Розділ 1. Гаррі та алея Ноктерн

У різні періоди нашого життя ми маємо мрії ким хочемо бути в майбутньому. У чарівному світі, в дитинстві, зазвичай це цілитель, гравець у квідич, дослідник з драконів, працівник міністерства. В юності підлітки мріють бути зіллєварами, журналістами, ліквідаторами заклять, аврорами, знову гравцями у квідич. І ось коли підходить час обирати, то все про що ми мріяли та планували раніше здається таким не важливим та неправильним.

У Молі Візлі завжди думала, що знає чого хоче. З семи років вона мріяла стати кондитером. Вона весь час мріяла як буде робити різні тортики та пироги на замовлення. Про маленькі тістечка, кекси та ватрушки з різноманітними кремами та блискітками. У неї все було розплановано. Її майбутнє життя здавалося їй просто ідеальним. У дитинстві, і навіть іноді в юності, цілими днями вона проводила час за книгами, вишукуючи нові рецепти, а вночі мріяла про власну кондитерську. А потім вона зустріла Артура. І всі її плани вмить здались їй не важливими.

Як тільки вона взяла до рук маленького Білла, в її голові раптом щось клацнуло. Ось її покликання – бути мамою. Чи це не найпрекрасніше покликання у світі? Бачити, як ростуть її діти, дбати про них, любити їх. Найважча робота у світі, але найпрекрасніша.

Чи втратила вона свою любов до випічки? Анітрохи. Навпаки, вона почала куховарити з ще більшим бажанням. Набагато приємніше готувати їжу для близьких людей.

Вона любила своїх дітей найбільше у світі. Навіть більше ніж мрію відкрити власну кондитерську. І ось коли Джіні, її маленька крихітка, прибула додому після довгої розлуки, зі сльозами на очах, всі проблеми стали такими маленькими. Її донька плакала з таким болем, від якого Моллі було погано. Не дарма говорять: «Дитина поріже палець, а у мами болить серце».

Молі не знайшла нічого кращого, ніж просто говорити заспокійливі слова. Найважче, коли хтось, хто тобі дорогий, страждає. Краще самому пережити весь той біль, а не дивитися, як мучиться близька тобі людина.

Після приїзду Джіні не виходила з кімнати цілий день. І від цього Моллі було ще більш зле.

– Джіні, доню, – Моллі постукала у двері, сподіваючись почути хоч щось у відповідь. – Я принесла тобі чай.

Вона відчинила двері та увійшла до кімнати. Закутавшись у ковдру, Джіні згорнулася калачиком на ліжку.

Моллі підійшла до неї та присіла на краєчок ліжка. Кинувши погляд на валізи, що так і залишилися не розібраними після прибуття дочки, вона глибоко зітхнула. Джіні підвелася і подивилася на матір відстороненим поглядом. Очі її були червоними та опухлими.

– Дякую, мам.

Вона взяла чашку та вдихнула гіркий аромат чаю.

Молі знала, що її дочка досить імпульсивна і в такі моменти з нею треба бути обережною. Саме тому, вона боялася розпочати розмову першою.

– Мамо, – з усією серйозністю запитала Джіні, – як ти зрозуміла, що тато – саме той, хто тобі потрібен?

Молі Візлі була мудрою жінкою. Вона завжди з півслова розуміла свого чоловіка. Своїх синів вона знала як облуплених, а їхні дії та питання могла передбачити наперед. Але вона ніколи не могла так само зрозуміти свою доньку. І ось зараз, почувши це питання, вона й подумати не могла, що в ньому ховається якийсь таємний зміст. Молі лише подумала, що в її дочки зіграла дівоча цікавість і бажання відвести увагу матері від себе. Вона посміхнулася, підійшла до вікна, думками намагаючись повернутись назад у часі.

— Насправді я не знаю, — відповіла Моллі, повернувшись до дочки. — Твій батько був і залишається найдобрішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала. З ним я відчуваю себе собою. З ним я щаслива, — і вона посміхнулася.

— Так просто? — Джіні гірко посміхнулася у відповідь. Її мати сказала майже ті ж слова, що й Мередіт про Чарлі.

– Так. Так просто, – Молі підійшла до доньки та погладила ту по її рудому густому волоссю. – Що сталося, рідна? — насупивши брови, спитала вона.

Джіні відвела погляд і глибоко зітхнула, а потім випила трохи чаю і скривилася.

— Ти ж знаєш, що я люблю чай без цукру, — пробурмотіла вона.

— Тобі потрібна енергія, люба, — і, зітхнувши, Моллі знову запитала, — То ти скажеш мені, що сталося?

Джіні не могла сказати своїй матері, в чому річ. Не могла розповісти нікому, навіть Герміоні. Вона боялася, що після цього її всі зненавидять. Вона сама себе за це ненавиділа. Зібравшись з силами, вона нарешті видавила з себе:

— Мені здається, я зробила найбільшу помилку у своєму житті.

Але поки що Джіні не могла зрозуміти, в чому саме була її помилка. У тому, що сталося цього літа чи в тому, що вона зробила неправильний вибір. Вона знову заплакала, задихаючись у своєму горі та руйнуючи себе.

 

* * *

 

Прокинувшись рано-вранці наступного дня, Джіні твердо вирішила, що їй треба побачитися з Гаррі, Роном і Герміоною. Вони знали, що вона має приїхати, і, мабуть, вже чекали на площі Ґримо. Подивившись на себе у дзеркало, вона важко вдихнула. Темні кола під очима, опухлі повіки, бліда шкіра, від чого веснянки на обличчі стали більш помітними.

 

– Один, два, три…

— Ти що, збираєшся їх всі перераховувати? – засміялася Джіні.

— Якщо ти будеш перебивати, то це триватиме вічність, — удавано розсердився хлопець, водячи пальцем по її обличчю, підраховуючи ластовиння.

Вона засміялася і закрилася від нього руками.

 

Джіні доторкнулася мокрими долонями до червоних щік, намагаючись розвіяти спогад. Вона жахлива людина. Як вона могла так зробити з Гаррі. Що скажуть її рідні та друзі, коли дізнаються, що вона мала роман на стороні? Від цієї думки у неї закрутилась голова. Джіні заплющила очі, щоб не заплакати.

Роман на стороні. Зрада. Це звучало просто жахливо і ніби не про неї зовсім. Вона не впізнавала себе. Минула Джіні була впевненою в собі, смішною і до нестями закоханою в Гаррі Поттера з самого дитинства. Хто вона тепер? Вертихвістка? Брехуха?

Джіні різко розплющила очі та подивилася на себе в дзеркало – на неї дивилася перелякана, бліда дівчина. Вона глибоко зітхнула і нарешті прийняла рішення. Вона розповість Гаррі про все, а там хай буде, що буде. Нехай він зненавидить її, нехай кричить і злиться, головне, вона буде чесна з ним. Гаррі гідний знати правду.

Вже за десять хвилин Джіні стояла в каміні зі жменькою летючого порошку в руках. А за мить з’явилася на площі Ґримо.

Вона сподівалася, що Гаррі буде у себе в кімнаті, або в бібліотеці, або в саду, або ще десь. Але не тут, не у вітальні, де був розташований камін. Гаррі почув тріскотіння каміна і підняв голову, щоб подивитися на гостя. Від його погляду у Джіні запаморочилося в голові, а в животі з’явилося незрозуміле почуття.

“Почуття провини”, – підказала їй совість. Вся її рішучість миттю зникла.

– Джіні, – радісно вигукнув він.

Секунда, і вона вже була в його обіймах. Джіні вткнулася йому в груди, вдихаючи знайомий запах. Було так приємно обіймати його. Розуміти, що він поряд і чекає на неї. Гаррі трохи відсторонився, щоб глянути на неї.

– Я сумував. — сказав він, розглядаючи її обличчя, ніби намагався назавжди запам’ятати цей момент.

А потім він нахилився і ніжно поцілував Джіні. Здавалося таким правильним цілувати його. А потім вона згадала, як нещодавно цілувала іншого, і так само відповідала йому. Вона різко відсторонилася. Гаррі глянув на неї з нерозумінням.

– Я теж сумувала, – вона обняла Гаррі, знову вдихаючи запах його одеколону. – Дуже.

Гаррі обійняв її у відповідь.

— Ти пахнеш якось інакше, — раптом промовив він.

Вона різко відсторонилася, дивлячись на нього.

«Невже я пахну ним? Нісенітниця, не може бути!» – злякано подумала Джіні.

У кожному слові вона бачила інший зміст, хоча розуміла, що це тільки її ідіотські вигадки. Гаррі сприйняв її реакцію по іншому.

– Та не в цьому сенсі, – засміявся він, – я мав на увазі, що в тебе, мабуть, нові парфуми. А пахнеш ти чудово! – Спробував виправитися він.

Джіні полегшено зітхнула. Її параноя заходила надто далеко. Вона зазирнула в очі Гаррі і побачила в них океан любові та ніжності. Як вона могла все розповісти йому? Адже тоді ці очі більше не будуть дивитись на неї так. Джіні уявила, як Гаррі дивиться на неї з ненавистю, зневагою та розчаруванням. І тільки від таких думок їй стало погано.

– Я люблю тебе, Гаррі, – зовсім щиро і з усією ніжністю сказала Джіні, намагаючись вкласти в ці слова всі свої почуття.

— Я теж кохаю тебе, — трохи здивовано усміхнувся Гаррі. — Ти кажеш так, ніби прощаєшся зі мною, а насправді тільки приїхала.

Джіні посміхнулася у відповідь, а потім сама поцілувала його.

— Мені здається, я ніколи до цього не звикну, — раптом почулося невдоволене бурчання Рона.

– А ти просто не дивися, – сказав Гаррі, подивившись на друга.

— Ну, як не дивитись, коли ви тут стоїте прямо посеред вітальні. Мені що перед тим, як зайти, треба повідомити про це?

– Було б непогано, – сказала Джіні.

Всі, крім Рона, тихенько засміялись. Джіні легко відсторонилася від Гаррі, але продовжувала тримати його за руку.

— Я теж рада тебе бачити, братику, — додала вона.

– Пропоную випити чаю, – сказала Герміона, намагаючись розрядити атмосферу.

Через п’ять хвилин вони сиділи за столом і пили чай з кексами. Вони жартували, сміялися, говорили на різні теми. Джіні зовсім забула, що насамперед прийшла сюди, щоб розповісти Гаррі про свій вчинок. Але вона сиділа поруч із ним і тримала його за руку. І їй було так добре, так комфортно.

— Ну, Джіні, що було цікавого в Румунії? — спитав Рон.

Джіні вмить напружилась.

— А що в Румунії? Все як завжди – Чарлі, Мередіт, гарна погода, – вона ніяково засміялася, махнувши рукою.

Герміона була гарною подругою, і вона зрозуміла, що щось не так. Джіні ніколи не була скупою на емоції. Герміона чекала тривалої розповіді від подруги про її подорож. Але та, на її подив, жодного слова не згадала про поїздку.

– У мене ідея! – вигукнула Герміона, привертаючи до себе увагу. — Як щодо Алеї Діаґон? З’їсти морозива у Флореана Фортеск’ю? Тим більше нам потрібно купити книги, мантії для школи!

– Для школи? — здивовано спитала Джіні.

– Ти не отримала листа з Гоґвортсу? – здивовано запитала Герміона.

– Ні… – затуманено відповіла Джіні. — Тобто я не знаю, можливо. Мабуть, мама отримала його і забула мені віддати.

Вона ж не могла їм сказати, що насправді з моменту приїзду вона просиділа у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити. А прокинувшись вранці, зібралася якнайшвидше і, навіть не попрощавшись з матір’ю, пішла з дому.

— Нам прийшов лист із Гоґвортсу. Запрошення на навчання на сьомому курсі, – пояснив Гаррі.

— Швидше за все, тепер ми будемо на одному курсі з тобою, — усміхнувшись, припустила Герміона.

— Ви впевнені, що хочете повернутися туди? – спитала Джіні.

– Подумай сама, – раптом почав Рон, – батьки бояться віддавати своїх дітей до школи зараз, а особливо в Гоґвортс — місце великої битви. Мало часу пройшло.

Герміона здивовано глянула на Рона. Він не переставав її дивувати. Це саме ті слова, які вона хотіла б сказати зараз. Вона й не помітила, коли Рон зі маленького хлопчика перетворився на дорослого чоловіка, поряд з яким почуваєш себе в безпеці. У їхньому віці підлітки думають про стосунки, сварки з батьками, бунтарство, що не можна сказати про них самих.

— Я думаю, що цей рік у Гоґвортсі дасть нам шанс подумати, що робити далі, — сказав Гаррі, дивлячись на своїх друзів.

– Я тепер точно знаю, що не хочу бути аврором, – почервонівши, сказав Рон, трохи сором’язливо дивлячись на друзів.

– Це твоє рішення, Рон – Герміона взяла його за руку. — І всі тебе тільки підтримають. Тим паче бути аврором — верх безрозсудності беручи до уваги, що відбувається зараз.

— А що відбувається зараз? — не розуміючи, в чому річ, перепитала Джіні.

Гаррі глянув на неї з докором і зітхнув. Герміона стиснула губи та опустила очі в стіл, розуміючи, що сказала. Джіні нахмурилась, не розуміючи, що відбувається.

— Що ви приховуєте від мене? — суворо промовила вона, звузивши очі.

– Джіні, нічого такого, – сказав Рон, – просто останнім часом почали відбуватися дуже дивні… – він затих, не знаючи, яке слово підібрати тому, що відбувалося в останній тиждень.

– Дуже дивні події, – допомогла йому Герміона, переконливо глянувши на Джіні. — Але нічого такого, через що варто було б переживати, правда.

– Правда? — скептично промовила та. — Саме тому ви так переглядаєтесь та ховаєте від мене погляд? – Підвищила голос Джіні.

Їй не подобалось думати, що вони щось приховують від неї. Виникало відчуття, що вона зайва і що їй не довіряють. Джіні постійно почувалася так раніше, ще в Гоґвортсі. Коли її просили вийти, щоб Рон, Герміона та Гаррі змогли поговорити. Або вони замовкли, якщо вона входила до кімнати. Джіні підірвалась зі стільця.

— Невже за всі ці роки ви так і не навчилися довіряти мені свої секрети? — в її голосі пролунала така образа, що всередині Гаррі все стиснулось.

Він підвівся зі стільця, маючи намір підійти до Джіні та пояснити все, навіть якщо їй не сподобається правда.

– Джіні, справа не в тому, що ми тобі не довіряємо, просто…

— Просто ви мене оберігаєте, так? – Злісно випалила та. — Тільки ви не можете зрозуміти, що я вже давно не дитина! – Вона обвела всіх поглядом. — У Гоґвортсі ми з Невілом очолювали загін Дамблдора. І ви ж чудово знаєте, що я була там під час битви та, мало того, брала участь у ній! І все одно ви мене оберігаєте, не довіряючи мені своїх секретів! — вона почервоніла, вимовляючи свою тираду.

– Джіні, – тихо сказала Герміона, – справа не в цьому, – вона зітхнула, не знаючи, з чого почати. — Останнім часом стали відбуватися дивні події. Смерті, — тихо додала вона. — А ще незрозумілі пограбування, напади, погрози. І під час одного з таких нападів… — вона запнулася, але потім продовжила: — Гаррі постраждав.

Гаррі невдоволено глянув на Герміону. Рон зітхнув і опустив голову.

– Що? – обурилася Герміона. — Рано чи пізно вона все одно дізналася б.

Гаррі перевів погляд на свою дівчину. На обличчі Джіні не залишилось й сліду від злості чи образи. Лише переляк та нерозуміння.

– Що сталося? — тихо промовила вона.

Тепер Джіні зрозуміла, чому їй не хотіли нічого розповідати. Щоб вона не переживала.

— На мене напали в провулку Ноктерн, — почав Гаррі, — ну, як напали, я просто опинився не в тому місці не в той час.

– У твоєму стилі, друже, – посміхнувся Рон, на що Гаррі також посміхнувся.

— Що ти там робив? — спитала Джіні, пропустивши коментар Рона.

Гаррі зрозумів, що йому не відвернутися від повної розповіді, і жестом запросив її сісти.

— Я довго обмірковував над тим, що щезальна шафа все ще знаходиться в «Берджин і Беркс». Знаю, що один із них згорів у кімнаті на вимогу. Але все ж таки у мене в голові була нав’язлива ідея сходити туди.

 

– Чорт! — чортихнувся Гаррі, вкотре спіткнувшись об купу сміття.

У провулку Ноктерн було безлюдно. Попри те, що було приблизно дванадцята година дня тут, як завжди, було похмуро. Складалося враження, ніби вже сутеніло. Напевно, річ у тім, як розташовувалися будинки. Саме вони не давали сонячному світлу проникнути на вулички. Та ще й самі будівлі були з чорного каменю, від чого все довкола здавалося ще темнішим. Гаррі пам’ятав, що минулого разу він був тут із Роном і Герміоною, тоді йому це місце здавалося моторошним. Але зараз порожні та брудні вулички виглядали просто жахливо. Практично у всіх магазинах виднілись вивіски “Зачинено”. Одним із таких магазинів був «Берджин та Беркс». Гаррі глянув на стару вивіску і смикнув за ручку. На диво, двері з легкістю відчинилися. Ідучи сюди він роздумував, які закляття застосувати, щоб відкрити магазин. Але все виявилося набагато простіше.

Він ступив усередину, і під ногами рипнула підлога. Тут було багато пилу, неприємно пахло вологою і творився повний бардак. Весь вміст вітрин магазину валявся на підлозі. Скляні полички біля стіни були розбиті, а на дверях шафи була випалена пляма. Магазин виглядав як місце поєдинку. І, як з’ясувалося через секунду, зовсім недавнього поєдинку. Підійшовши ближче до шафи, Гаррі доторкнувся до випаленої плями. Вона виявилася ще теплою. Тут нещодавно хтось був, а може, й досі був тут. Гаррі скривився, розуміючи, що він прийшов сюди сам.

Відразу після цієї думки він почув дивні звуки, що виходили з однієї із задніх кімнат магазину. Гаррі дістав паличку з кишені. Йому навіть на думку не спало, що краще розвернутися і піти звідси. Мабуть, після всіх років боротьби з Волдемортом, Гаррі вже нічого не боявся. Не він шукав пригод, пригоди самі знаходили його. Напевно це його доля.

Міцно стиснувши паличку в руці, Гаррі наблизився до кімнати, з якої виходив шум. Підійшовши ближче, він зміг зрозуміти, що там говорять дві людини, двоє чоловіків. Голос одного з них був дуже знайомий, але все ж таки згадати, кому він належить, Гаррі не міг. Друга людина точно була йому незнайомою – його голос звучав якось нечітко, начебто був спотворений. Гаррі спробував прислухатись, про що саме вони говорять.

– …Не можу цього більше робити! Не можу! — повторював перший, знайомий чоловічий голос.

– Не можеш? — розчаровано промимрив другий голос. — Зізнаюся, я мав великі надії на тебе.

Голос звучав нечітко, хрипло. Гаррі намагався подумати, хто б це міг бути, але всі спроби були марними. І поки він слухав їх короткий діалог, сталося те, чого він найменше очікував.

– Сектумсемпра! — пробасив другий голос, а за цим почулися гуркіт тіла, що впало і стогін людини, що мучиться.

Не встигнувши обміркувати свої дії, Гаррі відчинив двері та прокричав заклинання, що аби обеззброїти чаклуна. Паличка вилетіла з рук нападника і відлетіла в інший бік кімнати. Перед Гаррі постала не одна з найприємніших картин – невідомий чоловік у чорному плащі схилився над тілом людини, що корчився від болю.

Нападник різко підвівся і побіг у бік Гаррі. Тепер той зрозумів, чому не чув чітко його голосу: чоловік був у чорній масці з подобою людського обличчя. Він штовхнув Гаррі до стіни. Праву сторону тіла Гаррі відразу пройняв страшний біль. Він глянув на плече, з якого стирчав великий і гострий шматок скляної полиці. Гаррі перевів погляд на нападника, який все ще дивився на нього, а потім відступив. Піднявши паличку, маг в масці втік.

Все це сталося за лічені секунди. Гаррі був дуже здивований, чому злочинець втік? Чому не вбив його? Адже він став небажаним свідком.

Зібравши всю волю в кулак, Гаррі зробив два кроки вперед, щоб звільнитися від уламка. Біль була жахливою. Не втримавшись, він закричав і впав на підлогу. Він відчував, як пульсують вени у відкритій рані і як ллється кров. Він знайшов у собі сили і, піднявши голову, глянув на хлопця, що лежав поряд.

– Террі… – з жахом прошепотів Гаррі.

То був Террі Бут. Гаррі ніколи не зустрічався з ним у Гоґвортсі. Але той був учасником Армії Дамблдора і завжди був на їхньому боці. Було жахливо бачити його у такому стані.

– Гаррі… – захлинаючись кров’ю, сказав Террі. — Я не хотів, вибач мені.

Гаррі хотів запитати, що саме він має на увазі? Що сталося? Хто ця людина? Але розумів, що сил Террі не вистачить, щоб відповісти на ці запитання.

– Все гаразд, Террі, – хриплим голосом промовив Гаррі, – все буде добре!

Але у свої слова він не вірив. Тіло Террі було повністю все в порізах, з яких струмком сочилась кров. Гаррі спробував присунутись ближче до Террі, щоб взяти того за руку.

– Все буде добре! – впевненіше промовив Гаррі.

У відповідь Террі, відкашлюючись кров’ю, захрипів:

— …Там, де три озера з’єднуються в одне ціле… Хелен Доран, — зовсім нерозбірливо просипів він, а потім останній раз сіпнувся і затих, широко розплющеними очима дивлячись на Гаррі.

– Ні! – прохрипів Гаррі. – Ні, Террі! Ні!

Він смикнув Террі Бута за руку, яку весь цей час тримав. Але безрезультатно. Террі нерухомо лежав на підлозі з широко розплющеними очима. В очах Гаррі темніло, і він розумів, що зовсім скоро знепритомніє, так багато крові він втратив. З останніх сил він вимовив заклинання Патронуса.

«Допомога. Берджин і Беркс».

А потім його накрила порожнеча. Далі він смутно пам’ятав перелякану Герміону, що схилилася над ним.

— Гаррі, все буде добре, — говорила вона і гладила його по обличчю.

І він їй повірив.