Фанфіки українською мовою

    Вечер. Моя мати знову кричала на мене. Вже другий раз за день. Дуже вже вона любила влаштовувати скандали по вечорам. Мама заходила до мене в кімнату, хоча ні, не заходила, а забігала, як слон або мамонт. Ну, це, здається, одне й те саме. 

    Це почалось коли від нас пішов мій батько, рік тому, тоді мені було тринадцять. Мати почала пити, курити, і все частіше ходити по клубам і барам. Звичайно, спочатку я хвилювалась, тремтіла від страху за неї, і коли вона, якось прийшовши додому, здіймала галас на всю квартиру. Зараз же я звикла до такого, такої обстановки. Якщо раніше я була хоч трішки рада, що мама повернулася додому жива і частково неушкоджена, то наразі я навпаки дратуюся й у мене зникає весь радісний настрій, якщо він, звісно, був. Якщо чесно, то, визнаю, я стала бути схожою на матір. Я така ж черства егоїстка, як вона. Від мене також стараються триматися подалі, через мій характер, мою недовіру і холод. Хоча я вдячна своїй мамі, але тільки за те, що зробила з мене не білу овечку, яку можна одразу загнати в загін, при першій ж нагоді, а чорну кішку, суху та жорстоку, яка тримається подалі від собі подібних. Дуже часто мати, коли зривається, каже, що я така ж як і мій батько. Можливо, я й була схожа на нього, але не зараз. Нехай я й э егоїсткою, але я ненавиджу себе, абсолютно все ненавижу, кожну частину тіла. Почасти це провина мами, а частково і людей, які мене оточували. Любила я тільки свого маленького, сірого котика, його звали Оллі. Декілька місяців тому я його принесла з вулиці, можна сказати, врятувала життя цьому коту. Мені тоді добряче дісталося від матері, з того часу, до речі, вона мене почала бити, але не суть, це не завадило мені зберегти безпеку Оллі і брати весь удар на себе. Він мій єдиний друг, з ким я можу поговорити. Якби не він — я б зійшла з розуму, чесно.

    І зараз я сиджу на прохолодній підлозі, тримаючи сонного Оллі на колінах. Він не може заснути через матір, вона знову влаштувала скандал. Але я вже її не слухала, а просто дивилася їй в очі, в яких раніше горів теплий вогник, коли тато був з нами. Наразі її очі наче як дим, який повільно зникає, розпливається в повітрі, а далі просто порожнеча. Вона наче і не звертала уваги на те, чи чую я її взагалі, вона верещала і верещала, незважаючи ні на що. А коли я відчула, що Оллі почав тремтіти, то опустила погляд на нього. Він дивився на мене беззахисним поглядом, наче ось-ось заплаче. “Я не дозволю тобі плакати. Не дозволю. ” — думала я, піднімаючи голову на матір. Нарешті я, вставши з сухої підлоги, мертвим поглядом впилася очима в маму. Вона притихла на секунду, а потім знову продовжила репетувати.

    — Годі вже, дістала. — прошепотіла я і вдарила бісячу матір по лицю, потім ще раз і ще раз. 

    Так я її побила, саме я, допоки вона не втратила свідомість. Зізнаюсь, я не знала, що я настільки сильна, не тільки морально. Коли та впала, я знову глянула на котика, він дивився на мене такими ж очима, але я була задоволена, бо забезпечила йому не повну, але хоча б якусь безпеку. Я присіла і взяла Оллі на руки, його маленьке серденько шалено стукало, але я вже не хвилювалася за це. Я притиснула його до грудей, наче мама, коли я тільки-но народилась. Моє серце стукотіло зовсім повільно, я навіть спочатку не помітила, поки не запаморочилась голова. Тоді до мене дійшло, від чого це. 

    Сьогодні надвечір я випила забагато заспокійливого, і зараз воно почало діяти. Я не хотіла це роботи, чесно, рука сама потягнулася і закинула мені в рота ці таблетки. Хоча, добре, кому я брешу? Я бачила очі Оллі, саме через нього я не хотіла, я намагалася, але все марно. Я бажала вмерти тоді, коли мати або не буде вдома, або вона буде спати, і ось, час настав. На щастя, я встигла написати пред смертну записку, де суворо наказала знайти хороші руки для Оллі після того як відкинусь. Я розуміла, що заспокійливе почало діяти, зараз я і нарешті помру. Але кіт нерозуміючи нічого, сидів і дивився на мене.

    Я вже лежала на підлозі, легенько тримаючи котика за лапку, щоб мені і йому було легше. Його очі так і мовили: “скоро все скінчиться, тільки потерпи”. І я терпіла, хоча терпіти було вже нічого, зовсім нічого. Це була не болюча смерть, чому я дуже рада. Через ще пару секунд я заплющила очі, розуміючи, що вже не розплющу їх ніколи, тільки в іншому житті. Серце рухалося вже зовсім повільно, і тоді я втратила свідомість.

     

    Події у даному творі вигадані, в жодному разі не побажаю нікому такої ситуації. Дякую за увагу.

     

    0 Коментарів