Спроба в порожнечу.

Тільки до обіду вони вийшло написати хоч дин лист. Володимир не міг затвердити текст. Він боявся, що все здалося. Що народ справді буде вважати, що в них президент — клоун.
Але щось нагадувало, що все буде. Що правда. Хоч би як хотілося це заперечувати. Вони навіть забули про їжу. Занадто велика напруга була в кабінеті. І воно лише наростало. Мізки палали вогнем роздумів.

Повідомлення на телефоні спалахували з новою силою, дзвінки. Найбільше, звичайно, у Володимира Олександровича. Олена дуже переживала за дивну поведінку чоловіка. Той звичайно ж їй відповів, щось по типу: “не переживай, люба. все добре, сидимо в офісі, працюємо”.

А потім і не читав. Робота поглинула його.  Ближче до шостої вечора він почав зйомку, вигнавши всіх з кабінету і наказав повернутися до десятої вечора до кабінету, нікуди не їхати. Ті, хто вийшли від пана президента, оглянули всіх у жвавому коридорі, а потім пішли в кав’ярню, обговорюючи дивну поведінку свого ватажка.

Ну а брюнет ходив кабінетом і не міг ніяк зібратися. Потім сів у крісло і видихнув, відкинувши текст.

— Дорогі українці. Всі ми знаємо, що війна на сході країни, а також анексія півострова Криму, не може тривати вічно. Рано чи пізно це лихо перейде на всю територію України... – і більше не був потрібен текст. Все йшло від серця. Від душі, яка постраждала за кожного українця. За кожний міліметр землі. Стукнуло за десять і міністри слухняно повернулися, звичайно ж не обійшлося і без протесту, який швидко утихомирили колеги. – Слава Україні. Все буде Україна.

Брюнет закрив кришку ноутбука і встав з крісла, поглянув на тих, що прийшли таким поглядом, ніби все життя копив злість. Чоловік згадав перші дні. Сльози, страх народу, його сім’ї … свої. Його захлеснули біль, ненависть, спрага помсти. Але було рано. Занадто рано. Може, навіть нічого не станеться.

Про це дізнаються вже завтра. Або про те, що трапилося жахливе, або про ідіотизм президента та те, що він зєїхав з глузду.

Час, що залишився, всі витратили на монтаж, спали по черзі. Нахвалювали, як сказав Володимир Олександрович. Як точно і чітко … Але щось йому було не радісно. Він чекав. Тим не менш вірив у краще. Рівно опівночі виклали відеозвернення.

Пролунали перші новини про вторгнення. Про техніку ворога на околицях та те, що росія закрила аеродроми на кордоні. Ту ж хвилину було скликано армію, авіацію. Усі військовослужбовці та військовозобов’язані були скликані за лічені хвилини.

Але місто так і спало мирно. Вогні нічних вулиць палали яскравіше та яскравіше. Неонові вивіски і не збиралися згасати. Ліхтарі світили прямо у вікно, змушуючи чоловіка, що стоїть біля вікна, замружитися.

Але яскраве світло від гелікоптерів порушило цю гармонію. Тут уже спати перехотілося всім.

Десь вдалині почали луною відлітати звуки авіації, що йде на підйом.