“Schnaps, das war sein letztes Wort” (зонгфік з мотивом однойменної пісні Onkel Tom)

Номер 519 поки що не помер фізично, але давно був готовий до цього. Хоча воля Імператора завжди подовжувала йому життя. Навіть зараз, забираючи рушницю з мертвих рук бойового товариша, 519 відчував Його присутність. Відчував так само чітко, як смерть навколо себе. Як холодний малюнок на власній дихальній масці.
Квартирмейстер був поранений, але продовжував командувати. У його інтересах зберегти все, що може стріляти і чим можна оборонятися.
519 кивнув полеглому побратимові, заряджаючи рушницю. Його власна вийшла з ладу через безбожний перегрів.
Нічого. Товариш завжди допоможе.
519 з азартом повернувся у бій.
Космічний десант Хаосу можна убити. І це єдиний факт, що має значення.
Трохи розчарувала новина про швидке прибуття підмоги. Але коли солдат корпусу смерті побачив бойових ангелів Імператора, обурення змінилося ще більшим прагненням забирати ворожі життя.
Космічні Вовки билися як звірі, прориваючись вперед. 519 на мить подумав, що померти у бою з Хаосом сам-на-сам було б почесніше… Але бути інструментом в руках наближеніших до Бога – це викликало щось схоже на благоговіння в душі безликого солдата.

Сержант Дьярві Бернт насолоджувався боєм. Це був дикий вовк в людській подобі. Бився він без шолома, тому азартний блиск в очах і ікластий вишкір були видні будь-кому, хто ще міг бачити.
Оточений ворогами, він не втрачав упевненості. Навіть коли непрофесійно підпустив супротивника до себе зі спини. 519, що виявися поруч, розсудив що це не буде зухвалістю відносно лояльного Астартес, і вистрілив прицільно в потилицю хаоситу. Це не убило його, але дало Дьярві час на реакцію. Один удар сокири і череп ворога розколотий.
Бернт і його брати принесли стрімку і невідворотну перемогу. Зачистка міста від втручання Хаосу пройшла успішно. Ті, хто залишилися живими, були готові знову йти у бій завтра, якщо вимагатимуть обставини. Когось з товаришів 519 добив польовий медик, розцінивши, що лікування обійдеться дорожче, ніж десяток нових солдатів. Хтось все ж покинув поле битви живим, але без руки наприклад. Прироблять нову. Незручну і громіздку. Але і цього вистачить, щоб виконувати свій обов’язок.
519 замислився про те, що сам хотів би таку руку. Просто тому, що не відчував, що віддає обов’язку достатньо себе самого. При нім усі руки і ноги, очі і навіть зуби. Скидається на те, ніби крігер увесь час боязко сидів в окопі.

519 важко зітхнув у фільтри протигаза. Десь поруч проїхав офіцер кінної гвардії — 519 дивився в слід кібернетично вдосконаленій тварині і знову зробив для себе висновок, що кіннота, принаймні на вигляд, неймовірно крута. Ще ближче квартирмейстер бурчав на когось з братів по зброї… 519 почав відчувати, що трохи зголоднів. Такий на дивовижу нормальний день. Після обіду взагалі стане прекрасним! 519 задумався, що він навіть радіє можливості короткочасного відпочинку на базі імперських сил. Скоро базу згорнуть, а 519 з іншими полетить в наступне за рахунком пекло.

519 добув з кишені шинелі маленький клаптик паперу. Обривок плакату. На плакаті був зображений Імператор у своїй блискучій броні і точно був якийсь напис, але 519 його не пам’ятав. Єдине важливе, що було на аркуші – лик Бога. І лик цей був в руках солдата, стаючи свідком його мовчазної молитви в думках.

Увагу раптово прикувала жвава суперечка Космічних Вовків неподалік. У предметі дискусії 519 розбиратися не хотів. Погляд притягувало лише обличчя сержанта Бернта. Зараз, за відносно спокійних обставин, солдат міг дозволити собі розглянути пана в деталях. Затемнені лінзи дихальної маски приховували напрям погляду, чому крігер був невимовно радий. Він просто не міг відвести очі від дивного видовища… На його батьківщині мутанти відбраковувалися. Як тільки твоє тіло починала спотворювати згубна атмосфера вічних сплесків незримих енергій чи то вітрами Варпу, а чи радіацією — простіше було отримати кулю в лоба від полкового комісара, ніж лікування або… Про прийняття й взагалі не йдеться! Але у десантників Прокляття Вульфена не вважалося дійсно прокляттям. Принаймні на перших стадіях. Величезні ікла Дьярві точно не були людськими… Потворна мутація… Але дуже корисна. Ікла – теж зброя. Імператор задумав свою зброю досконалою, тому 519 швидко отямився від роздумів, не сміючи далі вести думку в такому єретичному ключі.
Якимось шостим чуттям, русокосий вовк відчув на собі погляд і подивився у відповідь і тихо гмикнув, помічаючи гвардійця, що сидить без діла вдалині.

У місті майже миттєво почалися ремонтні роботи і сили Імперіуму цілком собі влаштувалися на покинутих хаоситами руїнах.

Дьярві не втратив можливість весело відзначити з братами останню перемогу. Він своїх друзів любив, мьод любив не сказати щоб менше… Іноді міг собі дозволити. Інг та Зіґрід – кращі друзі і бойові брати зараз разом з ним і ще декількома вовками сміялися і травили не зовсім тверезі байки в стінах бліндажу. Низькі стелі і вузькі коридори доставляли деяку незручність – тінь клаустрофобії, але все таки жити було можна. До того ж, десант тут на довго не затримається. Залишалося тільки подумки похвалити крігерів за їхнє ультимативне вміння вести окопну війну і будувати подібні споруди у будь-яких, навіть у неможливих, умовах.

До слова про крігерів…
– Кажу тобі! У них від людей менше, ніж в цих техно-снобів з червоними капюшонами! – переконував товариша Інг.
– Вони просто знають своє місце, – знизав плечима Зіґрід і потягнувся, упираючись руками в стелю. Він видихнув з розчаруванням, – Ні, братики. Хто куди, а я на свободу. Почуваю себе, як в клітці.
– Не вовча то справа – по клітках сидіти, – жартівливо помітив Інг, – Але все таки! Та вони б могли бути просто сервіторами з таким самим успіхом! Я розумію, думати тільки про війну і про Імператора… Розумію, що це їх святий обов’язок… Але хіба може воїн мати менше емоцій, аніж його сокира?
– Ось тобі повен окоп крігерів. Узяв і спитав, як у них з емоційним станом, – фиркнув Зіґрід.
– А це ідея, – задумливо вимовив Дьярві.
519… Правильно?

Буквально за кілька хвилин, солдат з цим номером стояв перед ними.
– Здрастуй… Е… 519. Так мені тебе називати? – запитав Дьярві.
Солдат кивнув і віддав честь.
– Вільно. Ти здогадуєшся, навіщо тебе покликали? – хитро примружився Бернт.
Солдат похитав головою.
– Що ж… У мене є особливе доручення, людино… Ти проявив себе на полі бою, ти врятував мені життя. Я знаю, що ти зробив це, бо такий твій обов’язок… Але це змусило мене довіряти тобі трохи більше, ніж іншим і розглядати тебе, як гідного юніта. Тямиш про що я?
Крігер знизав плечима.
– Так от особливе доручення… Випий з нами! Знімай протигаз, покажи нам своє лице! Хто-небудь! Принесіть шнапсу!

Сказати, що 519 був спантеличений – нічого не сказати. Але не слухатися він не умів, тому зняв каску і вправно позбавився від протигаза. Бліде обличчя, тьмяні сірі очі, темне волосся… Він не здавався виснаженим або слабким. Але і живим його вигляд не був. Чомусь згадалися привиди мертвих воїнів з древніх казок. Вони приходять із завірюхою. Їхні голоси – виття крижаного вітру.
Отримавши відповідні вказівки, гвардієць сів за грубий стіл, над яким буквально схилялися десантники, щоб не зачіпати головою стелю.
Алкоголь, придатний для усіх представників роду людського, вже був на столі.
519 замислився. Він чув про те, як захмелілі солдати Імперської Гвардії могли набідокурити на власній базі. І це йому відверто не подобалося. Він не міг сказати, чи напивався коли-небудь у своєму житті і добровільно б за чаркою не потягнувся.
Одного разу він бачив нетверезого квартирмейстера, який йшов мало не обійнявшись з комісаром, тихо наспівуючи пісеньку про шнапс… Чи скоріш про сердегу, що через шнапс і помер. Ганебна смерть, навіть для ліричного героя…
519 зітхнув, відчуваючи під пальцями скло чарчини. Дивна рідина в ній викликала несприйняття на психологічному рівні.
Астартес же позирали на нього з неприхованим інтересом. Крігер не смів підняти погляд на них, але прекрасно відчував на собі пильну увагу Дьярві та Інга.
519 влив в себе вміст чарки і трохи скривився.
– Солдат, скажи що-небудь? – рудий Інг легенько ткнув людину пальцем в плече, – Чи ти в стані шоку?
– Я щиро вдячний за запрошення, – досить чітко і приємно звучав голос людини, розбиваючи очікування почути страшні хрипи і примарні завивання, що так би личили цьому живому-мертвому бійцю.
– Радий чути, – кивнув Дьярві, – Нумо! Ще по одній? Інг, наливай!
***

За деякий час, два Астартес, що залишилися за столом, про щось жартівливо сперечалися. Здавалося, вони не звертають увагу на крігера. У 519 вже крутилася голова, а руки тремтіли. Йому цей ефект не подобався, але Астартес віддав наказ, значить наказ необхідно виконати. На здивування Дьярві, боєць як був мовчазний, як могила, таким і залишався вже на підпитку. Зазвичай спиртне розв’язує людям язика, чи змушує поводитися надто емоційно, чи не так? 519 лиш глибоко вдихнув, намагаючись сфокусувати погляд і кліпаючи очима кілька разів.

– А цей хлоп здається не сильно тренований… – тихо шепнув братові Інг, киваючи на 519.
– Солдат? Живий? – Дьярві схилився до людини і хижо усміхнувся, демонструючи жахливі ікла.
Гвардієць мовчки кивнув і схопився за голову, котра пішла обертом від звичайного руху.
– Гаразд! Досить мучитися. Самому вже набридло сидіти тут… А декому подихати точно не зашкодить. Пішли Зіґріда знайдемо? А то він давно якось нас покинув. Чи не натворив чогось, не доведи Боже… – Дьярві підвівся з-за столу і кивнув товаришам по чарці. Інг розсміявся, від чого затремтіли стіни. Затремтів і 519.
– Не натворив? Як під час минулої висадки? О, цей наш брат завжди тішить мене тим, що він називає “На відміну від тебе, Інг, у мене працює кмітливість”!

Коли вони вийшли під нічне небо, 519 ніби опинився в іншому, дивному але чарівному світі. Він забув про каску і протигаз, а просто стояв в парі кроків від Астартес і не міг відірвати погляд від розсипу яскравих зірок на нічному небосхилі.

Зіґріда знайшли. Він споглядав зорі, сидячи на купі якихось уламків, які ще не встигли прибрати.
Інг посміхнувся, бачачи, що побоювання його не виправдалися і брат примудрився не устряти в яку-небудь веселу історію.
– Ну і як? Що з’ясували? – запитав він.
– Та де там… Хіба з’ясували, що шнапс на нього діє, як на будь-яку звичайну людину. Схоже, він сам дуже здивований цьому факту, – хихикнув Інг, – Слухай, а зірки тут дійсно добре видно… З глузду з’їхати!… Просто подумай: колись ми з тобою були дітьми і граючись билися, уявляючи, буцім ми – казкові конунги небес… Воюємо за розсипані по небесній тверді чарівні самоцвіти… Ти коли-небудь міг помислити, що хтось зруйнує казку про зірки? Що хтось змусить нас сприймати їх, як частину буденності? Знаєш, а тільки з поверхні планети помітно, наскільки красиві полум’яні сфери… І почуття таке, ніби я нічого про них і не знаю. Тільки казку про розсипані в небі коштовності!

Інг підняв руку і стиснув кулак, ніби намагаючись схопити зірки в жменю.
Зіґрід фиркнув.
– Коли ти стаєш таким сентиментальним, значить в дрова п’яний, – посміхнувся Зіґ, коли брат всівся поруч, все так само дивлячись в небо і поклавши руку йому на наплічник.
– Може… – знизав плечима Інг.

519 все стояв мовчки, але тепер він намагався слухати розмови десантників. Дивно. Як сильно вони відрізнялися від нормальних, для гвардійця, представників людської раси.
519 подивився на Дьярві, чекаючи, що той продовжить розмову про казки, зірки і інше, про що на війні думати часу немає.
Дьярві скосився на братів і заговорив.
– Зірки… Чув про традицію, якої дотримувалися ще на давній Террі. Загалом, люди розповідали зіркам свої сокровенні бажання. Мені ось цікаво, що б ти довірив вогнику світла на небесах? Чого ти бажаєш найбільше?
– Виконати свій обов’язок і померти в бою, – відповів 519, опускаючи голову.
– І це я почую від будь-якого іншого твого брата по зброї? Але гаразд… Це ж правда щире бажання? – Бернт склав руки на грудях.
– Я не розумію, – пробубонів гвардієць.
– Я поставив питання. Я вимагаю відповіді, – зітхнув Дьярві.
– Щире… І я вірю, що воно збудеться. Я зроблю все для цього.
– Заради смерті зі спокійною совістю? А окрім смерті є у тебе хоч якісь бажання?
519 замислився, але через хвилину кивнув і відповів.
– Ім’я. Я хочу зробити щось, чого вистачить, щоб мені посмертно присвоїли ім’я. Ганс наприклад… Чи Вольфганг. О… Знав одного хлопця, який відзначився у бою проти орків. Справжній герой! І коли загинув, то записали, як Вольфганга, щоб підкреслити його вклад в загальну перемогу. Я б теж хотів так… Ім’я потрібно заслужити. Тільки тоді воно має сенс.

519 замовк, побоюючись, що наговорив зайвого, виходячи за рамки поставленого питання.
Але можливість поговорити з ангелами смерті Імператора випадала нечасто. До того ж п’яна голова допомогла знайти в собі сміливість і поставити зустрічне питання.

– А у Вас є заповітне бажання?
– Є, – кивнув Дьярві, – Воно навіть ближче до твого, ніж ти міг би подумати… Виконати обов’язок, помститися… А там і до зірок навіки можна, – Бернт підняв голову і тяжко зітхнув.
– Помститися?
– За друга. Кращого в усьому цьому всесвіті! – посміхнувся Дьярві, – Напевно він скучив за мною, не менше, ніж я скучив за ним.
– Друг… – це слово звучало дивно, але 519 міг зрозуміти, нехай і не відчути його значення.
– Валі. Мій вовк. У мене колись був вовк. Але він загинув раніше за мене. А вбивця його досі живий. Тому спокійною моя душа буде тільки тоді, коли здійсниться помста.
– Цікаво… Вовк може бути другом? У такому разі, кінь теж? – 519 постукав пальцем по підборіддю, замислившись і згадуючи горду ходу цих тварин. З кінними гвардійцями він спілкувався мало, але вважав їх, простою мовою кажучи, крутими і сам іноді думав про те, який би вигляд мав верхи на коні.
– Чому ні? Чи коней ви так само знеособлюєте, як самих себе?
– Не розумію. Хіба це важливо в питанні про дружбу? У ній же головне: взаємодопомога і взаємодовіра. Про особистість чи знеособлення наче нічого не кажуть…
– Дружба складається дуже часто між різними істотами, яким є чому повчитися один у одного. Власне, Валі, мій вовк… Він був просто таки злючий! Нікого не визнавав, окрім мене. Та і мені іноді доводилося давати йому по голові, щоб не забував, на кого гарчати насмілився. Але в цілому ми ладнали. Тому, що він визнав в мені старшого брата і готовий був убити будь-кого, хто погрожує мені. І тільки в моїй присутності Валі міг згадати, що він колись був цуценям і любив гратися. Ну або тільки мені він дозволяв гладити його, або почухати за вухом. Інг наприклад Валі дико не подобався… Я все частіше помічаю, що сам стаю злішим і перетворююся на Валі. Чи скорбота це? Може прокляття набирає силу?..
– І те, і інше, напевно, – замислився 519.
– Слушна думка, друже…
– Enschuldigung?..
– Ні, це я тут «перепрошую»! Ми разом пили врешті-решт. Це вже привід для мене називати тебе так. Можеш пишатися, коли хочеш. Але що з того? За якийсь короткий час ми з братами покинемо вас. Навряд ти запам’ятаєш ці посиденьки надовго, – Дьярві подивився на братів і зрозумів, що Інг вже дрімає, вклавши голову на плече Зіґа, ледве утримуючи своє тіло в сидячому положенні.
– Це навряд Ви запам’ятаєте мене. Але, будьте певні: я зроблю те, про що говорив. Я отримаю ім’я. І постараюся зробити це так, щоб Ви теж дізналися про нього! Навіть якщо для цього доведеться голими руками убити демона! – натхненно говорив 519 і уперше за довгий час посміхнувся.
– Що ж… Можливо я і дізнаюся про чергового Вольфганга… Але якось це… Вольфгангів багато, особливо серед ваших. Бачу, ім’я модне. Як я зрозумію, котрий з них – ти? Тобі доведеться прожити достатньо довго, щоб самому вписати своє ім’я в історію і встигнути покористуватися ним. Тоді випадок стане рідкіснішим.
– Ви хочете сказати, що я повинен отримати ім’я за життя? Вибрати його сам? – 519 щиро здивувався.
– Було б непогано. Нехай майже нездійсненно, – знизав плечима Дьярві.
– У разі, якщо я зможу сам вибрати собі ім’я, Ви точно згадаєте мене, коли почуєте його… Друже мій, – 519 підняв очі на співрозмовника.

Дьярві здивовано гмикнув, але кивнув і посміхнувся.
Можливо, ця людина загине за кілька місяців на черговому полі бою. Стане черговим викресленим номером, про який більше не згадають. Може статись він дійсно обіграє свою долю і отримає високе звання. Може зуміє вчинити подвиг, за який отримає ім’я.
Але 519 не міг заперечувати, що сьогоднішній вечір приніс йому щось подібне до натхнення. Правда пити в подальшому 519 і зовсім зарікся. Коли ти п’яний, ти необережний. Базікаєш всяке. Втрачаєш пильність…
Ось і зараз 519 незчувся як і коли опинився в горизонтальному положенні. Просто впав на спину, не в силах триматися на ногах.
– “Шнапс! – це все, що він сказав
І відлетів на небеса!..” – слова тієї дивної пісеньки, яку він чув у виконанні квартирмейстера і комісара, самі зірвалися з губ.