Ти можеш втратити усе

Життя — рухлива тінь, актор на сцені.
Пограв, побігав, погаласував
Свою часину — та й пропав. Воно —
Це дурня казка, вся зі слів гучних
І геть безглузда.

— Вільям Шекспір, «Макбет», дія 5, сцена 5.

***

Чи коли-небудь міркували ви про те, як легко можна все втратити? Чи замислювалися, як би почувались, втративши рідну людину? Уявляли собі, як вона може просто взяти та випаруватися, зникнути за одну мить?

Ось і я зовсім не ставила собі цих питаннь … до того моменту.

***

Чергове раннє порання. Знову довелося ставити кілька будильників, адже я постійно насилу підводжуся з ліжка. Завжди сподівалася, що з віком це мине, але щось мені підказує, ніби сон — мій найкращий і найвірніший друг. У цьому я точно профі. Після незграбності, звісно.

Що ж, потрібно збиратися до школи, хоча вставати з м’якого і такого теплого ліжечка зовсім не хочеться. Вже уявляю, як знову падаю ввечері на ці прекрасні й звабливі подушки. Чесно кажучи, мені вже набридло тягатися на уроки… ні, ви не подумайте, я люблю вчитися, місцями навіть обожнюю, просто однотипні заняття та раннє підведення мене пригнічують. До того ж, математика, фізика та подібні їм точні науки мені даються насилу, то ж ходжу я туди тільки заради літератури, історії, мов, і, звичайно біології та мистецтва. Ох, слід швидше опанувати себе та ворушитися, інакше можу пропустити автобус і доведеться бігти, як у дупу копнута, ці чортові три квартали. А бігун з мене ну дуже, м’яко кажучи, кепський. Але я вже давно знаю розклад автобусів та можливі маневри, як дістатися на заняття вчасно. Добре, що ми вже сьомий рік нікуди не переїжджаємо. Осточортіло звикати до одного місця, школи, вчителів і однокласників, а потім їхати, кидаючи друзів і знайомих, яких і так виходило заводити з купою труднощів. Залишати все позаду так стомливо й боляче, хоча багато хто запитує постійно: «Невже ти за весь цей час ще не звикла?»

Ні, чорт забирай, я досі не звикла! І таке буває. Все це, як і раніше, важко й абсолютно кожен переносить подібне по-різному. Для мене переїзди — найненависніша і найболючіша річ.

Все ж таки, я піднялася з ліжка, мружачись від сліпучого сонця, яке залило своїми, проникаючими крізь вікна, променями всю спальню. Варто було задерти штори, але як завжди, моя голова щось забуде. Хоч наша квартира в Джерсі-Сіті і не велика, вона дуже затишна і я шалено вдячна батькові, що він прислухався до мене та орендував саме її, а не студію чи ту величезну квартиру на двадцятому поверсі багатоповерхівки, котра була ближчою до його роботи. Так, живи ми ближче до клініки, йому б не доводилося вставати так рано, проте різниця всього в чотири квартали, а на машині це майже не відчувається. До того ж, в нього є нічні зміни і поки я в школі, він може відіспатися. Проте саме в цій квартирі я по-справжньому почуваюся вдома.

Сподіваюся, мені не зраджує пам’ять, і прогноз учора обіцяв сьогодні потепління та дуже сонячно. Зазвичай, я не довіряю синоптикам, тому й цього разу вирішила зробити те ж саме. Але сьогодні сонечко дійсно може тобі око випалити, тому доведеться одягти щось легше та відкритіше, хоч я й віддаю перевагу закритому одягу через свій внутрішній комфорт.

Я дістала з шафи мої улюблені сірі джинси, взяла чорні сліпони й одягла темно-синій джемпер з рукавом три чверті. Сподіваюся, що це буде якраз і я не спітнію до нитки. Краще вже трохи померзнути, ніж смажитися немов яєчня. Взагалі, в мене промайнула думка натягти сорочку — їх у мене величезна купа, адже я просто обожнюю подібне, — але тільки кілька днів тому я вже лаялася з батьком на цю тему. Мабуть, перечекаємо тиждень-другий. Тато досить швидко відходить і забуває сварки, тому чекати залишилося не так вже й довго. Я провела рукою по вішалках із сорочками й мимоволі прошепотіла:

— Моє золотце…

Так, це моя типова поведінка. Від мене часто можна почути розмови з предметами та тваринами. Може, це якась психологічна травма від мльтиків Діснея? Але, все ж таки, я думаю, що тут нема чого дивуватися.

Довелося трохи пришвидшитися й привести себе до ладу: розчесатися, вмитися, зробити ледь помітний макіяж (далі бальзаму, туші та легкого консілеру під очима, щоб приховати синці під очима через читання до пізньої години, заходить дуже рідко), щоб хоч якось виглядати свіжішою. Після цього я попрямувала на кухню.

Проте не встигла й переступити поріг, як уже мало не одержала дверцятами холодильника по обличчю. У мене вічні нещастя! Знайомтеся, мої супутники по життю — ось вони, зліва направо: незграбність, тривожність та манія влипати у неприємності. До того ж іноді доповненням до цих проблем стає мій батько. Ох, і чого тільки зі мною не відбувалося через нього… тут перераховувати тільки місяць будеш. Однак, я ніколи в житті нічого не ламала! Були вивихи, дрібні тріщини в кістках, але не переломи. Єдине досягнення. Потрібна медалька.

Дивно, я думала, що тато вже поїхав на роботу. Хоча, сьогодні четвер,тому на підхваті в нього є Вілл — найкращий приятель і головний приколіст клініки. Сьогодні батько виглядав бадьоро та свіжо, давно я таким його не бачила. Напевно, йому вдалося виспатися. Темне волосся, як і завжди, було ретельно зачесане, а блакитні очі сяяли, викликавши в мене дивний ступор і здивування.

— Доброго ранку, Кет! — Його голос звучав м’яко. Завжди любила тембр свого батька. Було в ньому щось таке приємне, заспокійливе, хоча зовсім не хотілося траплятися йому під руку, коли він злий чи не в настрої, бо тоді тон змінювався надто суворим. У мене навіть мурашки по шкірі починали від нього бігати. — Вибач, люба. — додав тато, ледве стримуючи сміх. Звичайно ж послідували вибачення за дверцята!

— Та все гаразд, ніс цілий. Я гадала, що ти вже поїхав. — Я посміхнулася, вирішивши довго не зациклюватися на темі холодильника і, відкривши шафку над раковиною, піднялася навшпиньки, насилу дотягуючись до коробки з пластівцями. Знову тато поставив її вище, ніж слід. За спиною я почула здавлений регіт, від чого насупилась сильніше і злегка підстрибнула, переможно схопивши заповітну різнокольорову коробку. Останнім часом я почала їсти набагато менше, а враховуючи мою періодичні «магнітні» позови тіла до їжі та солодкого, це трохи дивно. Начебто і до контрольних ще далеко, рівень стресу не підвищено… певно, у всьому винні «Квіти для Елджернона» та цикл Джорджа Мартіна, від книжок якого я зараз ледве відриваюся.

— Ще зарано. — сказав батько, розпливаючись в усмішці. Тато відкрив холодильник і, діставши пляшечку питного йогурту, простяг її мені, щоб я залила пластівці. Завжди в цій «страві» віддавала перевагу йогурту, а не молоку. Я присіла за стіл, закинувши ногу на ногу, і почала снідати, хрускаючи медовими пластівцями. Спричинена довгим мовчанням тиша і інтуїція підказали, що щось негаразд. Тато трохи зам’явся, швидше за все, хотів щось сказати, але, здається, вирішив відкласти розмову та почав готувати каву. Ніколи не любила її запах та смак. Ця чорна жижа була для мене занадто гіркою і нудотною, а сморід дратував і змушував скривитися. Я навіть у супермаркеті проходжу повз кавовий відділ затискаючи ніс пальцями. Однак мені вдавалося терпіти тільки ту каву, яку робив собі батько. Він завжди заливав його молоком, та й до того ж вибирав зерна та виробника так ретельно, ніби проводив складну операцію. Навіть у супермаркеті він залишається хірургом.

— Сьогодні після школи я збиралася зазирнути до книжкового. — Нарешті заговорила я, запиваючи свій сніданок склянкою яблучного соку. Все одно в тата планова операція, тому невідомо, наскільки він затримається на роботі. А мені нудно. Розважу себе хоча б прогулянкою містом, книжковим магазинчиком та чашкою чаю з чізкейком у кафе поблизу.

— Невже всі книжки перечитала? І інтернет не допомагає? — Він знову засміявся, на його обличчі виникла посмішка. Я скинула брову, розплившись в усмішці у відповідь.

— Я люблю читати, і ти це чудово знаєш! Я майже добила всі видані на даний момент книжки з циклу Мартіна, скоро мають опублікувати нову. Елджернона переричую, тому це не рахується. До того ж, містер Бек казав, що до кінця тижня чекає на поставку. І він відклав для мене кілька рідкісних й дуже цікавих книг, партії яких були обмеженими. Їх не в кожному книжковому знайдеш! — пролепетала я та відразу ж згадала всі дражнилки однокласників із середньої та молодшої школи:

«Заучка! Книжковий черв’як!» — ось чим зазвичай засипали мене діти, але тато давно навчив мене, впровадив свою «релігію» і правила ігнорування всіх підколів повз вуха. Коли він був маленьким, то постійно гасав з книжками, внаслідок чого його били хлопчаки, які вважають його ботаніком і слабаком. Типу, читати — не хлоп’яче діло. Повезло, що його батьки, — мої бабуся та дідусь, — спокійно ставилися до його захоплення, але все-таки вмовили хоч якийсь час ходити на карате та баскетбол. Та й моя мама також обожнювала книги, іноді навіть підробляла ілюстраторкою дитячих казок. Тому батько зовсім не був здивований, що і я виявилася дуже небайдужою до читання. Яблуко від яблуньки, як кажуть. Саме тато навчив мене дещиці сарказму і як таки забивати на любителів познущатися. Власне, чому я маю звертати увагу на дурні жарти? Якщо я люблю читати, то чому б і ні? Що у книгах поганого? Чому б і не цікавитись усім та не намагатися дізнатися щось нове? Повертаючись до позитивного, можу додати, що завдяки батькові я росла досить слухняною дитиною, нахапалася від нього та різних книжкових героїв всіляких звичок; але крім цього, я була і є такою людиною, яка знає всьому міру і ціну.

— Так, чудово знаю. Містер Бек, як завжди, залишає тобі лише найкраще. — сказав він і повернувся до мене, тримаючи в руках чашку з гарячим напоєм.

— Але в нього справді гарний магазин!

— Я й не кажу, що він поганий. Маленький та затишний, з величезним асортиментом.

— Він найкращий у Джерсі-Сіті, тату. Ну погодься!

— Так, — коротко відповів він і зробив ковток кави. — Намагайся не затримуватись согодні, гаразд? Хочу з тобою про дещо поговорити після роботи.

О ні. Трясця, тривога! В нього знову змінилися погляд і тон! Напевно, чергова занудна «лекція». Зазвичай тато поводився так, коли в мене були невеликі проблеми через запізнення в школі або ми повинні були відвідувати дядька Джона — їхати в те дурнувате й мрякове містечко на північному заході США. Терпіти не можу Форкс! Так, я справжній фанат більш прохолодної погоди, такого собі «дощового та туманного Лондона», але чорт забирай, там же майже нічого немає! Ні нормального торгового центру, ні книгарні, ні великої бібліотеки, як тут, у Джерсі-Сіті. Перебої з інтернетом, телефоном… Суцільний ліс з купою диких звірів, які можуть напасти або вкусити, тим самим занісши інфекцію! А ще гори з гірськими левами, скелями та урвищами, океан з бурхливими хвилями та постійний дощ. Нормальні підлітки дахом там поїдуть! Але плювати на Форкс, більш за все я боялася почути слова про переїзд.

— Коли ми зможемо нікуди не переїжджати? — сухо відповіла я. Брови тата насупилися і я вже подумки вилаяла себе за свій тон, проте не змогла стриматися, щоб не продовжити: — Мені набридло переїжджати! Я звикла жити в Джерсі-Сіті, мені подобається це місто і нікуди я більше не поїду! І до Джона в гості не хочу!

— Кетрін, я хотів поговорити не про переїзд, — почав батько, проте мене не збентежила навіть повна форма мого імені. Слова про те, що ми не переїжджаємо я і зовсім пропустила повз вуха.

— Ти добре заробляєш у цій клініці і тебе постійно хвалять, то може досить шукати кращу роботу? На коледж мені вистачає, а коли що, я кілька ще підробітків знайду!

— Кетрін, припини зараз же! Я намагаюся не для себе, а для тебе та твого благополуччя!

— Кліше, тату. Ти сам казав, що їх ненавидиш, але використовуєш зараз! Для мого благополуччя! Та це повна дурня. Зрозумій, я вже завела друзів і знаю їх сім років. Сім. років. Вчитися мені залишилося взагалі півтора, то дай я закінчити школу! Досить вже. — я відчувала, що очі стали мокрими від сліз, що підступили, але мені, на щастя, вдалося їх стримати. — І ти обіцяв, що в ту діру до Джона ми їздимо тільки на великі свята, типу Різдва, чи влітку!

— Негайно до школи, Кетрін! — Батько намагався говорити стримано і спокійно, але я бачила, що це дається йому важко. Втягнувши в груди повітря й різко видихнувши, він на кілька секунд прикрив очі і знову поглянув на мене, проте більш розслабленою. — Охолонеш і ми поговоримо, коли ти повернешся. Тарілку я помию, йди вже. — тато поглядом вказав у бік дверей, від чого я тільки сильніше насупилась.

Вскочивши зі стільця, я навіть не спромоглася поставити тарілку в раковину, що вже тут говорити про те, щоб помити її, хоч і розуміла, що батько витратить на цей час, який відвів би на повільну дорогу до лікарні. Я ж знаю, що його слова, що він сам помиє її, були лише ще однією можливістю охолонути й вибачитися. Однак, вважаючи це не такою великою трагедією та відчуваючи якусь образу про таку передбачувану тему розмови, яку, здається, хотів підняти тато, я поспішила до школи.

***

Як завжди, нічого нового та цікавого не відбувалося. Я встигла на автобус, сіла в самому кінці біля вікна і була трохи рада тому, що через мій озлоблений і скривджений вираз обличчя, ніхто не сів поруч. Перший урок пройшов спокійно, чого тут чекати від тригонометрії. На перерві я знову «приклеїлася» до книги з літератури. Це допомогло повністю розвіяти поганий ранковий настрій. Не знаю, вкотре я перечитувала все своє домашнє завдання та потрібний твір, але я сподівалася, що позаплановий тест я напишу так само добре, як і завжди. Власне, я так захопилася, що навіть ледве не запізнилася на урок.

Коли я увійшла до класу, всі учні шепотілися і косилися на мене, ніби я була, не знаю… синім фламінго чи якимсь прибульцем. Навіть мої, так би мовити, друзі робили те ж саме. Я вигнула брову в німому запитанні, зустрівшись поглядом із Меган, моєю подругою ще з шостого класу. Але вона почервоніла й швидко відвернулася до Ганса та Далії, теж моїх приятелів.

Вирішивши не звертати на усе це дійство уваги, звикнувши до всіляких тарганів, котрі люблять вештатися в головах моєї компанії, а також згадавши, як підлітки люблять плітки, я тихо присіла за свою парту. Проте навіть не встигла розкласти речі, бо до кабінету ввійшов містер Тоттер. До уроку була ще ціла хвилина, а він ніколи не починав раніше. Скоріше Смердючка Пітер — котрий, здається, зовсім відмовлявся сприймати існування дезодорантів, — припине знущатися на носами, аніж він порушить свою звичку. Містер Тоттер прокашлявся і, на мій подив, покликав мене за собою. Я любила його уроки, бо було за що — він просто чудовий учитель літератури! Справжня «ходяча Вікіпедія» та бібліотека у тому числі. Насупившись, мені таки довелося підвестися і взяти рюкзак, закинувши його на плече. Я швиденько прослизнула між рядами, й досі намагаючись ігнорувати перешіптування однокласників, та поспішила слідом за вчителем. Містер Тоттер мовчав, хоч я й намагалася дізнатися, що сталося і куди ми прямуємо. Але мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, до якого кабінету ми наблизилися. Навіщо мене ведуть до директорки? Що я встигла наробити? Зазвичай я дуже тиха і малопроблемна дитина… чи все ж не помітила, як десь напартолила?

У такій же тиші вчитель відчинив мені двері, пропускаючи вперед. Я зам’ялася біля порога, окидаючи містера Тоттера поглядом, сповненим нерозуміння, але на його обличчі я могла прочитати лише сум і співчуття. Мене що, вичитуватимуть чи заборонять брати участь у «Літературному генії» між школами? Чи, Господи, призначать додаткові заняття з фізики та тригонометрії?

Мені зовсім не було ясно, що сталося і в чому причина мого виклику до директорки. Це змушувало мене нервувати. Я навіть чула, як голосно почало стукати моє серце. Місіс Віртер, наша директорка і за сумісництвом вчителька мистецтва, виглядала стурбованою та блідою. Навіть занадто! Вона нагадала мені привида. Її світле волосся, з легкою сивиною, зібране в звичний для неї пучок, а сама директорка одягнена у свій улюблений вишневий костюм. Запросивши мене сісти в крісло перед нею, вона зітхнула, сплела довгі пальці з прозорим лаком, та поклала руки на стіл. Вчитель літератури прикрив за собою двері, залишаючи нас наодинці. Щось мені це зовсім не подобається…

Різкий гуркіт грому за вікном змусив мене підстрибнути в кріслі і ошелешено поглянути на вулицю. Прогноз обіцяв сонце, а не зливу з грозою! По склу дзвінко застукали краплі, а я, проковтнувши ком, що встав у горлі, перевела погляд на директорку. Я не наважувалася розпочати розмову, проте й не довелося. Місіс Віртер зітхнула, підводячи з паперів свої сірі очі на мене і тихо почала:

— Кетрін, люба, мені дуже шкода. — Її голос звучав сумно. Я вигнула брову і відразу ж відчула холодок, що пробігся по спині.

— Перепрошую? — перепитала я, — Місіс Віртер, про що ви? Я щось наробила? Якщо ви про мої спізнення, то у мене є вагоме виправдання… Та й останні кілька місяців я майже завжди вчасно. Чи ви про «Літературного генія»? Мене хочуть через щось усунути чи хлопці незадоволені й ниють, що капітаном команди знову було обрано мене, а не Девіда?

— Ні, я покликала тебе, щоб поговорити не про це, Кет. Мені дзвонили з клініки, де працює твій батько. — відповіла директорка, витримуючи паузу, й відкинулася на спинку крісла. — Його доправили до лікарні. Він потрапив у автокатастрофу, поки їхав на роботу. Мені справді дуже шкода. — Вона опустила голову, ніби відчуваючи свою провину. Але вона була не винна. Це була тільки моя провина, котру зрозуміла я набагато пізніше.

Я зовсім нічого не відчувала. А ні свого дихання, ні мурашок по тілу;  не бачила світла, не чула звуки. Все ніби розсипалося, тіло оніміло, стало немов кам’яним, неживим. Кожна клітина тіла заволала у весь голос, від мурашок, що знову й знову пробігалися по спині, нарешті стало боляче. Мені не вдавалося поворухнути ні руками, ні ногами, у грудях все стискалося, у голові коїлися повний безлад і хаос, перемішуючи всі думки та слова. Почуття часу взагалі зникло, втім, як і будь-яке розуміння того, що відбувається. Я ледве змусила себе моргнути і з неймовірними зусиллями вичавили хоч якісь щось:

— Щ-що? — Я чула в голові свій тремтячий і різко охриплий голосок немов лýною.

— Його навіть не встигли довезти до реанімації, — додала вона. — Кет, мені шкода, але твій батько помер. Прийми мої щирі співчуття.

— Ні… — у мене зірвався нервовий смішок, а на очах навернулися сльози, стискаючи все всередині ніби якимись лещатами. — Ні, цього не може бути! Тато ніколи не перевищував швидкість і весь час дотримувався правил дорожнього руху! Це… це просто якийсь жарт. Дурний розіграш! Це все колега батька — Вілл. Так, це він. Вілл любить такий гумор! Мій тато не міг загинути! Ще й як — в аварії!  — Я не помітила, як зірвалася на істеричний крик, змішаний з нервовим сміхом. Мимоволі схопившись за ручки крісла, щосили впиваючись у них нігтями, я відчувала неприємну шкіряну оббивку під пальцями.

— Мені прикро, дитинко, але це правда. Сказали, що твій батько спізнювався на роботу і під час дороги щось пійшло не так. Думаю, поліція розкаже вам більше. Твоєму дядькові вже також повідомили. Він прилетить сюди найближчим рейсом, а поки ми подивимося за тобою. — зітхнула місіс Віртер, підвелася з крісла і попрямувала до мене. Після її слів я, здається, зовсім випала з реальності, і не чула нічого крім цілковитої тиші. Ніби хтось слацнув вимикач, відповідаючий за навколишні шуми. Я лише відчувала, як по щоках текли гарячі сльози, і печуть очі.

Кімната незвично спотворилася і втратила свої фарби, набуваючи чорно-білих, неживих відтінків. Яке ж мерзенне почуття в грудях! Мене ніби різали зсередини, розривали на шматки. Нестерпний, лютий біль, від якого паморочиться голова і темнішає в очах.

Я зовсім не зрозуміла і навіть не помітила, як директорка обійняла мене, погладжуючи по маківці в спробах хоч якось заспокоїти й виявити свої співчуття. В голові все стало стукати, — здається, це було луння від ударів мого серця, — і дзвеніти. Через кілька хвилин я стала чули ридання і здавлений крик. До мене не відразу дійшло, що це була я. Заховав обличчя у вишневому піджаку місіс Віртер, мій плач продовжувався.

Я ніяк не могла повірити в те, що сталося і що мені розповіли. Це моя провина. Я винна у тому, що його більше нема. Чудовиц ранок перетворився на сварку через мене, хоча тато просив зупинитися та вислухати його; посуд за собою не помила, послухалася того, що він звелів на емоціях, і дала волю своїй дурній чортовій образі.

Як? Чому? Що мені тепер робити без тата? Невже це правда я винна у його смерті? Чи був би він живий, не влаштуй я сцену вранці?

Ці питання носилися в голові, затягуючи в свій полон, поки темрява, що підступила нізвідки, не проковтнула мене, вириваючи з реального світу.