Фікція

Схиляєшся над раковиною, спльовуючи гірку кров у злив — нерівні брудні потьоки, розмита червона акварель, вода не встигає за сильною носовою кровотечею. Руки тремтять, до побілілих кісточок тримаєшся за керамічні борти, щоб ганебно не впасти на підлогу — у тебе дочка в сусідній кімнаті спить — що, як вона знайде тебе таким? — і так почуваєшся кінченим мудаком, що життя псуєш їй. Кожен вдих через раз, болять забиті ребра, бо жорстко впав, вистрибнувши з вікна другого поверху, а потім за тобою гналася клята таємна поліція, і добре, якщо серед них не було Брайара. Ти все одно втік, навіть дістався непоміченим до квартири, але цього разу складніше — це не однокімнатна картонна коробка в спальному районі нового міста, не номер готелю, знятий на чуже ім’я, не лікарняний кабінет, обізнанного про твої справи, лікаря, який може тебе зашити і обколоти знеболювальним. Ти більше не один, тобі треба думати за тих, хто поряд, а поряд з тобою несправжня дочка, несправжня дружина, сам ти весь зібранний із битих шматків скла, персонаж другосортного серіалу, у тебе взагалі зі всього життя справжній хіба що біль.

— Задоволений? — холодно запитуєш своє відображення.

Бачиш лід в очах, синяву мерзлоти, невідвите горе, що застрягає в горлянці. Дзеркало не бреше, у тобі від справжнього не залишається нічого, що нагадувало б маму — її очі відтінком темніше, тепла посмішка — у тебе немає з цього нічого, та ти й не заслуговуєш. Треба було послати контору нахуй, сказати, що не візьмешся за чергове додаткове завдання, але в тебе по-справжньому навіть немає вибору — продавщиця в кіоску біля метро дивиться з ледь прихованим співчуттям, коли ти купуєш у неї газовану воду і сигарети. Тобі не може все так просто сходити з рук, ще б пара сантиметрів вбік простреленого плеча, і ти б помер на бруківці, гірше — кричав би в підвалі на допиті у Брайєра, а так біла раковина в потіках крові, знайомий біль від вогнепального поранення, глибоко подряпані лопатки — треба якось дотягнутись до них, обробити, зашити, якщо потрібно. Вода тече, роблячи твоє хрипле дихання майже не чутним, як і кроки за спиною — ти жалюгідно втрачаєш хватку. Здригаєшся всім тілом, чуєш вже тільки як двері у ванну відчиняються, і вигук Йор схожий на придушений здавлений схлип, хоча ти так розм’як, що навіть у ательє не помітив її наближення зі спини в день знайомства — це серйозна, трясця його матері, проблема.

— Лойде? — кличе вона тебе тихо, ніби не вірить, що це згорблене закривавлене тіло біля раковини — ти: ідеальний чоловік, ідеальний батько, ідеальний лікар. — Що трапилося?

— Буйний клієнт на роботі, — ти криво усміхаєшся. — Зі мною все нормально, йди спати.

Йор ніби не чує, підходить впритул, тривожно оглядаючи, помічаючи потік крові з носа, закривавлений рукав сорочки, кинутий під ноги піджак, та й сліди крові на твоїй спині теж, мабуть, дуже промовисті.

— Потрібно до лікарні, — каже вона твердо.

— Ні, — відповідаєш тихо, але впевнено, щоб не налякати, тебе так вчили відповідати, так — ефективніше говорити, як зазвичай брехати і вдавати. — Я зараз з усім розберуся.

— Тільки не сам, — каже Йор, і дивиться безапеляційним поглядом, прожектором каро-багряних очей, що, здається, вся твоя вдавана оболонка тріщить по швах. — Сідай, я принесу аптечку.

Ти сідаєш на килимок біля ванни, вода все тече, шумить, відволікає від шаленого гуркоту серця, Йор зараз повернеться і запитає тебе — якого чорта тут відбувається? — і в тебе є секунд десять для вигадування історії, щоб відбрехатися, а ось сил на це — вже немає. Голова падає на груди, крововтрата вже мінімум літр, важко не знепритомніти. Йор приходить з якоюсь великою сумкою, набитою ліками, це не сімейна аптечка, де йод, бинт, дитячі лейкопластери з ведмедиками та ліки від застуди. У неї в арсеналі антибіотики та сильні знеболювальні, хірургічні голки та скальпелі, джгути та киснева маска. Вона опускається перед тобою навколішки, копирсається в бездонній сумці, і ти здивовано дивишся на неї, ніби вперше по-справжньому бачиш. Співробітниці мерії не потрібна така аптечка, не потрібні навички рукопашного бою, не потрібен фіктивний шлюб — це завжди було на поверхні, просто ти вдавав, що не помічав очевидного, щоб вся ця фікція ідеальної родини не розлетілася на тисячу шматків.

— Тебе послали за мною? — питаєш ледве чутно, затримавши подих, коли її тонкі гарячі пальці лягають тобі на шию, намацуючи пульс.

— Ні, я сама прокинулася, — пояснює вона, вставляючи у твої ніздрі ватяні тампони для зупинки носової кровотечі. — Вийшла подивитися, чому вода шумить у ванній. Вибач, але сорочку доведеться зняти.

Йор не може дивитися відкрито, соромиться твоєї оголеної шкіри, обережно розстібає дрібні гудзики, розводячи краї тканини, спочатку стягує рукав зі здорової руки, потім зі спини — максимально обережно, але присохлі подряпини починають знову кровити, і ти тихо стогнеш від болю крізь затиснуті губи.

— Пробач, — ледь чутно каже Йор, — інакше не вийде.

З пораненого плеча вона стягує рукав ще обережніше, але оскільки крові тут більше, тканина не встигає присохнути, Йор відкидає сорочку вбік, встає, щоб ретельно помити руки, перш ніж торкатися поранень — і чомусь саме в той момент ти згадуєш, як Аня казала своєму плюшевому пінгвіну під час екскурсії, що ванна — місце, де можна залатати отримані рани. Коли Йор знову опускається поряд, ти питаєш:

— Хто ти?

Вона сумно посміхається і відповідає:

— Я твоя дружина.

Ти спостерігаєш, як вона працює: без паніки і поспіху, що так не схоже на ту Йор, яку ти знаєш, ту, у якої яєчня може перетворитися на вуглики за дві хвилини, ту, яка бентежиться і засмучується через дрібні неприємності. У цієї Йор впевнені відпрацьовані дії: ампула, шприц, укол, щоб знеболити, почекати, поки подіє, промити рану. В неї впевнені пальці, які зашивають тобі плече з такою легкістю, наче це взагалі нічого не варте. Ти хочеш запитати в неї так багато всього, про що питати не варто — варто сказати кураторам, що ідея з фальшивою сім’єю — йобана хуйня, що ти не виконаєш завдання, що цього не було в чортовому плані — щоб Йор зашивала тебе у ванній, поки в кімнаті через дві стіни спить ваша шестирічна донька.

— Як Аня? — різко випалюєш ти, згадуючи, що так і не прийшов на вечерю, не повчив із нею уроки, не вклав сьогодні спати. — Вона в порядку?

Ти сіпаєшся, Йор випадково коле тебе голкою в незнеболене місце — здригаєшся від болю, але завмираєш, щоб не заважати їй.

— Аня в порядку, ми повечеряли, зробили уроки і пограли у шпигунів, — Йор усміхається, а потім додає серйозно. — Не бійся, вона зі мною у безпеці.

І вона каже це так, що ти віриш. Ви мовчите, поки Йор накладає пов’язку на плече, закріплює, обережно витирає сліди крові з твого тіла, тривожно дивиться на старі сліди кульових та ножових на грудях і животі, але не торкається їх, а коли закінчує, просить:

— Повернись спиною.

Франклі казав тобі спочатку — ніяких емоційних прив’язок, і ти не з тих, хто звик комусь довіряти, але Йор вимовляє це так буденно, так природньо, що ти, як слухняний пес, виконуєш її команду. Вона торкається лопаток легко, але відчутно, тебе начебто б’є слабкими імпульсами струму. На спині кілька глибоких борозен, одна особливо болісна, Йор зашиває її першою, щоб угамувати кровотечу, береться ще за дві. Ти кусаєш губи, і здригаєшся від холоду, думаєш, скільки минулих шрамів вона нарахує на твоїй спині, що про них скаже. Але замість питань вона шепоче:

— Зараз, потерпи, я майже закінчила.

Через десять хвилин пов’язки на лопатках тримаються міцно, Йор піднімається, викидає ампули, шприци та бинти, закриває медичну сумку. Ти теж встаєш, міцно тримаючись за ванну, але одразу сідаєш на борт, бо паморочиться в голові. Йор не питає, що з тобою — вона знає симптоми крововтрати, і знає, що тебе ще й нудить, напевно.

— Я принесу тобі домашній одяг і пакет, щоб скласти зіпсований костюм, — каже вона тихо, уникаючи прямого погляду, і виходить в коридор.

Ти сидиш на борту ванни, дивишся на свої долоні, думаєш — як ідеальний Морок міг так сильно облажатися? Йор приносить тобі труси, штани, широку футболку, кімнатні капці. Ставить поруч пакет, кладе туди закривавлену сорочку та піджак, відвертається.

— Переодягайся, я не дивлюся.

Думаєш із гіркотою — вона твої шрами бачила, нічого відвертішого вже не буде, це гірше, ніж голим. Відстібаєш кобуру з пістолетом від пояса, витягуєш заховані ножі, кладеш на раковину, думаючи, що беззбройним перед нею ти — легка мішень, але і до біса. Як механічна лялька підіймаєш руки та ноги, знімаєш брудний одяг, одягаєш чистий, поки Йор терпляче чекає, а коли закінчуєш перевдягатися, згортає пакет і ставить біля дверей.

— Я спалю його. Не турбуйся. Дай мені подивитись ніс.

Вона витягує вату, переконуючись, що кровотечі більше немає, і ти тільки тоді відчуваєш запах — крові, ліків, її парфумів. Йор витирає твоє обличчя від крові, і замість того, щоб схопити її за зап’ястя, і голосно закричати, зажадавши пояснень, ти розгублено дивишся на неї, шкодуючи, що тоді так і не встиг поцілувати її на очах у брата.

— Так краще, — усміхається Йор.

Ти дивишся в дзеркало, і в відображенні бачиш Лойда Форджера, тепер хіба що темні тіні під очима і розпатлане волосся видають у тобі людину, яка нещодавно стікала кров’ю.

— Сильно болить?

Йор зустрічається поглядом із твоїм відображенням.

— Ні, — хрипло відповідаєш ти, хоча чесніше було б сказати — пиздець як, але яка тобі чесність?

— Брехня, — спокійно каже вона, не додаючи в голос ніякого емоційного забарвлення, просто констатуючи.

Ви мовчите ще кілька довгих миттєвостей, але Йор намагається знову:

— Я можу зробити укол снодійного, зможеш нормально поспати.

— Слово «нормально» абсолютно нам не підходить, — ти зустрічаєшся з нею поглядом наживо, дивишся пильно, притягуєш до себе за плечі, Йор здригається всім тілом, але не виривається. — Може, поясниш це все?

— Тоді тобі теж доведеться пояснювати, — тихо відповідає вона, опустивши голову. — Але ти дуже втомився.

— Йор…

— Тихо…

Вона притискає палець до твоїх губ, нарешті дивиться відкрито, і щось у її погляді змушує тебе підкоритися — можливо, бажання не чути від неї правду, принаймні сьогодні.

— Вранці. Ми поговоримо вранці. А зараз я відведу тебе до кімнати, і ти ляжеш спати. Добре?

Ти збираєшся сказати, що дійдеш сам, але знаєш, що вона не відступить — тебе хитає, але міцні руки не дають впасти, ви йдете коридором до твоєї спальні, Йор клацає вимикачем, піднімає ковдру, допомагає тобі лягти, знімає з тебе чортові капці, укриває зверху, гасить світло. Ти хочеш сказати їй так багато, але все, що можеш — дихати і мовчати, до поколювання в пальцях хочеться взяти сигарету, але ти кинув курити — у вас дитина. Йор ще ходить квартирою — прибирає сліди, що ти залишив, щоб завтра Аня не побачила крові, коли прийде чистити зуби. У ванній вимикається світло, Йор йде до твоєї спальні, в темному коридорі вона — як привид. Приносить твої речі: ножі та пістолет у кобурі, кладе під подушку — а у тебе й так пістолет під подушкою вже років десять, все правильно.

— З одягом розберуся завтра. Якщо мене запитають, я скажу, що ти прийшов, як тільки заснула Аня, ми повечеряли і пішли спати.

Йор робить глибокий вдих і видих, ніби, набираючись сміливості, а потім обережно простягає руку до твого обличчя, торкається чола — перевіряє, чи є жар, і це нагадує тобі рух мами з далекого, ледве вловимого спогаду з дитинства.

— Укол точно не потрібен? — повторює Йор.

— Ні, ліки туманять мозок.

Якщо таємна поліція вийде на тебе сьогодні, під сильними препаратами, ти будеш зовсім слабким і безсилим, не захистиш дружину і дочку — фіктивних, але не менш дорогих, і Франклі дав би тобі ляпаса, щоб ти оговтася, якби почув таке, але його тут немає — тут є Йор.

— Спробуй якнайшвидше заснути, Лойде.

Ти розумієш, що втрачати нічого, гірше бути не може — рани ниють, ребра болять при кожному вдиху, твоя дружина — будь-хто, але не співробітниця мерії, і — не твоя дружина.

— Залишся.

Ти не впевнений, що кажеш це вголос, але Йор завмирає, ніби ти стріляєш їй у спину. Вона думає буквально кілька секунд, повертається до твого ліжка, обходить з іншого боку і лягає поруч поверх ковдри. Ви дивитесь один одному в очі, вивчаючи, вперше бачачи далі маски, фальшивки, обкладинки, декорації. Говориш ледве чутно:

— Дякую.

Йор зніяковіло посміхається.

— Будь ласка, я рада допомогти.

— Де ти цьому навчилася?

— Ти про медицину?

— Точно не про кулінарні здібності.

Йор знову посміхається куточком губ.

— Я ходила на курси підготовки медиків. І вчилася сама, мені… Іноді це було потрібно, але мені не було до кого звернутися…

Вона запитує:

— Скільки ж у тебе було клієнтів-психів, що вони залишили на твоєму тілі стільки шрамів?

— Багато, — відповідаєш ти. — Дуже багато.

— Тож ти, мабуть, тому такий висококласний психіатр, Форджер.

— Не такий уже й висококласний.

Ти повертаєшся набік, ближче до неї, але ребра відгукуються гострим болем, і вона все розуміє по гримасі на твоєму обличчі.

— Сильно?

— Я потерплю.

Чомусь вся ця фікція сприймається як щось реальне, відчувається важче кільця від чеки на її пальці. Ти цілуєш, наче пірнаєш у крижану воду в тому басейні, коли рятував два життя. Губи у Йор теплі й м’які, на смак — такі самі, як у твоїх снах, і вона відповідає на поцілунок через кілька довгих миттєвостей. Все це якось невміло і несміливо, наче ніхто з вас двох не вміє робити це правильно — по-справжньому цілувати.

— Що ти робиш? — її голос ледь чутний.

— Тихо.

Ти цілуєш знову, але глибше й довше, і Йор тягнеться до тебе, несміливо торкається долонями обличчя, цілує у відповідь настільки ніжно, що здається, ти стаєш реальною людиною, яка може цілувати не лише через наказ куратора і виконання таємного завдання. Йор засинає в твоїх обіймах, хоч супершпигуни не мають емоційно прив’язуватися до своїх прикриттів, але — до біса.

Завтра зранку Аня сміятиметься, коли побачить, як мама і тато прокидаються разом.