Меланія

Сонце цього ранку вставало повільно. Повітря було морозне, трава вкрилася росою так щільно, що складалося враження, мов ідеш по суцільній воді. Куди не кинь погляд – усюди туман, і ледве чутно на відстані ранішнє цвірінчання пташок.

Так добре відома стежка, що вела з лісу прямісінько до підніжжя старого храму, чомусь здавалася юній дівчині чужою цього ранку. Кожен крок давався вкрай не легко, мов ноги її відмовлялися йти до місця призначення. З кожним кроком цей супротив ставав дедалі сильнішим. Меланія, звичайно, мала свої здогадки стосовно причини такого феномену і вони не вселяли в неї жодної наснаги.

Завидівши серед щільних крон дерев сріблясту верхівку храму, дівчина обійняла себе руками і прискорила крок. Її босі ноги були суцільно мокрі, як і поділ спідниці, через її тонку бавовняну сорочку продував вітер, і ще дужче ранковий приморозок відчувався по рукам, адже вишиті на рукавах мережки добряче пропускали холод до шкіри.

У храмі було як завше тихо. Притуливши за собою грубі дерев’яні двері, цього не можна було не відмітити. Сонце ще не встигло освітити залу, тому за бажанням розгледіти щось було досить важко. Та Меланії це й не було потрібно, вона цю церковку знала вздовж і впоперек. Тут не знайти було чого-небуть чудернацького на кшталт розписаних золотих стін. Найбільш вартовими скарбами тут були старі фрески, що датувалися сотнями років. Місцевий священник мав свої способи догляду за ними та мало хто знав чи цікавився, як вони збереглися до цих днів. Мало це турбувало і Меланію, їй вистачало клопотів. Та кожен раз, як вона приходила сюди, в неї виникало дивне бажання залишитись тут на якомога довше, розглянути кожну деталь розмальованих стін, прочитати безліч книг, що зберігались у маленькій бібліотеці нагорі, послухати ще розповіді отця Пансофія та з’їсти з ним по шматку житнього хлібу і запити трав’яним чаєм. Ці спогади тепер здавалися Меланії такими давніми, мов то було в іншому житті.

Нині вона намагалася приходити сюди до світанку, аби не зустрічатися зі старим священником, адже знала, чим закінчиться будь-яка їхня розмова. Він не схвалював її вчинки, бодай яку благородну мету вона не мала на думці. Він не вірив в приказки про виправдання засобів метою. Та не дивлячись на осуд, вона все одно приходила, аби впевнитися, що з ним все добре. Це легко було визначити – зночі ще догоряли свічки біля олтаря з іконами, які Пансофій запалював щоночі.

Ця ніч для неї видалась не легкою. Обряди, які ще кілька років тому не викликали жодних труднощів, тепер починали виснажувати її дедалі більше. Її легені починали пекти від кожного подиху, руки тремтіти, голова паморочитись, а нав’язливі думки дедалі частіше не давали їй покою вночі. Тільки тут вона могла ненадовго відпочити, побути на самоті та втішити себе вірою, що, маючи змогу переступити поріг церкви, не все ще втрачено для її душі.

Меланія кожного разу ставила свічку, хоч більше і не молилась, і не просила у вищих сил нічого. Вона давно зрозуміла, наскільки марною є ця справа. В моменти, коли вона потребувала їх найбільше, вони не чули її, тож чому тепер, коли вона зріклась їх, вони раптом мають їй відповідати? Тим не менш, вона простягла тендітну бліду та змерзлу руку до свіжих свічок виплавлених Пансофієм і вставила одну до свічника. Сфокусувавши погляд та всі свої думки на тонесенькому ґнітові, той раптом спалахнув чорним полум’ям і продовжив горіти далі тихенько. Меланія закрила очі та спробувала очистити свій розум бодай на кілька хвилин, але голос, що пролунав із-за спини юної дівчини, не дав їй змоги зробити цього.

– Я бачу, Ви вирішили не лише себе, але й мою церкву очорнити цим мороком?

– Ви не лишили жодних сірників. Як ще б я мала запалити свічку? – відповіла Меланія, дивлячись на жовте полум’я.

– Як і решта – попросити, – промовив лагідний тихий голос.

Нарешті, поглянувши в сторону отця, вона подивилась йому в очі. Пансофій був старим, коли вона ще була дівчиськом, та зараз йому вже, здавалось, було більше віку. Одягнутий в стару чорну рясу, він, не змінився ані трохи з часу їх останньої зустрічі. Його голова була вкрита коротким сивим волоссям, обличчя хіба більше висохло, але очі… Сірі очі отця Пансофія завжди були жваві, вони не старіли, що додавало образу старого священника відчуття вічності, мов час має владу лише над його тілом.

Останні роки Меланія не могла довго дивитися отцю в очі. Він мов бачив її наскрізь – всі її вагання, всі вчинки та головне кров, яку вона так ретельно змивала зі своїх рук. Це вселяло в неї почуття провини, яке вона не відчувала допоки не приходила сюди. За це вона почала ненавидіти старого священника.

– Я не очікував побачити Вас, – промовив Пансофій.

– Я завжди приходжу сюди в цей день та час, Ви знаєте це.

– Знаю, але побачити все ще не очікував, – лукаво відповів старий. – Ви, здається, певний час уникаєте наших зустрічей.

Меланії не було чого відповісти на це. Вони просто дивились один на одного мовчки.

– Ви змінились, – тихо промовив отець.

– Ми давно не бачились. За цей час всі змінюються.

– Не так як Ви, – старий похитав головою. – Морок дедалі сильніше впливає на Вас, чи не так?

– Морок, – жорстко відповіла Меланія, – робить те, що я йому накажу, а не навпаки.

– Морок – не домашній пес, якому Ви можете наказувати. В нього є лише один хазяїн і Ви це знаєте краще за мене, – стримано відповів Пансофій і простягнув тонкий вказівний палець в сторону свічки. – Думаєте, як Ви в змозі робити це, він підкоряється Вам? Ваше тіло та розум є лише каналом для нього і одного дня Ваші ноги не йтимуть, куди Ви їм вказуєте, а руки робитимуть те, від чого волосся на шкірі стане дибки. Я бачив, що Морок робить з людьми, Ваше…

– Досить! – Меланія перебила старого сталевим голосом. Пансофій замовк і лише сумно подивився на дівчину, яку він більше не впізнавав. Її довге чорне волосся виглядало тьмяним і сплутаним, стан був худий та змарнілий, лице, хоч все ще й вродливе, було сірим і непривітним, а в погляді більше не відчувалась усмішка чи радість, лише суворість та втома. Пансофій раптом відчув жалість до цієї юної дівчини, яка взяла на себе тягар, що з часом не зможе нести. Вона виглядала змученою та розгубленою, попри неухильний погляд.

– Ходімо. Я зроблю Вам чаю і ми поснідаємо, як раніше. Ви змерзли і тремтите. Не мені вказувати Вам, але зараз вже не та пора, аби ходити босоніж.

– Я не захворію, якби навіть хотіла цього, отче, – з гіркою посмішкою відповіла Меланія і поглянула на свої майже блакитні пальці рук. – Я не можу залишитись. Вночі я маю рушати до Кануша, до цього в мене багато справ.

– Я не знав. Новини до мене пізно доходять, – розводячи руками відповів священник.

– Ніхто не знає, отче.

– Зрозуміло, – покірно відповів той. – Тоді нехай вищі сили дарують Вам легку дорогу.

– Звісно, – гірко посміхаючись відповіла королева, після чого повільно повернулась і рушила до виходу. Майже діставшись дверей, вона раптом повернулась і мовила до старого:

– Я знаю, Ви проти магії, але прошу не гасіть мою свічку, дайте їй догоріти.

– Я ніколи не гашу чиєсь полум’я, як би його не запалювали, Ваше Величносте, – відповів старий священник і посміхнувся.