Сніжинки

Сніжинки як люди

Мій фанфік “Сніжинки” також можна знайти на AO3 (Archive of Our Own) за наступним посиланням: https://archiveofourown.org/works/43811778

За останній рік важко було взагалі переосмислити, що відбувається. Проходили дні, тижні і місяця. Складно було за цей час щось помітити, крім того, що життя проходило без помітних змін. Загубитися в потоці циклічних умовностей ставало більш, ніж можливим. Цього хотілося позбутися. Позбутися всього і розпочати все спочатку, з чистого листа. Не залежати від очікувань і поглядів інших людей, чужих сподівань. Належати собі і власним думкам.

Урю взагалі здавалося все якимось дивним останнім часом. І не без підстав. На вулицях панує святкова атмосфера, люди готуються до новорічних свят: купують подарунки, тягнуть ялинки та прикрашають свої будиночки. Від цього стає водночас і приємно, і прикро. Коли буденність завмирає в щирій радості, то не хочеться її відпускати, не хочеться повертатися до сірих буднів і жити в депресії. Але це не так страшно. Він уже звик. Хоча це і депресією не назвеш, а звичайною ілюзією на нормальне життя, в якому все зводиться до суворих закономірностей.

Бути перфекціоністом — це роль, яка найкраще підходить для нього. Та Урю чомусь у цей передсвятковий день може себе запевнити, що випустив зі своїх рук набагато більше, ніж отримав. Тут і думати нічого. Достатньо лише поглянути довкола. Його однокласник Ічіґо Куросакі, який видається на перший погляд суцільним бовдуром, виглядає компанійським і невимушеним. Природним. Урю часом стає аж бридко від нього. І не тому, що він ненавидить його чи має якийсь невирішений спір. Він просто заздрить йому. Як можна бути таким безтурботним і знаходити радість в дурницях для нього було загадкою. Навіть в моменти емоційного сплеску Куросакі залишався собою: хорошим та вірним другом, відкритим для всіх і кожного. Та ще більше Урю вражає момент, коли Ічіґо залишається наодинці зі своєю подружкою Рукією Кучікі, проводить рукою по її волоссю та пригортає її міцно до себе за талію, цілує.

І це все Урю побачив в уповільненій зйомці. Ідеальна сцена для романтичного фільму. Від цього виникло одне питання: Коли він встиг? Хоча правильніше було спитати, а де він, Ішіда Урю, був увесь цей час і що робив? Як він взагалі міг жити і не помічати, що відбувається перед його очима? А чи він хотів щось помічати? Страшно було відповідати, коли і так заздалегідь назрівала відповідь. Проста та жорстока. Та вже нічого не зробиш. Свято пройде і він повернеться до нормального стану. Хоча можливо він ніколи не відійде від такого? Ніколи не відійде від того самого моменту, як побачив, що його однокласник цілується з Рукією. Йому до цього не повинно бути ніякої справи, але усвідомлюючи себе самотнім перехожим на вулиці, який став свідком щастя іншої людини, стає якось болісно і нестерпно жалюгідно. Серце стає важким і перехоплює дихання, розум затуманюється, і нервові імпульси давлять на нього з неймовірною силою. І виною всьому цьому стала його надмірна клята гордість.

— Ішідо, тобі теж здається, що вони виглядають неймовірно закоханими? — і цей ніжний оксамитовий голос Урю не міг сплутати ні з ким. Іноуе Оріхіме. Дівчина з чарівним довгим рудим волоссям і блакитними заколками у формі квіток. Виходить, що вона увесь цей час була поряд.

Урю навіть не знає, як краще відповісти. Всередині все якось скрутилось і його увага ще більша розсіялась. Холодне повітря в якусь мить стало смачним та приємним на смак, наче він доторкнувся до змін в атмосфері.

— Якщо чесно, то я навіть не підозрював, що між ними щось може бути. Все це якось не раціонально і абсолютно нелогічно, — відповів стримано Урю і виправив окуляри, поглянувши на Оріхіме, яка розглядала його з цікавістю своїми великими допитливими очима.

«І чому вона так дивиться на мене? Невже я можу бути цікавішим за ту парочку закоханих? Оріхіме, може ти припиниш так дивитися на мене і ми розійдемося шляхами додому?»  — виникло у нього на думці, але не вистачало сміливості проговорити це вголос. Можливо він хотів, щоб вона залишалася поряд, без всілякої на те причини. Від цього ставало якось затишніше і комфортніше взимку на вулиці, зважаючи на те, що на нього вдома нічого хорошого не чекало, окрім мовчазних стін. Відчуття самотності було дійсно вбивчим. Фанатична відданість своїм справам майже зруйнувала його, виокремивши  його від оточення і звичного людського спілкування. Потрібно було щось змінювати. Самому змінюватись.

— Хіба почуття людини повинні піддаватись якійсь логіці. Ми ж не на уроці математики, Ішідо. Хоча, якщо ми уже заговорили про це, то я з недавніх пір відкрила аксіому, яка найкращим чином тебе описує, — промовила жартівливо Оріхіме та з теплотою на нього глянула. Страшно було навіть подумати, що могло цій світлій дівчиноньці прийти в голову.

— І що ж це? — запитав Ішіда, коли на умі були сотні або тисячі варіантів і жоден з них не співпав з тим, що в наступну мить розкрила йому Оріхіме.

— Ти завжди поправляєш свої окуляри, коли сильно нервуєш, — відповіла вона, змусивши його відчути себе пійманим на тяжкому злочині.

— Нічого я не нервує. У мене просто така звичка. Трохи дивакувата, але яка вже є.  — сказав якомога спокійніше Урю, але почувався так, немов скинув до цього цілу тонну збентеження.

— Найчастіше ти це робиш, коли я поруч. Це так кумедно. Єдине на що я можу дивитися вічно, — зізналася Оріхіме, а потім її обличчя засяяло яскравою усмішкою. Він був певен, що від її теплої аури розтанув не тільки лід, а й те що знаходилося у нього глибоко в серці. Те, з чим жив він довгі роки. Усе, що стримувало і обмежувало його.

— Я думав, що тобі найбільше подобалося спостерігати за тим, як я вишиваю, — трохи здивувався він, ніби це було єдиною справою, яку він найкраще робив у світі.

— І це також. Але коли ти цілими днями наполегливо працюєш над вишиванками і вирушаєш пізно вночі додому, то моє сердечко свербить від болі. У той час як інші учні можуть збиратися разом за обідом чи після школи, жартувати і веселитися, ти витрачаєш свій час на самоті за роботою. І мало хто може зрозуміти, наскільки ти чудовий, — промовила вона, коли він просто стояв перед нею і забув як вдихати повітря.  — Пробач, я напевно забагато сказала.

Деякий час Урю не міг прийти до тями, почувався задушеним власним шарфом, як якоюсь змією. Увесь цей час він подобався їй. Подобався Оріхіме. І рівно до цього дня не зміг цього усвідомити. Свято вдарило по голові, так само як і закохані однокласники та ялинки з гірляндами на головній площі; як сніжинки, що опускалися на землю. Якісь невидимі струни забриніли на душі. Спочатку було якось боляче і некомфортно, але потім стало ніжно і приємно, немов його з голови до ніг закутали різдвяним дивом.

Хлопець стояв непорушно на одному місці та збентежено поправив окуляри. Насправді він над цим не задумувався. Тільки Оріхіме могла підказати, скільки разів він це повторив. Від цього стало якось смішно. Хто б міг подумати, що для когось він може бути настільки цікавим. За кого можна водночас і хвилюватися і радіти.

Людей стало на вулиці помітно менше. Заклади маленьких кав’ярень приваблювало гостей свіжозвареною кавою і випічкою. Хтось залишився у маленьких святкових хатках, а хтось пішов додому. Навіть Ічіґо з Рукією кудись втекли. Серед небагатьох людей він дивився на Оріхіме, яка ловила своїми великими в’язаними рожевими рукавичками маленькі сніжинки. Складно було не спостерігати за нею. Складно було не бачити її, коли вона кружляла на площі перед великою ялинкою і намагалася спіймати якомога більше сніжинок. Шкода тільки, що вони розтавали на відміну від паперових, якими була останнім часом переповнена ціла школа.

Урю довго не наважувався зробити крок, але він переконав себе, що якщо не підійде до неї зараз, то дуже сильно пошкодує. Він боявся, що вона розтане так само як сніжинка і залишить його з гіркими сльозами на очах. Спочатку було страшно, але він не хотів ні в якому разі  відпускати цю мить. Мить, яка могла більше ніколи не відбутись і не стати такою ж особливою як зараз. Одна на все життя. А можливо і більше, ніж саме життя.

— Ти не будеш проти, якщо я теж половлю з тобою сніжинки? Я не буду тобі заважати? — запитав з обережністю він, ніби хвилювався відібрати частинку її особистого простору.

— І як тобі тільки в голову могло прийти, що ти можеш мені завадити, Ішідо? Так навіть веселіше. Правда ж? — її усмішка точно була спрямована йому стрілою рівно в серце.

Оріхіме була більш жвавою, ніж він. Попри те, що сніжинки розтавали, вона не засмучувалася і не з меншою наснагою ловила нові. Іщіда також це робив і зовсім відкинув упередження, що виглядатиме зі сторони як ідіот. Це волевиявлення. Втеча від буденної рутини та застарілих стандартів. Можливість провести час з кимось із задоволенням. Навчитись чогось від людини, що цінує кожну мить свого життя і знаходить у всьому тільки позитив.

Вона така заразлива, коли сміється, а потім показує йому нову сніжинку і вічно перепитує, наскільки та гарна. І він не можу не погодитись.

— Дуже гарна, — відповідає заворожено хлопець, дивлячись в очі дівчини, яка сяє від його слів.

— Ти знав, що візерунки сніжинок ніколи не повторюються? Кожна нова не буде збігатися із попередньою, що робить їх унікальними,  — радісно підсумувала Оріхіме.

— Сніжинки як люди, — відповів Урю. Паралель звичайно була досить чудною, але не менш привабливою від цього.

Однак Оріхіме через якусь невідому причину засмутилася і очі втратили колишній відтінок радості. Приблизно так і він міг виглядати зі сторони, але він ретельно приховував подібні емоції за маскою байдужості. На відміну від сніжинок з людьми могло бути дійсно складно, коли втручаєшся в їхній стан, а зламавши щось, намагаєшся це безрезультатно виправити. Інколи краще відступити і не робити повторних спроб, але від цього йому не стане легше, а все більше затягуватиме в обгортку провини.

— Оріхіме, з тобою усе добре? Я мабуть щось не так сказав. Пробач мені будь-ласка. Якби я знав як ти на це прореагуєш, то ніколи не став би говорити тобі цього,  — йому здалося, що на її очах були сльози.

— Ішідо, я дуже вдячна тобі. Ти дивовижний. Я така щаслива, що ти поруч тут зі мною і ми проводимо час разом. Такі моменти дорожчі за все на світі.

Урю обережно витер її кришталеву сльозинку, а в наступну мить пригорнув до себе та обійняв її, погладжуючи її волосся, яке пахло яблучним джемом та ароматною домашньою випічкою. Він не міг навіть припустити, що цей день виявиться настільки особливим та означатиме так багато для нього. І він буде повним негідником, якщо змусить себе завтра про все забути і повернутись в колишню життєву одноманітну колію.

Настрій Оріхіме помітно покращився, коли вона провела деякий час в його обіймах. Вона відчула в собі неймовірний заряд енергії і від колишнього смутку не залишилося ані сліду. Ішіда відчув себе більш значимим.

— Ти розкажеш мені ще щось про сніжинки? — запитав він, його увага повністю належала їй.

— Так, з радістю! Про сніжинки я б змогла говорити до самого ранку! Думаю, що ти відкриєш для себе багато чого нового.