1.

Бордова кров до сих пір наче на моїх тремтячих руках, а бездиханне тіло, чий образ назавжди залишився в моїй пам’яті, іноді з’являється у кошмарах, лякаючи до скону і панічних атак.

Але все це неважливо.

Неважливо, що через мене людина втратила життя, яке тільки-но почалось, трепетно чекаючи своєї черги на упокоєння душі.

Головне, що я — щасливий. Успішний.

Принаймні я хочу так думати.

Іноді я міркую: «А що було б…», прекрасно розуміючи, що це «щось» ніколи не настане. Так вирішила доля.

Йому судилось померти, а мені стати найкращим з найкращих.

«Але ж це я його вбив!» — кричав голос в голові, заплямуючи душу. То виходить, я — вирішив його коротку долю?

В часи довіри екозорцизму мене б назвали одержимим, можливо навіть проклятим. Але ж мою угоду з бісом не можна так назвати, правда? Це ж лише угода. З жертвоприношенням, чорт побери. Іронічно.

Інколи мої спогади про той вечір накривають мене з головою, змушуючи пролити кілька сльозинок. В той момент було дійсно моторошно. Але не для мене, а для моєї жертви.

«Густий туман наповнював вулиці міста, що зараз мав страхітливий вигляд. Чорна машина неслась на околицю, здається, навіть не помічаючи погодніх умов.

Прибувши на місце я неспішно покинув теплий салон, беручи для запланованого все необхідне. Зупинився біля якоїсь брудної, зарослої будівлі, що швидше походила закинуту, нікому не потрібну. Навколо ні душі. Такою ж повільною ходою я попрямував в середину, шукаючи дещо. Точніше сказати декого. 

Спланував вбивство зазделегідь: проїхався околицями міста, підшукавши хороший варіант для обряду. Близько тижня назад запримітив хлопчика, що залишившись сиротою, втік з дитячого будинку. Ідеально — шукати не буде ніхто, від людських очей далеко, а хлопець дати здачі не зможе, я більший за нього в рази три. 

Коли я його відшукав, він спочатку зрадів, подумавши, що я його нагодую, допоможу. Але як тільки помітив блиснувший в моїх руках заточений ніж, його очі округлились від страху. Мої теж. Це був момент мого вагання: йти до кінця чи не робити жахливий гріх, вбивши невинну людину. Дитину. Я обрав перше. Після удару зброєю точно в серце він ще довго кричав від болю, бився в конвульсіях і на мить мені навіть стало його шкода. Але ця мить швидко пройшла, і я оговтавшись став викликати демона, аби укласти угоду…»

Комусь це здасться жорстоким і егоїстичним, але я не буду виправдовуватися — так і є. Проте в цьому життя я не в намірах програвати, залишаючись на самому дні суспільства, в ямі. Я буду найкращим люблю ціною. Вбити когось чи продати свою душу? Легко, забирай!

«Я, я, я.. думаєш лише про себе!» — знову мовляв набридливий голос в голові, що в деяких моментах вставляв палки в колеса, заважаючи мислити адекватно і доводити діло до кінця. Здається, люди називають це совість. Але я навчився швидко відганяти такі думки, повністю дозволяючи темряві поглинути мою душу. Якщо від неї щось залишилось, звичайно.

Ох, та-а-ак, таких людей, як я у книжках називають головними антагоністами, злодіями. Але всілякий антигерой буде поганий, якщо історія йде від обличчя героя, правда ж?