Любий мій, знаєш, як пропахли твої листи вогнем?

Любий мій, знаєш, як пропахли твої листи вогнем? Знов писав мені при палахкотінні однієї свічки… Але ж не тільки папір ввібрав той аромат, а й одяг, волосся, твої руки. Коли обіймаю тебе, згадую свічки, подаровані мною на Новий рік. Скільки з них зосталось в тебе?

Пахнеш ти зимою, Різдвом, бажаннями на папері, що запалюємо ми в останню хвилину року, що минає. Руки твої холодні, як вітер в цю пору, а посмішка дитяча, з вогнями в очах. Ти – морозяні ночі, теплі светри, тихі розмови та голосний сміх. Стільки всього стало тобою, тільки з тобою, ніколи без тебе. Ось чому мій перший лист тобі.

Зараз усе якесь сумне, сіре, однорідне. Не розрізняються ні числа, ні місяці. Здається, завтра перший день квітня. А в мене все зів’яле. Скажи, чому, за що, навіщо? Я впевнена, ніхто не скаже, окрім тебе. А їм воно й не треба, то тільки поміж нас. Як той секрет, коли вперше захотілось поділитись ним у темряві, тихо, інтимно, майже одними вустами. Чутно було лиш нам, але так між нами й зосталось.

Пам’ятаю квітку, зірвану у рослому полі, вона зараз серед сторінок старої книги.

Пам’ятаю фільм останнім сеансом, напевно десь у кишені загубився й білет.

Пам’ятаю каву в старій кав’ярні, в кутку кварталу, зі столиком біля вікна. Вона зачинилась, начебто через обанкрутування.

Пам’ятаю вечори, ранки, числа помічені червоним та так багато того, що було… А зараз вже не буде. Навіть сльози висохли на подушці.

Вивітрився твій запах з мого одягу, руки забули відчуття посмішки в долонях, серце забуло як то, битися швидше, аніж завжди. Навіть спогади стали тьмяними. Так давно було усе, що стало моїм життям. Давно ти забрав моє життя… Не знаю тепер, у якому напрямку воно рухається, що бачить, чим дихає, де воно…

Пишу листа, але не впевнена кому, тобі самому чи минулому з твоїм обличчям. Яка різниця, коли на конверті не буде написано адреси, чи не так?