Ганна

В один момент Ганна раптом зрозуміла, що загубилась. Не розуміючи як вона могла так сильно відстати від своїх друзів по дорозі з лісу, її на мить охопила паніка. Навколо було так само тихо, вітер тихо гомонів, гілля дерев повільно хиталося, а серце Ганни калатало мов скажене. Вона ніколи не розуміла, чому люди кажуть мов серце уходить в п’ятки, коли насправді воно мігрує десь в горлянку і не дає тобі дихати.

– Марко! – голосно гукнула дівчина. У відповідь тиша. – Яворо! – Знову тиша.

– Марко, це не смішно! Вилазь із кущів, де ти там сидиш! Марко!

Не отримавши нічого у відповідь окрім дужчого завивання вітру, Ганна метнулась стежкою туди, де на її думку мав бути вихід з лісу. Їй було все одно, що маленькі гілочки навколо стежки били її по ногам і обличчю, мов батіг. Вона б зараз погодилась на шмагання, аби тільки наздогнати решту і знайти дорогу назад. Її ноги продовжували нести її в невідомому напрямку, аж раптом їй почулися голоси. Точніше один.

– Ганно! – пролунав голос Марка здалеку і вона полегшено видихнула.

– Марко! Я тут, Марко! – крикнула дівчина і стрімголов побігла в сторону, звідки чувся голос.

– Ганно! – знову крикнув хлопець. Тепер він здавався вже ближче і дівчина побігла ще дужче в його бік.

– Де ти? Я біжу до тебе! Марко, де ти є? – кричала Ганна, сповільнюючи біг з остраху не почути його відповідь. Та він так і не відповів, тому дівчина менш квапливим кроком йшла в тому ж напрямку.

– Марко! – гукнула вона знов, озираючись по всім сторонам. – Ти чуєш мене? Я…

Не встигла вона договорити, як зрозуміла, що знову опинилась на галявині, з якої весь цей час намагалась вибратись. Оглянувши все навколо ще раз вона була готова впасти на коліна і заплакати, як раптом з іншого боку галявини почала виднітися фігура. Протерши заплакані очі рукавами своїй сорочки, вона побачила Марка.

Від радості вона заплакала ще дужче і кинулась до нього з обіймами. В той момент їй було байдуже на всі витівки хлопця, які часом доводили її до сказу. Вона певно ще ніколи не була так рада його бачити. Їй бракувало кисню в легенях навіть вимовити те, наскільки вона йому рада. Обхопивши його шию руками і ткнувши носа йому в плече, вона продовжувала рюмсати і сміятися сама з себе. Ганна не розуміла, як вона буквально примудрилась заблукати в трьох соснах. Марко їй це ніколи не забуде, буде глузувати з неї ще довго за таку неуважність. Вона не здивується, якщо він вже придумав їй нове прізвисько.

Що її здивувало натомість це його мовчання. Секундою пізніше вона зрозуміла, що він не обійняв її у відповідь і не проронив ані одного звуку. Хлюпнувши носом востаннє Ганна повільно підняла чоло з його плеча і віднявши від нього руки, підняла очі до обличчя хлопця.

Він стояв не рухаючись, тільки очима неквапно слідкував за її рухами.
Щось тут Ганні здавалось дуже дивним, наприклад, мовчання, яке ніколи не було притаманне Марку, хіба тільки він спав, або його лице, яке не відображало жодної емоції, або його погляд, який нагадував їй тріумфальний погляд хижака, що таки загнав свою добич у пастку.

Тут тривога знову охопила Ганну і та почала маленькими кроками відходити від Марка подалі. Він в свою чергу зробив крок їй на зустріч.

– Марко, ти лякаєш мене, – тихо вимовила Ганна. Голос її тремтів дужче, ніж вона сподівалась. Він нічого не відповів, проте очі його раптом примружились і повністю потемніли. Він більше не зрушив з місця, але, очевидно спостерігаючи як невимовний жах заполоняє серце дівчини, його губи розтягнулись в широкій посмішці.

Ганна спробувала закричати, але з її горла не проронилось ані одного звуку. Їй хотілось розвернутись і втекти, але ноги немов пустили коріння в землю, тож так вона і продовжила стояти з відкритим від німого крику ротом, широко розплющеними очима і охоплена таким невимовним жахом, що навіть кров, здавалося, більше не тече в її тілі.

Коли Марко почав неквапно підходити до неї ближче, вона вся затремтіла. Він все ще посміхався, а очі все ще бути чорніші за цю ніч.

– Ти не втечеш від мене, Ганно, – м’яко пролунав голос Марка. – Ніхто не тікає від мене.

Ставши навпроти неї, він здійняв руку до її обличчя і ласкаво провів пальцями по її залитим сльозами щокам. Дівчина затремтіла ще дужче і заплющила очі, розуміючи, що хто б не стояв зараз перед нею, це точно був не її товариш.

– Не плач, – знов почувся голос Марка. – Твій друг тут, ти ж хотіла його побачити. Він прямо за тобою, тобі потрібно тільки розвернутись, – тендітно промовив… Хто б це не був. Розуміючи, що не можна вірити словам істоти, що дивиться на неї очима демона, а говорить і виглядає як її Марко, але повертаючи потроху голову, вона молила вищі сили, аби там стояв він, її друг, і посміхався до неї як він робить завжди, і дивився на неї не бездонними тунелями, а своїми гарними карими очима, які скоріше кольору гречаного меду, якщо дивитися при сонці. Та чекало її там щось темне, незрозуміле і згорблене на землі. Відчуваючи, як Маркова рука штовхає її легенько в спину, аби вона підійшла ближче до цієї незрозумілої маси, вона таки робить крок вперед, а за ним і ще один, аж допоки вона не розуміє, що бачить перед собою.

На землі, де ще годину тому вони сиділи з дівчатами і пили мед, лежало тіло скривавлене, спотворене і без… шкіри. Вона з жахом відсахнулась від нього і, намагаючись якомога далі відійти від трупа, наштовхнулась спиною на те, що видавало себе за Марка. Різко розвернувшись, дівчина спробувала зробити кілька нетвердих кроків вбік, але істота повторила за нею і загородила собою шлях.

– Як я вже і сказав раніше, Ганно, від мене не тікають, – задоволеним голосом промовила істота в тілі Марка. В його руці звідкись взявся недовгий ніж, який вже був заплямований чимось і все в голові Ганни кричало, що саме цим ножом з тіла Марка зняли шкіру.

– Здається, тепер твоя черга, люба, – вимовила істота і раптом кинулася на неї.

Прокинувшись від власного крику Ганна різко сіла на своєму ліжку і спробувала ковтнути бодай трохи повітря. Вона полегшено видихнула, розуміючи що це був лише кошмар. Оглянувши кімнату, вона побачила, що кілька дівчат косо дивляться на неї, а одна з них шикнула і відвернулась.

Сонце ще не встало, але очевидно скоро до них залетить стара Купчиха і гримне всім вставати. Ганна лягла знову в ліжко, вкрилася ковдрою по самі вуха та спробувала не думати про те страховиддя, що їй наснилося, настільки воно здавалося реальним. Вона пообіцяла собі більше не заплющувати очі, щоб не бачити образ того чудовиська в образі Марка, не згадувати спаплюжене тіло її друга. Вона устромила погляд в білу побілену стелю на якій виднілися тоненькі тріщини. Ганна вивчила їх напам’ять за ті роки, що вона провела тут, та все одно спробувала розгледіти якісь фігурки, знайти певний порядок в тому хаосі, що оселився в її голові. Після кількох хвилин пильної концентрації, вона сама не помітила, як її очі заплющились і вона знову поринула в сон.

Піднятися зранку виявилось тою ще задачею. З кожною секундою Ганні здавалось, що до її повік причепили мішки з камінням, так важко було їх підняти. Лежачи під важкою ковдрою, вона страшенно жалкувала про їх нічну пригоду. На сусідніх ліжках дівчата очевидно були тієї ж думки, адже можна було чути, як вони тихенько скімлили в подушки і загорталися ще дужче в свої ковдри.

Ганна зараз віддала б все своє невелике майно, аби тільки була неділя і їй можна було б поспати на одну годину довше. Єдиним, що хоч трохи її тішило було те, що Марко зараз певно ремствує ще дужче. Він би спав цілий день, якби його не будити, як і більшість хлопців. Тож, ледве посміхнувшись, вона таки розплющила очі і почала повільно вставати та заправляти своє ліжко. Більше їй нічого не снилося і лише завдяки цьому Ганна відчувала, що бодай трохи відпочила.

Явора теж вже встала, але по одному лиш її погляду можна було зрозуміти, що краще до неї зараз не підходити. Вона й так не була ранньою пташкою, а після тої кількості меду, що вона випила вночі і говорити нічого. Решта дівчат очевидно вирішили випробувати терпіння Купчихи на міць і навіть пальця не здвинули з місця, щоб встати. Голос та тяжкі кроки останньої вже можна було почути в коридорі і нічим хорошим тут не пахло.

– Кляті дівчиська, навіть хлопців стягнути з ліжок легше, – чулися голосіння старої жінки. – Очам своїм не вірю! – проголосила вона, коли зайшла в кімнату. – А ну піднялися швидко, де це таке бачено! У вашому віці я вже стойла чистила в цей час, а ви все не виспитесь. Хутко, я сказала! Щоб через дві хвилини всі були в їдальні.

Дівчата почали скочувати з ліжок не чекаючи поки Купчиха вилетить з кімнати. Те, як рухалась ця жінка, Ганна ще ніде не бачила. Вона не ходила, а мов сокіл літала по сиротинцю, виглядаючи свою наступну здобич. Ця жінка було мов кремінь, навіть емоції, здавалось, боялися її настільки, що обходили стороною. Ганна жодного разу не чула бодай одного доброго слова з вуст жінки, жодного натяку на посмішку. Купчихою її, до речі, звали не тому що вона мала до цього якесь відношення. Кажуть, що по молодості вона вийшла заміж за заможного купця, а він виявився торгівцем крадених речей і з часом його заарештували. Ганні це здавалося з області фантастики – Купчиха зі своїм всевидячим пронизливим оком не знала, хто він є насправді? Це не вкладалося їй в голові.

Після сніданку всі попрямували на заняття. Кожен день в них було по два чи три уроки, де вони вчили математику, літературу, географію та граматику. Ганна любила вчитися, це була її улюблена частина дня. Вона мріяла, що одного дня зможе вступити до жіночої академії та сама стати вчителькою. Марко чомусь з її мрій сміявся.

– От віддадуть тебе заміж за якогось пердуна і буде тобі тільки снитись та академія і вчителювання, – завжди казав він.

Це дійсно не була новина, що дівчат могли видати заміж за якогось вдівця з отарою дітей більшою, ніж худоби, або просто того, хто зробить достатньо щедре пожертвування сиротинцю. Якщо в першому випадку думку дівчини ще питали, то в другому, на жаль, варіантів було мало. Так спробували поженити Явору з одним намісником, якому вона дуже сподобалась. Історія ця закінчилась в дусі Явори, яка ледь не перерізала собі руки знаком протесту. Наміснику гроші віддали, Явору випороли, але вона так і продовжила жити з ними – зла, проте вільна.

Ганна не думала, що подібна історія станеться з нею. Явора була справжня красуня, з нею жодна принцеса не зрівнялася б. Ганна ж натомість, хоч і не вважала себе дурної вдачі, але й вродливою себе не називала. Щось в цьому дусі вона відповіла Маркові на його глузування, дуже пізно зрозумівши, що це спровокує ще більше кілких висловів з його вуст, але нічого подібного не відбулося. Посмішка з його лиця зійшла так же швидко, як і з’явилась. Здавалося він хотів було щось сказати, але лише уважно поглянув на неї, мовби то вишукуючи на її лиці щось. Тоді невдоволено фиркнув, розвернувся і пішов. Більше вони нічию зовнішність не обговорювали.

Після уроків всі розбіглися по своїм справам. Більшість працювали в полі, або поралися з худобою. Дехто, як Ганна, ходили до місцевих жителів допомагати в господарстві за невелику плату. Звичайно, господарі платили завідувачці сиротинцю пані Роксані, а та вже віддавала їм частину. Ганна любила своїх господарів. Це була сім’я, досить заможна, чоловік – Михайло Буць, мав землі, налагодив торгівлю, його дружина – Людмила, нещодавно народила близнюків, всього в них тепер було четверо дітей, і хтось мав допомагати приглядати за ними. Ганна була хуткою, справною і любила їх дітей. Спершу вона думала, що матиме терпіти балуваних нечемних малюків, але очевидно Людмила виховувала їх сталевою рукою, з трьома хлопцями інакше і не вийде, думала Ганна, тому слухняніших дітей годі було й шукати.

Підходячи до їх будинку, вона чула радісні вигуки двох старших хлопчиків – Івана та Любомира. Вони вже бігли їй на зустріч і на ходу штовхали один одного вигукуючи щось нерозбірне один одному.

– Ану спокійно, – гукнула їм Ганна, – попадаєте ж.

– Ганно! Ганно! Я маю тобі таке показати, – крикнув Іван.

– Ні, це я їй покажу! Ганно! В нас таке сталося!

Хлопчаки нарешті добігли до неї, обхопили своїми рученятами її ноги і секундою пізніше вже тягли її до загонів з худобою. Там на Ганну очікувало малесеньке лоша, яке ще хитко стояло на ногах.

– Він народився сьогодні вранці, Гриша каже, буде дуже гарним.

І справді лоша було дуже гарним. Чорного кольору, як його мама, але з білими крапочками на мордочці та ніжках. Вона мимоволі посміхнулась сама собі і подумала, от би Марка сюди. Він дуже любив коней. Проживши з тіткою та її вісьмома дітьми дві третини свого життя, він був вимушений працювати змалечку. Єдина праця, куди його взяли ще хлопчиком були стойла, і за його розповідями з конями він провів часу більше, ніж за своїми братами та сестрами. Тож Ганні буде що розповісти йому, коли повернеться.

В хаті їй було чим зайнятися. Привітавшись з Людмилою та погравшись хвилинку з малечею, Ганна приступила до прибирання. Хлопцям завжди було що розповісти їй, тому вони крутилися в неї під ногами невгамовно. Втомившись від цього, вона вручила їм по вінику і сказала, що той, хто швидше і краще прибере свої кімнати, вона принесе подарунок наступного разу. Сама ж в цей час пішла готувати вечерю.

Час за працею проходив швидко, вона майже не помітила, як почало темніти, а вона вже закінчила всі свої справи. Час вертатись. Вона побажала гарного вечора всій родині і попрямувала додому. Іноді Ганна залишалась вечеряти у Буців, вони завжди їй пропонували, цього вечора вона відмовилась, аби швидше повернутись і лягти спати раніше. Та тільки очікувало на неї зовсім інше.

Прибувши до сиротинцю, Ганну спіймала Катря і поспіхом сказала, що ту шукала пані Роксана, веліла їй прийти до неї одразу ж. По обличчю дівчини можна було зрозуміти, що очевидно нічого доброго на Ганну не чекало. Але зібравши волю в кулак вона попрямувала до кабінету завідувачки. Пані Роксана була не те щоб злою чи занадто суворою, але певний страх та повагу до себе вселяла. Постукавши тричі в двері її кабінету, дівчина почула у відповідь голос завідувачки.

– Пані Роксано, Ви хотіли мене бачити? – збентежено промовила дівчина.

– Ганно, так. Заходь і зачини двері, будь ласка.

Пані Роксані було років сорок на вигляд. Її лице завжди було дуже серйозне, але світлі очі були добрими та розсудливими. Вона завжди носила білу сорочку з вишитими рукавами та підперезану чорним поясом. Коли було прохолодно жінка вдягала добротного кожуха.

– В маєток графа Моремця потрібна додаткова прислуга на наступні два дні. Буць говорили, що ти чудово готуєш, тому ти відправишся туди завтра на світанку і повернешся, коли гості графа поїдуть. Він заплатить тобі особисто, всі гроші можеш залишити собі, але ти маєш справити гарне враження, Ганно, якщо хочеш мати шанс колись отримати рекомендацію і місце в гарному домі.

– Добре, пані, – обережно промовила дівчина, не знаючи, що ще відповісти.

– Це ще не все. Знайди мені Гебрича і Татерму, вони вже мали повернутися. Нехай зайдуть якомога швидше.

Кивнувши головою, дівчина побігла шукати Марка. Це не складно було зробити. Він як завжди сидів з хлопцями надворі і грав в карти.

– Марко! Ходи швидше, – гукнула Ганна. Він, не бажаючи відволікатися від гри, крикнув, щоб та почекала. Ганну це збісило. Схопивши його за вухо вона потягла його з-за столу. Марко почав зойкати, а хлопці в свою чергу реготати.

– Коли я кажу тобі швидше, це не значить, що я прийшла побазікати і почекати, Марко! Де Орест? Вас хоче бачити Роксана.

– Ти скажена, Ганно, тобі про це казали? – ображено пробурчав хлопець, потираючи вухо. – Де Орест, де Орест! З Яворою десь ховаються, де ж ще! Ти йди оглянь задній двір, я перевірю сараї та горища.

Так вони розділились і кожен пішов в своєму напрямку. Ганна трохи заздрила Яворі – в неї був Орест. Орест був неговірким, але якщо давав слово, завжди його притримувався. Хлопці в сиротинці його дуже поважали. Він був русявий, високий, мужній. Якщо Явора і могла в когось закохатись, то тільки в Ореста. Хоча, як і притаманно Яворі, вона всіма способами заперечувала свої почуття до нього.

Оглянувши пильно подвір’я та задній двір, Ганна нікого не знайшла. Вона зупинилась на секунду, аби поглянути на поля, що скоро прийдеться жати. Літо закінчувалося і наближався час врожаю, а це означало вдвічі більше праці. Замість уроків вони всі виходитимуть в поля на жнива, після чого ще йтимуть додатково до своїх підробіток. Ганна ненавиділа цю пору, але все рівно виділила дві хвилинки, щоб помилуватися заходом сонця і як його промені відбивалися в золотому житі.

Раптом щось у колоссях заворушилось і дівчина неквапно попрямувала туди, виглядаючи, що за звір то міг бути. Іноді вона підкормлювала котів, що блукали в пошуках здобичі, але навряд це був кіт цього разу, хіба що він був розміром з теля… і сміявся як дівчисько.

Підійшовши геть близько, сміх раптом затих, а з колосся виринула голова Явори. Ганна на хвильку не повірила, що цей сміх, такий дівочий і невимушений, належав нікому іншому як Яворі, тому вона подумала, що хтось ще має бути з нею. Але ходом за нею з’явилось чоло Ореста.

– Орест, тебе шукає Роксана, кличе до себе на розмову, – невпевнено промовила Ганна, не знаючи, як їй себе поводити в цій ситуації. Їй було п’ятнадцять, але вона знала, що неодруженим молодим людям не годиться проводити час наодинці. А ця ситуація була досить однозначною. Залившись рум’янцем, Ганна швидко відвернулась і попрямувала назад до будівлі. Вона не стала чекати, поки молоді люди підуть за нею.

Повечерявши наодинці, Ганна попрямувала до купальні, аби змити з себе цей день і нарешті піти відпочивати. Очевидно, наступні два дні будуть нічим не легші. Коли вона йшла до спальні, Марко перехопив її.

– Ти не повіриш, що я тобі зараз розповім, Ганно! Ходімо, нас не можуть почути, – змовницько прошепотів хлопець і потягнув її в один з кабінетів. – Отже, Роксана сказала, що завтра ти, я і Орест ідемо зранку до Моремця. Знаєш, хто туди приїде завтра? – очі Марка заблищали дужче од дорогоцінного каміння. – Королева, Ганно! Туди завтра приїде сама королева. Ба більше, принц Болемії також буде там. Ми побачимо нашу королеву і можливого короля Болемії, – задоволено прошепотів Марко.

– Що? Це Роксана тобі розповіла? Мені вона нічого не сказала, – здивовано відповіла Ганна.

– Та яка там Роксана. Ми були в місті сьогодні, замовляли продукти на наступний тиждень, і почули як торговець казав, буцімто граф замовив відбірне м’ясо та птицю, слуги маєтку проговорилися, що очікують королівських осіб.

– Але навіщо їм приїздити в Кануш?

– Можливо, щоб домовлятися про щось? Це найближче місто до кордону з Болемією. Б’юся об заклад, вони хочуть зберегти це в таємниці. Мені прямо не віриться, що ми там будемо завтра! – схвильовано промовив Марко.

– Так, мені теж не віриться, – пробуркотіла у відповідь Ганна. – Якщо це дійсно так, то нам краще йти відпочити. Завтра буде важкий день. Почекайте на мене зранку, я складу нам їжі, щоб поснідати по дорозі.

– Добре, добраніч, Ганно.

На цьому вони розійшлися. Ганна воліла б не знати того, що їй розповів Марко, адже тепер через хвилювання вона не зімкне очі до самої півночі.