Глава 55. Стерв’ятник

Гаряча вода з ароматом хвої огортала його тіло. Дві геть юні служниці розтирали по його шкірі якісь незрозумілі, але дуже приємні за відчуттями олії. Дівчата геть не соромились оголеного хлопця – на відміну від них, Інгвар не наважувався звести погляд.

До купалень його відправила княгиня, щойно він опанував себе в келії й спромігся таки відсторонитись від неї. «Тобі варто розслабитись, любий мій. Я скоро приєднаюсь до тебе», – вона погладила його передпліччя й встала з підлоги. – «Служниці тебе проведуть і допоможуть».

Сутності, чию присутність він знову вловив, така турбота в бік цього тіла явно подобалась. Коли одна зі служниць торкалась його спини між лопатками, Інгварові на якийсь момент здалось, що він відчув дотик до місця, з якого розходяться його крила. Усвідомивши думку, хлопець швидко поправив речення у власній голові. «Крила сутності розходяться ось так, з-поміж його лопаток. Йому мало б бути приємно, якби погладити його між крилами? Чи він не любить дотики?»

«Mulţumesc. Voi puteţi pleca», – він почув голос княгині й практично одразу побачив її. Розплетене чорне волосся спускалося майже до колін, як оксамитовий плащ. Якби хтось сторонній якимось чином потрапив до купалень, воно б приховало наготу княгині від чужого погляду.

Жінка опустилась у воду поруч з Інгваром. Від такої близькості йому хотілося заховатись. Ілінка мовчки розглядала його, торкалась його грудей, шиї, ключиць, пропускала між пальцями мокрі пасма. Легенько, самими кінчиками пальців окреслила його профіль.

– Ти дуже гарний, – вона прибрала руку. – Й ти збирався бути місіонером? Ні, draga mea, ти надто вродливий для цього.

– Це ж геть не важливо, Ваша Ясновельможносте.

– Ти й уявити собі не можеш, наскільки помиляєшся. Це могло бути неважливо для лицаря свідомости. Зараз ти – мій учень.

– Коли я вчився у Хеммінга, він не надавав такої уваги тому, вродливий я чи ні, – Інгвар не збирався з нею сваритись, але й змовчати не міг.

– У Хеммінга вигляд і повадки плебея, хоч він і лорд, – спокійно відповіла княгиня. – Та як би я до цього не ставилась, він не винен у цьому. Твій дядько й наставник пережив багато лайна. Я не знаю напевне, що саме пережив ти, але точно можу сказати, що той, хто завів тебе в подібні стани – злочинець. Ти прекрасний. Ґеніальний і непересічний. І при цьому ніби намагаєшся применшити те, чим ти є й на що здатен. Ґрандмайстер не спромігся оцінити твою велич. Зате я спромоглась.

– Немає в мені жодної величі, Ваша Ясновельможносте, – від її слів хлопець знову відчув, що знову от-от заплаче. – Прошу вас, не переоцінюйте мене. Одного разу мене вже переоцінив один чоловік. І був за це покараний разом зі мною. Я винен значно більше ніж він – дозволив собі впасти в гординю й повірити його словам. Мені страшно. Ви проявляєте до мене доброту і я розумію, що слабкий і готовий знову впасти.

– Готовий впасти? – з усмішкою перепитала Ілінка. – Давай.

– Прошу?

Княгиня обійняла його. «Відкинь страх, прекрасний стерв’ятнику», – прошепотіла вона. – «Все буде добре». Вони обоє опинились під водою. Жінка якусь мить ще пригортала його до себе, потім поцілувала в лоб і відпустила, простягнувши руку, щоби допомогти хлопцеві піднятись нагору. Коли він віддихався, весело промовила:

– Тепер можеш не боятися.

– Як скажете, – тихо промовив Інгвар, все ще не оговтавшись від дивного вчинку княгині.

– Сонце, – Ілінка взяла його за руки. – Ти злишся на мене?

– Ні, Ваша Ясновельможносте. Просто… Це було неочікувано. Проте цілком в стилі Ордену.

– Он як… – вона присіла, щоби дивитися йому в очі. – Пробач. Це був недоречний каламбур. Мені шкода, сонце моє.

– Вам… що? Ваша Ясновельможносте, чому вам шкода?

– Я не хотіла лякати тебе. Хочу, аби ти знав, що можеш довіряти мені.

– Я вже заприсягся, що повністю довіряю себе вам.

– Мені не потрібна присяга, draga mea. Мені потрібно, аби ти справді довірився. Щоби не боявся.

– А це зовсім не в стилі Ордену, – на його устах ковзнула слабка усмішка. – Що ж… Впасти я точно вже не боюсь. Я… я постараюсь довіритись вам.

– Дякую, – Ілінка підвелась. – Думаю, цей мій жарт можна вважати чимось на кшталт посвяти?

– Цілком. Це краще, ніж підсунути чотирнадцятилітньому повію, щоби він після першого ж полювання пізнав усю радість, кхм… жіночого лона, – Інгвар відчув, що його щоки залив рум’янець. Той факт, що й він, і наставниця при цьому все ще стоять оголені у великому басейні замкових купалень, не сприяв полегшенню.

– Коли що, я тобі жодних повій підсувати не збираюсь. Й, думаю, покої для тебе вже мали б бути готові.

– Спасибі за турботу. Вкотре, так, – хлопець вийшов із води й сором’язливо прикрив долонею член. – Чи не підкажете, що я міг би надягти?

– Ох, секунду… – княгиня обперлась долонями об підлогу й неочікувано елегантно сіла на край басейну. – Там… Так, ось там є халат, поки можеш вдягтись.

– Чи дозволено буде мені купити якийсь одяг? У мене немає речей крім двох мантій лицаря свідомості. Я, звісно, можу носити і їх, не вважайте мене надто вибагливим…

– Не можеш, – вона підійшла до нього. – Катеґорично ні. Я, щоправда, не знала, що ти носиш, тому підготувала тобі речі на власний смак. Власне… Йдемо, сам побачиш.

***

«Лорде Аркеллсон, доброго дня! Ви цікавились станом вашого маєтку, який перебував на балансі міста в особливому правовому статусі. З ним все в порядку, треба лише найняти прислугу й прибрати тут до вашого приїзду. Якщо бажаєте дати ропорядження – повідомте і я негайно займусь цим», – рудий дослухав повідомлення на автовідповідачі, яке залишив голова адвокатської контори, чиїми послугами користувалась його родина.

Від мимовільної згадки про те, чому він співпрацює саме з цією фірмою, Хеммінг налив собі ще віскі. Попередні півтори пляшки він випив, доки усвідомлював, що перед ним на столі лежать папери, підписані Грандмайстром – про призначення його магістром-протектором у Вотерфорд. «Та я все одно збережу за вами місце прованського протектора. Хоча б тому, що ви як міністр не можете відповідати всього за одне невелике місто», – Грандмайстра направду здивував рапорт Хеммінга про бажання перебрати на себе відповідальність за малу батьківщину, до якої він, здавалось, не мав жодного сентименту.

***

Рішення прийшло до Аркелсона спонтанно – тоді, коли Внутрішнє Коло задовольнило прохання Ілінки. «Якби ти не була моєю найдорожчою подругою, я би подумав, що ти просто хочеш лишити мене геть самотнім, княгине», – сказав він, коли вони були в її покоях після засідання. – «Він мій єдиний живий родич». Згадавши, що десь на світі в нього ще є донька, додав: «Єдиний живий родич, із яким я мав право спілкуватись. До лицарського поновлення, як ти казала, з іншими членами Кола він не бачитиметься. Отож я таки лишаюсь сам».

– Повернись додому, draga mea. У Вотерфорд, маю на увазі.

– Нащо? Мій рід фактично не існує. У мене нікого там немає. Є родовий маєток, який я ненавиджу. Й місто, яке мене не приймає.

– Тобі буде краще тут? Чи, можливо, хочеш пожити якийсь час у мене? Ти знаєш, у замку є можливість зробити так, аби дві людини, що в ньому живуть, зайвий раз не перетинались.

– Я вже нічорта не знаю, – Хеммінг відкинувся на спинку дивана. – Подумаю ще над цим. А зараз мушу сказати тобі дещо важливе. Моєму племіннику потрібні мандарини, аби почувати себе в безпеці. Він якось сказав, що це в нього від нашої з ним першої зустрічі під час його новіціяту тут. Тоді я пригостив його й він… У нього виробилась така асоціація. Якщо вже Інгваром опікуєшся ти, я хотів, аби ти про це знала.

***

«Привіт. Знайдіть мені кухаря й покоївку, краще двох, працюватимуть по черзі. Приїду післязавтра», – Хеммінг відправив голові контори повідомлення. Говорити по телефону він ненавидів – винятками були лише ситуації, коли справа була невідкладною.

– Приїду післязавтра. До Вотерфорда. Додому?

Він стенув плечима у відповідь на запитання, яке сам собі й поставив. «Твій дім – Вотерфорд, а свій я ще не знайшов», – якимось дивом чоловік згадав слова племінника, сказані ще в Римі. Насправді ж Хеммінг не знав, чи має він дім. Так само не знав, чи був це його дім – не тільки за документами, за якими він успадкував родовий маєток як новий лорд Аркеллсон.

Леді Домініка Аркеллон, у дівоцтві Драгоманова, була міністеркою внутрішніх справ Ордену до барона Анрі Леруа й бабусею нинішнього міністра. Зі свого дитинства до новіціяту Хеммінг пам’ятав лише пекучий біль від кожного необережного поруху пальців чи долоні.

Він навчився в неї цього елегантного катування з мотузками, наскрізь переплетеними тонким металевим волокном, яке подразнює найтонші верхні шари шкіри й завдає мисливцям нестерпного болю. Такого, якого завдавала йому тканина рукавичок, які йому, зовсім малому, вдягали нянечки перед кожним виходом із дому. Леді Домініка виховувала онука своїм спадкоємцем – а спадкоємець-аристократ мав бути належно стриманим у своїх жестах.

Хеммінг знав, що його бабусю в місті любили. Поруч зі строгістю в ній було чимало того, що звуть благородством – так рід в її особі вклався в реставрацію замку Лісмор і ще ряду архітектурних пам’яток міста, в регулярне спонсорство дитбудинку й навіть у щорічні святкові обіди для в’язнів колонії для неповнолітніх.

Той рік після її загибелі, коли він згідно з заповітом перейняв на себе обов’язки лорда, Хеммінг ні дня не почувався господарем дому. Щойно скінчився його термін обов’язкового перебування в місті, він передав дім на баланс мерії як пам’ятку архітеркури й повернувся до своїх мисливських буднів. Проте тоді в нього був і наставник, і брат – зараз же магістр мав лишитися сам на сам і з маєтком, і з обов’язком, який був вже не тільки перед громадою, а й перед Орденом.

***

«Сідай, draga mea», – княгиня погладила його плечі. Хлопець розгублено опустився в крісло й глянув на свої зап’ястки. Широкі рукави халата сповзли до ліктів, коли Інгвар склав долоні перед собою. При м’якому денному світлі блакитні вени під блідою шкірою на страхітливо худих передпліччях мали ще гірший вигляд. «І що гарного вона бачить у цьому тілі?», – подумав він, але вголос не сказав, все ще не бажаючи сваритись із княгинею.

Коли її пальці торкнулись його волосся, він мимоволі здригнувся. Пам’ять негайно наклала на цей момент вже пережите в кабінеті Грандмайстра. Інгвар відсторонився й опустив голову, прикривши обличчя долонями. Ілінка присіла біля нього:

– Що таке? Мої дотики роблять тобі боляче?

– Ні. Все… Все добре.

– Тебе наче щось дуже насторожило, – вона легенько стисла його передпліччя. – Ти згадав щось неприємне?

– Востаннє, коли хтось торкався мене ось так…

– Це був Ґрандмайстер, правильно? – хлопець невпевнено кивнув у відповідь. – Дитя моє… – княгиня поцілувала його в лоб. ­– Я обіцяю бути дуже обережною. Дозволиш мені розчесати твоє волосся?

– Дозволю, – Інгвар спробував відкинути напруження, але вийшло не надто переконливо. – Я справді не проти. Це… Ніби щось у мені, розумієте? Це мине.

– Я не завдам тобі шкоди, прекрасний стерв’ятнику.

– Я знаю.

Він прикрив очі, дослухаючись до власних відчуттів. Ілінка ніжно розплутувала його темні пасма, гладила їх, мимоволі торкаючись його шиї. Коли кінчики її пальців невагомо ковзнули по його вилиці, прибираючи пасмо назад, з-під повік хлопця знову потекли сльози.

Інгвар не знав, що це для неї – турбота про нього, бо він настільки жалюгідний на тлі величі її двору, наставницький обов’язок дбати про учня, аби той принаймні не скидався на нещасного привида? Найбільш дивною, але не такою й неймовірною, була теорія про те, що піст його таки доконав і все від того моменту, як воєначальниця дала йому закривавлений кинджал, було чи то видінням вмираючого мозку, чи то вже візією раю, який він, можливо, все ж заслужив собі молитвами й спокутою.

Коли справа дійшла до того, щоби вдягтися, ситуація продовжувала скидатися на зовсім нереальну. Темно-сіра шовкова сорочка, такий само темний костюм-трійка, бездоганно підігнаний по його фігурі – Інгвар подумки відзначив надзвичайну майстерність тих, хто готував йому одяг. Пара шкіряних туфель – від такого взуття він встиг відвикнути ще за час до ув’язнення, адже в общині не бачив потреби в чомусь окрім трьох пар кросівок. Світло-блакитна шовкова краватка, з якою він впорався з допомогою княгині.

– Я маю дещо для тебе, – Ілінка окинула його поглядом і взяла зі столу скриньку з чорного дерева. – Личитиме до твоїх очей.

Інгвар глянув всередину. Срібна заколка з трьома сапфірами.

– Це просто розкішно, Ваша Ясновельможносте, – тихо промовив він. – Проте боюсь, що не зможу носити її. Не надто розумію, яким чином.

– Дозволь показати, – княгиня взяла прикрасу.

– Так, безумовно.

Вона зібрала пасма, які спадали на його обличчя, в хвостик на маківці хлопця. «Ось так. Коли відросте, тобі буде легше».

– Хіба це не заважатиме під час полювання?

– Хочеш сказати, я не полюю? – розсміялась вона. – Ти звикнеш, все буде добре. І, так, ще дещо. Покажи-но мені свою прекрасну долоню. Отак, оцю, – княгиня стисла пальці його лівої руки. – Твою справу закрито. Тебе поновили в орґанізації. Найближчим часом повернуть доступ до рахунків. Але дещо я можу повернути тобі просто зараз.

Ілінка надягла на його середній палець сапфіровий перстень, подарований колись Хеммінгом. За мить на безіменному опинився й лицарський. «Вони все ж лишили за тобою лицарський статус, але з поправкою на твою абсолютно довіру мені й мою абсолютну відповідальність за тебе. Коли ж будеш готовим, повернешся в штаб як старший лицар із правом на територію. Тобто претендуватимеш на статус маґістра», – її пояснення здавались чимось фантастичним, про що той, хто ще кілька годин тому чекав поновлення в статусі лицаря свідомості, й думати не міг.

Реальність моменту він все ж усвідомив від того, що сталось далі. Ілінка простягла йому його клинок. В тому, що це саме той кинджал, який він отримав у день своєї учнівської посвяти, хлопець був впевнений без жодного сумніву.

Інгвар опустився на коліно, взяв клинок і торкнувся губами леза. Далі, хоч цього й не було серед обов’язкових елементів церемоніалу, поцілував руки княгині.

– Ви щойно зробили мене найщасливішим серед адептів.

– Ти зробив для мене значно більше, – всміхнулась вона. – Ти не бажаєш глянути на себе?

Він мовчки підійшов до дзеркала, все ще намагаючись заспокоїтись після того як взяв до рук свою зброю. Так само мовчки вивчав власне відображення. Нестерпно бліда шкіра, риси обличчя, які він пам’ятав не настільки гострими, волосся, що майже доходило до плечей, долоні, які вже не здавались такими страшними.

– Сподіваюсь, побачене тебе не засмутило?

– Ні, Ваша Ясновельможносте. Я… Я вродливий, наче янгол смерті, – він ледь усміхнувся. – Я ваш прекрасний стерв’ятник.