Трійця

Солдат

There will come a soldier

Who carries a mighty sword

He will tear your city down, oh lei oh lai oh Lord

– Oh Hellos – Soldier, Poet, King

Він намагався зібрати все докупи. Справді намагався. Сподівався на удачу, але у цьому світі її вже не існувало. Можливо, варто було б помолитися Богу, але він мав сумніви, що будь-яке божество зуміє його врятувати в цій м’ясорубці.

Він думав про те, що можна було б уникнути війни. Чому правителі просто не могли поговорити і знайти компроміс? Адже якби так сталось, скільки людей залишилися б живими? Взяти бодай його полк. Половина полягла. А сенс? Сенсу він не бачив.

Він біг. Біг і біг. Здавалося, що ноги зараз зламаються і втратять рухову функцію назавжди, але цього все не відбувалося. Він подумав, що було б навіть добре, якби ноги перестали летіти вперед. Була б можливість померти, і хоч трохи відпочити. А так нічого не залишається, окрім як продовжувати дурну атаку.

Його мозок вже слабко реагував на оточення. Війна тривала кілька років, краєвиди не змінювалися. Запахи теж. Він хотів було згадати запах рідного дому, але не зміг. У ніс забивався метал крові та сира земля. Потім він спробував згадати пісню, яку постійно співала його дочка. Але вуха чули лише крики поранених, а в очі замість бажаної картини моря лізли лише гори трупів.

Вони прийшли швидко. За місяць вояки вже забрали його маєтки, а через день прибули на аудієнцію. Вони зрозуміли, що він не збирається йти на війну. За непослух була найвища ціна – два життя. Втім, із двома життями вони відібрали і третє – його власне. Вибору не лишалося. Довелося йти на війну, себе він втратив разом із душами дружини та дочки.

Спогади плуталися і не бажали відновлюватися в цільну канву подій. Дурна, дурна війна. Він загубив поглядом абсолютно всіх товаришів по зброї і вже не розумів: біжить назад чи вперед, ріже своїх чи ні. Все перемішалося і перетворилося на хаос. Куди плутанина його несе – не розумів ніхто, а він тим більше. Коли на очі траплялася якась людина з піднятим мечем, він сподівався, що ось-ось зараз цей меч обрушиться на його голову і знесе її. Усього секунда – і все буде гаразд. Не буде ні болю, ні зруйнованих спогадів, ні страшних думок про смерть. Не буде нічого. Просто спокій та свобода. Але жоден меч його голови так і не торкнувся.

Він продовжував бігти.

Поет

There will come a poet

Whose weapon is His word

He will slay you with His tongue, oh lei oh lai oh Lord

– Oh Hellos – Soldier, Poet, King

Спочатку він шалено перебирав струни. Таким чином він намагався знайти дещицю спокою в змученій душі. Пальці швидко ковзали арфою, але вона видавала лише мізерну подобу звуку. Мелодія не хотіла плестись, бо думки заклинача слів були безладні.

Він не міг зосередитись. Де той бравий хлопець, від чиїх промов дівчата втрачали голови, а правителі віддавали купу грошей? Невже він поступився місцем маленькому загнаному звіру, який сидить у кутку і намагається щось намацати, лише спотворюючи чудовий інструмент?

Арфу подарував йому батько. Йому казали, що він був великим маестро, але сам він його ніколи не бачив. Великі не повинні опускатися до рівня звичайних менестрелів. Тому батько вчинив дуже правильно, як йому здавалося, – пішов у туман, і більше не повернувся. Йому хотілося вірити, що батько просто розчинився в білизні ранку, ставши спритним теплим вітром, але правда, швидше за все, була не такою романтичною.

Думки про примарного батька трохи заспокоїли його. Принаймні він зміг намацати перші знайомі акорди. Це вже щось.

Він намагався не слухати стогони та крики, що долинали через відчинені вікна та зачинені двері, але виходило не дуже. Він прикладав долоні до вух, але ці звуки були занадто гучними. Здавалося, що його душу нині деруть сто вовків. Але так лише здавалося. Насправді він був самотнім у величезній порожній тронній залі.

Він був упевнений, що сьогодні станеться щось важливе. Про це давно шелестіло листя, співали хвилі і шепотів вітер. Менестрель це чув. Він ніколи не надавав цьому значення, хоча й відчував подію, що насувається. Дати він не загадував. Все одно не вгадав би. Але якесь шосте чуття підказувало – це буде сьогодні.

Він боявся. Боявся не бути готовим зустрітися з наближенням роком подій віч-на-віч. Боявся втекти. Боявся померти або збожеволіти, ось так ось сидячи в кутку.

Але музика йому допомагала. Струна за струною хотіла втішити його та сказати, що все буде добре. Незважаючи на те, що він не був певен у щасливому фіналі цього світу, він послухав струни. Його губи перестали смикатися в нападі паніки, пальці знайшли все більше рідних серцю нот.

У глибині темного замку, дивлячись настрашенно великий трон, у найдальшому кутку сидів менестрель. Він повторював щоразу одну й ту саму фразу: «Oh lei, oh lai, oh Lord… Oh lei, oh lai, oh Lord…»

Король

There will come a ruler

Whose brow is laid in thorn

Smeared with oil like David’s boy, oh lei oh lai oh Lord

– Oh Hellos – Soldier, Poet, King

Його правління було осяяне світанком із самого початку. Йому віщували радісні довгі роки, велику сім’ю та могутнє королівство без бід і воєн. І він вірив. Адже не могли провидці брехати. А його щоденні молитви мали досягти Бога, що вказав йому шлях на трон.

Він зійшов на трон молодим, гарним і сповненим надій. І справді, королівство процвітало, мирно розширювало свої межі і ставало все багатшим. Тільки після білої смуги завжди повинна йти чорна, такої ж ширини. Але що робити, якщо біла була така велика, що їй не видно було ні кінця, ні краю?

Молитв ставало дедалі менше. Чи він засумнівався у силі Всевишнього, чи передчував темні часи. Він не міг згадати, але факт залишається фактом. Іноді він думав, що все це лише його власне покарання за гріхи, суть яких він ніколи не пізнає, які лише мимоволі торкнулися й сотні інших людей.

Коли їм оголосила війну сусідня країна, радники повідомили, що справи будуть погані: скарбниця, як мінімум, багато втратить. Але він все ще вірив у краще.

Далі – завіса.

І ось він тут.

Він згадував усе, наче це відбувалося вчора: щасливі часи правління, багатства, жінок. А потім – неначе клацання, і занепалий король іде, мов щур, під землею назад до своїх витоків.

Пропащий король мав лише одне бажання – гордо померти, якщо вже на те пішло. Він хотів залишитися королем до останнього, нехай і не найкращим в історії королівства. Втім, чи королівство ще існуватиме після сьогоднішньої ночі – питання хороше. У його думках було лише одне – дістатися всіма правдами та неправдами тронної зали, сісти на піднесенні, а там – будь що буде…

Трійця

– Якось я прокинувся на зорі, – відповів поет, – повторюючи слова, які не одразу зрозумів.

Це був вірш. Я відчував, що вчиняю гріх, якому немає прощення.

– Хорхе Луїс Борхес «Дзеркало та маска»

Вони зустрілися у величезній залі. Один увійшов через головну браму. Інший – із боку палат. Третій уже чекав на обумовленому долею місці. Це були, як завгодно, три ангели, три апостоли. Хоча з тим самим успіхом вони могли б називатися трьома вершниками апокаліпсису. Кожен із них ніс свій гріх, але відразу всі троє розділяли кожну секунду минулого інших.

Повітря наповнилося неймовірною близькістю та солідарністю. Вони розділяли весь вселенський жах, страх і злість. Вони були джерелом світу, який мав згаснути. Усі троє розуміли, що шансів на порятунок не було.

Вони зрозуміли, що їх завжди поєднувала цифра три.

Спочатку згадав Солдат. Він тричі намагався втекти від війни: переїжджав, зрікався імені і нічого не робив.

За ним згадав Король. Він мав три шанси вберегти королівство. Жодним він не зміг скористатися.

А Поетові згадувати не довелося. Він певно знав, що його шматочок їхнього спільного пазла – це три слова.

З кожної пари очей Трійці покотилися дрібні сльози. Поет тихо промовив і зіграв три акорди:

Oh lei, oh lai, oh Lord

І вони знали, що настав кінець. Вони пізнали Прекрасне. Прекрасне є найбільший гріх, який, однак, повністю очищає душу. Усі троє розуміли, що мають заплатити за цей дар найбільшу з усіх можливих цін…

Король дістав кинджал…