Розділ 3. Середа

У вікнах моєї машини відбивалися рідкі хмари та метелики, що пурхали. Вони прийшли на зміну дощовій сірій погоді.

Це тепло, яке відчувалось у кожному легкому подуві вітру, нагадало мені двох пасажирів, котрих я віз дуже-дуже давно. Тоді погода була схожа на сьогодні, тільки от, якщо я не помиляюся, вітру взагалі не було. А може, й помиляюся. А можливо і ні.

До того я розібрався вже з трьома клієнтами, але їх історій я навіть не спромігся запам’ятати, отже, вони не були такими вже й цікавими. Я запам’ятовую лише найкращі розповіді своїх пасажирів.
Часом ти не сподіваєшся підловити саме таких мандрівників, але гроші, які ти отримуєш у нагороду за свою працю, є гроші, а від них, тим більше такій людині, як я, гріх відмовлятися.

Я їхав неспішно, намагаючись насолодитися краєвидами за вікнами, але що я бачив по той бік скла, я теж не пам’ятаю. Я помітив літню пару на іншому боці дороги і – так як робити мені не було чого –  вирішив постояти пару хвилин. Якщо їм потрібна машина – самі підійдуть. Так вони й зробили. На вигляд це були чоловік і жінка, що не мають особливих багатств, але в той же час, можуть дозволити собі раз на тиждень вечерю в досить-таки престижному ресторані. Я сказав би, що прожили вони разом усе життя і не особливо розчаровувалися своєю другою половинкою. Швидше за все, вони жили одним днем, насолоджуючись ним, ніби непоганим вином, і не думаючи, що потім буде після них.

– Молодий чоловіче, чи не підвезете? Нам на околицю, а йти самі розумієте, ноги вже не ті, – сказала жінка. Подітися нікуди, а тим більше, я не можу відмовити прекрасній дамі.

– Звичайно. Без проблем.

Вони посідали на задньому сидінні, і я тільки помітив, що ці двоє трималися за руки. Вже не знаю, розчулюватися цій силі кохання чи бігти вивалювати сніданок біля найближчого дерева.

– Ти точно взяв, що я просила? – почув я репліку пані. – Нічого не забув, дурню?

Вони разом посміялися, а чоловік запевнив: “Ні, сьогодні точно ні, будь спокійна”.

– Корм, пелюшки – усе на місці?

– Так-так, я ж сказав, – трохи ображено пробурчав старий.

Я не хотів здатися безпардонним, але все ж таки запитав:

– А куди це ви прямуєте, з кормом та пелюшками, дозвольте поцікавитися?

– До притулку їдемо, котикам та собачкам допомагаємо, любий, – пояснила мені пасажирка. – Гарна ця справа. І ти так роби, коли хочеш собі тільки добра.

– Моя стара каже, що ми як тварини, у всьому покладаємось на підтримку, от і маленьким у притулку треба щось давати. Що можемо, те й віддаємо їм, – з усмішкою промовив мій клієнт.

– І чи довго ви вже так?

– Дай подумати… – промовив чоловік. – Близько року, мабуть, так, десь рік буде.

– А чи не довше?

– А може, й довше, звідки мені вже пам’ятати? – мабуть, цією фразою він заспокоїв мене, бо я вже почав думати, мовляв, один такий ходжу зі своєю жахливою пам’яттю.

– Чимало, наскільки я розумію, – вирішив я з посмішкою закінчити цю до болю милу суперечку.

Кілька десятків секунд ми їхали мовчки, але атмосфера була приємною. Навіть дуже приємною. Вона нагадувала мені всі ті сімейні свята, за якими я спостерігав у тіні вулиці через вікна невеликих будинків у цьому маленькому містечку. Часом я проходив мимо і замислювався, чи є ще хтось тут, хто ось так само, як і я, ходить пустельними провулками, заглядаючи в самі щілини людських життів? І якби я знайшов таку людину, хотів би дізнатися її краще, зрозуміти її мотиви, чи розвернувся б з однією тільки огидою? Одне знаю точно. Коли я дивлюся на усмішки цих дітей, що сидять на плечах батьків, їхня радість передається і мені, прибираючи всю ту самотність на душі, яку повною мірою вже не прибере ніхто і ніколи.

Часом я думав, що, напевно, монстрам під ліжком у рази гірше, ніж мені, правда? Але чому вони тоді просто сидять там і дивляться на мене? Чому б їм не вибратися? Тоді ми могли б поговорити, пограти або просто обійнятися, сказавши цим слова, що так довго приховували від усіх.

– Гей, любий, ти чого це завис? – Раптом почув я, враз вистрибнувши зі своїх думок.

– Та нічого, все нормально, вибачте…

– У тебе гарне волосся, знаєш. Ось у мого діда ніколи такого красивого волосся не було, та діду? – Можливо, вона глузувала, але я так не думаю.

– Так, таке руде, як у того собаки, якого ти хотіла забрати до нас, – пробубнів старий.

Я просто не зміг стримати сміху, адже із псом мене ще не порівнювали. Це було відразу і приємно, і не дуже. Мені хотілося б мати таких родичів. Як шкода, що нам доведеться незабаром розлучатися.

– Приїхали, – сказав я, дивлячись у дзеркало далекого бачення.

– Дякую тобі, золотце.

– Ось тобі гроші, – простяг мені плату старий.

– Дякую і вам, – я посміхнувся жінці і потис руку чоловікові.

Останніми їхніми словами до мене були: «Ти все-таки заходь сюди, до притулку, радуй маленьких чимось смачненьким!».

Мабуть, треба так зробити.