Квіти маленької Іди

Дівчина чітко пам’ятає ті дні, коли безтурботність не вважалася розкішшю, а була способом життя.

Пам’ятається, як дідусь щоразу дивився з розумінням, коли маленька вона поверталася додому, мокра з ніг до голови. Вода стікала з її волосся на підлогу, але на обличчі світилася усмішка. Дідусь був радий, адже внучка щоразу робила свій внесок у його настрій. Вона створювала особливу атмосферу у цьому будинку. Такий самий настрій вибудовувала і її бабуся – Малуша. Може, тому він і не сердився на неї. Адже бачив у маленькій дівчинці очі Малуші, що викликали теплі спогади, які вже не викликають пекучі сумні почуття, якими вони бувають, коли втрачаєш близьку тобі людину. Ні. Зараз вони несли за собою лише тугу від довгого очікування на возз’єднання.

Пам’ятає, як Васько позичав радіо в неї, щоб послухати музику на пагорбі. Так було кумедно спостерігати, як хлопчина випрошував його кожні вихідні. Очі були як у кота з мультфільму “Шрек”, який Ева дивилася з мамою. У думках вона таємно називала його котом, але вголос не наважувалася це вимовити.

Пам’ятає, як Олексійко на День народження дозволили взяти собаку, якого вони знайшли, будучи в лісі. Назвали його Джек. Щоправда, так само вони часто називали його Пірат, адже він був відважним, а ще дуже любив плавати та грабувати іжу зі стола. Спавді, дуже вони любили в дитинстві пригоди.

Відчуття, коли гори здаються добрими сплячими титанами, а річка – чашею з водою, яку чарівник випадково впустив із своїх рук.

– Ево, Васько, дивіться, – хлопчик підбігає до друзів, а за ним слідує пес. Зима. Дітвора одягнена в шапки-вушанки й теплі пуховики. Щічки у всіх рожеві.

– Що? – Василь першим обернувся на голос хлопчика. Здавалося, що їхні стосунки стали теплішими, ніж були ще місяць тому. Еля помітила це, коли минулого разу, прогулюючись далекою частиною лісу, хлопчики носили один одному фрукти, які знаходили дорогою. Якщо спочатку це могло здатися звичайною ввічливістю (в якійсь мірі), то згодом це і зовсім набуло іншої форми стосунків. Вася став ставитися до Лексійка, як до молодшого брата. Носов, власне кажучи, був не проти, адже старшого брата у нього не було. Імовірно, що Аверін до такої міри перейнявся чужою сонячною посмішкою і кривизною зубів, що вирішив узяти відповідальність за його настрій.

– Стій, Лексій. Джеку хіба не холодно? – Ева запитально дивиться на хлопчика, а потім насторожено на пса.

– Він сам за мною вибіг. Мама прокричала вслід, щоб я не довго був. Думаю, не замерзне, – Носов глянув на відданого друга, який дивиться на нього із захопленням, виляючи хвостом. Трохи подумавши, він продовжує: – Він знає тепер команду! Знаєте яку? – хлопчик захоплено плескає в долоні. Цими діями він викликає посмішку своїх друзів.

– Ні. Яку ж? – Вася дивиться з неприхованим інтересом, руки мерзнуть навіть у вовняних рукавичках.

– Дивіться. Пірат, дай лапу, – Олексій змахує правою рукою, а пес дивиться не відриваючись, а потім слухняно сідає. Це викликало у дітей непідробний ажіотаж.

– Ух-ти! Так ти в нас кінолог! – Аверін акуратно поправляє окуляри, що з’їхали на кінчик носа.

– А це хто? – ставить запитання Носов, попутно даючи Пірату ласощі, а точніше мамине спеціально приготоване печиво для собаки зі смаком м’яса – рідкісний делікатес, призначений виключно для особливих випадків. Так було цікаво спостерігати за тим, як вона його готувала. Вичитувала щось у книжках. Експериментувала. Думала про те, що це буде щось екстраординарне, що раніше ніхто не знав і не бачив. На кілька годин доросла людина перетворилася на дитину, яка хотіла все дізнатися і все спробувати.

– Людина, яка знаходить із будь-яким собакою спільну мову, навчаючи його певних команд, – добро пояснює Носов, а Ева подумки згадує, що таке ж слово чула від дідуся.

– Ти Петрику вже показував? – чомусь Елі не по собі, коли вона ставить це запитання. Руки мерзнуть.

Хлопчик принишк, а пес, який до цього нестримно виляв хвостом, зараз уже притулився до ніг свого господаря, слабко скиглячи. Ніс Пірата в снігу.

– Олексійко? Усе добре? – Василь підходить ближче, кладучи руку на чуже плече.

– Він не розмовляє зі мною, – хлопчик вимовляє ці слова з досадою, від якої в ділянці живота все мимоволі стискається. Смокче під ложечкою.

– Чому? – Еля найбільше боялася це почути. Мабуть, тепер зрозуміло, чому Петро ходить уже кілька днів, як у воду опущений. Здавалося б, що їхні стосунки не повинні її стосуватися, але на душі неспокійно. Чомусь вона відчувала, що має до цього прямий стосунок.

– Адже він штовхнув тебе! Штовхнув! Він мені розповів! Елю, але він не зі зла! – надриваючи голос, викрикує хлопчик. Рання посмішка і блиск в очах розчинилися разом із цим несамовитим вигуком. На хвилину здалося, що перед ними не той веселий безтурботний хлопчисько, а вже глибоко сформована особистість, у якої витягнули щось цінне з грудей. Розтоптали й викинули. Душу поранили. Дитячі очі брехати не вміють. Не можуть.

– Тц, а як же, – каже в голос Васько. Ева дивиться стурбовано. Вона не хоче, щоб Аверін продовжував уїдливо висловлюватися, адже вона розуміє, що це може завдати болю Лексійку. Василь, немов почув її думки, нічого більше не сказав із цього приводу.

– Ево, я сказав йому, щоб він вибачився. Ти його пробачиш, якщо він вибачиться? – по червоних щоках хлопчика вже стікають сльози.

Евеліна робить крок назустріч до Носова. Обіймає.

– Я на нього і не злилася, а значить і прощати мені його нема чого, – вона погладжує чужу копицю золотого волосся.

– Він вибачиться. Чесно-чесно! – схлипи стають дедалі тихішими й тихішими, пропадаючи в чужих обіймах.

Дитинство було безтурботним. Воно несло лише щастя. Здавалося, що життя буде таким завжди.

“Пам’ятаю, як твій силует, який, як мені зараз здається, завжди був поруч. Чому ж зараз усе змінилося?” – дівчина піддалася черговим спогадам, але вже не про далеке минуле. Аж ніяк ні.

Мить.

Очі заплющує і бачить, як чужий абрис біжить перед нею, радісно підкидаючи руками. Захід сонця. Вони на березі річки. Пальці потопають у піщинках. Теплий вітер роздуває волосся дівчини. Евеліна усміхається, адже бачить, яка щаслива кохана людина. Серце приємно стискається від цієї усмішки. “Тільки б це не закінчувалося…”

– Чому ти так далеко? Іди до мене! – проноситься голос, який за такий недовгий проміжок часу став їй дорожчим за всі багатства.

– Це ти підійди до мене, – провокує, заводить, а ніхто й не проти. Силует наближається, ніжно кладучи свою руку на чужу талію. Накочує легкий дурман, який заповнює весь простір думок лише однією людиною.

Розсудливість приходить раніше, ніж вона, повністю піддавшись емоціям, ледве не втратила крихту тієї волі, яка все ще її стримує, щоб не звалитися в безодню горя.

“Знову ці відчуття…” – дівчина прийшла до тями, згадуючи, як усе змінилося після її дня народження.

Квіти проростають. Сонце світить, але не обпікає. Ні. Воно дбайливо обволікає теплом, підхоплюючи чужі почуття і несучи їх угору. Вітер мав свій чарівний ефект. Здається, ніби ти в його обіймах, які не душать, а заспокоюють. Небо заповнене невеликими переривчастими хмарами, що пливуть аж надто швидко, як здавалося дівчинці, що надто довго дивилася вгору.

Ева в передчутті від цього дня. Вона чекає маминого листа, який щотижня приносить їй частинку тих спогадів, які ще колись були реальністю. Зазвичай мама завжди надсилала листи так, що вже до ранку вони лежали на столі дівчинки, але не сьогодні.

Еля, прокинувшись, насамперед підбігла до робочого столу. Сонячні промені не наздоганяли його. Вона дивиться. Порожньо. “Може під стіл упало?” Вона заглядає, але все чисто. Вона хвилину постояла, немов від цього проміжку часу щось зміниться. Сама наївність.

“Значить ще не принесли його, нічого страшного” – посміхається про себе дівчинка, виходячи за двері. Ось що-що, а оптимізму їй не збавляти.

Відчувається аромат свіжоспеченого хліба. Чути шерехи на кухні, супроводжувані гуркотом посуду. Евеліна слідує за звуками. Зайшовши, вона бачить, як дідусь щось розкладає на столі, абсолютно її не помічаючи.

– Доброго ранку, дідусю, – слова лунають звичній для них формі – з дитячою ніжністю.

– Елю, люба, ти вже встала? – чоловік повертається. На перший погляд здається, що він абсолютно не забруднився під час готування, але це не так. Ева відмічає про себе кисть, на якій усе ще видно слід від борошна, хоча цей інгредієнт уже лежить на робочій поверхні. Фартух, поділ якого, забруднений незначними плямами. Мабуть, від тіста.

– Дідусю, не потрібно було заради мене вставати настільки рано, – вона підходить, обіймаючи з усією силою, якою тільки може.

– Ну як я міг цього не зробити? – це звучить так звичайно, що мимоволі усвідомлюєш, наскільки любов може бути могутньою. Обійнявши у відповідь, літній чоловік каже: – З Днем народження, дорога Елю.

– Спасибі, – напівшепотом каже дівчинка.

– Давай, сідай за стіл. Зараз буде святковий сніданок, – він робить крок, чепурно розімкнувши чужі руки.

Дівчинка слухняно сідає. Але побачивши, що на столі лежать тарілки, але немає ніяких приладів, вона відразу ж підривається, щоб взяти їх і розкласти. Дідусь же дістає з печці випічку. Не одну. Ева помічає, що на першому деку лежить хліб, але він був незвичайний. Ева впізнала його, адже такий вона їла завжди, коли в мами було свято. Ця страва ставала частиною кожного свята, а тому зараз, коли Еля запримітила її, то мимоволі почала посміхатися. Адже це означало, що в домі буде чути сміх і бурхливі обговорення. Тісто цього хліба робилося з додаванням чорносливу і кураги. Але останній інгредієнт літній чоловік додавав тільки, коли готував для Елі. Мама Евеліни ненавидить абрикоси, а тому замість неї дідусь додавав родзинки. Також чоловік любив додавати ванільний цукор, щоб смак був яскравішим. Створювалася форма хліба, що нагадує довгастий паралелепіпед, і ставиться в духовку. Після того, як він діставався, то намащувався зверху вершками. Запах стояв неймовірний, який неможливо описати словами. Еля пропонувала зробити цю страву у формі звичайного кексу, але дідусь був непохитний. Казав, що так робила ще його мама, а тому не змінюватиме ані його рецептуру, ані форму.

На другому деку лежить м’ясний пиріг. Ароматний. Із золотистою скоринкою.

А третє деко Еля не зуміла розгледіти.

Діставши потрібні прилади, вона бере склянки, ставлячи їх на стіл. Тягнеться до холодильника, щоб дістати свіжоприготований компот, запечатаний у велику банку. Аккруатно схопивши напій, вона повільно йде до столу, щоб не впустити його. Поставивши на стіл, Еля дивиться на дідуся. Він усміхається. Еля намагається зазирнути за його спину, але марно. Бачить лише, як пара піднімається вгору, заповнюючи собою весь простір. Як би вона зараз хотіла відкусити шматочок від дідусевого м’ясного пирога.

– Побажаємо ж приємного апетиту і скажемо спасибі за їжу, – каже чоловік, радісно простягаючи тарілку з попередньо відрізаним шматочком пирога.

– Дякую, – дівчинка простягає руки до тарілки, додаючи: – Приємного апетиту.

Добре. Безтурботно. Радісно.

– Ево, Ево, дивись, дивись, – хлопчик підбігає до дівчинки, тримаючи в руках папір, а поруч біжить Джек.

Дівчинка дивиться на чужі руки, в яких міцно стиснутий аркуш.

– Що? Що? – збентежено запитує вона, на що отримує лише простягнуті руки і чужий лукавий погляд.

Ева бере паперовий аркуш із неймовірною ніжністю, боячись щось пошкодити. Він згорнутий навпіл. На зовнішньому боці написано: “З днем народження!!!”. По-доброму хихикає, побачивши чужу помилку в написанні, але анітрохи не зніяковівши чужого погляду продовжує розглядати далі. Хлопчик не зводить очей із чужого обличчя. Вона акуратно розгортає. Всередині бачить портрет дівчинки, зображеної з мечем у руці та вогнем позаду. Побачивши чужий шок, хлопчик каже:

– Це ти. Ти нічого не боїшся і завжди йдеш уперед! – у ньому відчувається захват і захоплення, яке стає помітним лише тоді, коли він говорить про дівчинку, яка врятувала його від утоплення. Вона дивиться то на малюнок, то на хлопчика з засліплюючою посмішкою, і не в силах стримати сміх, який одразу ж пронизав чужі думки.

– Ево, що таке? – Льоша здивований. Він не знає, чим викликана реакція Елі. Побачивши здивований вираз обличчя, вона ще сильніше починає сміятися. Секунда. На горизонті вимальовується силует Василя Аверіна. Олексій помічає його. Починає активно підзивати рукою до себе. Джек привітно гавкає слідом за хлопчиком, який прийшов. Ева переводить подих, а потім дивиться на Лексійка, ніби не помітивши прихід Васька, обіймає хлопчика, промовляючи:

– Чудовий подарунок. Дякую.

Носов розчервонівся.

– Що у вас тут таке? – діловито поправив окуляри Аверін.

– Подивися, що мені намалювали, – вона простягає хлопцеві подивитися на дитяче мистецтво.

– Я бачив. Ми разом подарунки готували, – Василько тягнеться до своєї кишені штанів, дістаючи звідти маленьку коробочку. Простягає її Елі, спокійно кажучи: – Відкрий.

Вона, все ще тримаючи малюнок, відкриває маленьку коробочку, а в ній бачить дивовижну мушлю, яка переливається то світло-рожевим, то ніжно-бежевим, а в якомусь місці і зовсім сріблястим.

– Це колір твоєї душі, – діловито вимовляє хлопець. Ці слова збентежили Еву. Не стільки сенс цієї фрази, скільки тон її власника. Упевнено. Спокійно. Немов слова в ньому ці таїлися не день чи тиждень, а дуже довго. Немов зародилися з дня їхньої першої зустрічі.

Вона дякує хлопцеві, не забувши про обійми.

– Хлопці, дякую, – сльози надходять до очей, але не від розчарування чи смутку, а від радості.

Потім вони прогулюються вулицями, щось весело обговорюючи. Батьки Носова, коли дізналися, що в Еви день народження, покликали її та Василя до себе на обід. Прийшовши в гості, діти були задоволені чужою гостинністю. Батьки Олексійка подарували їй плюшевого ведмедика невеликого розміру з краваткою, яку дбайливо зав’язали в нього на шиї. Еля була вдячна і не приховувала цього. Тато хлопчиська розкладав тарілки, а мама його несла в руках торт із запаленою свічкою. Свічка була рожево-фіолетового кольору. Вогонь, здавалося, був такого ж відтінку. Дух захоплювало.

– Не забудь загадати бажання, – сказала люб’язно жінка.

Погляди друзів спрямовані на неї. Вона заплющує очі. У думках спливають різні варіанти, але вона знає, чого хоче. Очі відкриває і задуває свічку.

– Яка молодець, – усміхнувся батько Носова.

– Спасибі вам велике, тітко Яно і дядьку Богдане. Я вам дуже сильно вдячна, – каже вона з такою легкістю, що виникає відчуття, що зараз злетить високо до хмар.

– Не дякуй! – одночасно вимовили дорослі, а потім додавши: – Налітай, дітвора.

Торт був чудовий. З білою глазур’ю, яка йшла разом зі шматочками шоколаду. Зверху живі квіти, які були тільки для прикраси, але Олексій не стримав і з’їв одну квіточку. Васько, запримітивши це, мимоволі посміхнувся. Еля щаслива. Яна Носова спостерігала за зворушливими рухами дітей. Чоловік же дивився на свою дружину, посміхаючись. Атмосфера випромінювала безтурботність.

Після святкового обіду Ева з друзями ще встигла погратися на подвір’ї сім’ї Носових, перш ніж вирушити додому, щоб вечір провести з дідусем, слухаючи його розповіді та мріючи про великі пригоди. Вона поспішає додому. Опинившись біля своїх дверей, вона квапливо їх відчиняє і бачить чуже жіноче взуття. Мить. Вона мчить щодуху вглиб будинку, вишукуючи очима знайому статуру. Дихання збите. Вона опиняється у вітальні. Бачить, як дідусь сидить на дивані, а поруч сидить жінка з каштановим кольором волосся. Невже бажання здійснилося, коли вона задула свічку на торті?

– Мамо! – кричить Евеліна.

– Ево! – радісно вигукує жінка. Дівчинка підбігає, щоб обійняти. Обійми виходять довгими і міцними. На очах у Елі виступають маленькі краплі, які важко помітити, але легко відчути. Вона рада. Це найщасливіший день. Вони обіймають одне одного довго. Навколо панувала тиша, поки чужий хрипкий голос не пронизав її.

– Елю, Ладо, дівчатка мої улюблені, може, вам принести чай? – літній чоловік дивиться з любов’ю в очах. Побачивши, як вони кивнули, він поспішно встав і рушив на кухню.

Після кількох шерехів, що лунали в сусідній кімнаті, мама й донька розмовляли одна з одною, обмінюючись усілякими подіями, що сталися в них із часів розлуки.

– Дідусю, спасибі велике! – дівчинка немов світиться. Вона нарешті поруч із мамою.

– Спасибі, тату, – у Лади (на вигляд їй було не більш як тридцять) видніється втомлена посмішка.

– Не за що, – розуміючий погляд спрямований на змучений вираз обличчя.

– Мамо, ти тут надовго? – питання було страшно ставити, але їй було необхідно це дізнатися, щоб продумати план дій на той проміжок часу, який їй призначить мама.

– Правду кажучи, ні. Тільки на день, – очі опущені, дивляться на порцеляновий кухоль зі старого французького столового сервізу.

– Матусю! Мені потрібно було б тобі стільки всього показати. Ставок. Він такий гарний. Там стільки жаб. Мамо, а пам’ятаєш те місце, яке ти мені показувала? Ми там із хлопцями зробили щось схоже на диванчик. Там тепер стало краще! Шкода, що ти не залишишся на завтрашню вечерю. Дідусь обіцяв приготувати якусь… – вона запнулася, подивившись на дідуся, запитала: – Дідусь, як ти там казав?

– Екзотичну страву, рецепт якої прийшов ще з наших прабатьків, які прийшли зі Сходу, – негайно додає він.

– Ево, я не одна поїду, – каже дівчина після невеличкої паузи, дивлячись дещо випробовуюче, – ти поїдеш зі мною, – на прохання не схоже зовсім, радше на твердження.

– Мам, так! Так! Добре. Чесно? Візьмеш мене? – відповідає негайно, немов тільки й чекала, коли їй це скажуть. Емоції дівчинку переповнюють, вона навіть не очікувала, що все так може обернутися, а їй це тільки на радість. Літній чоловік, ніби й зовсім не бере участі в розмові, лише мовчки робить ковток за ковтком.

– Так? Дивно, – дівчина тягнеться до кухля, від якого виходить гаряча пара. Робить ковток, а потім додає: – Тату, твій чай чудовий.

Дівчинка теж робить ковток.

– Дідусю, це високоякісний напій, приготований шляхом заварювання попередньо підготовленого рослинного матеріалу! – почувши ці слова, дівчина округляє очі, а потім дивиться з посмішкою то на свою доньку, то на батька. Чоловік лише схвально кивнув.

– Тату, ну ти даєш. Її ровесники хіба розуміють, що вона говорить? – дивиться прямо в очі.

– Відомості про цю інформацію відомі лише Всесвіту і їй, – він дивиться з посмішкою.

Вона йому підморгує, а потім захоплено починає розповідати мамі про Джека, який обожнює купатися і гнатися за вуличними котами. Про Васю, який вічно ходить в окулярах, від яких у нього постійно невелика вм’ятина на переніссі. Про Льошу, який весь час приділяє увагу дрібницям. Еля б їх не помічала, якби не чужий дитячий голос.

Вона відчуває, що її слухають. Це все, що їй зараз потрібно.

– Дідусю, після того як вип’ємо чай, підемо збирати разом речі? – дивиться очима, які так і випромінюють світло. Здавалося, що весь світ згасне, а вона – ніколи. Чи правда?

– Звичайно! – чоловік говорить чітко і з теплом. Дівчина спрямовує погляд на свого батька, а за її дзеркалами душі видно лише нескінченний смуток.

– Просто “чай”? Не напій, приготований шляхом варіння попередньо підготовлених рослинних матеріалів? – мама трохи єхиднує, намагаючись скрасити непомітну для дитини атмосферу кімнати.

– Цей напій таїть у собі знання всіх чудес світу, адже рослини існують довше за людей, а відтак і знають більше, а людина спробувала вкласти в такому маленькому слові всю його сутність, що апріорі неможливо. Тому, серед людей, називатимемо його всім відомим словом – чай, – дівчинка усміхається.

– Тату, що ти їй читав? – Лада округляє очі, дивлячись на чужий задоволений вираз обличчя.

– Тільки чайну енциклопедію і кілька легенд, – знизує плечима чоловік.

– Треба було прозвати тебе Губкою. Вбираєш усе, як вона, – мама ніжно тріпає дівчинку по волоссю.

Закінчивши з чаюванням, дівчинка швидко схопилася, взявши дідуся за руку, квапливо покрокувала в бік своєї кімнати. Було так сміховинно дивитися, як вона своїми маленькими ніжками тупотить на місці, намагаючись зрушити тіло дорослої людини хоч на сантиметр на початку шляху. Вона захоплено хапала речі, активно показуючи свою радість, не намагаючись приховати. Ділилася нею. Енергія, яка в ній таїлася, могла б забезпечити всю планету електрикою.

Прийшовши до кімнати, вона знала, що братиме в подорож із мамою. Дідуся напружувати не хотіла, просто хотіла, щоб він побув поруч. Хотіла послухати чужі розповіді, від яких у тремтіння кидає. Почувши які можна сміливо кинутися в бій. Тому, коли він зібрався допомогти їй, як спочатку і планував, то отримав чужий невдоволений погляд, а руку його акуратно прибирають від речей.

– Елю, що ж мені тоді робити? – насторожено запитав чоловік, не розуміючи чужої поведінки.

– Просто будь поруч. Мені нудно було б збирати речі самій, – відповідає чесно Еля, а після доповнює: – Потім тобі допоможу зібрати речі. Покладемо їх у твою красиву квадратну валізу. Це ж буде так здорово. Дідусю, ми разом приїдемо до мами і побачимо все-все, що вона не змогла описати в листах. Ти тільки уяви!

Побачивши, з яким натхненням вона це говорила, він спершу знітився, адже не знав, як правильно зреагувати, щоб не засмутити чуйну, певною мірою, натуру. Опісля подумав про себе щось, а потім сказав:

– Елю, я свої речі сам складу. Завтра. Зараз їх пізно складати, – він усміхнувся, але в очах промайнула незвідана іскра кольору індиго.

– Дідусю, я допоможу. Я ж зовсім не втомилася. Спати не хочу. А раптом ти завтра не встигнеш їх скласти? Тоді ми можемо запізнитися. Я тобі допоможу обов’язково, – дівчинка тараторить, намагаючись відстояти свою точку зору. Мало хто міг помітити її цю маленьку особливість, адже вона проявлялася тільки тоді, коли бурхливо обговорювала будь-яку ситуацію з близькими для неї людьми.

– Якщо ти незабаром не ляжеш спати, то завтра прокинешся пом’ятою і дезорієнтованою. Пам’ятаєш, як я тобі читав розповідь про чоловіка, який проспав 20 років свого життя, а коли прокинувся, то виявив, що всі його друзі мертві?

– Так. Пам’ятаю. Його звали, здається, щось на Ріп…

– Ріп ван Вінкль, – уточнив сивий чоловік, витримавши невелику паузу, він продовжив: – Ти ж не хочеш проспати поїздку?

– Не хочу, – трохи посумувавши відповіла дівчинка, але сказала це впевненим голосом, не приховуючи своїх намірів.

– Отже, після того, як складеш речі, тобі потрібно негайно лягти в ліжко і заснути, – сказав із виглядом суворого начальника чоловік.

– А зуби я встигну почистити? – наївно запитала Еля.

– Встигнеш звісно, – він слабко посміхнувся, адже сил на посмішку вже не вистачало. Вона вся пішла на самовладання.

Вона не стала перечити дідусеві. Вони ще кілька хвилин говорили про те, як правильно потрібно укомплектовувати речі в сумку, щоб вистачило на все місце. Еля слухала і робила все так, як радив дідусь. У Евеліни було небагато речей, адже їй просто багато і не треба було. Вона могла хоч усе життя прожити з одними штанами і сорочкою, подарованою їй колись на День народження бабусею. Єдине, що вона не хотіла залишати одне ні на хвилину, лежало на столі. Вона підійшла, взяла акуратно в руки предмет салатового кольору, ловлячи на собі чужий запитальний погляд.

– Ти радіо теж із собою береш? – здивування чути в голосі.

– Звичайно, будемо слухати музику, – з дитячою невинністю відповіла вона.

Склавши речі у свій рюкзак, не забувши покласти подарунки, які їй сьогодні вручили Василь та Лексійко. Вона згадала про збірку казок, яку їй подарувала мама. Стара книга з розміром передпліччя руки дорослої людини. Поверхня була шорсткою. При торканні здавалося, немов вона розсипається в руках. Палітурка була темно-болотного кольору. Назва майже стерлася. Було слабо виведено чуже ім’я. Ганс Крістіян Андерсен. Дівчинка знала, що цю книжку мама взяла на ринку. Вона розуміла, що грошей на книжковий магазин не вистачило б. І нехай. Ця книжка стала частиною її.

Еля перечитувала казки в цій книзі по кілька разів, але одну вона прочитувала щотижня. “Квіти маленької Іди”. Вона ніжно проводить подушечками пальців акуратно виведеними літерами. Ледве торкається сторінки, ведучи пальцями по рядках. Зазначає про себе, як була засмучена, коли дізналася, що квіти не ожили, як вона наївно вважала. Як із кожним прочитанням цієї історії, сподівалася, що рано чи пізно вони оживуть, зовсім не зважаючи на зовсім інший сенс. Як би там не було, вона кладе цю книжку в зовнішній відділ свого рюкзака.

– Дідусю, я все, – вона радісно плескає в долоні.

– Молодець, – чоловік відволікається від своїх думок, переводячи всю свою увагу на внучку.

– Тоді я пішла чистити зуби, – усміхається вона.

Отримавши ствердний кивок, виходить із кімнати, прямуючи до ванної кімнати.

Думки всі були спрямовані на завтрашній день.

Ставши перед невеликим дзеркалом, що висить над раковиною, вона бере зубну щітку з пастою, занурюючись у свої мрії. Чути шерехи на кухні та чийсь стривожений шепіт, але Еля вирішує не звертати уваги на шум. Вона збирається скоріше лягти в ліжко, щоб швидше зустріти світанок, а з ним і прихід нової сторінки в її житті.