Метеорит у Лондоні

Пожежники з’їхалися швидко, і загасили відносно швидко. Синій вогонь вигорів сам, проте підпалив усе, що довкола: траву, дерева, сміття, які вже горіли звичайним жовтим вогнем.
– Я звичайно знала, що від маленького камінчика з’являється величезний кратер, але коли бачиш таке наживо, навіть якось смішно, – захлопуючи двері машини сказала Роуз. – Як думаєш, далеко могли приземлитися уламки?
− Ні, і не думаю, що вони взагалі утворилися. − Доктор з Роуз прямували у бік падіння, серед метушних людей.
– Як так? Якщо впав такий маленький, то він був більший, інакше просто згорів в атмосфері. А якщо був більше, то мав розколотися у тій самій атмосфері. Я що, дарма часом у школі під час уроків слухала?!
− А-ха-хах! Ні, не дарма, – він усміхнувся їй, – ти просто не врахувала кілька фактів. Кратер горів синім полум’ям, тоді як решта жовтим. Підозрюю, що горів синім метан. Він був заморожений у кристалах водяного льоду, і його там було страшенно багато. Метеорит зараз важить приблизно однієї тонни, а був близько 30. Підлітаючи до Сонця, лід почав плавитися і вже біля Землі став горіти. Входячи в атмосферу, ймовірно, важив близько 15 тонн, а впавши, догоріли останні молекули метану, викликавши феєричне шоу. Я навіть так скажу, за структурою це більше комета, бо тільки вони утворені з водяного льоду. Але розмір… змушує придивитися уважніше до камінця. – Доктор розповідав свої здогадки з непідробним захопленням.
Роуз із розчуленою усмішкою дивилася на Метакризу, слухаючи його похапцем балаканину.
– Що? – Доктор звернув увагу, як Роуз, не зводячи очей, витріщається на нього.
– Який же ти милий, коли розповідаєш щось про космос… – поклала руку на плече.
− Ні, ти не маєш рації. Я виглядаю круто, коли розповідаю про космос, крутіший за вашого Ілона Маска, – з серйозним виглядом заявив, надягаючи на себе сонцезахисні окуляри і поправляючи піджак, попрямував до огороджувальної стрічки.
Міс Тайлер засміялася на весь голос та побігла за своїм супутником.
– Вибачте, містере, вам сюди не можна, – сказав офіцер Поліції, перегороджуючи шлях Тайм Лорду.
Док вкотре пошкодував, що не спер псі-папір у свого “батька” на Землі-1.
– Роуз Тайлер, Торчвуд, – показала посвідчення.
– Перепрошую, міс, проходьте, – офіцер підняв стрічку, під якою пройшли дівчина і хлопець.
− Ухти, а можна й мені такий папірець? − тицьнув пальцем у кишеню супутниці.
– Ось станеш зі мною працювати в Торчвуд, тоді отримаєш, – з усмішкою заявила.
− Ти ж знаєш, це неможливо.
– Та гаразд тобі, не так все погано, – дівчина засміялася над власними словами.
– Я не капітан Харкнес, щоб там працювати. Людина з майбутнього це одне, а іншопланетянин з майбутнього – зовсім інше.
− А яке відношення до роботи має твоє походження, якщо… − дехто помітив проблему. – Почекай-но! – Роуз схопила Доктора за передпліччя, зупиняючи його. – Яким боком ти приплів сюди Джека?!
– А ти не знала? Він же працює у Торчвуді.
− Несподівано.
− А знаєш, що ще несподіваніше? – Володар Часу відскочив трохи вбік, пустотливо посміхаючись, – Джек Харкнес це Обличчя Бо.
− Далек всемогутній! В сенсі?!
Але відповіді не було. Залишалося лише спостерігати, як Док скаче до метеорита з руками у кишенях штанів спиною уперед
Тайм Лорд облюбовав космічний камінь як тільки міг, лизнути тільки залишилося, що в принципі потім і зробив, на що у Роуз вся їжа з ресторану піднялася до рота.
– Так ти розповіси про Джека?
Та Доктор її ігнорував. Він направив звукову викрутку у бік метеорита, та продзижчала і на крихітному дисплеї щось та показала йому. Потім він глянув на небо, повернувшись кілька разів довкола своєї осі.
− Вітаю! Сьогодні визначний день для землян! На вашу планету впав метеороїд, що утворився поза Сонячною Системою! Тож це не комета.
− І звідки він?
− Сама подивися! − Лікар одягнув на Роуз свої сонцезахисні окуляри, які, як виявилось, не просто безглуздий аксесуар для нічного часу доби, а цілий міні комп’ютер.
– Що за..?
− На тобі зараз окуляри доповненої реальності. Ти бачиш сузір’я та їхні назви. Он там, – тицьнув пальцем у небо, – ковші Великої та Малої Ведмедиць. Але так, це легко, згоден, – тицьнув у інше місце, – он там сузір’я Дракона, а там Кассіопеї.
− А що це за рисочки, що падають за обрій? Якась траєкторія?
− Ага. А ти нахили голову, – він самовдоволено посміхнувся, спостерігаючи за своєю дівчинкою.
− Бути не може! Вони показують сузір’я крізь Землю, на іншій півкулі!
− А-ага!
− І ця траєкторія цього метеорита?
− А-ага!
− Тобто він із сузір’я Ореон.
− А-ага!
− І там же Бетельгейзе прагне вибухнути?
− А-ага! – Доктор і Роуз дивляться кілька секунд один на одного з ідіотськими обличчями. − А ну дай сюди! – Він стягнув з неї окуляри, надів на себе і став обурюватись. − О ні-і-і, ні-ні-ні-ні-ні. Ні! Та ви знущаєтесь!
− Все погано? – збентежено спитала Роуз.
− Ласкаво просимо до кінця світу! − І знову та сама посмішка на всі 32.