“Виглядаю у віконце…”

Виглядаю у віконце:

Ясне сонце, небо там прозоре.

А пташки летять у теплий край

Крилами своїми, сильними вітрами.

А що, якщо літати так же само?

Ширяти небом, хоч і в космос полетіти.

А ми і далі сидемо у хаті 

У затишному домі на даху.

І виглядаємо на ластівок ми вільних,

Які сягають хмарок в далечінь 

Летять собі, і не про що не просять.

Хто б дав їм їжу, воду?

А не все одно?

Хоч без харчів, але у рай летіти, 

Без води — але стрілою в небо.

До сонця, місяця, зірок.

Але ж нема у мене білих,

Смугастих крил, як у орла.

Не можу я шнирятись вільно 

Зірками, небу чистому, хмарках.

А як, що самою їх створити?

Ці крила, величезні, білосніжні 

В два навіть більше, ніж у цих птахів

Але навряд чи можна це здійснити,

Бо ми же не птахи — літать не вмієм.

І хоч би хтось нам допоміг,

Але нема нікого в світі,

Хто із людей літать умів.

Тому, якщо створю я крила,

І полечу в далекий край.

Не долетівши до хмаринки —

Впаду і розіб’юся , згину я.

І навіть не спробувавши жити, 

Як ті шалені, вільні горобці.

На жаль, не відчула я цей смак

Свободи, вільного життя.

А ці пташки продовжують літати 

І в рай, і в пекло — хоч куди.

Я хочу над усе на світі, 

Співати вільно так, як співають ці пташки.