Зимова Казка

Кажуть, що любов прекрасна наче перший сніг, та чиста наче лід, що сковує річку по зимі.

І це мій ідеал. Моя доля.

Багато років тому, коли я вперше відкрила очі – світ вважався мені таким великим та сповнений неймовірних барв. Я лежала серед засніженої галявини, а маленькі сніжинки витанцьовували над моїм обличчям виблискуючи усіма кольорами веселки. Такі крихітні, такі гарні – вони розсмішили мене і я залилася сміхом. А тоді, я простягнула до них свою руку і вони, наче зачаровані, почали літати навколо неї, виписуючи кола.

Наче маленькі змійки, вони обплели моє тіло, після чого я відірвалася від землі та злетіла вгору, ніби сама стала тими сніжинками, які підхопив зимовий вітер. Я кружляла, кружляла і тільки тоді, коли вітер вщух, я нарешті опустилася на землю, торкнувшись босими ногами білого снігу.

Проте, мені не було холодно. Сніг був для мене наче вовна. М’який та пухнастий.

Сніжинки, що досі підтримували мене у повітрі – вмить завмерли, після чого закрутилися у кульку, з якої зринув невідомий мені образ. Висока жінка в ошатному вбранні з довгими рукавами та хутряним коміром.

Я досі пам’ятаю її обличчя: воно було сповнене жалю, і водночас – надії. Вона підійшла до мене, та торкнулася своєю рукою моїх бліденьких щічок.
– Привіт, маленька, – сказала ніжно вона, та схилилася переді мною на одне коліно. – Не бійся мене. Я тебе не скривджу.
– Хто ви?! – розгублено спитала я. – І, хто я?!…

Жінка посміхнулася і глянула просто мені у вічі.

– Я – Кріо Архонт. Володарка Сніжної, – мовила вона. – Проте, мій час добігає кінця. В ці хвилини, що ми говоримо, моє фізичне тіло доживає свої останні миті на цьому світі. А, щодо тебе – ти посланець небес. Та, що має стати на моє місце, коли моє життя обірветься. Ти станеш новою володаркою, новою захисницею, новим Кріо Архонтом.

Я не могла зронити ні слова. Мене переповнив страх. Я не знала, що мені робити, як вчинити, і що взагалі буде зі мною. Та жінка, побачивши мій стан, одразу пригорнула мене до себе та промовила:
– Не бійся, дитинко, – її голос тремтів, а на очі наверталися сльози. – Не бійся нічого. Я відчуваю в тобі велику силу. Подаруй же цьому світові таку правительку, серце якої завжди буде сповнене любові та жертовності. Пообіцяй мені, що ніколи не поступишся своїх ідеалів.
– Обіцяю, – промовила я, притискаючись сильніше. І хоча Кріо Архонт була холодна наче лід, я відчувала як всередині неї жевріло тепло.
– От і добре, – прошепотіла вона, та, вставши на ноги, задивилася на небо, серед якого виднілися літаючі клаптики землі, на яких стояли білосніжні палаци. Жінка ще раз посміхнулася, проказала щось собі під ніс, після чого попросила мене стати на одне коліно, а сама, урочистим тоном промовила наступне: – Волею Небес, нарікаю тебе – Царицею, – враз, змахнувши рукою, вона підняла в небо рій сніжинок, які вмить сплелися у прекрасну срібну тіару, оздоблену яскравими сапфірами та діамантами. Тіара, по волі, опустилася на мою голову, після чого моє тіло знову обплели сніжинки. Та цього разу вони перетворилися на білосніжну сукню, і пару кришталевих туфельок. – Встань же, нова Кріо Архонте.

Я підвелася на ноги, підтримана вітром і снігом, та глянула просто на жінку, що стояла навпроти мене, мовчки всміхаючись. Її образ все слабшав, ніби вона зникала у сніговій заметілі, та навіть попри це, вона проказала наступне:
– А тепер, я залишу тебе. Та пам’ятай, Царице, ніколи не сходь з обраного тобою шляху. Будь вірною собі. Та зроби цей неідеальний світ кращим місцем.
– Ми ще побачимося?!…
– Обов’язково побачимося, – сказала вона зникаючи серед снігів та зимового лісу. – Колись… Та зараз, твій шлях тільки починається. Напиши же свою прекрасну історію. Напиши свою «Зимову Казку»…

І тоді, вона пішла. Розсипавшись на мільярди сніжинок, які здійнялись у небо, та засипали землю пухкеньким снігом. Я стояла мовчки, споглядаючи цю картину, як вмить в моїх долонях щось засяяло. Придивившись, я побачила невелику фігурку, маленьку і холодну наче бурулька.

«Це – Серце Бога. Символ твоєї влади. Символ твого зв’язку із Селестією. Серце Холоду. Твій Божественний Престол. Бережи його, Кріо Архонте» – проказав хтось у моїй голові. Та варто було мені підвести очі догори – літаючі острови вже зникли з небосхилу, сховавшись за хмарами.

Коли сонце сіло, на небі запалали зорі, і одна з них світила сильніше за всіх інших. Так народилася Полярна зірка.

І так, я стала Кріо Архонтом.

Не проходить і дня, щоб я не згадувала ту зустріч.

Архонт Любові – така я була колись. Вважала, що світ сповнений добра, надії та сподівань. Що люди, якими б вони не були – все ж мають всередині себе світло. Казка, обіцяна мною, була прекрасна. Сніжна, хоч і здавалася на перший погляд непривітною, та холодною, все ж була сповнена краси та добра. А завдяки мені, зими були теплі та сніжні. Люди веселилися, діти каталися на ковзанах, а в гостях завжди можна було зустріти когось із наших сусідів: веселих та трохи п’яних мондштадців, вивірених та стриманих жителів Лі Юе та Інадзуми, винахідливих та чесних жителів Фонтейну, падких до знань сумерців, та запальних натланців.

Однак, завжди було щось приховане за їхніми добрими поглядами. Усі знали, що цей мир був аж ніяк не вічним. У далеких землях, ті що були сховані від наших очей, готувалися до війни.

Я намагалася достукатися до глухих вух «Тих, хто сидять на небесах», однак на всі мої спроби вони відповідали лише німим мовчанням. Мої радники спробували вийти на зв’язок з Однооким Королем Кхаенрі`аху, та це також було марним. Засліплений жадобою помсти «Небесному Порядку» він та його свита не бажали вести перемовини.

А тоді, сталася катастрофа, яка змінила цей світ назавжди.

Монстри, та інші жахливі створіння Кхаенрі`аху, вирвалися з-під землі та почали нищити усе, що попадалося їм на шляху. Я, та інші Архонти, стали на захист своїх держав однак втрати, яких ми зазнали в цій війні, були катастрофічні. Вічно біла Сніжна була залита кров’ю невинних жителів, розтерзаних тими потворами. І тоді, проходячи повз їхні бездиханні тіла, та заплаканих родичів, що горювали над на ними, дещо всередині мене зламалося.

Мене переповнили злість та ненависть. Я мала захистити їх, здолати той жах, що наводнив мою прекрасну «Зимову Казку». І я обрушила на Сніжну таку заметіль, якої вона ніколи не знала. Вітри, наче гострі леза, шматували ворогів, розриваючи їх на дрібні частини, а лід, наче янтар, ув’язнював у собі монстрів, та ховав всередині снігових товщ.

Ми перемогли. Та якою ціною?!

Світ лежав у руїнах, кількості жертв не було ліку, а по землях Тейвату і досі ходили недобиті монстри, спустошуючи та тероризуючи його жителів. Селестія не допомогла нам. Нас покинули напризволяще. Мої друзі, Архонти, або були вбиті, або змінилися до невпізнанності.

Та і я вже була інакша. Побачивши той жах, та горе, які принесла безвідповідальність Селестії, я задалася питанням: чого тоді варте їхнє володарювання?! Вони знали про неминучість катастрофи, та все ж не зупинили її. Вони не допомогли нам навіть після того, як ворога було подолано. Ми всі для них – лише пішаки, навіть Архонти, бо для них – це все лише гра.

Сніжна була зруйнована. Моя «Зимова Казка» – перетворилася на гіркі сльози та багряну кров. І тоді, вибившись з сил, я впала на засніженій галявині, на якій мене колись знайшли, та гірко заплакала.

Я підвела її. Підвела мою попередницю. Не змогла захистити цих людей. Не змогла зробити цей світ кращим. Та ненависть, та злість, що наповнили моє серце – вони лише підтвердили мою слабкість. Слабкість моїх ідеалів.

Від мого крику та сліз, здійнялася хурделиця. А коли вона скінчилася, я більше не плакала. Бо зустріла декого, хто пояснив мені усе. Мої ідеали не були слабкими. Я просто не розуміла їх істинного значення. Любов – це не просто сила. Любов штовхає нас на вчинки, які спершу здаються легковажними, безглуздими, та в кінці кінців – любов перемагає усе. Я люблю людей, і не тільки Сніжної, але й всього світу. Бо всі вони, неволею, є заручниками Селестії. Проте, в той самий час, вони мають силу, що може перевершити навіть силу Небес.

Архонти мають захищати своїх підданих, а відтак, в ім’я процвітання світу – я маю захистити їх, чого б це не коштувало.

Я – Цариця, володарка Сніжної, присягаюся – що знищу Небесний Порядок, і тільки тоді, коли Селестія згине у вогні – світ нарешті очиститься від скверни. Люди будуть вільними. Настане новий порядок. І моя «Зимова Казка» – житиме вічно.