23.02.2022

—…а також судовий процес в Україні над російським військовим злочинцем уже розпочався. А завершитись повним відновленням справедливості вже в рамках міжнародного трибуналу. Впевнений у цьому. Ми знайдемо та притягнемо до відповідальності всіх, хто віддає злочинні накази та виконує їх. Все буде Україна. Слава Україні! — стоячи біля трибуни, завершував свій відеозворот брюнет. Йому випала важка частка на президентському терміні: не їм розв’язана війна з 2014 року, короновірус, повномасштабне вторгнення та геноцид народу України. Ніхто не знав, як і чим закінчиться його перше правління. І чим обернеться наступного дня. Чи піде взагалі Зеленський на ще один термін, чи народ прожене його ще одним мітингом та революцією. Володимир вийшов із кадру після завершення зйомки і попрямував до вбиральні. Ніхто його навіть не зупиняв. Усі розуміли, які складнощі впали на всю країну. Усі розуміли, що йому треба багато думати і часу на відпочинок немає. Слова будуть зайвими. Чоловік зачинив двері, став перед дзеркалом, спершись на раковину. Перед очима були всі новини і чортова кількість наказів про оборону, охорону, контрнаступ, виліт ракет, переговори та дзвінки. Прийняття допомоги та підтримки, та зустрічі з іншими президентами, канцлерами. Чужі обіцянки та брехня. Тішила перемога. Перемога на Євробаченні. Перемога у Харківській області, Херсонській… Перемога над свідомістю українців. Революція країни у справжню, належну Україну.

— Перемоги є, що найбільше турбує, не за горами, — він криво посміхнувся. У цій посмішці сяяли відблиски болю та втоми. Здавалося, десь у тілі ховається маленька гостра крижинка, яка точить нутрощі, непомітно перетворюючи тіло на іржавий каркас. Якщо людина переживає біль, то це не означає, ніби вона справді хворіє. Далі він умився холодною водою, хоча для того, щоб підбадьоритися, знадобився б океан.

Чоловік настільки втомився, що навіть не особливо помітив, як доїхав додому.
Шлях за кермом супроводжувався новинами та повідомленнями про повітряну тривогу, прильоти ракет та руйнування. Звичайно ж, не міг їх ігнорувати. Президент не може залишитися байдужим до своєї країни. Своєї землі. Своєї батьківщини. Свого народу. Володимир зайшов до хати, тихо зачиняючи за собою двері. Кинув ключі на поличку і нарешті зміг розслабитися. Адже він удома. В затишку та теплі, хоч світла й не було. Але нічого не завадить йому налити собі чогось і розслабитись на дивані перед переглядом випусків “Вечірнього Кварталу”.
Так він і зробив, адже невимовний успіх знову повернувся до нього обличчям і світло урочисто повернули.

Донька давно поїхала до Польщі на вимогу матері, навіть крізь свої невдоволення. Для загальної безпеки та відсутності переживань.
Ну а Олена влаштувалася зручніше поряд із чоловіком і укуталась у його теплих обіймах, віддаючи на заміну свої почуття. Той огорнув її своєю любов’ю. Завжди разом вони могли відчути спокій та турботу.

Вони разом дивилися телевізор, сміючись над гумористичними сценками, скріплюючи свої обійми ще більше. Так ішла година … дві. Олена солодко заснула і Володимир відразу ж відніс її до спальні, щоб не розбудити ні сьогодні, ні завтра з ранку. Якщо воно настане, звичайно. Вкрив ковдрою і поцілував у лоба, наповнюючи цю дію максимальною ніжністю, вона так само мирно спала.

Чоловік вирішив все-таки догдивитися останній переглянутий випуск і повернувся на диван у вітальні. Подушки були зручними та чітко повторювали форму тіла, звільняючи від утоми, у міру, якою могли. Так він і заснув. У теплій вітальні свого живого, затишного будинку. З упевненістю, що все добре і всі живі … Можна насолоджуватися цією статикою, поки є можливість.

Усю ніч президента мучили кошмари. Як зазвичай. Нічого нового та захоплюючого. Йому снилися смерті, тобто геноцид його народу, сім’ї та загалом трагедія.

Від одного з вибухів, що приголомшив, він різко прокинувся, підстрибуючи на дивані. За вікном завивав зимовий вітер із дрібними сніжинками. Час від часу йому здавалося, що він чує дзвони. Такі ж далекі, як із тихого минулого. Хоча тепер, якби вдалося повернути час, він точно не зміг би цього зробити. Та й те: що змінилося б? Він би все одно прожив своє життя так само, тільки вкотре пройшовши випробування. Вкотре вже. Він і раніше пройшов їх стільки разів, скільки піску в морі, та ще й з урахуванням того, звідки він прийшов. Тільки ось чомусь здавалося: краще вже те «вчора», що було навіть у 2013, та й за вікном усе так знайоме. І вже не так сумно. Не так сіро. Годинник голосно цокав, хоч і став, що було дивно.

— Що з ними? – Він підвівся на ліктях з м’якого дивана. – Скільки я проспав і що з новинами? – Брюнет узяв телефон і почав гортати стрічку. Жодної новини про повномасштабну війну та про трагедію. Жодного слова про вторгнення. Ні згадки про страх буднів. -Що за маячня? Невже нічого не сталося? – Він нишпорив по всьому інтернету, але навіть вчорашніх новин не було. Ні сліду від вибухів у районах Києва та інших міст. – Що за маячня?! То був страшний сон? Тоді в жодному разі не смішно. Дурний жарт свідомості, – викинув з рук телефон в інший край дивана, він тут же потонув у подушках, і схопився за голову збентежено.

-Точно… Олена! – Чоловік різко встав і побіг сходами в спальню, поспіхом пару раз спіткнувшись, і мало не побивши коліна. Там тихо, мирно спала його дружина, майже повністю розкрита від теплої ковдри. Володимир безцеремонно розбудив її. -Олена! Яке сьогодні число? – Він тряс її так, ніби вона вже не прокинеться ніколи.

-Вов, припини! – вона спросоння намагалася вибратися з його тремтячих рук – 23 лютого, зі святом, коханий… – подивившись на годинник, очі розширилися здивовано і невдоволено. – Чотири години ранку. Будемо ми сьогодні святкувати, тільки не зараз же … Лягай, спи. – Жінка обм’якла в руках свого чоловіка і закинула голову назад, знову занурюючись у незакінчений сон.

Вона безперечно переживала за коханого чоловіка, але те, що вона не прокинулася, було сильніше. Усвідомивши ще раз питання, Олена швидко розплющила очі і подивилася на чоловіка в точному незрозумілому. Ще щоки відразу спалахнули в нервозному підйомі. Що трапилося? Володимир повільно відпустив її плечі та відійшов до вікна.

– Не будемо. Повномасштабної війни не було? – пробурмотів Володимир, його голос почав тремтіти разом з руками, в спантеличеності і нерозумінні того, що відбувається… Все здавалося таким справжнім…

— Не було… Тільки погрози. З тобою все добре? – Олена підійшла до нього і обійняла.

– Так. Тобто ні. Тобто не знаю. Не можу зрозуміти як усе сталося, – чоловік обернувся до дружини і звів брови, опустивши погляд. – Мабуть, збиратимуся в офіс. Багато справ. – Він відійшов від вікна і пройшов до шафи.

– У таку рань? і навіщо? ми не святкуватимемо сьогодні? – блондинка пройшла кімнатою і сіла на ліжко, дивлячись на чоловіка.

— Не до свят…Я тобі обов’язково все розповім, як тільки розберуся, — Олена не встигла нічого й відповісти, як чоловік уже вискочив із кімнати, прихопивши піджак.

За кілька десятків хвилин Володимир уже сидів у машині і назвав усім радникам, які мають бути в кабінеті.

-Вов, ну ти в своєму розумі? П’ятої ранку. Початок робочого дня о восьмій… — почувся сонний голос Арестовича.

– Це терміново. Давай вставай і до офісу. Справа є. – На гучний зв’язок автомобіля відповідав президент. Ще пара дзвінків і ось уже порожнє паркування заповнилося автомобілями, а будівля кількома людьми. Володимир зайшов у кабінет і сів за стіл, відкриваючи ноутбук, щоб востаннє переконатися, чи не помилився він. Все так само. Жодної новини про вторгнення. За те, що входить на пошту. Неофіційно. Знову загроза від Російської Федерації. Володимир не відкривав такі листи вже кілька місяців…А зараз як рахувати? Трохи більше тижня? До кабінету без стуку зайшли прем’єр-міністр, міністри оборони, охорони здоров’я, позаштатні співробітники. Зеленський скомандував усім сісти і сам підійшов до свого місця. у голові крутилося, як би почати. не можна просто так взяти і заявити, що він знає майбутнє. Так і до відходу з пошта проти своєї волі не далеко.

— Війна на сході нашої країни триває вже вісім років, — почав Володимир, повільно, з правильною розстановкою інтонації, — так само анексія півострова Крим.

Усі слухали досить уважно. Ну чи вдавали, бо раз у раз клювали носом. Але Володимиру було не до сну. Навпаки, його мучило безсоння. І він думав про щось надто похмуре. З роздумів його вивів тактовний подвійний кашель.

– Так Так. Вибачте, – чоловік сів у крісло і відкрив ноутбук, обводячи очима всіх присутніх і зупинився на тому, що перекладав після кількох слів за годинниковою стрілкою. – Також все частіше надходять погрози про початок війни на всій території України. Рано чи пізно слова перейдуть у дії, хоч би як сумно це визнавати.

– І що ви пропонуєте? – пролунав серйозний голос міністра оборони, Олексія Резнікова, який ніяк не міг зрозуміти, що цим хоче сказати президент, – попередити всіх громадян, щоб вони занурили дороги, мости та постраждали ще більше?

— А якщо Вам це здалося, то ми станемо клоунами на арені Олімпійського, — озвався без черги міністр охорони здоров’я, Віктор Ляшко.

– Ні. Ні в якому разі. Нам потрібна промова. Так. І підготовка до бою техніки. Зміцніть охорону та уяву аеропортів у Гостомелі. – Своїм командним, серйозним голосом, який зєявився в нього завдяки службі, упершись руками об міцний стіл, наказав президент.