Мертві не цілують перед сном.

+++

Йому було майже сорок.

Смерть, сидячи на гілляці,

Розспівувала серенади.

Посеред кровавого поля – чоловічки без ґвинтівок.

Минуле вирішило зіграти останні акорди.

Кров лине з обпаленого тіла, жнець спускається вниз.

Та нема вже сліз, виплакані давно.

А він любив, аж душі не чути було.

Так вірно, а чи марно?

Все що залишається – згадувати та чекати титри.

Перші дні лютого, морозно, але серце огортає спокій.

І він лиш з собою вів двобій.

І він писав лиш їй ті мемуари.

Жінці, яка вміла любити.

Жінці, яка любила чорний шоколад та пошепки читати вірші.

І Вона лікувала його рани, знаходячи потрібні бинти.

Така її жіноча натура – зцілювати пияків.

Кінець лютого – вже не залишилося від спокою слідів.

Кроваве пекло навколо.

Чи ЦЕЙ світ хотілося кинути до ЇЇ ніг?

І от, він лежить без ніг.

Навколо цвіт, а в душі лише сніг… та паросток ніжності.

Поруч друзі, вірні.. та вбиті.

Він так усміхається смерті,

Таке враження, що перед ним не вимушена зупинка, а та жінка.

І він подумки просить лише одного : дощу.

Березневого дощу, най би він зиму змив.

Йому треба відпочити, забагато часу у живих позичив.

На останок, вимовив її ім’я, неначе воно вилікує.

А жнець, забруднивши мантію – очікує.

Мій раю, а я тут, в мертвому полі догораю.