Макіма все передбачає
від Купка сплячих кошенятВін схопив свої речі і буквально вибіг із квартири. Не міг залишатися там більше. Нічні вулиці були майже порожні. Ангел сіпався від кожного перехожого, боячись що той викличить мисливців на демонів. Йому не можна було пересуватись одному. Хлопець буквально біг до свого прихистку в департаменті, зупинився лише тоді коли двері за ним зачинились.
“Що я наробив?! Так не можна, не можна.” Його тіло трясло, а розум хаотично метався. Просто, просто Акі так невимушено торкався крил. Вони були тієї частиною, яка відрізняла Ангела відл людей, іронічне клеймо демона. Люди завжди намагались триматись подалі від них, але не Акі. І це п’янило більше ніж будь-який алкоголь. Весь час він думав, що Акі просто дозволяє, він хороша добра людина, яка жаліє демона. Однак тепер стало зрозуміло що це не так. Від цього було тільки гірше. Ангел лежав на своєму ліжку у повній темряві, підігнувши коліна й притиснувши крила, ніби він хотів стати якомога менше, сховатися, зникнути. Але його власне волосся пахнуло шампунем Акі, а на кінчиках пальців відчувалось його тепло. Несподівано усвідомив, що по щоках стікають сльози. Чи він плакав колись раніше? Цього теж не пам’ятав.
Наступні два дня Акі був вихідний, тож вони не побачаться, але що робити потім він не знав. Краще б він помер ще тоді, у вихрі.
— Щось трапилось? — запитала Макіма.
Вона не дивилась на нього, прибирала папери на столі. Коли Ангел не патрулював з Акі, він допомагав Макімі. Здавалось їй не те щоб дійсно треба була потрібна допомога, але демонам не дають вихідних. В них немає прав, вони не люди.
— Розкажи мені. — тепер дивилась на нього.
І Ангел розказав, все розказав. Приховати від неї щось все одно було неможливо. Жінка уважно слухала, а коли закінчив піднялась і несподівано обійняла. Його голова опинилась на її грудях. “Така тепла, м’яка, приємна.” Демон вперше з вчорашньої ночі трохи заспокоївся.
— Мій хороший, бідний, хлопчик. — говорила ніжно, наче справді співчуваючи. — Ти добре справляєшся.
— То ви знали, що так буде?
Макіма відсунулась і обеззброююче посміхнулась. Звичайно, вона знала. Це сталося через неї і через неї ж краще аби цього не ставалося. Жінка відійшла й знов подивилась на свій стіл.
— Добре, а тепер в тебе є робота.
І він підкорився, завжди підкорявся. Він любив Макіму, зовсім не так як Акі, але любив. Ніколи не розумів чому, було в ній щось таке що змішує серце завмирати. Бездоганна у кожному русі, вона випромінювала ту силу та впевненість, що він ніколи не мав. Макіма мала жорстку, навіть моторошну сторону, бачив це на власні очі, але кожного разу її тепла ніжна посмішка робила все інше неможливим. Ангел благоговів перед нею, як Акі, Денджи і ще багато-багато людей. Та вона залишилась недосяжною для кожного з них, наважувався просити більше тільки Денджи, бо був дурнем. Цю жінку не можна просити.
В токійській в’язниці їх зустрічали стримано. Робітники і в’язні знали ціль їх приїзду і далеко не всім це подобалось. Макіма йшла впевнено, наче не помічаючи косих поглядів. Насправді, Ангел теж давно звик до цього, просто як до частини роботи.
— Міс Макіма, проходьте. — начальник закладу зустрів їх посмішкою.
Маленький, кругленький чоловічок в окулярах. Він виглядав як дрібний клерк, що випадково переплутав кабінети.
— Вітаю. — відповіла жінка.
— Сьогодні в нас аж три пацієнти. — ніколи не називав смертників інакше. — Тільки от, це звичайно поза рамками вашої відповідальності…
Начальник теж ніяковів поряд з нею.
— Будь-ласка, кажіть.
— Матір одного з пацієнтів хоче зустрітися з цим. — чоловічок вказав на Ангела.
Він хотів запротестувати, але побачив замислене обличчя Макіми.
— Так звичайно, я простежу щоб він нікому не нашкодив.
Ангел не здивувався, Макіму ніколи не можливо було зрозуміти. Тож начальник повів їх по темним коридорам і зупинився біля дверей, таких самих як в його кабінеті. Постукав і зайшов спочатку сам. Через декілька секунд повернувся.
— Вона готова, можете заходити.
В середині тьмяно горіла одна лампочка. За столом посеред кімнати сиділа жінка похилого віку. Її руки лежали на столі і дрібно тремтіли. Коли вони зайшли, вона підняла голову. Її очі були шаленими, наляканими, переповненими болю та надії. Хлопцю стало некомфортно від цього погляду, захотілось вийти.
— Ти дійсно ангел… — здавалось їй дуже важко було говорити.
Макіма сіла на стілець навпроти жінки і кивком попросила Ангела зробити те саме.
Жінка розглядала його, вивчала. На її пошрамованому зморшками обличчі одна емоція зміняла іншу.
— Мій син, йому не буде боляче? — нарешті запитала вона.
Ангел похитав головою. На очах жінки виступили сльози. Напевно вона чекала, що він буде їй співчувати, втішить чи заспокоїть. Однак він не міг, для демона страждання людини нічого не значать. “Вона бачить в тобі янгола. Але ти не рятуєш, ти — вбиваєш.” Це була правда. Він прийшов сюди вбити її сина та ще двох людей. Не знаючи імен чи причин, але їх обличчя будуть приходити до нього кожну ніч, як і всі до них.
— Я знаю мій син скоїв те, чого не можна пробачити, але як матір я все одно люблю його.
Сльози жінки посилились і хлопецю не залишалось нічого окрім як дивитись. Макіма поряд теж була абсолютно спокойною. Спостерігала. Не за жінкою, за ним.
— Дякую вам. — крізь сльози промовила жінка.
Це шокувало Ангела. Як вона могла дякувати? Чому? Що думала ця жінка про свого сина, про нього? Він демон і нищити людей його природа. То за що вона дякує?
— Я прийшов вбити вашого сина. Чому ви дякуєте?
Тепер черга жінки дивуватись.
— Якщо його забере Ангел, то можливо він зможе отримати хоч трохи прощення на небесах.
Цього витримати він вже не міг. Жінка була ідіоткою, божевільною. Вона так раділа що її сина вб’є демон. Зовсім не бачила справжніх речей і підміняла їх тим, що хотіла. Небес не існувало, лише пекло, але воно не для людей. Ангел був злий, але зовні йому вдалося зберегти спокій.
— Все пройде добре. — вперше заговорила Макіма.
Вона спробувала накрити руки жінки своїми у втішаючому жесті, але та відсахнулась наче до неї доторкнулися розпеченим залізом. Повисла незручна пауза. Нарешті мисливиця встала і вони вийшли.
— Бувай. — наостанок прошепотіла жінка.
Ангел не став питати Макіму, чомувона погодилась на зустріч, чи що хотіла від неї отримати. На його думку це було жорстоко по відношенню до матері, яка тільки більше заплуталась у власних фантазіях про янголів. Але це не його справа.
Яскраве освітлення. Купка лікарів в білих халатах, що зафіксують факт смерті. Два десятки глядачів по ту сторону скла. Наглядачі, родини жертв та смертників. Це було схоже на театр в якому він головний актор. Три чоловіки були прив’язані до вертикальних панелей. Всі в однакових сірих костюмах. Ангел одразу впізнав сина божевільної жінки. В них були однакові очі. Тепер він запам’ятає їх на все життя. Насправді, хлопець трохи заздрив їм. Він вб’є їх швидко, а вони мучитимуть його залишок днів, або може й більше. Це так несправедливо. Ангел поглянув на Макіму що стояла в кутку так, аби глядачі не бачили її. Жінка легенько кивнула.
Він підійшов до першого чоловіка, відсунув рукав його кофти. Чоловік здригнувся. Такий сильний, великий, а боявся маленького Ангела. “Всі люди бояться померти. Окрім Акі.” — промайнуло в голові. Він взяв чоловіка за зап’ястя. Кожного разу було дивно відчувати чужу шкіру на дотик. Місяць, два, рік, другий, п’ять, сім, одинадцять. Повіки смертника повільно опустилися, він більше не дихав. Ангел відпустив руку й одразу підбіг лікар, аби перевірити пульс.
— Час смерті дванадцять тридцять три. — констатував він.
Ангел почув зойки й перешіптування глядачів. Він знав — тепер їм страшно, вони побачили смерть в обличчя і ніколи не забудуть це. Заскрипіли двері, хтось не витримав і вийшов. Тим часом хлопець підійшов до другого чоловіка і теж задрав рукав. Місяць, півроку, рік, п’ять, десять, тринадцять, двадцять. Тіло смертника обм’якло.
Останній був сином літньої пані. Ангел побачив вологу в його очах, м’язи на обличчі тремтіли. Він дивився крізь нього в зал, можливо на свою матір.
— Ти правда янгол? — одними губами запитав він.
Це було безглуздо, але Ангел не став заперечувати:
— Так.
Місяць, три, рік, п’ять, сім і все. Чоловік виглядав занадто молодим, тож Ангел потримав зайву секунду перед тим як відпустити. Тепер вони залишаться з ним, допоки Макіма не потребуватиме зброї.
“Я — монстр.”
Акі прокинувся неочікувано. Павер буквально стрибнула на нього, вибиваючи повітря з легень. Денжди також доєднався, легенько пнувши його ногою в бік.
— Мені треба сніданок, негайно! — вередувала дівчина.
— Ви що самі не разберетесь? — невдоволено прохрипів Акі, він все ще був сонний.
— Вона каже, що хоче оладки, а ти сам заборонив мені їх готувати.
Останнього разу коли Денджи готував на вогні їм довелося тушити кухню. Встигло згоріти лише пара рушників та підгоріти шпалери, але це стало для мисливця уроком. Ніколи не залишати цю парочку на кухні вдвох.
— Няв. — Нявка потерлась об його обличчя.
Тільки кішка була нагодована. Якою б дивною не була Павер про цю малу вона справді піклувалась.
— Добре, зачекайте трохи.
— Я не можу чекати!
Павер підстрибнула, знов вибиваючи повітря з його легень. Акі з силою скинув її з себе. дІвчина з грохотом завалилась на підлогу, кішка налякано відскочила.
— Доведеться!
— А де цей? — Денджи сказав на порожній футон.
Акі миттєво пригадав все, що сталося минулої ночі. “Чорт!” Він зайшов занадто далеко. Було б легко списати все на алкоголь, але того вечора він слідкував за тим аби не перебрати. Треба покурити. На щастя сигарети завжди були поруч. Ігноруючи невдоволені крики Павер хлопець вийшов на балкон. Никотин розповсюджувався по крові, приємно розслабляючі. Він видихнув сірий дим. Все ж таки ігнорувати це не виходило. Між ним і демоном щось відбувалось і він мав знайти визначення цьому чомусь, інакше вони можуть наробити багато помилок. В такі моменти йому не вистачало Хімено. Кинув погляд на втикаючих в телевізор Денджи і Павер. Ця демонічна парочка стала близькою йому, в певному роді. Наче він несподівано обзавівся вже дорослими дітьми. Стосунки з Ангелом були ж зовсім інакші ніж будь-які до них. Щось нове, незвідане. “Чи можуть демони кохати?”. Ні, Акі кохав Макіму, ще з того моменту як вперше побачив її. Вона бездоганна, прекрасна та недосяжна. Він відчув щось гірке на язиці. Натомість Ангел завжди був поруч такий звичний, майже рідний. Демон. І хлопець. Акі збожеволів, його дах поїхав і не залишив записки. Але йому справді хотілось бачити Ангела, говорити з ним, купувати йому морозиво, слухати його ниття, пестити волосся. “Робити все, що роблять пари.” Він дійсно любив його. Сигарета потухла і він дістав наступну. Акі не знав, що тепер робити з цими новими почуттями. Очевидно, ясно як день, вони ніколи не зможуть бути разом. З багатьох, абсолютно адекватних та раціональних причин. Але з іншого боку йому лишилось так мало.
— Чувак ти забув чи що? — на балкон увійшов Денджи.
Він такий простий. Має прості бажання й насолоджується всім, що отримує. Акі так не вмів, був надто складним.
— Ти такий ідіот.
— Щооо? — протягнув підліток, але Акі вже залишив балкон.
Оладки, значить.
Післязавтра він зустрінеться з Ангелом і вони вирішать, що робити. Вдвох.
Імба я фанатка