II

ІІ

Дорога через землі Старків. Місяць до весілля Джона і Дейенеріс

Джон хвилювався. Нещодавно святкували шістнадцятий день народження Дені. Тепер вона повнолітня і за місяць вони одружаться. Але юнака переповнювали змішані почуття. З одного боку він стане лордом, матиме замок, землі, прислугу і навіть невеликий загін для гарнізону. З іншого — він геть не тямив в управлінні землями. Дечому його навчили батько та мейстер Лювін. Але він зовсім не вмів вести облік запасів, золота і роздавати задачі працівникам. Лорд Еддард послав у Цитадель ворона, щоб найняти на Туманний Острів мейстера. Та зусиллями одного мейстера цілий острів з чималими прихованими багатствами не втримаєш.

У день свого народження Джон відвідав свою нову вотчину. Острів і справді ховався за туманами. І спричиняли цей ефект гарячі джерела. Кілька таких були й на території Джонової фортеці, яку він назвав Фоґфортом, фортецею туманів. Дені згодилась на те, щоб їхній новий дім носив ім’я Фоґстарк. Лорд Старк пропонував назватися Старками з Туманного Острова, та Джон визнав, що це занадто довге родове ім’я тому спростив його до Фоґстарк. Як герб обрали чорного вовка на сірому тлі, а для кращої передачі родового імені зробили його оповитим білим туманом.

І гарячі джерела були не єдиним багатством острова. Ліс був багатим на дуб, тис і корабельну сосну. Надра гір були повні заліза, а на східних схилах знайшли поклади топазів та смарагдів. Луки були придатними для випасання худоби, а ґрунт після трепетної перевірки мейстером Лювіном визнали підходящим для землеробства. Дізнавшись стільки про свої землі, Джон ледь не розплакався від вдячності до батька. Але пообіцяв, що розбиратиметься з усім цим багатством тільки коли офіційно ввійде у свій замок. А до цього часу він вирішив знайти когось талановитого в підрахунку та письмі. На жаль, Північ не могла надати нікого з цими прикметами.

• Джон! — До нього під’їхав Теон. — Ти мусиш це побачити!

Джон приєднався до Теона і рушив у ліс. Там його вже чекали Робб, Джорі та Торен Карстарк. Уся їхня група їхала зустрічати гостей з півдня — Мейс Тірел разом з дітьми Лорасом і Маргері (котра мала вийти заміж за Робба через три місяці) та своєю матір’ю Оленною, більше відомою як Королева Шипів. Увесь Вестерос знав про те, яким «чудовим» співрозмовником була вдова Лютора Тірела, і ніхто при здоровому глузді не вступав із нею в суперечки.

На стежині лежав випатраний олень. Він був чималим. Але черево все було розірване гострими кігтями чи зубами. Один ріг був надламаний. А вглиб лісу тяглися криваві сліди.

• Браконьєри? — поцікавився Джон.
• Тоді б труп посеред дороги не валявся, — похитав головою Робб.
• Гірський лев? — припустив Теон.
• Тут не водяться гірські леви. Надто холодно.
• Гадаю, треба пройти вглиб по слідах крові, — висловився Джорі.

Згодившись із капітаном гвардії Вінтерфела юнаки рушили по кривавому сліду. І привів він їх до ще одного трупа. Того, хто й випатрав оленя, бо з його черева стирчав оленячий ріг…

• Лютововк, — Торен не приховував здивування. — Я думав, що всіх лютововків на південь від Стіни перебили фермери та лорди.
• Так і було, Тор. — Усміхнувся Джон. — Та схоже, цей звір про це не знав.

Біля мертвого вовка чулось попискування та скавуління. Джон підійшов ближче і побачив виводок з п’яти вовченят. Усі ще сліпі та безпорадні, присмоктались до материного вимені.

• Руда Алінова сука тиждень тому ощенячилася. Троє щенят померли, — висловився Джорі. — Можна було б їх приручити.
• Лютововк тобі не гончак. Даси шмат шинки — руку з нею відгризе, — заперечив Теон. — Краще покінчити з ними, менше терпітимуть. — Залізороджений витяг кинджал і опустився навколішки.
• Опусти ніж, Теоне. — Робб в цей момент випромінював владу.
• Робб, їх п’ятеро. Як і дітей у нашого батька. Гадаю, це знак. — Джон узяв великого сірого і дав його брату. — Тут по одному для тебе, Санси, Арії, Брана і Рікона. Лютововк на гербі дому Старків. Це прихильність Старих Богів.
• Тоді беремо їх. Джорі, подай-но торбу та передай їх Аліну. — Кассель підкорився наказу лорда.

Джон раптом відчув щось дивне. Ніби поклик. Тільки це було схоже на вищання і писк щеняти. Він обернувся до трупа лютововчиці, але там було порожньо. Керований відчуттям він спустився в кущі. І знайшов там ще двох щенят лютововка. Один був білим як сніг з рубіново-червоними очима. Другий був біло-золотим та з фіалковими очима. Альбінос одразу ткнув мордочкою в долоню Джона. Золотавий же також тягся до нього, але не так як білий.

• Погляньте, а ось і браковані, — реготнув Теон. — Білосніжний для Сноу і золотий для принцеси.
• Заздри мовчки, Ґрейджою, — огризнувся Джон. — Понишпори в кущах, може там кракен для тебе на берег викинувся. — Робб і Торен зареготали, а Теон почервонів.

З цими турботами про лютововка хлопці ледь не пропустили караван Тірелів. На щастя, лорд Мейс був ще далеко. Але на дорозі раптом знайшлась карета, у якої відпало колесо. Джон одразу побіг допомагати. На дверцятах був зображений герб — лучник на зеленому тлі. Дім Тарлі з Горнгіллу. Коли Джон відчинив дверцята, то побачив товстуна, що перелякано зиркав на нього водянистими очима.

• Хто ви? — запитав Джон.
• П-привіт. М-ме-ене зв-вуть С-семв-вел Т-т-тарлі. Я ї-ду у Ч-ч-чорний Замок, щоб скласти об-бітниці б-брата Нічної Варти.
• Хто при здоровому глузді пошле на Стіну товстуна і боягуза в одному тілі? — здивувався Теон.
• Мій батько, лорд Рендил, у день моїх шістнадцятих іменин викликав мене у двір і сказав: «Сьогодні ти станеш перед очима всього замку, зречешся усіх своїх прав на Горнгілл на користь свого брата Дікона і поясниш це тим, що хочеш приєднатися до Нічної Варти. А якщо ти цього не зробиш, то завтра ми з тобою поїдемо на полювання, де твій кінь зламає ногу, а ти собі шию і помреш. Твоя мати погорює трохи і забуде, а Дікон все одно стане наступним після мене лордом Горнгіллу». Я не хотів помирати, тому зробив так, як велів мій лорд-батько.
• А чому лорд Рендил вирішив тебе позбутися?
• Бо я товстий, боягуз, і з мечем невправний.
• А в чому ти вправний?
• У обліку. Я добре рахую, багато знаю в сфері управлінням землями. Я у дванадцять перелічив увесь запас зброї у цейхгаузах Горнгіллу і сказав батькові, що якщо наш дім хоче виставити на заклик лорда Тірела п’ятнадцять тисяч бійців, то ми повинні докувати ще три тисячі мечів, зробити ще тисячу луків і більше двадцяти тисяч стріл, що б зайняло близько півтора року безперервної роботи ковалів, стрільників та інших майстрів-зброярів. Батько тоді посміявся, але коли сер Гарлан Тірел прибув до нас із ревізією, то повторив мої слова. Батько тоді був дуже злим.
• Ти не поїдеш у Чорний Замок. — Джон поклав йому руку на плече. — Ти поїдеш у Вінтерфел. А потім зі мною на Туманний Острів. Допомагатимеш мені в управлінні.
• Я навіть не знаю вашого імені, сер.
• Джон Сноу. Але через місяць я буду Джоном Фоґстарком, лордом Туманного Острова…

____________________________________________________________________

Коли щасливого Сема відправили у Вінтерфел, Джон, Робб, Теон і Торен продовжували чекати на гостей із Гайґардена. Джон згадав, як готували замок до прибуття шанованих гостей з півдня. Востаннє люди з Розлогу відвідували Вінтерфел дуже давно, коли Мандерлі покинули ріку Мандер і рушили до Старків з проханням стати їхніми прапорними. Гарднери тоді прогнали їх із долини Мандера, а їх землі поділили між Флорентами і Фосовеями. А зараз Тірели вже майже триста років сидять у Гайґардені після того, як Ейгон Завойовник спалив у вогні Балеріона Чорного Жаху, останнього спадкоємця Гарта Зеленорукого.

«Усе змінюється, — думав Джон. — Гайґарден досі Гайґарден, хоча Гарднерів знищено. Скеля Кастерлі досі носить ім’я попередніх королів Заходу, а правлять у ній Ланністери. І Мандер досі Мандер, хоча Мандерлі тепер північани. Цікаво, а Фоґстарки також колись вимруть, як Рейни з Кастамера чи Кохейриси із Річкових земель?»

Так за цими роздумами він і побачив караван під зеленими прапорами, на яких цвіла золота троянда Тірелів. Джон миттю виструнчився на коні та глянув на своїх супутників. Робб трохи хвилювався, про що свідчило його нервове перебирання ременя вуздечки. Теон як завжди був Теоном — усміхненим і спокійним. Торен же скорчив дещо неприємну гримасу.

• Чи правда, що коли Тірел пердить, пахне трояндами? — пожартував Теон.
• Як і те, що Тайвін Ланністер сере золотом, а дорнійці довбуть овець, — хмуро відповів Робб.
• Дякую за чудові перші враження про Північ для південців, — кинув саркастичний коментар Джон. — Ви б ще прокричали свої жартики на все горло.
• Ой, гляньте на ніженку. Що буде, коли ти одружишся з Дейенеріс? — реготнув у відповідь Теон.
• Годі жартів, Теоне. Не псуймо моїй нареченій думку про Північ, — заспокоїв його Робб. — А наші нові родичі вже майже тут. Струнко всі!

Джон підняв вище прапор Старків — сірого лютововка на сніжно-білому тлі. Батько вирішив вручити прапор Джону, бо поки що він не лорд, а Торен був спадкоємцем Карголду. «Нічого, — подумав Джон. — Уже через місяць цю честь віддаватимуть комусь із гвардійців. Або батько найме герольда».

Караван Тірелів наблизився. Попереду їхало двоє вершників з вимпелами Гайґардена. За ними двоє чоловіків у легких кольчугах та плащах із вишитими трояндами. Старший чоловік міг бути тільки лордом Мейсом Тірелом, майбутнім тестем Робба. Юнак поруч із ним носив на латах безліч троянд. Це був сер Лорас, відомий як Лицар Квітів. Переможець турніру на честь дванадцятих іменин принца Джоффрі. Скинув із сідла самого Царевбивцю. Юний лицар був досить гарним на вроду, тому Джон почав переживати, щоб Санса не задумала вийти заміж за третього хвацького сина лорда Тірела замість скаліченого Віласа. Та Робб йому якось розповів, що Лицар Квітів частіше проводить час із Ренлі Баратеоном, чиїм зброєносцем він донедавна був. Теон одразу пожартував, що Ренлі зірвав квіточку Лицаря Квітів, на що всі довго реготали. Чи був Лорас тим, ким його вважали Робб з Теоном насправді, Джону було байдуже.

• Ласкаво просимо на землі Дому Старк! — розпочав розмову Джон. — Дозвольте відрекомендувати вам шляхетних юнаків, що прибули зустрітися з Вами, лорде Тірел. Робб Старк, спадкоємець Вінтерфела і ваш майбутній зять. Його супутники: Теон Ґрейджой, спадкоємець Залізних Островів, вихованець лорда Еддарда Старка, і сер Торен Карстарк, син лорда Рікарда Карстарка, спадкоємець Карголду. Я ж Джон Сноу, заручений із леді Дейенеріс Таргарієн, майбутній лорд Туманного Острова.
• Радий знайомству з вами, шляхетні юнаки. — Мейс Тірел кивнув на знак поваги і зупинив караван. Карета, що їхала за лордом та його сином зупинилась, і звідти вийшли троє жінок. Одна молодша, друга середніх років, а третя вже похилого віку.
• Дозвольте відрекомендувати вам мою родину. Мій син Лорас, Лицар Квітів, майбутній лицар Королівської Гвардії Його Милості короля Роберта. Моя люба донька Маргері, наречена сера Робба. — Молода дівчина обдарувала Робба чарівною усмішкою, на що той відповів підморгуванням. — Її леді-мати Алері з дому Гайтавер. — Леді Гайґардена приязно усміхнулась хлопцям. — І моя леді-мати Оленна, уроджена Редвин. — Стара жінка пильно оглядала усіх, ніби шукаючи недоліків у майбутньому чоловіку її онуки.
• Я вважала, що всі північани суворі, ніби з льоду витесані, — Королева Шипів одразу почала розкидатися колючими фразами. — Та навряд чи лід може мати в собі вогненні кольори. — Вона кивнула в бік рудоволосого Робба. — Я впевнена, що шлюб моєї любої онучки Маргері, Троянди Гайґардену, з Юним Вовком Вінтерфела був правильним рішенням. Сподіваюся, що ваша сестра настільки ж гарна й розумна як і її мати. Лорд Гостер Таллі, хоч і старий авантюрист, та клепку в голові має. Що ж, не буду затримувати усіх вас, певна, що ви втомлені вичікуванням нас у цій мерзлоті посеред літа. Можете приєднатись до нашого почту. Еріку, Аріку, — вона вказала двом гвардійцям, що супроводжували безпосередньо карету, — відійдіть у авангард, далі нас вестимуть малий кракен і хлопчик-сніжок.

Джон не розумів, що тільки-но сталося. Він тільки представився, а леді Оленна вже вигадала йому з Теоном прізвиська. Але промовчав. Дипломатія, як вчив його мейстер Лювін, схожа на догоджання примхливій дамі — неприємно, але мусиш переступити через себе.

• Мамо, бабусю, — Маргері повернулась до жінок, — з вашого дозволу, чи можу я проїхатись верхи разом із лордом Роббом. Ми скоро одружимося і я хотіла б познайомитись із ним ближче.
• Звичайно, моя дівчинко. — Леді Оленна усміхнулася. — Нема нічого кращого у заручинах, ніж пізнання один одного віч-на-віч.
• Дякую. І можна, щоб сер Джон склав нам компанію? А карету супроводить сер Торен?

• Гаразд. Зрештою, Джон брат твого нареченого, тому гадаю, що він розповість тобі, як воно, бути його братом.
• Матиму за честь, міледі. — Джон підвів запасного коня. — Якби знати, прихопили б жіноче сідло.
• Не хвилюйтесь, я вчилась їздити як лицар. Мало що в житті може статися. — І Маргері з грацією та хлоп’ячим запалом стрибнула на гнідого бахмата, якого їй підвів Джон…

________________________________________________________________

Джон, Робб, Лорас та Маргері від’їхали наперед, щоб ознайомити південців з краєвидами. Робб ледве відійшов від того факту, що Маргері — це наче його обидві сестри в одному тілі. На щастя, він не знав, що Джон на десятиріччя Арії подарував їй тонкий меч, як ті, що використовують мечники із Браавосу. І сам Джон сподівався, що його невістка не поділяє захоплення Арії. Бо двох затятих мечниць Вінтерфел не витримає, а леді Кейтлін взагалі з глузду з’їде.

• Міледі, — Робб зняв із сідла зимову троянду, — прийміть цей скромний дар як данину вашій вроді. — З цими словами він вплів квітку в волосся Маргері. Та усміхнулась ще більш щирою усмішкою, ніж при знайомстві.
• Дякую тобі, Робб. — Вона простягла свою тендітну долоню для поцілунку, що Робб і зробив. — Північ прекрасна. Та прекрасна по-своєму, так само як Розлог прекрасний по-своєму. У нас зелені луки, вкриті квітами, а у вас чудові поля і ліси. Сподіваюся, Вінтерфел не підведе краси своїх земель.
• У нас є скляні сади, де ми вирощуємо овочі та квіти і взимку і влітку, — відповів Робб. — А ще нас зігріває вода з гарячих джерел, на яких стоїть Вінтерфел. Такі ж є і у нашому Божому гаю. Я пропонував облаштувати там купальню для відпочинку, та мій лорд-батько каже, що місце богів не місце для людських розваг.
• Я уже хочу побувати і там і там. Сер Джон, як ви почувається? Через місяць ми будемо свідками вашого весілля із леді Дейенеріс.
• Ніби це дуже прекрасний сон, що затягнувся, — відповів той.
• Ой, не прибіднюйся. — Робб усміхнувся. — Про те, що цей бельбас закоханий у принцесу без спадку, знали увесь Вінтерфел та Зимове Містечко. Завдяки Теону, котрого хлібом не годуй жартує про всіх і все.
• А що на це леді Дейенеріс?
• Не знаю чому, але дала згоду на цей клятий мезальянс. Або не хотіла засмучувати Сансу, або бажала подратувати леді Старк.
• Гей, ти ж власний дім матимеш. І розживешся о-го-го. Мине десять років, і про дім Фоґстарків казатимуть «північні Ланністери», — Робб як завжди підбадьорював брата.
• Ти ще на весь Вестерос це оголоси, — огризнувся Джон. — Знаєте, леді Маргері, хай яким галантним не здається мій брат, та його фарфаронство, явно запозичене в Теона, доводить мене до сказу. Батько раніше хотів заручити його із Дейзі Мормонт чи Еліс Карстарк, та зрозумів, що північні леді не терплять такого показушництва.
• Не хвилюйся, Джоне. У мене два брати — Гарлан і Лорас — просто втілення цього слова. Робб на їхньому тлі скромняга.
• Стій, ти називаєш мене показушником? — раптом втрутився Лорас.
• Думаєш, твоя гра на публіку, коли ти роздаєш дамам квіти зі свого обладунку, вбереже тебе від шепоту про тебе й лорда Ренлі?
• Тихіше, сестро, я ж лише його колишній зброєносець. І взагалі, я не бачу в лорда Робба ознак якоїсь пихи. Старки дуже чесні й прямолінійні, а Таллі вірні слову. Повір, батько буде дуже щасливий, що ти вийшла саме за нього. Могло бути й гірше.
• А з ким її хотіли заручити до мене? — Робб питально підняв брову.
• Наприклад, із лордом Ренлі, — відповіла Маргері. — Та я відмовила, бо скільки б він не усміхався, та все ж він не новий Лайонел Сміхотливий Шторм. Ще, пригадую, був лорд Едмур, та в нього нема амбіцій, щоб стати важливим у державі. Фреїв батько навіть за браму Гайґардена не пускав — лорд Волдер людина не найвищих рекомендацій, а його сини й поготів. Король Роберт пропонував на знак примирення з Дорном шлюб з Квентіном Мартеллом. Але швидше Червоний Змій зречеться незаконних доньок, ніж Тірел та Мартелл одружать своїх дітей. А коли лорд Еддард запропонував подвійний альянс, і батько, і моя бабуся нарешті потішили мою матір, що я заручена з достойним сином лорда.
• Радий, що я виправдав очікування лорда Мейса. — Робб узяв її за руку.
• Якби ж мого батька. — Маргері опустила голову. — Усі заручини організовує виключно моя бабуся. І була б її воля — керувала б усім Розлогом. Та на жаль, вдови правителів не мають влади при живих синах. І якщо чесно, вона тільки й чекала, коли ваш батько пришле пропозицію про заручини. А мій батько… тільки й торочив про заручини з принцом Джоффрі, щоб як і лорд Тайвін мати царственного онука. Як він казав: «Дорнійці сиділи на Залізному Троні. Чим ми гірші?». А бабуся на це казала: «Не сідлай лева, бо лев не кінь, злізти живим не дасть».
• А вам подобалась перспектива стати королевою?
• І терпіти щодня товариство Серсеї Ланністер? Чи щоденні примхи Джоффрі. Я хоч і вихована септами і леді, та голову на плечах маю.
• А я радий, що мій батько голову на плечах має. Свою бабусю, леді Ліарру, я на жаль не знав. Як і діда Рікарда, дядька Брандона і тітку Ліанну. Усіх звели в могилу Таргарієни.
• Що не заважає тобі взяти останню з них за невістку.
• Батько завжди вчив мене, що діти не відповідають за злочини батьків. А зараз давайте повернемось до каравану. Вінтерфел близько, а я не хочу випереджати решту вашої родини.
• Зви мене просто Маргері. Ми скоро одружимось, тож нема сенсу говорити ніби ми двоє незнайомців…

______________________________________________________________

У дворі Вінтерфела було незвично гамірно, але чисто. Леді Кейтлін особисто наглядала за засипанням усього багна піском і розсадженням свіжих кущів троянд. Помаранчеві осінні троянди, оброблені якимось особливим відваром мейстера Лювіна, чудово прикрасили двір та сади. Тренувальний майданчик попри ремствування сера Родріка розібрали і перенесли на задній двір казарм.

Бран видерся на верхівку фортечного муру і дивився вдалечінь. Десь там, на півдні, його брати зустрічають Роббову наречену. А скоро Джон і Дейенеріс відгуляють своє весілля. Бран був щасливий за них. Особливо за брата, котрий навчив його тримати меч і перемагати однолітків. І з лука стріляти також. А Дені… принцеса без спадку завжди прикривала його перед матір’ю, коли він лазив по фортечних стінах. Тому він сумуватиме за ними обома, коли вони відпливуть на Туманний Острів. Треба буде напроситися з ними.

Аж ось він побачив караван із прапорами Тірелів. Вартових поруч не було, тому він спритно спустився своїм звичним шляхом на землю і побіг до батька оголосити, що гості близько. Та довелось зустріти матір.

— Брандоне. — Леді Кейтлін підняла очі.

— Мамо! Я бачив гостей. Їх багато. І в південських обладунках.

— Ти знову на мури лазив?

Бран замовк і винувато опустив очі. Але в «злочині» не зізнався.

— Пообіцяй мені, що більше не змушуватимеш свою леді-матір хвилюватися.

— Обіцяю. — Увесь запал ніби вітром здуло.

— А знаєш що, — Кейтлін загадково усміхнулась, — ти завжди ховаєш очі, коли брешеш. Давай, знайди батька і сестер. — Бран винувато усміхнувся і побіг до замку.

Дорогою він побачив того товстуна Сема, котрий саме ішов з башточки мейстера Лювіна, Джорі та Гарвіна, котрі змагались на мечах, і сера Родріка, котрий саме грав у кості з Мікеном, замковим ковалем.

Батько повертався із Божого гаю, де любив полірувати Лід — величезний дворучний меч із валірійської сталі, який використовувався переважно для несення правосуддя. Лорд Еддард був не в найкращому настрої — зранку прилетів ворон із Королівської Гавані з сумним листом. Помер Джон Аррін, верховний лорд Долини Аррін, Рука короля Роберта і вихователь Еддарда Старка.

— Тату! Я бачив гостей. Вони за годину шляху від Вінтерфела.

— Знову по мурах лазив. — Нед усміхнувся. — Такий же шибайголова як і дядько Брандон. Я тоді йду скличу гвардійців. А ти повідом дівчат.

У вежі, де зазвичай сиділи юні леді Вінтерфела, Бран застав звичну картину. Септа Мордейн хвалила Сансу та Вайнафрід Мандерлі за чудове шиття. І лаяла Арію за зіпсоване полотно. Молодша Старк не любила шити. Вона любила їздити верхи, стріляти з лука і дивитися на тренування в дворі. Дейенеріс частково поділяла норов Арії. Більше — саме вона навчила її не соромитись себе самої. «Ти вовчиця, я — дракон. Ми ті, ким ми є, і ніхто нас не змінить, як би не старався». Та «драконяча вдача» не заважала Дейенеріс шити чудові сукні, що визнавали всі, починаючи леді Кейтлін і закінчуючи септою Мордейн.

— Лорд Тірел на підході! — Бран геть не дбав про етикет.

— А де привітання, юний лорде? — септа Мордейн одразу розлютилась.

— Ми бачилися з Браном вранці, — заступилась Арія. — Уже йдемо!

— Ви нікуди не підете поки не закінчите урок шиття, юна леді. — Септа насупила брови.

— Я не леді, і ненавиджу вишивання! — Арія відкинула полотно і побігла вниз.

— Я теж думаю, що час іти. Лорд Тірел образиться, якщо усі домочадці Вінтерфела не вийдуть його зустріти. — Дейенеріс відклала своє шиття і спустилась до себе. Вслід за нею пішли й решта дівчат.

А Бран вибіг на двір. Там уже шикувалися воїни у яйцеподібних шоломах, формуючи почесну варту для гостей з Гайґардена. Сер Родрік переставляв усіх по зросту, бо більшість стали як їм хотілося. Бран на мить подумав, що було б, якби сюди приїхав сам король з усім почтом.

Нарешті прибув вісник, що оголошував прибуття шановних гостей і група Робба. Тоді лорд Старк вийшов у першу лінію разом з леді Кейтлін, очолюючи всю делегацію. Справа вишикувались усі члени родини чоловічої статі: Робб, Бран, Рікон, за ними Джон, Теон і Торен. Зліва стояли жінки — Санса, Арія, Дейенеріс, Вайнафрід, Джейн Пул і ще кілька вихованок його матері з васальних домів.

Коли карета нарешті в’їхала у двір, лорд Мейс із сином та донькою зійшли з коней і підійшли до дверцят карети. Коли з неї вийшли ще двоє жінок, Бран зрозумів, що юна вершниця і є нареченою його брата. І вирішив, що йому дуже пощастило — справжня південна троянда. Його тітку називали Трояндою Вінтерфелу, та схоже, тепер цей титул забере юна Маргері.

— Вітаю вас, шановні гості, — розпочав батько. — Чи важким був шлях? Чи задоволені ви місцем, куди відправите свою єдину доньку?

— Вітаю вас, лорде Старк, — розпочав неквапом лорд Тірел. — Шлях був неважким. Виникли труднощі на Перешийку, через що моя леді-мати вкотре докоряла мені, що краще було б кораблем дістатися Білої Гавані, та я вкотре пояснив їй, що шановний лорд Мандерлі досі дується на Гайґарден за вигнання з їх давніх земель у Розлозі. Та Північ прекрасна. Як і ваша старша донька та вихованка. Ваші сини також проявили галантність і вихованість зустрічаючи мене і мою родину. Я ще раз хочу вам подякувати за те, що запропонували ваших сина й доньку і об’єднуєте наші доми.

— Дякую вам за теплі слова. — Лорд Еддард усміхнувся. — Дозвольте представити вам мою леді дружину Кейтлін із дому Таллі. Моїх синів Робба і Джона ви вже знаєте, як і моїх вихованців Теона і Торена. Це мої молодші сини: Брандон і Рікон. І мої доньки: леді Санса, ваша майбутня невістка, та леді Арія, моя радість та нагадування про сестру. І мої вихованки: Дейенеріс Таргарієн, наречена Джона; Вайнафрід Мандерлі, онука мого відданого слуги, лорда Білої Гавані; та Джейн Пул, донька мого головного стюарда і вихованка моєї леді-дружини.

— Радий з вами познайомитися, шановні юнаки й леді. Тоді і я представляю вам моїх леді-дружину Алері з дому Гайтавер, леді матір Оленну з дому Редвин і доньку Маргері — вашу майбутню невістку і леді Вінтерфелу. І звичайно ж мій син Лорас, майбутній лицар Королівської Гвардії.

— Приємно познайомитися. Почувайтесь у Вінтерфелі як удома. — Лорд Еддард потис руку лорду Мейсу. — Запрошую вас у мій дім: розділити за нашим столом м’ясо і мед та стати нам прошеними гостями. Вейоне, Томе, Годоре, — стюард та конюхи вийшли на поклик лорда, — подбайте про коней лорда Тірела.

— Годор. — Конюх-дурник кивнув головою, тоді як інші двоє промовчали.