Ханахакі – це така прутня

Дисклеймер: персонажі не мають конкретного гендеру, обирайте на свій смак.

Ханахакі – це така прутня… Ой, вибачте, це ж має бути романтична історія. Тож, ханахікі – міфічний любовний недуг, від якої у хворого в легенях починають рости квіти. І зцілити таку болячку може лише щире кохання. Дуже, блядь, смішно.
Отож моя історія починається з тупості, ну, звісно ж. Ти ж їбучий стоматолог, Саня! Маску треба вдягати повністю, особливо, коли пацієнт плює тобі в лице квіточками, а у тебе слабкий імунітет. І ось ти вже сидиш на каталці перед своїм улюбленим терапевтом, тепер уже в правильно одягненій масці і нервово клацаєш пальцями.
– Ти ж їбучий стоматолог, Саня! – цитує мої думки Женя і тре лоба.
– Я знаю, – хриплю я і ловлю на собі роздратований погляд.
– Хоч квіти гарні, – говорить терапевт і я нервово хмикаю.
– Барвінок, просто як на могилі у моєї бабці, – кривлюся.
Кириленко якось дивно дивиться на мене й робить черговий запис у свій щоденник-кунсткамеру. Говорити стає все важче, тому я стримую шпильки в сторону своєї долі й замовкаю.
– Чого мовчиш? – питає лікар, не відриваючись від записів якимось надто схвильованим тоном.
– Я намагаюся спроєктувати труну мрії, але вагаюся з кольором. Думаєш, зелена – це занадто? – кидаю я перше, що спало на думку і отримую гумкою в лоба.
– Краще подумай, хто тобі може подобатися, – гиркає Кириленко і захлопує свій записник.
– Ніхто мені не подобається, я вільна від стосунків людина!
– Іди ти нахуй зі своїми жартами, я за твої похорони не платитиму.
– Женя, відпусти мене додому, я не хочу провести останні свої години в твоєму кабінеті. Я хочу подивитися Амелі і поспати.
– Просто скажи, хто. Я приведу, влаштуємо вам швидкі побачення і…
– Жень, мені ніхто не подобається, правда. Я нікого не люблю. Доля не дала мені жодного шансу на порятунок, сонечко. – якось не надто життєрадісно говорю я, відчуваючи як сльози стискають горло, – я помру.
Я бачу як мій безстрашний відчайдушний терапевт швидко втрачає весь свій запал і схиляє голову. Кириленко тупо дивиться кудись униз, я помічаю сльози, що котяться додолу і глухі схлипи.
– Не кисни, все буде нормально. – не надто впевнено кажу я, бо слабкість вже потроху відбирає ясність мислення.
– Саня, ти мене любиш? – лунає якось надто голосно.
– Я тебе обожнюю, сонце, – п’яно усміхаюся я.
– Тоді я тебе й поцілую, – Женя встає і швидко наближається до мене.
– Сила дружби не врятує мене, – тяжко хихикаю я, але раптом розумію, що Кириленко не жартує. – Ні! Я не хочу! Ти захворієш! Ні! – я плачу, відчуваючи, як холодні пальці стягують з мене пов’язку.
Але лікар всеодно цілує мене, зовсім по-дитячому, але з дорослим болючим відчаєм.
– Блядь, – ледве шепочу я, бо дихати вже майже не можливо.
– Блядь, – шепоче Женя, стираючи зі своїх губ мою кров.
Я злегка хитаю головою і все навколо стає розмитим, я відчуваю лише дивний і страшний спокій.
– Я врятую тебе, – чую я і засинаю.

P S.: Не дуже дружу з цими вашими тєхнологіями, тому вибачайте, якщо щось не так)