Secrets of Wysteria
від Єлизавета ДреєваНавіть у світлі яскравого сонця кладовище виглядає моторошно. Сірі могильні камені вишикувались, ніби сторожа, з тьмяних фотографій дивляться ті, кого давно немає серед живих.
Йду швидко, бажаючи скоріше покинути це прокляте місце. Я не можу знаходитися тут. І в той же час не можу звідси піти. Воно чимось притягує мене. Примушує знову і знову з’являтись тут.
Ніби яскраве полум’я, що заманює у свою пастку наївного метелика.
Я боюсь. Не знаю чого. Але мені страшно. Тільки опинюся за важкою металевою огорожею кладовища, як холодний страх поступово стискається навколо мене. Ніби змія, повільно, обвиває тіло, проникає в найпотаємніші закуточки душі. По спині проходить холодок. Невже зараз літо?
Раптом мені здається, що за мною хтось стежить. Я ніби відчуваю цей погляд – важкий, повний ненависті і злоби. Здається, ніби ось-ось я почую кроки, і обернувшись, знову побачу його.
Сірого привида.
Думка про нього підсилює жах, я прискорюю крок і вже майже біжу, швидко обминаючи кожен надгробок, намагаючись знайти своїх друзів.
Їх обличчя суворо дивляться на мене з побляклих від часу фотографій. Такі ж, як і тоді, більше десяти років тому. Як і в той проклятий день, що так нещадно обірвав їх життя. Іноді здається, що в глибині пустих очей на фото я бачу німий докір.
“Ти вижила, Грейс. Ти врятувалась від Сірого привида”. – шепоче в голові тоненький дитячий голосок.
– Так, – відповідаю ледь чутно, – я вижила. Пробачте.
У відповідь – лише мертва тиша, що переривається тільки шелестом вітру у вербах, що ростуть біля кладовища. Знаю – скільки б років не минуло з тих пір, мої друзі мені не пробачать. Лиш понуро дивитимуться зі старих фотографій.
Або приходитимуть у снах. Разом з Сірим Привидом. Тягнутимуть до мене напівзотлілі руки. Знову і знову шепотіти – чи то дзвінким дитячим голоском, чи то хриплим, моторошним голосом чогось потойбічного:
– Ти вижила, Грейс. Тобі пощастило.
І підходити все ближче.
– Пограйся з нами, маленька Грейсі, – ці слова вже належать Сірому Привиду. Я майже не пам’ятаю рис його обличчя. Істота, що являється мені у сновидіннях, ніби сплетена з темряви.
А може, вона і є темрявою?
Не знаю.
Він посміхається. Його посмішку – точніше оскал голодного звіра – я запам’ятала.
Посмішку і холодний блиск очей в напівтемряві сирого підвалу. Я ніби знову там. Знову стала беззахисним дитям, що потрапило до рук безжального вбивці. Липкий жах повільно розливається по тілу. Я кричу. І прокидаюсь. Розуміння того, що це сон приходить не відразу. Кожного разу воно підкрадається поступово, ніби Сірий привид в той фатальний день. І зовсім не приносить полегшення. Кімната така знайома вдень – вночі стає повністю чужою. Мені здається, ніби він все ще десь поряд. Сховався десь – в шафі, під столом чи ліжком – і дивиться на мене своїми повними ненависті та безумства очима.
В той момент я мимоволі опускаю погляд на свої руки.
Одна з плоті і крові.
Замість іншої – протез. Холодний білий пластик і метал – як нагадування про той проклятий день.
Він робив це поступово. Палець за пальцем. Не поспішаючи. Холодне лезо м‘ясницького ножа врізалось в шкіру, розривало кістки і сухожилля, вириваючи з горла спочатку крики, потім тихі стогони. В кінці не залишилося нічого. Ні сліз, ні страху. Лиш темрява.
Прийшла до тями я вже в лікарні. Білі, сліпучо-білі стіни та запах медикаментів здавались в той момент солодким сном. Боялась лише одного – прокинутись, і знову опинитись в темному, сирому підвалі Сірого привида.
Тільки йшов час – і все забувалось. Повільно, поступово – проте забувалось, як з настанням ранку забувається кошмар минулої ночі.
Проте не забулось остаточно. Іноді, в нічних кошмарах до мене знову приходить він. Сірий привид. І ті, що не пережили той фатальний день.
Вчора я знову їх бачила. Вони знову тягнули до мене руки і гукали за собою. Їх голоси досі звучать у моїй голові.
– Іди сюди, Грейсі, Пограйся з нами.
– Іди сюди, Грейсі.
Завмираю з жаху, коли усвідомлюю, що цього разу голос реальний.
0 Коментарів