Проста прогулянка чи може щось більше?

—Венздей, давай сходимо на кладовище?—Мовила Енід.—Якщо хочеш, то можемо спалити майстерню з роботами Ксав’є.—Лукаво посміхнувшись продовжила білявка.

—На кладовище, а потім у ліс.—Без емоційно відказала готка.

—Навіть його майстерню спалити не хочеш?—Награно сумно сказала вовчиця.

—Енід, чого тобі не всеодно на ту кляту майстерню?! Майстерня Ксав’є з його роботами і все, нічого особливого.—Роздратовано сказала Венздей.

—Ну, будь ласка, давай сходимо туди? Заради мене.—Благально мовила білявка.

—Ладно, зайдемо туди на хвилину і не секундою більше.—Незадоволенно буркнула Венз.

—Дякую, Венздей! Тоді опівночі туди підемо, потім на кладовище, і як ти і хотіла—в ліс.

Тим часом Аякс запропонував погуляти Ксав’є, і зайти в його майстерню.

—Ні друже, вибач, але не хочу.—Сказав Ксав’є.

—”Не хочу” чи “не можу через свою нову дівчину Б’янку”?—Перекривляв його голос горгона.

—Аяксе!!!—Розгнівано заткнув свого друга художник.—Якщо так хочеш, то можемо сходити. Але нащо?—Трохи роздратовано продовжив Ксав’є.

—Треба значить треба. Все.—Завершив діалог Аякс. Він завжди знав, як змусити Ксав’є щось зробити.

Дівчатка зайнялися своїми справами, а Енід вирішила нагадати своєму хлопцю про план, написавши йому.

Енід: Аякс, ну що ви там? Ксав’є буде опівночі в майстерні?

Аякс: Так, буде.

Енід: Чудово! Ми з Венз теж будемо. Вже чекаю з нетерпінням.

Аякс: Ага. А який власне план? Як ми їх там закриємо?

Енід: Я з Венздей приду трішки раніше, залишу її саму, бо мені типу подзвонять, і увімкну світло, щоб вона побачила всі свої портрети. Поки вона буде розглядати картини, я залишу двері відчинені і заховаюсь в кущах, щоб мене не було видно. А в цей час, ви будете йти з Ксав’є, і ти скажеш щось типу “А це хіба не гока в твоїй майстерні?”. І наш друг побіжить до Венздей, а я вийду з кустів і закрию їх. А тоді ми підемо гуляти на годиннику або навіть на дві годинки. Ти ж тільки в середину майстерні не заходь.

Аякс: Сподіваюся, вона його не вб’є.

Енід: Ну Аякс!

Аякс: Вибач-вибач, думки в слух…

Енід: Ладно. Тоді опівночі біля майстерні зустрінемось.

Аякс: Угу.

На годиннику рівно північ, а дівчатка вже збиралися на прогулянку.

—Венз, яку кофту мені одягти? Цю,—дівчина показала на темно-червону кофтинку,—або цю?—показавши на сіру, мовила Енід.

—Та, що сіра.—Відказала Венздей.

—Ясно, дякую.

Через десять хвилин дівчата вже були зібрані і виходили з кімнати. В цей момент Енід хутко написала Аяксу “Ми вже вийшли з кімнати”. Через 10 хвилин вовчиця і готка стояли біля воріт майстерні.

—Нагадай, нащо ми тут?—Сухо сказала Венздей.

—Ну Венз! Заходь всередину.—Мовила Енід.

Зайшовши всередину Енід майже одразу вийшла і увімкнула світло. Тоді Венз побачила всі портрети, які були присвячені їй. В дівчини перехопило дух від такого. Її ніхто ніколи не малював, ніхто окрім Ксав’є. У неї виникло дивне почуття, такого Венздей ніколи не відчувала, навіть з Тайлером.

Пройшовши трохи далі, молодша Аддамс побачила знову свій портрет, але гігантського розміру, де вона грала на віолончелі. Він їй сподобався найбільше. Венздей дивилася на нього, роздивлялася всі деталі, всі штрихи, все до найменшого. Дівчина відчувала, з якою ніжністю і з якою обережністю, її малював Ксав’є. Вона майже бачила, як Ксав’є обережно схилившись над портретом вимальовував кожну лінію, кожну детальку і з якою особливою ніжністю робив її обличчя.

Поки Венздей дивилася на картину, намальована Венздей почала грати на скрипці…

Венз різко повернулася, і позаду неї стояв Ксав’є. Він був досить близько, але все таки дотримувався дистанції. На всю майстерню роздалися скрипіт від дверей, а потім гуркіт і прокручування ключа. Їх закрили ззовні на замок.

—Венздей, я хотів сказати…—Порушив мовчанку хлопець.

—Ксав’є, я хочу тобі сказати дещо.—Перебила його дівчина. Художник замовк.—Я не… Мені не слід було… Мені не треба було казати ті образи в твою сторону і вибач за записку. Я наговорила багато зайвого.—Швидко промовила дівчина.

—Венз, нічого страшного, я все розумію. Я сам винен. І я хотів сказати, що між мною та Б’янкою нічого немає. Той поцілунок, то була її пісня сирени.

Дивлячись в очі одне одному, розмовляли підлітки.

—Знаєш, твої картини доволі гарні. Особливо ця.—Дівчина кивнула в бік свого портрету з віолончеллю, який і досі рухався.

—Венздей, я не знаю як це сказати, але…—Хлопець взяв дівчину за руки і зімкнув їх у неї над головою, обережно притиснувши Венздей до стінки.—Ти мені подобаєшся, всі мої думки про тебе, весь мій світ крутиться навколо тебе. Без тебе я не дихаю, я відчуваю себе живим лише поруч з тобою. Це божевілля, але…—Легко тримаючи однією своєю рукою дві маленькі та тендітні руки дівчини, Ксав’є нахилився до неї. Між обличчями залишалися жалкі сантиметри. Ксав’є почекав, щоб Венздей могла його відштовхнути та піти, але вона цього не зробила, тож хлопець нахилився ще більше до неї, нищачи останні сантиметри відстані.