Холодні обійми

У свідомості потроху розвіюється темрява, тілу повертаються відчуття. Тупий набридливий біль пиляв праву скроню. Ще не розплющивши очей, Олексій зрозумів, що лежить на чомусь холодному і трвердому. Ноги затерпли в незручній позі. Повіки неохоче розтулилися– перед несфокусованим поглядом у дещо незвичному ракурсі постав салон муніципального автобуса. Крізь в’язкий дзвін у вухах пробивалися уривки розмови.
–…пощастило, що лобове єдине розбилося.
–…не знаю, на скільки цього вистачить…
Голоси звучали стривожено, з інтонацією приреченості.
“Що сталося? Ми втрапили в ДТП?”– думки болючими імпульсами проходили по мозку. Він пам’ятав лише м’яку дрімоту, яка навалилася, щойно сів у транспорт. Далі темрява.
На стелі так тамо світилися біло-електричним світлом дві смуги ламп. Олексій сперся на ліктях й шумно видихнув. Навколо панувала тиша: ззовні не лаялись водії, двигун не працював, не чутно машин, що проїжджають повз. Увагу привернула непроникна чорнота у вікнах. Уся внутрішня поверхня вкрита шаром конденсату. Чоловік повільно піднявся, відчуваючи пульсацію в скронях і біль у колінних суглобах. Він простяг руку, щоб протерти скло й зрозуміти, де вони, аж раптом його спинив крик.
–Ні! Ні! Не торкайтеся вікон! Будь ласка, не торкайтеся…– пронизливий та істеричний на початку в кінці він надломився й завершився схлипами.
Олексій повернувся на звук і відчув на собі погляд чотирьох пар очей: кондукторка й троє пасажирів. У розпатланої жінки в синьо-жовтому жилеті під носом темніла смужка запеченої крові. М’язистий чоловік з квадратним підборіддям свердлив Олексія важким поглядом. Інших він не встигає оглянути як слід, бо погляд чіпляється за те, чого тут точно не мало б бути. Вода. У проході між сидіннями вона виблискує своїм гнучким тілом, грається зі світлом ламп. Таблом так само пробігає повторюваний напис: Наступна зупинка: ТЦ “Вавилон”. Червоні неонові літери так само відбиваються на тремтячій поверхні.
Липким холодом страх осів у нутрощах, свідомість наївно тремтіла думкою про неможливість найгіршого. Чоловік приклав похололу долоню до голови, де вже набухла дебела ґуля. На лобі збирається холодний піт, хоч повітря зовсім не жарке.
–Що… Що сталося?– слова шкребли горлянку, сухі губи ледве ворушилися.
Жінка, ,яка сиділа ліворуч від чоловіка, гучно кавкнула й заридала, притулившись обличчям до власних колін. Останній з пасажирів– худорлявий молодик– скрушно зітхнув. Олексій вкотре озирнувся і спинив погляд на загерметизованих дверях: гумові накладки й купи ганчір’я. Від повільного усвідомлення всі органи всередині ніби перевертаються. Кабіна водія затоплена такою ж чорнотою як і вікна.
–Водій, він, втратив керування і зніс огорожу мосту.–кондукторка часто кліпала, намагалася говорити впевнено, ніби їй належить взяти відповідальність за життя всіх присутніх на себе,– Нам пощастило і, крім лобового скла, корпус не постраждав. А оскільки робоче місце водія відокремлено, нам знову пощастило…
–Пощастило довше вмирати.– гаркнув м’язистий чоловік хрипким голосом,– Пів години пройшло– досі тиша.
–А, на вашу думку, витягти автобус із півтора десятка метрів, це справа п’яти хвилин?–озвався хлопець.
Схоже, всі встигли добряче пересваритися, поки Олексій досипав після нічної гулянки з друзями. Це здавалося тепер таким далеким і непотрібним. Вони фактично опинилися на підводному човні, у якого відмовили всі системи життєзабезпечення. Намагаючись не дивитися на темні вікна, Олексій мовчки сів на сидіння і витяг з кишені вітрівки смартфон. На екрані додалася нова тріщина, мабуть, після приземлення на підлогу. Хоча з’ясувавши всі обставини, можна сміливо сказати, що струсонуло тут усіх добряче. У салоні знову запанувала тиша, яка лише іноді переривалася схлипами дівчини. Як і передбачалось: немає ні зв’язку, ні бодай натяку на інтернет. А з якого дива їм тут бути? Чоловік втупився порожнім поглядом у заставку на робочому столі. Коліна трусилися самі собою, а мозок підкидав усе нові варіанти вже не такої примарної загибелі. Їм дійсно багато в чому пощастило: максимально герметичний не пошкоджений корпус, світло, з яким не так страшно, жоден з них не загинув від черепно-мозкової травми. Та водночас цей талан став прокляттям. Волосся на потилиці ворушиться від думки про очікування повільної, холодної смерті. Дочекавшись поки згасне екран, Олексій поклав гаджет назад у куртку й тепер встромив погляд у спинку наступного сидіння, неусвідомлено перебираючи пальцями край в’язаного светра. Вони тут одні. Вони отримали шанс вижити, та чи зможуть дочекатися спасіння?
Дивно, що він не відчуває майже нічого, крім сум’яття та нерозуміння. Сюрреалізм ситуації голками впивається в шкіру й погляд самостійно повзе в темне вікно. Від скла віддзеркалюються лампи. Олексій завжди вважав, що в очікуванні смірті людина схожа на загнаного пацюка: не мислить тверезо, конвульсивно атакує, навіть якщо не має ні найменшого шансу. А тепер він спокійненько сидить тут на м’якому кріслі, спостерігаючи за групкою людей на підвищенні над переднім колесом, які теж зрідка кидають на нього підозрілі погляди. Дівчина вже не плакала, тільки плечі інертно здригалися від нерівного дихання. Обличчя так само ховала в долонях. Чоловіки сиділи в гнітючій тиші, а кондукторка заспокійливо плескала пасажирку по плечу. Від води віяло холодом і звичним запахом річкового мулу.
Олексій кисло роздумував над своїм життєвим шляхом. Для нього не знайдеться і скупого речення в підручнику історії, він завжди жив у своє задоволення. Навіть перед тим, як втрапити в цю халепу. Зітхнув, помітивши напівпрозору хмаринку пари, що зірвалася з його губ. Зрозуміло, що система опалення вийшла з ладу. Друзі по нещастю в пів голоса обговорювали не найкращі сценарії: вони або замерзнуть, або задихнуться, або таки потонуть, якщо не витримають вікна чи їх барикади на дверях. Олексій зробив для себе невтішне припущення: навряд на поверхні знають, що тут хтось лишився живим. З десятиметрової глибини на поверхню точно не пробивається біло-електричне світло, бо навіть коли по коліно заходиш у воду, пальців уже не розгледити.
Раптом пролунало клацання, після чого настала темрява й секундна тиша, перервана оглушливим криком, який сповнювався жахом. У Олексія в горлі став комок, у скронях болюче загупала кров. Він міг поклястися життям, що за секунду до темряви побачив темний силует у вікні.