Знайомство двох божевільних

Полум’я на рані незнайомки швидко розрослось і охопило не тільки її тіло, а й усього Доктора Стренджа. Але чоловік не відпустив жінку. Вонг, виставивши руки вперед хотів нейтралізувати вогонь, але Стівен зупинив його.

– Почекай.

– Що це?

– Воно не вбиває. Дивись, – герой кивнув у сторону рани дівчини. Вона повністю затягнулась. Але що найцікавіше, то його рани теж зникли.

– Яка незвичайна цілюща сила, – хмикнув Верховний чаклун.

– Її треба віднести до Санктум Санкторуму.

– Невже відьма? – Занепокоївся Вонг.

– Ні, я не відчуваю у ній нічого відьомського, але і від чарівників у ній нечого немає.

– Тоді хто вона?

– Я не знаю. Але це чудовисько точно прийшло по неї.

Вонг хмуро поглянув на незнайомку. І мовчки підняв руки, описавши в повітрі коло. Простір у цьому місці заіскрився немов хтось намагався за допомогою кресала добути вогонь і в ту саму мить перед чарівниками зявився ідеально круглий прохід, окреслений яскраво-жовтими та помаранчевими іскрами, що розлітались у різні сторони та одразу згасали. Чоловіки пройшли кріз нього та опинились у головній обителі чарів Нью-Йорка, хранителем якої був Доктор Стівен Стрендж – Санктум Санкторумі.

Герой поклав гостю на широку темно-бордову софу біля низького, але доволі масивного чайного столика, який було зроблено із широкого дубового зрізу та покрито прозорим лаком. Плащ, за допомогою якого чародій міг літати тут же зажив своїм життям, самостійно злетів із плеч свого володаря і підлетів до дзеркала. Артефакт, немов жива людина, почав крутитись біля старовинного верцадла ніби розглядаючи себе. Тут навіть обидва чаклуни здивувались, але не від поведінки предмету гардеробу, а від змін у його вигляді. У минулій битві Багряна відьма лишила у ньому величезну дірку, яку за допомогою підручних засобів Стренджу синьою матерією залатала його подруга Крістін, точніше Крістін із паралельного Всесвіту. Але тепер левітаційний плащ був як новенький без будь-яких слідів минулих битв, навіть застібки біля вороту стали яскравішими. Раніше в нього руки не доходили віднести артефакт до свого учня Фестера, який мав родовий дар – виготовляти та лагодити магічні речі. Вонг ще раз виразно подивився на жінку гадаючи «хто ж вона така і звідки в неї ця сила, а головне – чому вона не відбивалась від монстра та поводила себе якось дивно». Ті самі питання можна було побачити і в очах Доктора Стренджа, який втомлено сів у крісло напроти дивану, який тепер займала білявка. Вона мирно спала, згорнувшись калачиком, підіпхавши під себе ноги.

– Що ж, – порушив давлячу тишу азіат, – я маю повернутись до Камар-Таджу. Бо якщо ти не забув, то завтра тобі має знову повернутись титул Верховного чаклуна. Ми довго відкладали цю подію.

– Були причини, – колишній нейрохерург безініціативно знизав плечима.

– Так, випадок з Амерекою та Вандою, підкосив Камар-Тадж. Нам потрібний справжній лідер, такий як ти.

– Друже, але ти гарно справлявся з цими обов’язками, – усміхнувся Стівен, повертаючи голову у сторону співбесідника.

– Лише тому, що ти застряг у пустоті через Таноса на п’ять років. Хтось мав приглянути за нашим домом.

– Вірно, – коротко кивнув чародій, – здається, що це було вчора. Пройшло багато часу.

– Але тепер є нові проблеми, їх потрібно вирішувати. Тому я повертаюсь назад до Камар-Таджу, щоб підготуватись до завтрішнього дня. Що будеш робити із нею? – Нинішній Верховний чаклун багатозначно подивився на нову «проблему».

– Спочатку дочекаюсь коли вона прокинеться, а там буде зрозуміло хто вона – друг чи ворог, – мудро зауважив Стрендж. На що азіат коротко кивнув і начаклувавши портал, зник. Через декілька секунд яскраве коло зникло, розсипавшись на тисячи іскор.

Стівен лишився один на один зі своїми думками. Плащ, будучи у доброму гуморі через своє відновлення, полетів кудись на інший поверх, а його хазяїн невзначай знову поглянув на софу. Тепер він міг детально роздивитись особу, яка доволі несподіванно з’явилась у їхньому житті. Хоча до подібних подій він вже звик, тому мало чому дивувася. Чаклун давно вже не бачив на стільки простих зовні людей. До початку його магічної діяльності він був учасником в основному світських заходів, під стать яких обрав чарівну Крістін, в яку вже потім до безпам’ятства закохався. Лікарка була доброю, красивою і розумною, але в кінці кінців обрала буденне щасливе життя поряд із іншим. Він її добре розумів. В команді месників всі герої теж були як на підбір, так як мали бути у гарній формі, щоб рятувати світ, нести в нього справедливість та закон. В Камар-Таджі майстри та учні були загартовані не тільки фізичними тренуваннями, але й медитаціями. Вони мали бути не лише міцними ззовні, але й наповнені сильним духом та піднесенною душею. Чарівники повинні вміти тримати в узді своїх демонів, не відвертаючи сердця від світла. Яке хоч було яскравим, але боляче різало очі тих, хто не був готовий до його сили. Темна сторона, в свою чергу, була іншою – спочатку здавалась м’якою, в неї хотілось занирнути немов у теплу ковдру, втектікаючи від усіх проблем, але опинившись у ній, та починала душити, проникати в середину, руйнуючи все їство і міняючи людину. Не багатьом вдалось повернутись із тієї моторошної сторони. Багато хто зроставсь із мороком, який губив їх слабкі душі. Не багатьом вдавалось підкорити ці сили користуватись ними на благо людства і безкрайнього Всесвіту вцілому. Один із таких людей був сам Стрендж, але великий чаклун приймав це як данність, всіма силами відсахуючись від гордині, яка і була головним демоном його бунтівної душі, а іноді і головною силою.

Від думок чоловіка відволікла жінка, що солодко потягнулась, розплющила очі та прийняла вертикальне положення. Вона з цікавістю та деяким острахом озирнулась навколо, поки очима не натрапила на свого рятівника.

– Доктор Стівен Стредж, – мовив чоловік, опереджаючи питання незнайомки, що застигло на її устах.

– Дуже приємно, – протягнула жінка своєю рідною мовою, забувши від шоку, що вона в іншій країні, – Елеонора Хейл.

Але тут же схаменулась і почала перекладати все англійською.

– Не варто, – зупинив її Стрендж, – в мене було достатньо часу, щоб вивчити всі мови нашої планети.

– Це добре, – кивнула жінка, слабо посміхнувшись.

– Звідки ви?

– Я з України.

– У вас досить незвичне прізвище, як для слов’янки.

– Мій дідусь родом з Англії, – пояснила білявка.

– Зрозуміло. Чому на вас полювало те чудовисько? – Різко змінив тему чаклун.

– А мені звідки знати? – Знизала плечима Ела. За весь діалог вона вперше подивилась в очі своєму рятівнику, але тут же боязко їх відвела, видавивши із себе посмішку – я сьогодні тільки приїхала у Нью-Йорк. Можливо воно мене з кимось переплутало? Я звичайна людина.

– Звичайна людина, що має цілющу силу? – З іронією промовив Стівен, криво усміхнувшись.

– То ви щось плутаєте, містере Стрендж…

– Доктор Стрендж, – одразу перебив її чоловік, виправляючи.

– Так-так, Докторе Стрендж, я перепрошую. Я звичайна людина, доктор біологічних наук. Приїхала сюди на відпочинок і влаштуватись на роботу. Для мене те, що ви говорите – це зовсім інший світ, і якби я не знала про подвиги Месників, то взагалі б вважале це все дурницями.

– Ваше тіло горіло вогнем, який мало того, що перекинувся і на мене, але ще й зцілив, – спокійно, але не приховуючи їдкого сарказму, відповів чаклун, – вам це не здається дивним, міс Хейл?

– Можна просто Ела…

– Просто Ела.

– Без просто, – фиркнула жінка, не розуміючи, що від неї хочуть.

Це трохи насмішило Стівена, який всміхнувся самим краєм рота. Все ж таки перспектива нянчитись із новою проблемою, яка не вміє користуватись силами, та й ще й відсахується від них, його пригнічувала. Це вже був не перший раз. Та й сам він колись не вірив у магію. Але з іншого боку поведінка нової знайомої була дивною. Вона вела себе доволі спокійно, навіть апатично. Інший би в цій ситуації був переляканим, а вона була схожа більше на людину, що потерпіла невдачу і взагалі здавалось, що така визначна подія, як перший напад монстра не дуже заділа її душу.

– Що то за тварина була? – Поцікавилась нарешті жінка, – мені як біологу цікаві інші форми життя.

– То був демон із темного виміру.

– Вони живуть колоніями чи по-одинці? – Вже жвавіше почала розпитувати жінка, – чим живляться? Як розмножуються?

Брова чаклуна злегка змістилась у верх.

– Вас тільки це цікавить?

– Ну… – протягнула Ела переминаючись на софі, – ще ареал проживання…

– Серйозно?

– Так, – із різко з’явившимся близком у очах, підхопилась Хейл. Нагадавши і самому Стренджу, як колись і його очі так горіли за улюбленою роботою.

– Цей світ набагато ширше, ніж Вам здається…

– І його весь хочеться пізнати! – Жінку як підмінили.

– Навряд чи це можливо, – скептично зауважив Стрендж.

– Але ж Ви багато знаєто і про інші світи, про інші форми життя, це неймовірно!

– І світ я вже сприймаю не так як ви, – зауважив чаклун. Жінка різко замовка, знову сідаючи на софу.

– Вибачте.

– Не варто. Але все ж таки ми відійшли від основної теми. Ви точно не знаєте чому на вас напав демон.

– Це був демон?

– Так.

– Ні, на жаль, я дійсно не знаю.

– Я не бачу у вас ні чаклунського, ні відьомського дару. Ваша аура така ж сама, як і у інших.

– Ви що, ауру бачете? – Недовірливо покосилась блондинка на нового знайомого. Стрендж проїгнорував це питання, лише стомлено потер очі і продовжив:

– При цьому якась сила у вас точно є. Треба зрозуміти що це за сила і чому вона потрібна демонам. Бо іншої причини нападати на вас я не бачу.

– Це точно. Кому я потрібна, – махнула рукою жінка, – в будь-якому разі дякую за допомогу. Але мені завтра ще треба на нову роботу йти, треба підготуватись.

– Ви серйозно зараз про це думаєте? Ви божевільна?

– Саме так, – посміхнулась білявка, знову зазираючі в очі чарівнику. Їх погляди зустрілись. Тепер вона могла краще роздивитись його лице – з гострими, красивими рисами. Чоловік мав дійсно магічні очі – зеленого кольору і, не дивлячись на його дещо зверхню поведінку, в них вирував яскравий та нестримний вогонь. Зовсім інші очі ніж у Ели. Все в ньому було елегантне – від прямого аристократичного носу до аккуратно підстриженої чорної борідки. Навіть сивина на його волоссі лягала прямою білою лінією навколо потилиці.

– Вам дуже пощастило, що я не лишаю людей у біді.

– Насправді все навпаки.

– Смішно. Ви думаєте інакше?

– На справді, я навіть не знаю, що думати, – жінка підвелась, – а що ви думаєте?

– В будь-якому разі ви в небезпеці, і якщо будете десь далеко, то можете загинути, – вже більш серйозно промовив месник.

– Це не найгірша новина за сьогодні, – Ела знову натягла посмішку на обличчя, перетворючи його на маску. Ця дурнувата звичка завжди переслідувала її. Жінка посміхалась у всіх можливих ситуація, навіть коли це недоречно, навіть на похоронах.

– А яка ж найгірша була?

– Коли повідомили про спізненя літака і прийшлось ще цілу годину вештатись по аеропорту.

Маг посміхнувся. Він любив чорний гумор.

– У будь-якому разі дякую, вам, Докторе Стрендже, за допомогу. Зробіть ще одну ласку і підкажіть яка це вулиця? Я замовлю собі таксі.

Дивом вона ніде не посіяла свій клатч, так як вдягла його нахрест і він не злетів з неї під час польоту і досі знаходився в неї.

– Блікер-стріт, сто сімдесят сім, – монотонно відповів чоловік.

– Прекрасно, навіть таксі не треба, – жінка схилила голову набік, – мій готель навпроти. Ви точно почуєте, якщо щось станеться.

– Я дуже міцно сплю, міс Хейл.

– Здоровий сон – це добре, – знову посміхнулась жінка, – ще раз дякую Вам.

Стрендж лише коротко кивнув і вказав рукою на вхідні двері. Жінка була дійсно дивною. Йому навіть трошки стало ціково, що буде далі.

– Всього найкрощого, Ела.

– І Вам, Докторе Стрендже.

Жінка поспіхом висковзнула за двері, лишивши героя на самоті зі своїми думками. Чоловік ще довго дивився скрізь двері, в яких зникла божевільна доктор біологічних наук Елеонора Хейл. Хоча його дивакуватість все ще була попереду її дивоглядності.