Стеження, що дасть багато відповідей та запитань

Погода була жахлива. Сліпучий, навіть, не забруднений сніг дратував. На радісні обличчя хотілося вилити кислоти. Лід прихований під теплою білою пеленою також злив. Саме з-за нього Венздей декілька разів впала, змушуючи кількох місцевих гучно розреготатися. Після цього всі вони повернулися додому з обмороженими кінцівками.

Помста в цьому випадку була подана холодною.

Річ крутився знизу, інколи забігаючи то вперед, то назад.  Венздей уважно поглядала на екран телефону. Прикро визвати та подарунок Ксав’є був доволі практичним. Але тільки для вистежування директора.

Містеру Хантеру було нелогічно і ризиковано сідати біля Венздей. Бо ця дівчина крім живого зап’ястя в рюкзаку мала, ще декілька цікавих речей. І вони всі мали б знаходитися в охорони і поліції, а не в шіснадцятирічної учениці. Наприклад, жучки для вистежування.

Знову біглий погляд на екран. Червона точка рухалась вперед, а Венздей безперервно слідкувала за нею.

Зараз в очах не було звичної байдужості. Там правив азарт і зосередженість. Емоції детектива, що близький до своєї мети.

В мить Венздей зупинилась. Потрясла телефон.

– Що таке? – одразу застукотів Річ.

– Здається зв’язок втрачається. – на переніссі з’явилась легка лінія. – Швидше. – і схопивши руку, поспішила.

Рука вперше зраділа, що не їсть. Бо ця двух хвилинна подорож була гіршою за ,, Американські гірки”

Зупинилась Венздей лиш перед старою хатою. Дах під нахилом, вікна заклеяні скотчем, частина стіни відвалюється.

– Чудова будівля. – прошепотіла Аддамс, рішуче, але тихо ступаючи вперед.

Річ подріботів за нею.

Обійшовши будинок Венздей побачила велику діру, яку закривали лиш трухляві дошки.

– Занадто легко.

– Це пастка? 

– Сумніваюсь.

– І…? – Річ завмер в очікуванні.

– Допоможи прибрати дошки. Я не хочу нічого прогавити. – Венздей схопила деревину.

***

Як тільки Венздей просунула голову, у ніс вдарив запах плісняви і вологи. Куртки вкрилася білими цятками.

Будинок не мав кімнат. Це все була одна велика зала. Більша її частина знаходилась в темряві, що лише  на руку Венздей. Здається вона порожня та з віддаленого кутка, чулися приглушені голоси.

Венздей не марнувала ні хвилини дорогоцінного часу. Вставши на повен зріст, дівчина тихо ступала по дошкам. Якісь жахливо рипіли і могли видати ізгойку з головою, але та знала куди можна ступати, а де краще обійти. Річ тримався за рюкзак.

Голоси стали гучнішими. Всього їх було двоє. Мелодійний жіночий і знервований чоловічий. Єдине, що можна було розгледіти це, щось яскраво-руде. Тобто пишну шевелюру містера Хантера.

Венздей затамувала подих. І ввімкнула диктофон на телефоні. Ще один плюс цього пристрою. На жаль, він не такий жахливий, яким вона його уявляла. Але дівчина нікому про це не скаже.

– Я думав прийде він! – почула обурений голос директора.

– Ти не такий важливий, аби він приходив. – зневажливо відповіла жінка.

– Тоді навіщо ти прийшла? – голос не втратив впевненості і люті.

– Вона здогадується. І не тільки вона. Навіть, моя донька щось запідозрила. – прошепотіла незнайомка.

Містер Хантер гучно видихнув. Потім злякано закрутив головою.

– Ти повинен зробити все швидко. Не дай Нептун, вона знайде ту книгу. – і далі говорила жінка, не звертаючи уваги не співбесідника.

– Я зрозумів. – покірно кивнув змій.

– Сподіваюсь.

Венздей розуміла пора вшиватися. Більше тут залишатися не можна.

Вимкнула диктофон, і шмигнула в діру. Глянула на циферблат телефону.

Щось сама до себе кивнула і обережно визирнура з-за рогу. І зрозумівши, що все спокійно й собі пішла.

Кроки були врівноважені, а на обличчя прийшла здорадна усмішка.

Ниточки почали розпутуватися, а шлях до таємниці почав звільнятися.

Від автора:

Нарешті я написала! Сподіваюсь цікаво і не занудно.

На вихідних розділу не буде. На мій превеликий жаль.