.

«Вітер сукню білу уносить, а на тóбі прокляття стра́шне висить.»

Сів старий сотник на такий же старий дубовий пень біля тієї клятої церкви: голову понурив та й зажурився смертною тугою і почав свою сповідь молодій березці, що стрімко так у гору росла – худесенька-худесенька, дочку йому його нагадувала. Пройшов уже сотнику сьомий десяток, став козак зовсім дряхлий, ще й осліп на одне око; Хутір сам по собі став – не той уже старий пес, не в змозі більше пасти овець. Минає його вік, смерть за рогом чекає, свою косу точить і єдине, що сотника бісить це те що, ця погана дівка не прийшла раніше, що треба було йому двадцять років жити без-сердечним: з діркою глибокою та пустою у грудях і жодна річ у світі не могла її заповнити. Сотник витягає з кишені люльку, запалює, а разом з нею дістає своє прокляття. Останнім часом тут козак проводить багато часу, зі світанку і до заходу сонця, але тільки сьогодні душа його вирвалася з тіла, та й полетіла вітру таємницю свою шептати.

– Ох, берізко…дивлюся на тебе і доченьку свою у тобі бачу, мила. Господи, боже, прости мені мої гріхи – я все, що мав віддав, – зачинає козак свою розповідь, захитав головю, – пшечеж знаю за що таке прокляття впало на мій рід, Господи. Але, ж, Боже, не гоже дітям за батьківські гріхи розплачуватися… Ой, не гоже, Боже…

***

Було то так давно, що років не зрахувати – пальців не вистачить. Не був ще тоді сотник сотником, та лише юним козаком: серце з перцем, палкий, завжди до бою готовий – хоч би шаблі оголити.

Та стався одного разу набіг роковий: пішли у бій козаки за землю воювати, на світанку. Розмолотили чуже військо і почали до жінок залицятися – давно вони їх уже не бачили, бо не дозволено жонитися козакам – мають завше у війську козацькім стояти. І була там одна такая…незрівнянна: біла-біла неначе сніжок блискучий, чорноброва з такими глибокими, великими очима як добре настояна горілка на горіхах – погляд неможливо відірвати. Чорні коси до п’ят дотягуються, та й плаття вона мала біліше за саму себе – не йде, а пливе по землі наче марево. Захопило подих у козаків, що в стояти не могли, майже билися за неї, та й сотник наш у кутку не стояв.

Заперлися до хліву: порвалося біле плаття, коса розплелася, а шкіра дівоча відмітинами покрилась. Жодного слова, жодного крику не зірвалося з тонких червоних вуст; Тільки очі жіночі почорніли, наче темрява глибока у них розлилася, та й глянути страшно. Подивилася вона на кожного прижмурившись, що ті аж оніміли, а потім погляд на сотнику зупинила: кивнула так невтішно. А потім за одну мить зникла, тільки порване плаття залишилося, та й те підхватив хутко вітер, та й розвіяв попіл полем. Тоді і зрозуміли козаки з ким справу мали, та як нагрішили – молитися пізно вже було. Тут уже не Господа діло: він-то гріхи прощає, а темна сила – ніколи.

Шли літа,  помирали козаки один за одним – найдурнішою смертю: то з хмелю шаблями починають махатися, то вірний кінь розтопче, то безлісдно зникають тільки одна люлька лишається, а хтось зовсім з глузду з’їжджає. Лише сотник живе собі: хутором вже обзавівся, жонився, осів собі на місці та й забув про той погляд дівочий. Але борги завжди – рано чи пізно повертаються.

Народилася одного дня у сотника донька: біленька-біленька, з чорними пасмами, а очі неначе настоянка на горіха, та й ще не пискнула, не заплакала коли світ побачила. Та нажаль дружина сотника того не пережила і залишився він сам на сам з дівчинкою. Прикипіло його серце так міцно до панночки – кохання усього його життя. Хоч і дивна та була од самого дитинства: то кроленя задавить, то на когось витріщіться наче сама смерть. І чим старше ставала дівчинка, тим жахливіші речі творила, що весь хутір її боявся та пошептувався, хрестили поріг, розсипали сіль, молилися. Та сотник все одно кохав панночку з усієї сили, та на все очі закривав. До поки одного дня не лишився дочки. Тоді зовсім усе пішло шкереберть, затужив сотник, спочатку пив, а потім майже не виходив у двір: не треба був йому вже той хутір, лише б на панночку подивитися – з того дня і почав він до церкви зарослої ходити, на пні сидіти та до березки приказувати, все сподіваючись побачити свою панночку.

***

– Ось мій гріх, берізко, краще б я тоді помер, краще би я… – заскрипів наче половиця дерев’яна голос сотника і той останній раз потягнув свою люльку в якій табак уже закінчувася.

Так і залишився сотник на тому пні, незумівший свою тугу подолати. Так і помер, вросши у пінь, там і одерев’янів. Залишився на вічно біля церкви, пустивши свої корені.

Розплатився козак зі своїми гріхами, зі своїми боргами. Нарешті відлягло у сотника, нарешті все скінчилося для нього – Бог змилувався над ним прийнявши цю сповідь просочену журбою та болем, а головне – каяттям, закінчивши всі ці страждання, дозволивши сотнику скінчити свій вік, знявши тяжкий камінь з його грудей.