Я поряд

Хуа Чен дрібно тремтить, коли пов’язка падає на підлогу, але не відступає від свого рішення, він надто довго ховався від Його Високості.

Він знає, що Се Лянь не покине, не вдарить, не скаже, що він потворний (а якщо й скаже, Хуа Чен лише сприйме це, хто він, щоб несхвалювати рішення Його Високості?), але він боїться, що помилився, що все хороше виявиться лише щасливим, але, треба помітити, егоїстичним, сном, бо як він, демон, міг сподіватися на ніжні дотики свого Бога?

Хуа Чен більше не контролює себе, чує лише обривки слів, що Се Лянь, здається, шепоче йому, відчуває лише частину його дотиків. Розум надто затуманений страхом, безсумнівно, це помітно зі сторони, але він подумає про це пізніше, коли хоча б почне усвідомлювати де знаходиться.
Хуа Чен знову відчуває себе дитиною, тим Хун-ером, якого Спадковий Принц Сяньле врятував від неминучої загибелі після падіння. Він відчуває той бруд на руках, на тілі, бачить плями, які залишив на ідеально чистих одежинах принца, і хоча зараз він Неперевершений Князь Демонів і його руки точно очищені від багнюки, тепер вони заплямовані кров’ю і в його думках стучить, як колоколом:
негідний
негідний
негідний
негідний
негідний усього, що відбувається зараз, занадто брудний, потворний, усього лише монстр, насмілившийся називати себе чоловіком чистого, незаплямованного Бога.

Він безумовно довіряє Се Ляню, але зараз його думки надто заплуталися, надто глибоко загрузли в минулому, змішавшись з теперішнім, і Хуа Чен більше не міг бути впевненим у реальності світу навколо нього, в Се Ляні та його подальших діях.

Се Лянь бачив тремтяче тіло Хуа Чена. Він очікував на таку реакцію, раніше вони не заходили так далеко. Хуа Чен ніколи не знімав пов’язку перед ним, якщо Се Лянь випадково помічав його без неї, швидко надягав назад, а на спроби Се Ляня поговорити про це, відмовлявся, змінював тему, згадував про невідкладні справи та тікав, навіть якщо хвилину тому казав, що цілий день буде вільний. Се Лянь не тиснув на нього, ні, але йому було майже фізично боляче від розуміння, чому Хуа Чен так реагує на його спроби поговорити про злощасну пов’язку.

Йому хотілося розвіяти страхи коханого, довго тримати його в обіймах, погойдуючи та заспокоюючи, даючи зрозуміти, що він буде поряд навіть якщо все лице Хуа Чена буде вкрите рубцями, але, все ж Се Лянь чекав, доки він сам прийме рішення відкритися йому.

І він прийняв.

Правда, можливо, зарано.

Се Лянь знав, що зараз потрібен Хуа Чену сильніше, ніж будь-коли, і залишався поряд, намагаючись відігнати від нього всі страхи, що заволоділи ним. Се Лянь цілував плечі коханого, шию, покривав поцілунками обличчя та порожню очницю, вкриту рубцями.

Бачити Сань Лана таким було незвично, неправильно, наче страхітливе жахіття. Він завжди залишався сильним, тим, хто готов захищати, а зараз захист потрібен йому самому. Намагаючись не дозволити своїм думкам закрутитися в тривожний вир про стан Хуа Чена, Се Лянь продовжував погладжувати його спину заспокійливими рухами, але занепокоєння не зменшувалося. Хуа Чен, здавалося, не заспокоювався та починав тремтіти ще сильніше. Його спина здіймалася від судомних зітхань, які взагалі-то не були потрібні йому, а руки чіплялися за нічний одяг Се Ляня, як потопаючий хапається за рятувальний круг.

– Сань Лане, я тут, із тобою, я поряд, достатньо сліз, я тут, – Са Лянь бурмотів навіть не думаючи, що каже, треба було тільки заспокоїти Хуа Чена, допомогти йому прийти до пам’яті.

Деякий час вони продовжували сидіти так. Се Лянь шепотів заспокійливі дрібниці та цілував скрізь, куди міг дотягнутися, а Хуа Чен чіплявся за нього із останніх сил, доки не перестав трястися через схлипування і його дихання не повернулося до норми.

– Ґеґе… ґеґе, вибач, що змусив тебе хвилюватися.. не треба витрачати на мене свій час…я впораюся… ти не повинен бачити такого мене, – голос Хуа Чена звучав надламано, наче ось-ось зламається, але він вперто продовжував говорити, а Се Лянь не міг знайти в собі сили зупинити його, – Ваша Високість, цей негідний жалкує, що ви побачили його у такому стані, просто дайте мені трохи часу і я…

Се Лянь, нарешті, прийшов до тями від заціплення та м’яко перервав Хуа Чена, зупиняючим жестом поклавши йому на губи палець.

– Сань Лане, ти мені довіряєш?

На обличчі Хуа Чена з’явилося здивування та переляк через раптове питання, і Се Лянь відчув себе трохи винним, але спитати це було потрібно.

– Звісно.

– Тоді слухай мене уважно, добре? Мій милий Сань Лан найрозумніший, найкрасивіший, найвідданіший та найкращий з усіх, кого я будь-коли знав та він завжди був, є і буде гіден кого-небудь кращого за мене і я не хочу, щоб він сумнівався в цьому. Сань Лане, я люблю в тобі все, – він навмисно зробив на цьому акцент. – Твоє чорне, чорніше ночі, трохи жорстке волосся, бганку між бровами, яка з’являється, коли ти замислюєшься, твої солодкі м’які губи, холодні руки, які завжди торкаються мене з такою ніжністю, ніби я зроблений з хрупкого фарфору і готовий в будь – яку хвилину розбитися на шматочки. Кожен рубець, нагадуючий, як багато ти пережив заради мене, – як доказ, Се Лянь поцілував рубець на відсутньому оці Хуа Чена, від чого він злегка здригнувся, але не відсторонився, – я можу продовжувати так до самого ранку, тобі потрібно тільки спитати, гаразд?

Хуа Чен пригорнувся до Се Ляня ще сильніше, хоча, здавалося, що ближче вже не можна, а Се Лянь з радістю дозволив йому, думаючи, що їм обов’язково треба буде поговорити про це. Він не думав, що все настільки серйозно, і тепер ще ясніше розумів, що одним вечором це не закінчиться.

– Сань Лан хоче прилягти?

– Тільки якщо ґеґе залишиться зі мною, – в голосі Хуа Чена чулися звичні поддразнувальні нотки і Се Лянь зітхнув з полегшенням.

Нехай коли – небудь їм доведеться повернутися до цієї розмови, і тоді Се Лянь залишиться поряд із Хуа Ченом, і буде повторювати йому, що донеможна кохає його, стільки разів, скільки потрібно, щоб він повірив, а зараз вони спокійно засинають поряд з одним одним.