літньої жінки з довгим прямим носом, яскравими жовтими очима, точнісінько такими, як у Морріган, та сплутаним сивим волоссям. Вона затягнулась і стукнула посохом, який тримала в руках, кришталевий камінь, що слугував вістрям, наповнися магічним сяйвом, освітлюючи все навколо. Жінка ніби струснула пил зі старої сукні, міцніше закуталась в латану хустину й діловито всілась на стілець, що нізвідки з’явився на ґанку. Стара привітно посміхнулась перехожим, так ніби давно їх знала й оце чекала коли ті прийдуть, щоб провідати її.

– Вітаю тебе, Матінко, – вигукнула Морріган, без особливого тепла чи любові, – я привела гостей. Це вартові… Вони…

– Я бачу їх, дівчинко… – глибоким та власним голосом мовила та, ще ширше усміхаючись. Жінка чіплялась гострим поглядом за кожного з них, ніби читаючи їх наче відкриті книги.

Знов потягуючи люльку й грайливо випускаючи клуби диму, вона наче випробовувала їх  нерви на міць. Ніщо не могло заховатись від погляду матері Морріган. Стара вдивлялась глибоко в очі, впиваючись гострим зором в кожну душу. Давед, сер Джорі, Алістер. Про кожного бубніла свій коментар. На вартовому відьма затрималось трохи довше, вивчаючи уважніше. Хлопець аж здригнувся, та очей не відвів, чим дуже розсмішив жінку. І в останню чергу вона поглянула на Солону. Амелл відчула легкий й охайний дотик магії. Ця відьма перевіряла їх, наче ювелір вивчає новий коштовний камінчик. Чари лісової відьми нагадували ідеально відточений інструмент в руках майстра, на перший погляд завдались такими легкими, майже невідчутними. Але це все лиш омана, такої могутньої та потужної сили молода чарівниця не зустрічала в жодного мага. Якщо порівнювати, то магія майстра Ірвінга схожа на спокійну глибоку ріку, у Морріган – на гучний бурхливий водоспад. А у цієї жінки на замерзле море. Спершу здається, що вода непорушна, стала, а як придивитись, то відчуваєш дихання хвиль, бурхливість потоку, й розумієш що вона неосяжна. Поряд з нею Солона відчувала себе маленьким камінчиком біля височенної скелі. Сивоголова криво усміхнулась, ніби щойно прочитала думки дівчини.

–М-м-м,– нарешті промовила жінка, – приблизно так я собі це й уявляла…

Вона бубніла собі під ніс, коротко хихикаючи.

– І ми повинні вірити все, що ця жінка наш союзник? – невпевнено прошепотів Алістер

– Ви нікому й нічого не винні, а тим паче вірити, – тихо, але дуже чітко промовила та.

В старої виявися на диво гострий слух. І хоча виглядала вона сумирно, та все ж було в ній щось небезпечне, дике, не ба навіть божевільне. Старенька продовжувала наспівувати віршик:

– Очі ти заплющ від нудьги,

Ручки ширше розвели.

Як цим, хлопче, не крути,

Все одно в омані ти…

Вона кивнула, погоджуючись із собою, підвелась і вказавши на Алістера і Солону, мовчки поманила їх в будинок. Амелл хотіла вже рушити за нею, як її зупинив Давед:

– Ти куди? Вона ж точно відьма, з диких боліт, напевне людожерка тут навіть храмовником не треба бути! – напружено зашепотів він.:

– Тоді нам краще її не злити взагалі, – заперечив Джорі підштовхуючи Солону до дверей.

– От розумничок, – доносилось з хатини. Здавалось тут усюди були вуха старої й вона чула все, – Дівчинко, не тримай гостів на порозі, прояви гостинність та чемність, вони всі втомлені, особливо маленька відьмочка…

Морріган, що до цього мовчала, ніби це все її більше не стосувалось, жестом запросила всіх у дім. А чародійка вже не була так упевнена в тому, що це все не якась підступна пастка. Відчувши вагання Солони стара визирнула з вікна:

– Чи ти також віриш в те ж, що й цій парубки? Я надіялась, що твій розумі інакший від них усіх.. Все дивишся тихенько, спостерігаєш й шукаєш безпечний вихід…

– Я не дурна, бачу, що ти небезпечна. Й ти навіть не приховуєш цього. Але, щось мені підказує, що на даний момент ти наш союзник, чи не так?

–Аха-ха-ха! Й справді не дурна… Тоді годі опиратися, вам тут нічого не грозить, поїжте й відпочиньте. Потеревенити треба. Й з тобою також, молодик, – звернулась вона до Алістера.

Здавалось, що решта її не дуже й цікавили. Врешті, мандрівники не стали сперечатись і зайшли до халупи. Відьма не збрехала, справді нагодувала їх, давши Амелл ще й настій із трав, щоб та не виглядала надто блідою та виснаженою. Воно мало приємний аромат й дійсно було смачним.

– Слухняна дівчинка, не те що Морріган, – зауважила господиня, – Вона мене ніколи не слухає, й робить завжди по-своєму, вважає себе найрозумнішою, хе-хе-хе. Воно й не дивно, я її так виховала, от і маю…­

Жінка говорила чи то до себе, чи то до Солони прибираючи посуд, неспішно пропливаючи від стола до полиць з різноманітним начинням. Вона подала страви ще для Даведа і Джорі, звелівши Морріган нагодувати й тих. Молода відьма не була рада цьому, та противитись не стала.

– Але ж тебе теж такою вихвали. Та насправді ти інша.. О, так… Скільки в тобі невизначеного, який же шлях тернистий, звитий із сумнівів, зрад… Та все ж я вірю… Так! Вірю.

– То ти й справді відьма з диких земель? – нетерпляче спитав Алістер. Інколи він був таким безпосереднім і не тактовним, що Амелл хотілось штурхнути його ліктем або наступити на ногу. Що власне вона й зробила. Хлопець скривися та змовкнув.

– Відьма? З диких земель? – зареготала стара, здавалось ніяка грубість її не могла образити, – То Морріган вам розповіла? Вона любить так казочки, а ще танцювати при повному місяці…

– Вони не для того завітали до нас, матінко – прудко перебила донька, що саме повернулася знадвору. Її очі, сповнені гніву, небезпечно виблискували. Та напівбожевільна бабця лиш махнула рукою й далі заливаючись сміхом. А молодій лишалось лиш з презирством дивитись то на мати, то на гостей, яких же й сама привела.

– А й справді, не для того… – жінка почала крутитись у пошуках невідомо чого, перериваючи то чисельні полиці, то в старих ящиках.

А Солоні здавалось, що жінка навмисне тягне час і грається з ними. Не така вона немічна, як вдавала: в її домі було надто чисто, комин прибраний, а біля нього скіпа свіжих дров. А якщо врахувати, що Морріган стежила за їх загоном мало не цілий день, то ставало ясно що старша відьма грає з ними у свої ігри.

Й нарешті в одній із скринь стара знайшла що шукала. Замотані у шкіру сувої з домовленостями.

– Майте на увазі, якби не я, то згнили ваші папери. – тон жінки став серйознішим, вона випросталась і сіла на лаву рівно. Більше не було ні грайливості в голосі, ні насмішки.

–Ти берегла їх? Але навіщо це тобі? – здивувалась Солона.

– Не розчаровуй мене, мила… Це ж очевидно – Мор. Він загроза для всіх. Й для мене з Морріган в тому числі. А ще я достатньо стара, щоб пам’ятати, на відмін від інших…

Вона протягнула папери Алістеру й той сховав їх до своєї торби.

– Ми маємо бути вдячні вам, – обережно промовив товариш Солони.

– Так маєте. А ще в мене попередження, для того ватажка, юначе. Ця загроза сильніша ніж ви думаєте, будьте обережні й бережіть одне одного.

– Що це означає?

Але жінка продовжила лиш нести якусь нісенітницю. Могло здатись ніби вона вже збожеволіла, а її розум неначе знову став затуманений. Тож лишалось лише змиритись з тим, що пояснювати ніхто нічого не буде.

Морріган поспішила підійти до матері, щоб майже турботливо увести в глиб будинку.

– Ви отримали те за чим прийшли, – промовила стара відьма на останок.

– Так, йти вам час, – суворо додала була її донька, та її мати зупинила дівчину:

– Не будь дурною, дівчинко. Не змушуй мене червоніти від сорому. Проведи гостей, як годиться.

Морріган фиркнула, та все ж не ослухалась матінки своєї.

Дорога назад ніби виглядала значно коротшою. Чи то через чари відьомського лісу, чи тому, що шлях вже був відомий їм. А можливо тому, що Морріган хотіла здихатись від них по скоріше й вела самою прямою стежкою. В компанії шли мовчки. Давед і Джорі трохи дулись через те, що їх лишили на вулиці, де вони добряче змерзли. Відьма здавалось просто води в рот набрала, а Алістер і Солона думали над словами старої. Кожен сам про себе. Страж навіть трохи від став від групи. Й Амелл сприйняла це як нагоду перекинутись слівцем.

– Ти був правий,– хлопець настільки занурився з головою у роздуми, що мало не підстрибнув від несподіванки, – Вони небезпечні, причому та відьма дійсно страшна…

– Ти про що?

– Мати Морріган, вона значно сильніша за всіх чарівників, що я знаю разом узятих. Я навіть не певна чи вона людина чи … Не знаю, поряд з нею я відчула себе… – вона не договорила, але чоловік й так зрозумів.

– Гадаєш, що вона демон? Бо мені ця стара здалась просто божевільною, але якщо ти так помітила щось… Я не настільки вправний храмовник, щоб розпізнати одержимість… Але якби я був демоном, то бажав би зжерти нас, а не допомогти. Хіба не так?

– Не всі вони хочуть вбити своїх жертв одразу, де-які люблять ще й погратись з ними. В будь якому випадку демонічної присутності не відчула. Та я гадки не маю, що вона таке, і навіщо їй допомагати нам. Але, безперечно, вона дуже могутня й надзвичайно небезпечна.

– Тоді просто порадіємо, що не стали для неї пізньою вечерею чи дуже раннім сніданком?

Солона посміхнулась, їй здалось, що таким чином Алістер знімає напругу та стрес. Й можливо їй це не завадить. Все, що сьогодні дівчина бачила, вона навічно закарбує у своїй пам’яті, щоб розуміти проти чого бореться. Й, можливо, гумор, дійсно, не поганий спосіб не з’їхати з глузду.

– Я хотів вибачитись, за те що наговорив раніше… Про відступників, у магів є свої причини тікати з башти, адже церква не завжди справедлива до них, кому як не мені це знати… Я вірю, що в тебе були свої причини бажати втекти чи там що… Дункан прийняв тебе, не зважаючи на обставини, а можливо завдяки їм… Тож решта… Воно не має значення

– Дякую, – ошелешено відповіла Солона.

Вона розуміла, що Алістер, поки що довіряв в першу чергу Дункану. Але такий крок з боку Вартового, можна було вважати важливою спробою розуміння й примирення, що змусило її змінити думку про нового друга на краще, вона теж постарається зрозуміти його, якщо вийде.

Тим часом ліс закінчувався, й починали видніти вогні багать, доносились голоси табору, а Морріган вмить зникла, наче її не було. Солона тільки почула помах поташних крил.

– Дідько, точно відьма, – сплюнув Давед, – вона на птаха перетворилась!

Вказував чоловік рукою в бік лісу.

– Мабуть, в цьому обличчі Морріган стежила за нами, я чула голос крука…

Ці чари були їй не відомі, про них не згадувалось в жодній бібліотечній книзі Башти, лиш мимохідь згадували деякі старші чародії, як про заборонену магію. Було б цікаво дізнатись трохи більше. Та зараз чаклунка надто стомлена для подібних рішень чи дій. Задавалось, що по її приїзду пройшла ціла вічність. Зараз її ніщо не дивувало, ні активне життя табору не дивлячись на те, що незабаром тільки почне світати, й те, що за сьогодні вона пережила стільки всього, скільки за все своє життя не набрала… Втома була така, що дівчині здавалось ніби вона там де впаде, там і засне. Але Алістер наполягав на тому, що варто якнайшвидше дістатись до Дункана.

Солона спостерігаючи за собакою, що скакала туди-сюди між двома в. І тет же Згадала про квітку й Морового

– Алістере, а ми по дорозі можемо заглянути до псаря?

– Так. А що?

– Та квіти, я ж недаремно їх збирала.

– Тільки хутко, часу обмаль, скоро тут куди не плюнь всюди породження пітьми будуть.

Вона й справді швиденько впоралась біля загону з собаками. Дівчина ще раз погладила Морового, що зустрів її кволим помахом окупованого хвоста. А Донік, не дивлячись на своє відверте здивування сердечно подякував Амелл, і вже навздогін вигукував, щоб чарівниця зайшла провідати песика пізніше.

***

Гріючись біля великого вогнища Страж-Верховода починав непокоїтись. Звістки, які приніс напівживий розвідник, не могли не турбувати. Якби ж тільки король більше дослухався до своїх досвідчених радників, а не грав у великого полководця. В молодому королю Кейлану занадто багато від батька. Але попередній король, жив у важкі часи, й мусив повертати собі трон та визволяти рідну країну з гніту Орлею. Тому його завзятість і тяга до битв знайшла вихід, але ці події змінили короля Меріка, котрий побачив всю жорстокість війни. А от для сина, що народився мирний часи, жодної битви не знайшлось. І тепер Кейлан мав хибне уявлення, що все це схоже на розвагу, виставу або турнір. Однак ця боротьба немає нічого спільного з веселощами. Із справжнім Мором не зрівняється жодна інша війна, визвольна, загарбницька чи між усобницька. Та молодий король й слухати нічого не хотів.

Дункан противився своїм гнітючим передчуттям й не давав відчаю полонити себе. Вдивляючись у танцюючи вогники багаття він намагався заспокоїтись і віднайти в полум’ї надію. Чоловік почув знайомі кроки. Алістер, хоч і старався ходити обережно, був талановитим воїном, але в повсякденному житті, інколи, нагадував незграбного ведмедя. Старий вартовий полегшено зітхнув, молоді рекрути, попри втомленість та потрібність, все ж живі й неушкоджені. Дункан вірив, що Алістер справиться з завданням, адже молодий чоловік, не дивлячись на те, що боявся відповідальності за підопічних, все ж викладався по повній. А все діло в тому, що хлопчина дуже недооцінює себе. Й наставник сподівався, що, з часом, молодик набереться досвіду й буде впевненіше почуватись у собі.

Дункан звернув увагу на похмурі погляди всіх чотирьох. В деяких очах зачаївся страх, а дехто з суворою рішучістю. Що ж, тепер вони знають з чим мають боротись. Це було добре… Командор підізвав до себе Алістера, щоб спершу перекинутись словом з ним. Тому було про що доповісти своєму наставнику. Як вони домовлялись, молодший вартовий мав спостерігати за рекрутами, щоб зрозуміти як вони взаємодіють один з одним, які в них сильні сторони, адже після посвяти кожен з них мав бути на своєму місці, де принесе найбільшу користь. І той не підвів Дункана, він уважно спостерігав і робив для себе позначки.

­– Як все пройшло?

Молодший вартовий крадькома розвернувся на своїх підлеглих, що відпочивали неподалік. Алістер не хотів аби їх підслухали, бо могло скластись враження ніби він пліткує про рекрутів. Та ті настільки вибиті із сил, що раді були просто посидіти й перевести дух. А от від Командора не укрилось те, що чародійка стежить за ними уважніше від решти, хоч і вдає, що не прислухається.

– Ми здобули кров породжень пітьми… – почав Алістер, – вони добре впорались, хоч і не сильно ладнали на початку, та, під кінець, більш-менш спрацювались.

– Дуже добре, не варто було очікувати, що все пройде ідеально. Наші маги почнуть підготовку вже зараз.

Старий воїн забрав у вартового склянки з темною рідиною й передав помічникові, котрий був неподалік.

– Є якісь зауваження стосовно новачків?

– Важко сказати… Сер Джорі досвідчений боєць, але звик до дуельних правил й чекає того самого від противника. Тому за повільно реагує на несподівані випади породжень. Давед краще підготовлений до вуличних бійок, вміє використовували оточення на свою користь, але забуває прикривати товаришів, думаючи лиш про себе. А от Солона… Ну… Це її перша битва, і здавалось, що спочатку вона просто не знала за що хапатись. Вона звісно старалась прикривати усіх, навіть лікувала під-час бою. Та геть забувала про себе Я навіть в певних моментах лякався.

– Що ж, чогось подібного я й очікував…

Дункан почесав бороду глибоко замислившись. Йому не подобалось, що вартовим доведеться отак кидати в бій новобранців, як пройдуть посвяту, без належних умов та підготовки. Але якщо приставити до них досвідчених наглядачів, то це покращить їх шанси у битві. І якщо все пройде добре, той для Алістера знайдеться робота. Молодому чоловіку, напевне, не сподобається, та, врешті, він розумний хлопчина, все зрозуміє. З думок його вирвав обережний дівочий голос, то Амелл підійшла до них:

– Алістере…

Чоловіки повернулись до неї.

– Так?

– Морріган та її мати, пам’ятаєш?

– Дійсно, мало не забувсь. Дункане, ми зустріли одну дивну жінку… Потім ще її матір в Диких землях…

– З племен хаситів?

– Ні, точно ні. Вони відьми, скоріш за все відступниці. Й очевидно, що вони ховаються в цих лісах від церкви…

Дункан важко зітхнув:

– Алістере, я знаю, що виховання у монастирі залишило на тобі свій слід, але тепер ти серед вартових,а ми не втручаємось в ці справи…

– Річ не в тім, – втрутилась Амелл, вона покосилась на торбу світловолосого. Й той одразу загнув що до чого.

Він витягнув шкіряний сувій і протягнув папери Дунканові листи.

– Це та жінка зберігала для вас, – прокашлявся Алістер.

– А ще вона передала вам попередження, – додала молода чарівниця, – Вона хотіла. щоб ми передали вам від неї вістку.

– Яку?

– Стара казала, що загроза мору значно сильніша ніж здається… – Алістер долучився до Амелл, – але нічого конкретного з неї витягти не вдалось. Тай виглядала вона напівбожевільною…

– Тільки не тоді коли говорила про Мор, тоді її розум був ясний як день, – не вгавала чародійка.

– Це насторожує, – Дункан не став відмахуватись від звістки,– Я маю все обміркувати… Можливо після битви варто буде знайти тих жінок.

– Ліс їх місце, – слушно зауважив Джорі, – навряд чи легко буде їх відшукати. Хіба що вони самі того забажають…

– Може й так… Що ж.. Не будемо гаяти більше часу, тим більше, щодо ритуалу все готово. Ходімо за мною.

***

Солона відчула полегкість, коли Дункан не став нехтувати попередження відьми з диких земель. Та полегкість одразу змінилась черговою хвилею тривоги та напруження. Посвята викликала в неї гнітюче відчуття. Можливо тому, що ні Алістер, ні Дункан не бажали говорити про неї відверто, можливо, тому, що вони мимоволі здригались кожен раз, коли хтось мимохідь згадував про неї. Дівчина відчула, як спітніли її долоні, а неприємний морозець пробіг по шиї. До них приєднались ще декілька вартових, їх облич дівчина не розрізняла. Ця процесія болісно нагадувала їй іншу. Ту, що була нещодавно й водночас так давно, здавалось в іншому житті. Різниця в тому, що зараз дівчина йшла не сама. І вона розуміла ціль. Єдине, що її лякало, це ціна.

Слідуючи за вартовими, чародійка майже не розбирала дороги. Чоловіки вели трійцю в глиб руїн, подалі від допитливих очей мешканців табору. Місцина схожа на внутрішній двір, можливо був невеликий сад, оточений колонадою. Або тренувальний майданчик. Та зараз все поросло травою та чагарниками. З решток стін звисала в’юнка лоза, а між колон попроростали дикі колючи кущі. Сюди ніхто, при здоровому глузді, зайшов. Ідеальне місце для схованки.

Для них вже облаштували місце. Декілька смолоскипів освічували круглий майданчик, низенький дерев’яний стіл з самотньою чашею, кліка охоронців, що стежать за ними, навіть місяць в небі майже такий самий, хіба що трохи йшов на спад.

Та між теперішнім та минулим випробуванням промайнуло ніби ціле життя. І якщо раніше Солона боялась й думала, що краще померти, то зараз вона просто хотіла, щоб все скоріше закінчилось. Бо в неї попереду багато роботи, багато запитань та планів. Чарівниця побачила обличчя мору й жадала зробити все можливе для того, щоб з ним покінчити. Вона глянула на чоловіків. Алістер виглядав скорботним, Давед напруженим та рішучим, а Джорі блідим, здавалось шо він наляканий значно більше ніж решта.

Дункан вийшов уперед і взяв келих до рук. Він ніби замислився, перед тим як заговорити до них.

– Перед тим як ми почнемо, я хочу сказати вам, що вороття вже нема. Зараз я розкрию вам один з найголовніших секретів вартових.

Він обвів всіх присутніх важким поглядом, щоб переконатись, що його всі чують:

– Ви знаєте, що Сірі Стражі єдині хто може протистояти мору. Ми сильніші, спритніші й витриваліші за найкращого воїна у королівському війську. Це всім відома правда і у вас був шанс переконатись в цьому. А ще всім відомо, що ми не піддаємось впливу цієї моровиці, яку несе за собою темнороди, породження темряви. Ці вміння ми отримуємо завдяки ритуалу, через який ви незабаром пройдете. Ми замішуємо їх кров з кров’ю Архідемона, додаємо туди декілька інгредієнтів й отримуємо зілля, яке п’є кожен рекрут. Й воно змінює нас на завжди. Багато хто не витримують цих змін, багато хто не переживає, – голос Дункана був тихим, спокійним.

Солона вже здогадувалась про те, як проходитиме ритуал і які наслідки їх чекають. Перші припущення дівчина робила ще тоді, коли розповідала командиру про муки. Його реакція, скорботна, ніби він сам пройшов через подібне, здалась дівчині дивною. Потім вона лікувала пса та обстежувала Алістера. А ще ті трупи солдатів та потвори… Чаклунка помітила дещо спільне в них, й тепер все стало на свої місця. Але для решти то було сюрпризом, не приземною несподіванкою. Рицар з Редкліфу розлютився не на жарт, та Давед заспокоїв його. Він був рішучим й на диво сміливим. Амелл мовчала, й думала проте яке ж іронічне життя, вона пройшла муки, щоб тепер ще й посвята.. Вона відзначила, що тут з нею були хоча б чесні. Від власних думок її відволік голос молодого Вартового, по промовляв чи то молитву, чи то просто ритуальну промову. У голосі не було пафосу, сам заклик звучав просто й сумно:

– Долучайтесь до нас, Брати та Сестри. Бо Мор наближається. Й тільки разом ми здолаємо його….

Всі зачаїли подих. Денірімовець був першим. Він взяв звичайний келих з рук Дункана і впевнено зробив один ковток, одразу віддаючи кубок назад Вартовому. Одну мить нічого не відбувалось. Амелл була готова полегшено видихнути, але Дункан і решта Стражів лишались напруженими. Раптово Давед почав кашляти й хапатись за горло, його скрутило від болі у животі. Здавалось, що він от-от сам собі роздере горло. Амелл хотіла підбігти й допомогти, та Алістер схопив за руку й заперечливо похитав головою:

– Мені шкода, та ти нічим не допоможеш, – прошепотів він.

А Давед все боровся з судомою, його нудило власною кров’ю, що тепер мала чорний колір. А ще через мить чоловік помер. Солона зойкнула, прикриваючи рот долонею, а серце пішло десь у п’яти. Ось була людина, сильна, дужа, витривала, і ось її нема. Теж саме може відбутись і з нею.

– Мені дуже шкода, Даведе, ти був славним воїном, – Дункан кивнув помічникам і ті обережно віднесли мертве тіло кудись вбік.

Амелл тільки переконалась у власній правоті – посвята може вбивати. Дивно, вона мала б злякатись, але страху не було. Серце билось так само рівно, як і раніше, легені дихали, очі бачили. Лише дивне відчуття цікавості: а від чого залежить результат? Удачі? Особливостей тіла? Жаги до життя?

– Ні! Я не готовий, тільки не так!– приглушений голос Джорі тремтів від страху, – це безславна смерть, я на таке не погоджувався

Солона помітила, як потемнів погляд Дункана.

– Джорі, вороття нема, ти маєш випити це

– Ні, я не можу, не мочу…

Чоловік дістав зброю, Командор також.

– Алістере, ти не…– почала Солона

– Ми не маємо права втручатись, вороття нема, – відказав хлопець, уважно спостерігаючи за Дунканом та Джорі.

Амелл втупилась на Алістера, чуючи гучний ляскіт мечів. Та він не звертав на неї жодної уваги, досі притримуючи дівчину, не сильно, але міцно. Чаклунка перевела погляд на двобій. Це було схоже на справжній танок двох майстрів. Але Дункан спритніший, досвідченіший. Здавалось, що серед всього війська королівського нема людини небезпечнішої за верховоди вартових. Джорі не витримав тієї швидкості та напору, що диктував сірий страж. Одна, всього одна помилка і Дункан встромив свій короткий меч прямо в серце.

– Мені шкода, що так вийшло …– з печаллю прошепотів він на останок Джорі.

Амелл почувалась якось дивно, з однієї сторони вона все для себе вже вирішила, і її плани залишились не змінними. А з іншого боку, дівчина не любила коли її заганяли в глухий кут. Вона відчула, як шалено колотиться її серце, як легені наповнюються повітрям, в цьому тілі палає життя й воно не хоче помирати. Закрадається думка втекти, але наступної миті дівчина згадує потвор, чудовиськ, що розірвали на шматки тіла загиблих солдат, лиш для забавки, потемнілий, колись плодючий ґрунт, рослини, що згнили у ньому… Й таке буде всюди. Ніде не сховатись від Мору.

– Посвята ще не закінчилась… – нагадав Вартовий-командор.

Дункан виник з потемнілою від часу, важкою чавунною чашею перед Солоною, вириваючи її з власних думок. Мабуть з боку вона виглядала спантеличеною, розгубленою, та чаклунка враз зібралась і гідністю потягнула руки до Стража, щоб знову випробувати свою долю. Ніхто не знає, як закінчиться цей відбір, вона бачила в очах чоловіка іскру надії.

Келих був важким, холодним, а на його дні біла темна, тягуча субстанція, яка радше нагадувала желе, ніж рідину. Чорна наче ніч, з відблиском червоної крові. І запах. Дивний, дикий, солодкавий і тухлий. Відного вже вивертало нутрощі

– Мені шкода, що тобі знов доводиться проходити через подібне, і якби був інший шлях, ми б скористались ним, – завірив її Дункан на останок.

Амелл розуміла, що тягнути більше нема сенсу. Видихнувши вона залпом, за кілька великих ковтків, висушила Чашу до кінця. Дівчина воліла не думати про гидкий смак варива і мріяла, щоб все вирішилось скоріше. Солона мала намір вижити, а потім дати прочухана всім, хто стане на її шляху. Спочатку здалось ніби нічого не відбувається, але проникаючи по стравоходу в’язка рідина за мить їй почало пекти горло, опалюючи несамовитим вогнем. Стало важко дихати, колото й пекло одночасно. Амелл жадібно хапала повітря, якого їй все не вистачало, а ноги та руки ставали все слабші, вона хотіла скрутитись клубочком, ніби це могло зарадити й зменшити біль. Інстинктивно хапаючись за все підряд, дівчина хотіла втримати рівновагу, щоб не впасти навколішки. Та все даремно, тіло зрадницьки трусило, кидаючи то в жар, то в холод, від болю нудило, а в очах темніло.

“Ні! Я не помру! Я ЖИТИМУ!” це були останні думки Солони Амелл, перед тим як впасти у забуття.