Частина IV

  Туббо з гуркотом зачинив за собою двері, знову полишивши лиса на самоті.
Тоді він розвернувся, і цього разу вже тривало дивився на годинник на стіні.
Його відвідували вже вп’яте на добу; як близько ранку його привели до Л’Менбургу, так йому вже двічі приходив з погрозами вибити всі мізки й кишки та виламати череп Томмі, раз лиш чув Джека, що переказав про перенесення страти, так і двічі Туббо, котрий по першому разі приніс новини, що Дрім успішно покинув Сховище Пандори, а Сапнапа знайшли мертвим незадовго після того, як антропоморф вчора покинув Л’Менбург.
В якійсь-то мірі лису справді було начхати і сміятися він хотів їм прямо в обличчя, коли той бачив сліди свого підпалу Судного Дня і заготовлення гільйотини, що передбачала будь-які намагання уникнути смерті. Чхати.
За годинником залишалося ще шістнадцять хвилин.
Позаду тріснула підлога, заскрипіли петлі й пролунало гуркотіння.
— Ти саме вчасно. В мене гільйотина за п’ятнадцять хвилин.
Лис озирнувся.
Випрямляючи спину, Вілбур ледь посміхнувся до лиса.
— Тоді у нас ще достатньо часу, щоб забратися звідси куди подалі, — він озирнувся, пильно оглядаючи кімнату, — їм справді не вистачає клепки, щоб тримати когось під арештом тут.
— На мені трекер, тому це не дуже втішає, — той неспішно підвівся.
Він здивовано поглянув на антропоморфа. Червоні скельця зблиснули, відбиваючи полум’я вогню в каміні; Вілбур впевненими кроками підійшов до Фанді. Він присів, пильно оглядаючи трекер на лапі лиса.
Можливо антропоморф того не помічав у Лімбо, проте від Вілбура страшенно тхнуло димом й тютюном, що аж паморочилося в голові. Взагалі, він відрізнявся від свого мречого життя. Взагалі, це цілком дивно бачити його живим і логічно можливим.
— Ти не випробовував його на справність часом?
— О, ні, мені цих проблем не потрібно. Я більше ніж впевнений, що він працює.
Вілбур провів пальцями по корпусу, в міру можливостей рухаючи пристроєм, котрий продовжував миготіти.
— Тоді з твого дозволу я вкраду декілька хвилин твого дорогоцінного часу.
Він почав обережно розхитувати трекер, періодично затискаючи його у різних місцях. Згодом він відкрився, вивільняючи ногу лиса і продовжуючи миготіти.
Вілбур підвівся, зустрівшись віч-на-віч з сином. Він якийсь час розглядав його, а потім, посміхнувшись, поклав йому долоні на плечі.
— Виглядаєш гірше, ніж три дні тому, та не суть. Ходімо, — Вілбур забрав руки від лиса, прямуючи до відкритого люку в підлозі.
Словом, Фанді перебував під арештом в тому ж будинку, де у свій час сидів Філза. Тоді ж він і мимоволі подумав, що сидіти з трекером на щиколотці — сімейна традиція. Антропоморф хутко зіскочив у тісний тунель, вчуваючи, як з гуркотом туди ж спускається й Вілбур, закриваючи за собою люк. Він протиснувся повз лиса й попрямував прямо вглиб проходу.
Фанді, досі зі скутими в кайданах лапами, попрямував за батьком, озираючись й розглядаючи склепіння тунелю. Його тьмяно освітлювали поодинокі смолоскипи у вглибленнях стін, попередньо запалені, скоріш за все, саме Вілбуром.
— Томмі знав про підвіску?
— Що? Ні, якби й знав, то нізащо б не віддав її Дріму, — мовив той, не озираючись, — та й підвіска тут не грала важливої ролі. Радше тут було важливим те, що в нас спільна кров.
Він на мить озирнувся, багатозначно блимнувши на Фанді очима.
Опісля він замовк і більше вони не говорили. Тунель тягнувся довгими метрами під землею й починав нагнітати. Лис раз у раз кидав очима на батька, мимоволі пригадуючи сказані Сапнапом слова. Багато чого можна було б сказати стосовно цього.

  Антропоморф примружився від світла назовні, озираючись навколо.
Вони вийшли на галявину, що тягнулася на добрі кілометри униз, десь зовсім далеко від підконтрольних Л’Менбургу територій. Він полегшено зітхнув, відчуваючи цілковиту свободу й свіже повітря навколо.
Дрім. Він стояв на підвищенні, байдуже розглядаючи далечінь. Довге біле волосся зі знайомими Фанді темними кінцями, скуйовджене й розкидане по плечах обрамляло обличчя з впалими щоками, прямим носом й проникливими, холодними білими очима з темним білком; від лівої сторони обличчя й через ніс у нього тягнувся шрам. Фанді повільно сковтнув, досі розглядаючи раніше не бачене Дрімове обличчя з моторошним поглядом. Та й не дивно, якщо під маскою було отаке-то, то навіть з маскою він наганяв дрижаків під шкіру невловним поглядом.
Вілбур підійшов до нього і стиха обмінявся декількома словами. Після того Дрім мимоволі поглянув на лиса, і, віддавши Вілбуру меча, пагорбом спустився кудись униз. Вілбур же подався назад до Фанді, постукуючи пальцями по руків’ю меча.
— А він?… — невпевнено почав лис, кидаючи очима туди, де хвилину тому стояв Дрім.
— Дрім лише сліпець. Я його провідник.
Ну дуже зрозумів сенс сказаного, все зовсім ясно, як ніколи. Чоловік розвернувся, розглядаючи небокрай попереду. Його окуляри знову зблиснули; Фанді сторожко нашорошив вуха, споглядаючи Вілбура з-під лоба.
— Отож, ти виконав усе, як я й сказав. Ти вбив Сапнапа, дістав Книгу Безсмертя, піймався Туббо на очі й завдяки каламбуру зі своєю стратою виграв нам трохи часу. Чудова робота.
Цей придурок знову до чогось хилить. Це на нього так свіже повітря впливає чи відсутність його противних сигарет?
— Але з іншого боку, яка іронія, — Вілбур повільно озирнувся, знову єхидно всміхаючись до лиса, — я змусив тебе вбити Сапнапа, піти наперекір власній долі й остаточно зрадити товаришів. І ось ти тут — в моїх руках, в очікувані на вірну загибель. Як же ж пощастило тобі, Фанді, що ти не дізнався про свою роль в нашій з Дрімом історії раніше, ніж я тобі дозволив.
Небо, затягнуте сірими хмарами, повільно сутеніло. Знову наближався вечір, змінюючи денний похмурий морок на нічні тенета й колишучи долину холодними вітрами. Антропоморф незмінно дивився на Вілбура проникливим поглядом зневаження.
— Не здивований, якщо чесно. Все до того і йшло.
На те Вілбур лиш ширше посміхнувся, відводячи погляд убік.
— Ти, певно, думав, що я знову впадаю у заглибини свого божевілля, — хутко продовжив він, перебираючи між словами так, наче відбирав найкращі ноти для свого монологу, — чи не так? Останнім часом я все легше й легше можу розбирати й читати твої думки, Фанді. Я заговорююсь, та чи не розказує антагоніст усі деталі свого неперевершеного плану головному герою якраз тоді, коли той потрапляє йому у руки? Проте цього разу тебе вже ніхто не врятує, Фанді. Змирися з цим. Я у кожному дзеркалі, у яке ти дивишся. Я на кожній водній гладі, над якою ти ходиш. Я на кожному лезі мечів, якими ти б’єшся. Я у кожному уламку скла, котре ти розбиваєш. Я усюди, де ти можеш побачити своє відображення, тому що я — це ти.
Ще один анекдот. Складається враження, що він просто ловить ейфорію, затягуючи час своїм красномовством. У мене досі сковані руки, я нічого не можу зробити — що тобі ще треба для повноти картини?
— Пам’ятаєш, що я якось сказав, що ми — одна людина, Фанді? Та чи буває одне двома? — він виставив лезо меча прямо перед лисом, захоплено дивлячись в його байдужі очі, — з цього може виплисти чимала софістика, та одне ніколи не може бути двома. Розумієш?
— В цій грі остаточно перемога за тобою. Розумію, — лис всміхнувся, досі пропалюючи Вілбура вбивчим поглядом.
Чоловік всміхнувся сину у відповідь, роблячи невеликий випад вперед.

  Ти ніколи не був хорошим батьком, Вілбуре.