Підбори, гарні пластирі та загадки

ПРИМІТКА

Ця робота лише переклад, автор goleudy. Читайте фанфіки лише рідною мовою))

Цей день був важким. У всіх значеннях цього слова. Все, що могло піти не так, пішло, трясця твоїй матері, не так. Мені відмовили у відпустці, я порвала улюблені джинси, наткнувшись на торчащий із крісла цвях, подзвонила минула однокласниця і цілу годину ридала мені у слухавку через те, що її наречений кинув її за тиждень до весілля (я вимкнула свою емпатію і з досадою думала про те, що даремно потратилась на шикарну сукню. Я могла б їсти на ці гроші цілі два тижні), до цього всього подзвонив Джину і сказав, що не зможе до мене вирватись, а значить, ми не побачимось до наступної суботи як мінімум.

Я йшла додому, думаючи про те, що не бачила його вже три місяці і починала сумніватись в тому, що перевірка стосунків відстанню – хороша річ. Можливо, це у мене було занадто багато вільного часу, щоб сумувати за ним, ніби він ніколи не повернеться. Вишенькою на торті стали мої натерті мізинці в нових босоніжках і я хотіла лише одного: швидше прийти додому і зняти їх зі своїх нещасних ніг. Але в підсумку я звично завмерла біля під’їзду, тому що на сходах сидів Хьонджин, найкращий друг мого братика, який жив по сусідству.

-Тебе коли-небудь спіймають за цим, – із зітханням сказала я. – І тоді тобі точно кришка.

-Нуна, якщо тобі настільки боляче, навіщо ти їх взагалі взула?- він пропустив мої слова і погляд, направлений на цигарку в його руці, і заправив за вухо прядку волосся, яка лізла йому в очі. Затягнувся, прикрив очі, а я запізніло подумала про те, що зі всіх курців в моєму окрузі Хьонджин виглядає найбільш естетично.

-Якщо тобі так заважає твоє волосся, чому б тобі не попробувати зав’язати їх у хвіст? Або наприклад підстригтись? – відповіла я і стомлено завалилась поруч із ним, нарешті стягнувши з ніг босоніжки. Буду підніматися в квартиру босоніж.

-Моє волосся – святе, – хмикнув Хьонджин, випустив дим в сторону і стряхнув з цигарки попіл, – я їх люблю. А ось ти свої ноги, вочевидь, не дуже.

Він повозився в кишені вільною рукою і дістав звідти пластир – з Тіхіро та Каонасі із ” Віднесені привидами”. Хто б міг подумати, так ?

-Ти зовсім як дитина, Хьонджин,- зітхнула я, але все ж не відмовилась від допомоги, навіть якщо до дому було рукою подати. А ще… навіть я в свої в свої двадцять шість дуже хотіла такі пластирі, але запитати, де їх купив Хьонджин, не наважувалась. Весь образ дорослої розвалився б відразу.

-Хто б говорив, – фиркнув Хьонджин, повернувшись до мене і лукаво усміхнувся. – Нуна, ти ж спиш в піжамі з мишкою Джеррі!

Почекайте, що? Як тільки зайду додому, всиплю Феліксу по перше число.

-І багато тобі мій брат розказує? – процідила я крізь зуби, пробуючи відірвати від пластиря захисний шар. Получалось у мене не дуже, але це нічого – у мене рідко щось получається з першого разу.

-Досить,- Хьонджин, докуривши цигарку, спритно погасив її об сходи та викинув в найближчий смітник. – І судячи по тому, що ти повернулась рано, та ще й з такою кислою міною, Джину не приїхав.

Мені зразу ж захотілось гримнути його чимось важкеньким по голові. По-перше, тому що в грудях неприємно потягнуло потягнуло через те, що Джину все-таки не приїхав. По-друге, тому що він явно знущався з мене.

-Останнім часом ти занадто багато собі позволяєш, малий, – сказала я, виділивши останнє слово, тому що знаю, що Хьонджину це дуууже не подобається. Він скривився і втомлено повернувся в мою сторону, явно збираючись знову почати розказувати мені про те, який він насправді дорослий і що вік мало що говорить про людину. – Це не твоя справа.

-Можливо, – кивнув Хьонджин, мабуть, передумав впевнювати мене в своїй дорослості, – і все ж на правах твого друга хочу зауважити, що ти явно не могла поступити з собою гірше. Кохання на відстані? Нуна, ти серйозно?

Бажання вдарити його повернулось.

-На правах друга мого брата, – поправила його я, відмовляючись признавати, що завдяки Феліксу ми в принципі могли б зватися друзями, тому що Хьонджин знав багато про мене, а я знала багато про нього і ще стабільно, кожен вечір, ми перетинались біля під’їзду, коли я поверталась додому, а він втіхаря курив, напевно, користуючись тим, що вікна його квартири виходять в іншу сторону. І розмовляли. По тому, як незадоволено він подивився на мене, я зрозуміла, що зачепила його, але вибачатись не збиралась. У мене був паршивий настрій, і він з кожною секундою ставав ще паршивішим. – І кому-кому, але явно не тобі говорити про кохання. Що ти можеш про нього знати?

Я добре пам’ятала себе в двадцять – тоді здавалось, наче я багато розумію в цьому самому коханні, хоча й досвіду у мене було немало. І кожні стосунки роздивлялись як супер серйозні, коли щось йшло не так, я приходила в себе тижнями, якщо не місяцями. З висоти мого теперішнього віку і становища добре видно, що все це було дуже і дуже тупо.

-Хоча б те, що стосунки на відстані – погана ідея,- усміхнувся Хьонджин. – Хіба на вході в вік від двадцяти п’яти до тридцяти не видають інструкцію, в якій першим пунктом йде: “Ніякого кохання на відстані, не займайся дурницями”?

-Ти зараз дожартуєшся, почекай, тільки пластир доклею.

-Якщо зможеш.

В його голосі явно чулось знущання, і мені дуже хотілось разок-другий стукнути його по плечу, щоб перестав себе так вести. Але в Хьонджина завжди було дві грані – спокійна, м’яка і ось така. І сьогодні він, мабуть, вирішив постібатись наді мною від душі, замість того, щоб підтримати.

-Боже, дай ти вже його сюди, – він не витримав і вихватив у мене з рук вже пом’ятий пластир, який я пробувалась наклеїти на свій закривавлений мізинець. Так, пробувала. Весь цей час. Інколи щось у мене не виходить навіть з десятого разу.

Хьонджин викинув його і взяв новий, акуратно відклеїв від нього захисний шар.

-І хто тут ще малий, – пробубнив Хьонджин, спритним рухом підняв мою ліву ногу і положив її до себе на коліно. Я навіть обуритись не встигла, настільки швидко він теплими пальцями наклеїв пластир що на один мізинець, що на інший. Мені залишалось тільки величезними очима спостерігати за ти, як він це робить – схилив голову вліво і наполегливо здувавши лізуче прямо в очі волосся. – Готово!

Я прийшла в себе і поспішно забрала ноги з його колін. Чомусь мені стало дуже ніяково. Так як ніколи разом з Хьонджином не було. Можливо, справа була в тому, що ми з ним практично ніколи не торкались один одного. Це вони з Феліксом обнімаються при зустрічі, а я зазвичай кидаю просте “привіт”.

-Дякую, – сказала я, прочистивши горло. Не треба було йому показувати, що це все трішки вибило мене з колії і на секунду витіснило всі думки про сьогоднішній жахливий день.

-Ти взула їх на побачення з Джину? – запитав Хьонджин, потягнувшись за ще одною цигаркою. Вечорами в моїй компанії він примудрявся викурити практично половину пачки, і мої пояснення, що так багато за раз – це не добре, не працювали ніколи. З ним взагалі мало що працювало, він завжди робив так, як вважав потрібним. Може, тому і не боявся сидіти біля під’їзду та курити. Не думаю, що тут допоміг би гнів його батьків.

-Може, вже закриємо цю тему?

-Не переживай, не збираюсь я нічого говорити про твого ненаглядного Джину, який у своєму Сеулі вже третій місяць не може знайти на тебе час, – цей малий засранець тільки що однаково висловив свою прекрасну думку про мого хлопця, та ще й так, що знову захотілось вдарити його по голові.  Я і без нього знала, що Джину поступає, чесно кажучи, дуже хріново зі мною. І я все ще не знайшла в собі сил поговорити з ним про це. Я примудрялась поєднувати в собі криворуке чудовисько і жахливу боягузку. – Мене більше хвилює, що ти стабільно кожну неділю вбиваєш свої красиві ніжки заради побачення, яке кожного разу зривається.

-Боже, Хьонджин,- почала я, збираючись вивалити на нього тираду про те, що підбори я взуваю зовсім не для Джину (я ще й брехуха), але дуже болюче спіткнулась об йог слова.

“Красиві ніжки”?

Я повільно повернулась в його сторону, не вірячи своїм вухам, в той час як Хьонджин закурив вдруге, повільно видихаючи дим перед собою. Після він помахав рукою, усіяну тоненькими перснями, в повітрі, розсіюючи його. Злегка поморщився. Пауза затягнулась, і Хьонджин подивився на мене, припідняв брови, нібито запитує, чого я затнулась.

-Ти мені тільки що комплімент зробив?

-А що, не можна?- запитав Хьонджин, не зніяковівши ні каплі, не відводячи погляд в сторону, а дивлячись прямо мені в очі. І в результаті зніяковіла само я. Навіть не знайшла, що заперечити. – В любому випадку не думаю, що твій ненаглядний заслуговує таку жертву.

-А я думаю, що це не твоє діло, – знову сказала я і нагадала собі, що треба буде обов’язково сказати Феліксу, щоб перестав все-все розказувати своєму другові. Мої стосунки з Джину не були секретом. Як і те, що він поїхав в Сеул на більш престижну роботу і останні три місяці ми бачились лише через відеодзвінки. Але мені хватило мами, яка примовляла, що так продовжуватись не може. Молодший брат тактично мовчав, а ось його друг вважав своїм боргом висловитись про цю ситуацію. В більшості завдяки тому, що я усвідомлено впустила його в своє життя після того, як вони подружились з Феліксом.

-Ноги ж болять? – запитав Хьонджин після недовгого мовчання. Я ображено пробубнила, що та, болять. А що їм ще робити? В цей раз я перестаралась з підборами.

Тоді Хьонджин, не сказавши ні слова, знову підхватив мою стопу і, положивши собі на коліно, почав акуратно її розминати.

-Та годі тобі, це зовсім не обов’язково! – сказала я, спробувавши вирватись, але Хьонджин тільки шикнув на мене.

-Сиди тихо і не дьоргайся. Потім буде легше. Просто довірся мені.

Я завмерла і не стала заперечувати. В кінці кінців виявилось, що це приємно: коли чиїсь теплі впевнені пальці масажують твої безумно стомлені за довгий день ноги, більше десяти годин проходивших на високих підборах. Та й насправді приблизно про це я завжди мріяла, коли довго носила такі підбори. Але Джину ніколи такого не робив. І, напевне, він не був зобов’язаний. Це ж я дура – запам’ятала, як він якось сказав, що йому подобається, коли я взуваю підбори, ось і все. Кожне наше побачення під кінець перетворювалось на безжалісне випробування для моїх ніжок.

Я втомлено спостерігала за тим, як Хьонджин, зажав вже тліючу цигарку зубами, вправно розминав мої стопи. Було так добре, що почало безупинно тягнути в сон, але я трималась. Не хотілось, щоб на наступний день Хьонджин на пару з Феліксом стібався наді мною.

-Ну все, халява закінчилась,- Хьонджин щолкнув мене по носі, тим самим заставив відкрити очі, які я все-таки прикрила. Він задоволено усміхнувся, і я побачила його ямочки. Завжди хотілось тикнути в них пальцем, але кожного разу я стримувалась. Моя тактильність не всім до вподоби, і я все ще не знала. як відреагував би Хьонджин, якщо б мені прийшло в голову тикнути його в ямочку. – Думай про себе, добре? Хоча б інколи. Джину не помре, якщо ти прийдеш на побачення не на підборах.

У мене не було ні сил, ні бажання знову говорити йому, що це не його справа. Хоча б тому, що я дуже добре розуміла, що він правий. Та і така поведінка була б справжнім свинством, особливо після того, як Хьонджин наклеїв мені пластирі з Тіхіро та Каонасі (я б такими ні з ким не стала ділитися…) і заодно помасажував ноги, чого зовсім не був зобов’язаний робити.

Сьогодні, як і кожну суботу, в яку у мене зривалось побачення, Хьонджин проводив мене аж до дверей. Я піднялась босоніж, тримаючи босоніжки в руках, через це він всю дорогу на мене шикав. Я була якось особливо вдячна йому, за те, що він сьогодні сказав і зробив, хоча невелика злість на нього однаково нікуди не ділась. Він весь час заставляв мене відчувати досить суперечливі емоції.

-Дякую,- сказала йому я, коли ми дійшли до моїх дверей. Фелікс напевно зубрив зараз правила дорожнього руху, завтра він здає першу частину екзамена на права. – Не дивлячись ні на що, я вдячна тобі за сьогодні, хоча і не розумію, чому ти так переживаєш за мене. Але це приємно, правда.

-Не розумієш?- Хьонджин засунув руки в кишені і подивився на мене таким поглядом, ніби загадував мені найпростішу загадку в світі, а я була безпросвітно тупою і ніяк не могла її розгадати. Навіть родимка у нього під оком дивилась на мене засуджуючи. – А ти подумай трішки. Кажуть, помагає.

До того, як я встигла обуритись і сказати, що беру свої слова назад, Хьонджин розвернувся і пішов до себе, на поверх нижче, при цьому кинувши мені через плече:

-На добраніч, нуна. І щоб завтра була в кросівках!

Я залишилась стояти посеред коридору, пробуючи зрозуміти, що тільки що, власне, сталося, але чітко усвідомлюючи, що сьогоднішній вечір не був схожий ні на один інший.

Можливо, приблизно з цього все й почалося? Що “все”?

Битва Хван Хьонджина за моє дурне серденько.