Мандраж перед побаченням це ж нормально? От тільки хрін це побачення. Йо-ма-йо…
від Krapka
Ештону просто видали щось типу одягу монаха. Прості штани, як мішок для борошна. І з такої ж тканини щось типу халата на запах по пояс. На ноги якісь мокасини з єдиним швом зверху. Може і не монах. Може селянин в Індії десь. Почувався він дебільно.
Далі його забрав уже знайомий мужик в халатах.
Потім провели в гарем, як він розумів. Величезна шумна зала. Ештон бачив, що далі зала звертала вбік і перетворювалась… Ну хрін його знає… На вуличку під час якогось фестивалю? В Мексиці десь. Але його повели мимо всього цього буяння в протилежну сторону. Тут був тихий світлий коридор з дверима. Багато однакових дверей.
– Ваша кімната. – звернувся до Ештона мужик в халатах. На “Ви”. Втім він і до цього так розмовляв.
Кімната була… Нормальна. Меблі нормальні. Світла достатньо. Ліжко. Туалет і душ. Короче, це одиночка.
Ну, воно і ясно що ж дикунів до нормальних людей пускати?..
На столі він побачив книжечку, яку не дочитав в казармі. Уважні, паскуди.
Що ж. Почитаємо.
***
А от через тиждень ось такого усамітнення хотілось вити. Якого хріна???
З Ештоном ніхто не говорить. Ніхто нічого не пояснює. Не вимагає. Їжу приносять через віконце у дверях. Він і намагався заговорити, та марно. Кошмар. Це через те, що він тоді не роздягнувся?
Хоч би знав чому він тут сидить. Може легше було б!… Навіть книжки нової не дали. Він ту що є уже по третьому колу читає. Вже навіть натяки пробував шукати в тексті. Але хрін там. Це просто книжка.
Він її закрив з ляском. І поклав поруч на ліжку. Зітхнув. І закрив очі.
Що толку біситися і злитися?
Подумаємо? Ештон же вміє, як півень в попу клюне. Кімната… звичайна. Якщо не враховувати деяких технологій. Світло, наприклад. Вмикається і вимикається, якщо даси подумки команду. Якщо говориш вголос чомусь не працює, але він же думає в цей момент те що говорить? Але не працює. Є лише два режими ввімкнути та вимкнути. Яскравість не змінюється і таке інше. Цікаво, що Ештон не розуміє де джерело світла. Він дійшов висновку, що джерел декілька маленьких і вони розсипані у кімнаті. Поки що нічого кращого на думку не спало.
Душ теж працює так само. Але там ще можна регулювати температуру. При чому якщо не задати дані самому, то вода автоматично ставатиме теплою. Не гарячою і не холодною. Схоже є датчики, що зчитують його температуру тіла й підлаштовують під нього температуру води.
Так само працює кран в раковині й унітаз. А ще він випадково виявив, що ванна кімната має додаткове опалення. Він якось виходив з душу і посітував на те, що холодно. Ну… зрозуміло, так? Стало тепло.
Вікна не було. Ну це і так ясно. Ештон же тут в одиночці. Але… він не пам’ятав взагалі жодного вікна.
Що ще додати? Ештон пробував поранитись. Просто для перевірки теорії… І, так. На ньому тепер теж є щит. Він не може поранити навіть сам себе. І не міг збагнути коли і як на нього цей щит нап’ялили. А що сказати, молодці. Дбають про свою власність. Хмикнув Ештон.
До речі, щодо цього. Які у нього тепер права чи їх відсутність? Він на правах раба тут, чи ще якось? Хех…
Ще й ця жінка… Він чомусь їй вірить. В тому плані, що якби він відмовився переодягатись і йти, то хрін його знає, було б гірше, мабуть. Ай… Що тут думати? Це вже Ештон заганяється. Звідки він знає що було б. Не відомо.
Відомо тільки, що його до неї знову поведуть. Ось тут він був певен. Вона ж так попрощалася – “до зустрічі”?
Що-о-о ж. Чекати зустрічі й тоді пробувати розпитати ще щось?
Іншого ж і не лишається, вірно?
***
Але сталося все ж інакше, аніж думав Ештон.
За два тижні (Ештон загинав кутик сторінки, по одній вдень. Три прийоми їжі = 1 день.).
Зайшов мужик в халатах. І Ештон в житті не був більше радий бачити будь-кого. Він просто встав і очікувально подивився на візитера.
– Здрастуйте. – привітався він.
– Здр… – голос від довгого мовчання трохи сів, Ештон прокашлявся. – Здрастуйте..
– Я прийшов запитати про Ваші наміри. – повідомив мужик в халатах.
– Наміри? – Ештон насторожився.
– Чи маєте Ви намір приймати відведену Вам роль наложника?
Так. Секундочку. Значить виходить, що його тут триматимуть поки він не погодиться?
– А якщо я не погоджусь? – вирішив все ж уточнити Ештон.
– Весь свій вільний час від зустрічі до зустрічі з Повелителькою Ви проводитимете тут. – обвів мужик кімнату жестом. О-о-о, краса. Значить функції свої він виконуватиме, а плюшок не отримає. Цікавий розклад.
– А якщо погоджусь?
– Тоді Ви отримаєте доступ до зустрічей з іншими наложниками, що знаходяться в аналогічній ситуації. Для початку. – пояснював мужик. Типу, щоб від самотності з глузду не з’їхав?
– А що у Вашому розумінні взагалі означає “наложник”? – на цьому запитанні Ештона мужик перевів погляд на його очі. І Ештон зрозумів, що до цього він дивився взагалі крізь нього, не фокусуючись на лиці. І в погляді прочитались якісь відголоски поваги.
– Це особливий статус в Шазарії. Зазвичай він надається відповідним людям на 5 років. Опісля цього строку всі наложники отримують великі пільги від держави. Але як буде саме в Вашому випадку – я не впевнений. Ви належите до особливого виду наложників – трофейний наложник. Тут все дуже індивідуально. Тому не зорієнтую.
Обов’язки в наложників… різноманітні. І весь перелік можна звести до часопроводження поруч з Повелителькою. Що конкретно входить в Ваші обов’язки, на жаль, мені Важко зорієнтувати. Це річ делікатна, що залежить від бажань Повелительки та згоди наложника.
Ештон уважно поглянув на мужика в халатах:
– Як Вас звуть?
Мужик в халатах щиро здивувався, аж очі округлились, брови підскочили, і голова назад смикнулась. Але за мить він вгамував свої емоції й став знову звичним вже кам’яним мужиком в халатах:
– Для Шазарійців ім’я – річ інтимна. Звертаються зазвичай відповідно до статусу або професії. Мене можете звати – Старший Служитель Гарему.
Ештон намагався переварити всю інформацію. Секундочку. Це ж що виходить?
– Тобто до мене інакше, як “наложник” мінімум п’ять років не звертатимуться? – обурено і з підозрою перепитав Ештон.
Мужик в халатах, тобто Служитель Гарему, задумливо подивився на Ештона:
– А Вас це турбує? В Шазарії це почесний статус.
Почесний. Яким боком!?
– Чому?
– Тому що Ви служите Повелительці. Наповнюєте її енергією та, за найкращих умов, даруєте щастя. Це важливо для всієї Шазарії й для кожного шазарійця окремо.
Сумнівно.
– І Ви самі, Служитель, не думаєте ні про кого з наложників жодного кривого слова? – запитав Ештон провокаційним тоном.
Шазарієць дивився на Ештона, намагаючись зрозуміти:
– Я сам раніше був наложником, якщо ця інформація якось допоможе… І мене не засуджували оточуючі.
Ось тут Ештон повірив. Непоганий, здається, мужик.
– Добре, то що Ваша повелителька робить з наложниками? Раз Ви були наложником, то знаєте? – продовжував допит Ештон.
– Жоден наложник не розкаже, чим він займався на зустрічі з Повелителькою. Таке запитувати нетактовно. – на диво терпляче пояснював шазарієць.
“Окей, можу зрозуміти, мужик.” – Ештон облизав пересохлі губи та подивився десь поверх голови мужика в халатах, устаканюючи думки.
Він повернувся в думках до пояснень. “До бажань Повелительки” – тут ясно. “І згоди наложника”. Він може відмовитись робити те, що не бажає? Якщо подумати, тоді повелителька забрала руку, коли зрозуміла, що він цього не хоче.
– Ви сказали, що мої обов’язки зводитимуться включно до моєї згоди. Тобто я можу відмовитись робити щось, якщо не захочу? Я правильно зрозумів? – нахмурив брови Ештон, знову поглянувши на співрозмовника.
– Так, все вірно. Але на призначених зустрічах Ви повинні бути присутнім. Саме це і є Вашим конкретним обов’язком.
– Присутність. – недовірливо уточнив Ештон, покосившись.
– Все вірно.
– І при тому я можу хоч гопки скакати? – уточнив Ештон.
– Не зовсім. Вибір Ваших можливих дій обмежується двома принципами. – для наочності мужик підняв два пальці. – Перший – що не заборонено, те дозволено. Другий – Ви не зобов’язані робити того, що не входить у Ваші обов’язки.
– Тобто я зобов’язаний бути присутнім. Тут я зрозумів. Добре, а які є заборони? .
Шазарієць насупився і підніс до рота палець і задумливо потер губу:
– Буде тяжко пояснити… Я пораджусь з іншими Служителями, які мені надати Вам інструкції. Але наразі, думаю, можна обійтися буквально деякими. – шазарієць робив паузи й обдумував кожне речення. І це різко контрастувало з тим, як раніше всі відповіді буквально від язика відскакували. – Скажімо так. Не заважайте Повелительці. Друге – для наложників інтимні зв’язки поза зустрічами з Повелителькою неможливі. – шазарієць знову зробив паузу, посилено думаючи. – І без супроводу не покидайте гарем… – він зараз лусне від натуги. У них що законів не має? Чи там кодексів для гарему? .
– Розмиті у Вас правила. – підсумував Ештон. Мужик усміхнувся. Це було неочікувано.
– Так і є. Ми дуже вільний народ.
– Громадяни якого не можуть покинути власну країну. – спробував піддіти Ештон.
– На це Воля Повелительки. – кивнув Служитель, продовжуючи усміхатись. – На мою скромну думку, у Вас наразі достатньо інформації, аби прийняти рішення щодо своїх намірів.
– и вступати у Вашу гаремну гільдію? – усміхнувся Ештон. Шазарійцю, схоже, сподобався недожарт.
Ештон зітхнув і перестав усміхатися. Він стиснув пальцями перенісся й закрив очі, схиливши голову. Не хотілося б зробити якоїсь дурниці. А який вихід? Ну, як варіант почекати зустрічі з королевою і розпитати її. Якщо вона захоче говорити, звісно. “Не заважай Повелительці”. Тобто він не має права сам заговорити? Але… Минулого разу вона не була проти. Чи значить це, якщо він прийме цей сраний статус, то не зможе з нею поговорити більше, якщо вона сама не почне розмову? З їхніх технологій стане сюрпризів. Ештон напружено подивився на мужика в халатах. Навряд він йому такі тонкощі розкаже. А залишатися без нормального джерела інформації, у вигляді королівни, зовсім не “ахті”. Хм…
– А якщо я попрошу дати мені час подумати? На скільки Ви мене тут залишите? – а що? Прямо в лоб.
Мужик в халатах підняв брову:
– А скільки Вам потрібно часу? .
– А на коли мені назначена наступна зустріч з Повелителькою? – питанням на питання відповів Ештон, продовжуючи вибудовувати якийсь порядок своїх дій.
Мужик в халатах не розумів ходу думок Ештона. Це було написано у нього на лиці:
– За два тижні. Індивідуальна аудієнція.
Чорт два тижні! Можна здуріти тут буде! Стоп. “Індивідуальна аудієнція”?
– Що означає “індивідуальна аудієнція”?.
– Це означає те, що на зустрічі Ви будете один. З наложників. Часто це супровід на раутах, прийомах, радах. – мужик в халатах з завидним терпінням відповідав на всі питання Ештона.
– А бувають ще групові?
– Бувають. – о, лаконічно. Здається десь тут зарита собака.
– І що ж це за зустрічі?
– За прийомом їжі. В спальні. Це зустрічі більш насичені. – пояснив розмито мужик. Ештон зрозумів, що тут і буде щось більш наближене до звичного поняття “наложник”. Окей. Але там теж працює правило не хочу – не буду?
Ну, гаразд. Два тижні, так?
– Гаразд, тоді я б хотів дати відповідь після зустрічі з правителькою. – підвів усі висновки Ештон, та впевнено дав відповідь мужику в халатах.
Він уважно подивився на Ештона. І, мабуть, зробив якісь висновки, кивнув.
– Всі Служителі Гарему з нетерпінням чекають Вашої відповіді. – вклонився він і пішов.
Дивна розмова. Зате є про що подумати…
В обід Ештону принесли книгу.
***
Після тієї розмови Ештону й справді стало простіше.
Тепер він знав скільки йому тут бути. І чого він чекає.
Ну і книги, звісно ж… Чорт, та щоб він раніше стільки читав!
А ще ніхто у нього не забрав його тіла. Він намагався підтримувати форму. І був змушений визнати без залізяк – складно. А паралельно роздумував…
Що варто запитати у королеви при зустрічі? Уточнити щодо технологій. Це точно. Спитати щодо цього статусу. І як це вплине на його дієздатність тут. І про закони. Що ще?…
Ештон намагався скласти якийсь план розмови, але це до біса складно, коли у тебе так мало інформації…
***
Чорт. Місяць. Він тут уже майже місяць.
Давай так. Їх ніхто визволяти не буде. Бо не зможе. Шазарія їх теж не віддасть сама. Виходить, що і він і інші тут застрягли.
Значить жити доведеться тут. І пристосовуватись до цих умов.
Так. Наложник. Ну, блятський розклад, звісно. В прямому значенні. Але. Ну, що? Трахатись з королевою доведеться? Та він дома й сам шукав з ким потрахатись. То що тепер велика трагедія?
А от сидіти в чотирьох стінах і нічого не бачити – накладно.
Конкретики ніякої, щоправда…
***
Ештон ледь заснув. Але прокинувся рано. Він цього дня чекав місяць.
Встав прийняв душ. Причесався. Поголився. Волосся відросло… Але підстригтися немає чим, та і не зможе сам… Скористався б дезодорантом, якби він був. Але він і не смердів потом… Технології?
Одягнувся у свій мішок. І сів.
Як перед побаченням, чесне слово. Але ніби воно так і є? Ештон скривився і простогнав. Себе жалюгідним він не вважав. Нехай но хтось так місяць посидить, почекає зустрічі, тоді поговоримо.
Принесли сніданок.
Окей. Раз принесли, треба поїсти. Мужик в халатах говорив про раути та зустрічі? Дуже імовірно йому нічого не дадуть і голодному доведеться дивитися, як інші їдять.
Одразу після сніданку зайшла дівчина. З вішаком у кожній руці:
– Доброго дня. Сьогодні у Вас призначена аудієнція у Повелительки. Я принесла одяг на вибір.
Вау. Навіть вибір дають. Одна хрінь схожа на балахон, такий халат, як у мужика в халатах. А другий. А другий нічого так. Чорні бриджі, судячи з довжини. Чимось нагадує офісний варіант. І сорочка якась, теж чорна. Окей. Тут без варіантів.
– Доброго дня. Цей. – вказав Ештон на нормальний одяг.
– Прекрасний вибір. Я допоможу одягнутися. – безбарвно сказала вона. Для неї це рутина і їй не цікаво. Це аж чується в голосі. Вона підійшла до шафи та прихилила вішак до боковини. Він так і залишився висіти. На магнітах?
– Я сам одягнусь. – ну, при мужиках роздягатися – ще ок. Але при дівчатах… Якось не комфортно. У них тут пісюном світити що нормально чи що?
– Вам буде тяжко зав’язати самому. – заперечила дівчина. Справді? Може треба було халат вибирати?
– Я маю перед Вами роздягатися? – пояснив проблему Ештон.
Дівчина поглянула на нього трохи здивовано. Розібрала вішак. Там була сорочка, штани, білизна – просто звичайні боксери, сандалі (як римські), і ще якісь бинти. Нахріна бинти?
– Думаю з білизною Ви впораєтесь самі. Просто надягнути ось так. – вона показала, як дитині, яким боком одягати. Шазарійці реально думають, що вони відсталі.
Ештон зітхнув. Взяв труси:
– Дякую.
– Я зачекаю у ванній кімнаті. Покличте мене, будь ласка. – і вийшла з поклоном. Треба розібратися з цими поклонами. Це у них, як “добрий день”. Тобто, якщо хочеш бути ввічливим треба кланятись. Як в Японії.
Ештон швидко роздягнувся, натягнув труси:
“Чорт! Вони шикарні. Зручно так.” – лише на секунду дозволив собі відволіктися Ештон.
Далі швидко, не кличучи дівчину натягнув штани. Як застібнути – хрін знає… Нічого немає – ні блискавки, ні ґудзиків:
“Застібнися” – а що? Може вони і туди комп’ютер засунули. Але хрін там. Ну, спробувати він мав.
Не ясно.
Сорочка. Хрін її знає. Ештон зітхнув. Добре, схоже допомога дійсно треба:
– Я все.
Дівчина зайшла.
– Я допоможу. – вона підійшла, вклонилася. Потім випрямилась і наблизила руки до штанів. Ештон весь напружився. Ні, він взагалі то не сором’язливий. Але… Не ясно чому, зараз зовсім не хочеться підпускати когось до себе. От вдома він би зрадів, якщо якась дівчина до його хазяйства б полізла. Але вона нічого такого не робила дуже делікатно двома пальцями стисла тканину з двох боків. Іншою рукою зблизила краї та провела вверх, ніби блискавку застібнула.
Як воно працює?
Тоді без паузи взяла з рук Ештона сорочку, розвернула правильним боком і піднесла до нього.
Нагадує гамівну сорочку. Спереду не застібається – суцільна тканина. А застібається на запах ззаду. Не приємні асоціації… Так! Здичавів за місяць, чи що?
Ештон рішуче просунув руки в рукава. Дівчина юркнула за спину й справді зав’язала запахи – спочатку з одного боку, потім з іншого. І все кріпилося, як на магнітах. Окей….
– Ви не могли б сісти? Так було б зручніше. – попросила дівчина.
Ештон мовчки сів на ліжко. Дівчина взяла бинти й стала перед ним на коліна. Якось не приємно…
Поставила його ногу собі на коліно і буквально кількома спритними рухами обмотала йому ногу. Від зводу стопи, пропустивши п’ятку, до коліна, перекриваючи штани. Вона ці бинти ніяк не кріпила. Вони самі прилипли. Наверх одягнула сандалю. Сумнівні у них смаки. Виглядає, як одяг монаха з фільмів про кунг-фу. Чи якось так. Схоже. Другу ногу вона теж швидко одягнула.
Дівчина встала, забрала балахон. Поклонилась і вийшла.
Неприємно було… Ештон потер очі. Треба з цим всім щось робити.
Далі завітав мужик в халатах.
– Здрастуйте. – вклонився він. – Я проведу Вас на аудієнцію з Повелителькою. Прошу слідувати за мною.
– Здрастуйте. – привітався Ештон. Подумав секунду і теж вклонився. Мужик знову сфокусував погляд на ньому, а не десь поза ним, як раніше. Таке враження, що він свідомо не запам’ятовує наложників. І для служителів всі наложники – однакові. Всі на одне лице.
– Ви не повинні мені віддавати поклін. – пояснив мужик проблему.
Ештон задумався:
– А кому повинен? .
На цей раз задумався мужик в халатах:
– По логіці, наложник поклін повинен віддавати лише Повелительці, якщо бачить її особисто. Але Ви не прийняли цей статус. Тож нікому, мабуть.
– Який принцип? Кланяєшся, тому кому належиш? – намагався Ештон вловити суть.
– У Шазарії ніхто нікому не належить. Поклін віддається старшому у званні. Або тому, кому ти віддаєш шану.
Ештон намагався осягнути цю вищу математику:
– Тобто я старший у звані, аніж Ви? .
– Наложник не має нікого старшого, окрім Повелительки. Але Ви однозначно не старший наді мною. Проте наложник – це поважний статус. Практично священний у Шазарії. Кожен віддаватиме Вам шану.
Ештон переварював, роблячи паузи.
– Але ж я не прийняв цей статус, Ви самі казали. – блиснула цікава думка в Ештона.
– Ви не прийняли. Але для мене Ви – наложник. А раз я так вважаю, то повинен віддати Вам шану. – логіка мужика в халатах зрозуміла. Раз Ештон не вважає себе приналежним до цієї їхньої системи, то чому має комусь кланятись? З іншого боку вони його уже зачислили до себе. Значить ставитись мають відповідно. Цікаво. Ештону сподобався підхід.
– Я постараюсь вникнути, дякую. – намагався Ештон бути ввічливим. Мужик в халатах схвально кивнув.
– А тепер дозвольте Вас провести.
– Так, дякую.
На душі якось полегшало трохи. Цей мужик подобається Ештону. Нормальний.
***
Мандраж перед побаченням це ж нормально? От тільки хрін це побачення. Йо-ма-йо…
Але разом з тим, заритись назад у свою конуру зовсім не хотілося. І йшов до королівни майже радісно – хоч якесь різноманіття.
Це було схоже на конференційну залу. Великий овальний стіл з великою кулею посередині столу. Він був порожнім – ще ніхто не прийшов. Дуже світле приміщення. Вікно було відсутнім.
В кінці, на невеликій відстані від столу (може три метри) вже знайома будка з королевою. Окей.
Мужик в халатах його привів майже впритул до намету і зупинився. Ештон глянув на нього. Мужик виразно поглянув на палатку і запросив його жестом. Окей. Ештон зрозумів, що говорити зараз не треба і просто кивнув йому, мовляв “Дякую, мужик.”
Мандраж посилився. Ештон зайшов за штору. І оцінив обстановку. Майже все, як минулий раз. Тільки трон високий і має кілька сходинок. Зліва від трону(справа для королівни) лава для наложника на рівні з ногами королеви. Не на підлозі, як минулого разу. А в лівій руці вона тримає бокал з вином (мабуть). Минулого разу трубку вона в тій же руці тримала. Мабуть, лівша.
Дивно, але щойно він побачив замотану фігуру, заспокоївся. Що там кланятись, щоб виказати шану? Ну, давай так… Вона нормально поставилась до полонених. По-людськи. Дуже багато відправила додому. Обміняла, ясна річ. Але, (Ештон знав) зазвичай країни полоненими козиряють скільки можуть. І… так багато жертв. Дуже. Але хто напав? Хто агресор, а? То що?.. Ніби ж заслуговує шани?
Ештон вклонився.
Потім подивився на лаву. Йти чи запрошення чекати? Зам’явся на секунду. А потім все ж пішов і сів. Спиною вперся в трон.
– … – мовчанка…
Чорт.
Двері відчинилися і зала стала наповнюватися. Всі швидко розсілися і почали говорити. Шар в столі показував голограми, графіки, ще щось. Все незнайомою мовою. Ну, воно і ясно…
Це ж треба, як нудно.
Королева зітхнула. І надпила вино. Дуже тихо. Але Ештон поклястися міг, що почув саме це. Їй теж нудно. Окей, що йому по шиї дадуть, як заговорить? Ну, як заткнуть, то окей… Так… І? Що казати? Ну, там… Закони… Що там ще він хотів знати? Бляха! До біса!
– Ну і занудство. – Ештон сказав тихо, щоб не заважати, але достатньо голосно, щоб вона почула.
Королева поставила бокал на місце:
– Погоджусь.
Ештон розвернувся на лаві обличчям до неї, підігнувши коліно.
– Ось хочеш? – королева простягнула йому своє вино. Ештон здивувався трохи. Окей. Чому ні?
– Дякую. – Ештон спробував. Вау! Що це таке? Він здивовано заглянув у бокал. Воно було не бордове, а швидше грязно-червоне. – Шикарно на смак. Що це таке? .
– Це вино. Його виготовляють у Шазарії. Спеціальний метод. Відрізняється від того, що використовують ззовні. Хоча теж застосовують бродіння. Я, якщо бути чесною, не особливо володію технологією. Якщо хочеш, можу наказати зробити для тебе екскурсію. – королева говорила спокійно з нотками нудьги. Екскурсія це прекрасно для Ештона, але… Зараз начхати. Щось вона зовсім знуджена. Може це їй на екскурсію треба? .
– Може Ви теж сходили б? Ато з цим занудством, – вказав він головою в бік столу, – можна заскніти.
– Королева перевела погляд на Ештона, судячи з того, як повернувся її ковпак пасічника. Що це за шляпа? .
– Хм… Мені і екскурсія не надто цікава. – вона хотіла, щоб Ештон ще щось сказав. Це було відчутно.
– А як Ви розважаєтесь? – питання насущне, і для Ештона важливе. Хай просвітить.
– Хм… Та ніяк, особливо. – щось вона якась сумна… Не те слово… Ну зовсім, як витиснений лимон…
– Ну то розважтесь. Не знаю погуляти сходіть. Там… в морі поплавайте. Пляж це ж чудесно.
Королева дивилась на нього.
– Може і піду. Якщо ти мені компанію складеш. – відповіла вона після паузи.
– Та куди ж я дінусь? – усміхнувся Ештон, не зволікаю.чи з відповіддю.
– Ну, бути присутнім не значить складати компанію. – сказала королівна і підперла голову рукою, як минулого разу, стиха зітхнувши. Ештон розумів про що вона. Ну, якщо згадати про що казав мужик в халатах, то можна і взагалі сидіти і нічого не робити. З тобою заговорять, а ти – “не хочу”. І королеві облом. Дивний розклад. По ідеї з нею мати діло навпаки вигідно? Нащо тоді взагалі наложником бути, це ж у них тут добровільно, наскільки Ештон зрозумів. Чи всі плюшок від держави за 5 років чекають?
– Ем… А інші що роблять? Тобто… Я маю на увазі. Ну, присутні просто? Чим тоді займаються? – він щиро хотів зрозуміти.
– Хто чим. – хмикнула усміхнувшись королева. По інтонації чути. Ця її штора на голові починає дратувати. – Дехто книги читає. Дехто рукоділля приносить. Ти теж бери з собою щось наступного разу. Щоб нудно не було.
– Нащо Вам тоді тут наложники, якщо вони всякою… – Ештон кашлянув підбираючи культурне слово. – всячиною займаються? Вони ж Вас розважати мають чи як?
– Ні. – усміхнулась королівна. – У вас інша функція…
– Бути присутнім, так? Мені намагались вже пояснити…
– Так. Вірно. Цього достатньо, але не завжди… – щось це все заходить в глухий кут.
– У Вас в країні всі пояснення такі розмиті? Я намагався питати за правила в гаремі чи закони. Мені дуже не чітко пояснили. – не підбираючи тону, невдоволено буркнув Ештон.
– Річ у тому, що у нас немає прописних законів. І правил. – сказала королева.
Як це? Ештон не рубав що робиться.
– Як це не має? Як же ви живете? Ну, тобто суспільство… І таке інше….
– Вони просто не потрібні. Всі в Шазарії живуть згідно з моєю волею. – королівні подобалось говорити з ним, він відчував.
Але Ештон все одно не розумів:
– Окей, а як Ви цю волю доносите? Звід наказів чи що? .
Королева зробила маленьку паузу:
– Я передаю її з допомогою ментальної енергії.
Ештон намагався вникнути. Це ті їхні технології?
– Тобто телепатія? Як з планшетом? Ви що вживляєте жучки якісь усім? – припустив Ештон. Королева тихенько засміялась.
– Ти взагалі то не далеко від істини. – сказала вона. – Мені не потрібні пристрої, для того, щоб передавати свою волю. Я її передаю напряму. Від своєї свідомості в іншу.
Ештон замовк. А чому він не додумався одразу? Вона ж зчитує його емоції. Просто він думав, що це якийсь пристрій…
– Ви що супергерой, як у фільмах? – вирішив піджартувати Ештон.
– Не впевнена, що це. – завагалась королева.
– Ну… Ніби то люди з надприродними здібностями… Щось таке. Це казки. – спробував пояснити Ештон.
– Ну, для мене мої здібності природні. – відповіла з цікавинкою королева. Ештон усміхнувся. Йому сподобалась логіка. Для чого себе порівнювати з кимось, в кого немає того, що маєш ти?
– То… Ви керуєте іншими подумки? Чому тоді Ви віддавали накази минулого разу? Словами, маю на увазі.
– Воля не чітка. Це ніби поштовх до того, що має бути. А як цього досягти – люди обирають самі. Тому тобі і не змогли чітко сформулювати правила. Різні люди сприймають мою волю по-різному. І хоч всі дотримуються її, але чинять не однаково. Тому, якщо я хочу чогось конкретного, потрібно сказати про це чітко.
Раптом до Ештона дійшли деякі деталі. Те, як він втратив свідомість на полі бою, і те як йому наказували на початку…
– А це всі так можуть? .
– Ні. Залишилась тільки я. – прозвучало щось дуже сумно.
– Але тоді на полі бою… Я втратив свідомість… – спробував промимрити Ештон.
– Так, це була я. – підтвердила королева.
– А ті дивні накази… Ну… В казармах.
– А ось це вже не я. Тому я і казала, що ти майже вгадав. Мої вміння в Шазарії довго вивчали, й у результаті розробили особливі технології на основі біохвиль, біопотенціалів та біоелектрики. Ці пристрої витримують мої власні хвилі, як живі організми, та й розширюють можливості користувачів, порівняно з вашими технологіями, заснованими на електриці металів. – розповіла королівна.
Ясненько. Світ відстав на кілька тисячоліть від цього острова. От і все. Підсумував Ештон. Тепер зрозуміло, чому уряд так хотів захопити острів – технології, додаткові альтернативні джерела енергії…
– Тобто ці пристрої черпають енергію з живих істот? Я правильно зрозумів? – так же виходить? Це б пояснило таку рвучкість армії…
– Хапаєш на льоту. – похвалила жінка. Ештон і дійсно був на межі своїх розумових здібностей. Аж голова скипіла. – Скажімо так. Я черпаю енергію з живих істот. З наложників, якщо бути точним. А пристрої – з рослин, бактерій, водоростей часто. Якщо так розібратися, то всі наші пристрої й самі по собі давно вже стали схожими на живі організми. Щось середнє між мохом і грибами, мабуть. Це складні технології. Легко користуватись, важко вникнути.
Ештон підвис. З технологіями ясно, і хрін з ними. Вона з наложників енергію черпає? Мужик в халатах говорив про це, але Ештон не думав же, що в прямому розумінні! Не весело…
– То ось чому важлива просто присутність. Щоб Ви енергію забрали. – стало якось моторошно… Він їжа просто.
– Так. Люди взагалі дуже не економні істоти в плані енергії. Виробляють значно більше, аніж їм потрібно, і фактично викидають надлишки в повітря. У вигляді тепла, наприклад. А я ці надлишки вбираю. От і все. Хочеш покажу?
– Так. – не впевнено погодився Ештон. Як покаже?
Королева стягнула рукавичку з руки і торкнулася до щоки Ештона. І він ніби сковзнув у інше відчуття, ніби зосередився на тому, чого раніше не помічав. Він ніби самим мозком відчув потоки енергії. “Подивився” на людей за конференц–столом. І дійсно енергія вихрами, а в декого хвилями, в когось клубами туману відходила від них. “Подивився” на себе і зрозумів, що не може. Мабуть, це як з власним запахом. “Подивився” на королеву. Навколо неї не було енергії зовсім, навіть пустіше, аніж у звичайному просторі. Це було… дивно, але гарно… Наче дивитися на якесь природне явище… І все зникло. Ештон моргнув кілька раз. І закрив рот.
– Вау. – круто. Ніби грибів галюциногенних наївся.
Ештон зробив над собою зусилля.
– То… Це не шкодить ніяк? – Ештон зрозумів, що не шкодить. Просто хотів дізнатися якомога більше.
– Ні, не шкодить, звісно. – та королівна не розповіла більше, аніж запитав Ештон.
– Чому тоді тільки 5 років служать наложниками? – спробував він підібрати правильне запитання, аби розговорити її ще.
– Всі мають право на власне життя. А життя наложника передбачає певні обмеження. – відповідала на питання жінка буденним тоном.
– І… Вам потрібно весь час біля себе когось тримати? Не зручніше, як люди – наїстися три рази на день і все. Може в купу зібрати кількох людей? – продовжував сипати питання Ештон. Королева знову усміхнулась.
– Ні, зовсім ні. Не обов’язково. Але, у зв’язку з недавньою битвою, я витратила доволі багато енергії. Тепер посилено поглинаю. Та й люди викидають енергію повільно, хоча є винятки. Битва, спорт, секс, наприклад. Тоді, звичайно можна поглинути більше енергії одночасно. Особливо під час сексу. – це багато пояснює. Ось чому не можна займатися сексом поза зустрічами – енергію потрібно берегти. І тому – наложники… Логічно припустити, що вона поглинає енергію під час сексу, так?
Королівна розповідала далі:
– Це особливий процес для людини. Питання не лише в фізичній активності, а в тому, що кожна людина інстинктивно намагається віддати партнеру якомога більше… себе, мабуть. Тому й виділяється така кількість енергії. Люди взагалі дивні істоти. Сама людська природа заточена на самопожертву й ці інстинкти, коли спалахують, перекривають інстинкти самозбереження і всього раціонального.
Ештон намагався поглинути більше інформації, аніж міг. Але це були не всі запитання. Він просто залпом випив те вино, що йому дала королева і посилено задумався. Королівна знову посміхнулась. Як же бісить!
– Покажіть мені своє лице. – це прозвучало чимось середнім між вимогою і проханням. Але в Ештона й так голова кипіла, на тактовність мало сил лишалось.
– А ти цікавий. – видала смішок королева. І сказала те, чого Ештон і зовсім не сподівався: – А що взамін?
– Взамін?
– Так, я тобі покажу своє лице, а ти мені що? – що показати їй щось чи що? Так, не тупи, Ештон. Минулого разу вона те саме робила. З рукавичкою. Хоче якусь дрібницю взамін. Їй нудно просто. А може це теж впливає на енергію і всяке таке. У будь–якому разі все чесно.
– Я оближу Вам пальці. – на цю заявочку Ештона королівна замовчала.
А тоді нервово хіхікнула:
– А з тобою не так і нудно. Ну, гаразд.
Ештон не сподівався що вона погодиться. Думав, що щось своє запропонує або що. Але її на слабо не візьмеш, очевидно.
Вона засунула руки під вуалі й вийняла звідти шпильку. А тоді з легкістю скинула шляпу.
Ештон завмер. Просто дзвін у вухах. Порожньо в голові. Погляд просто ковзав по її обличчю.
Чорнюще довге волосся, зібране в зачіску, біла шкіра, тонкі брови, довші, ніж в людей, фіолетові очі з вертикальним вузькою зіницею, повіки темніші, її очі ніби виділені тінями, ніс маленький, тонкі губи розтягнула посмішка, риси обличчя тонкі і плавні. Королівна слідкувала за його реакцією з інтересом, і м’якою посмішкою. “Вона не людина.” – пробило набатом в голові Ештона. І емоції шквалом затопили його. Та найбільше, мабуть, він відчував здивування. На його реакцію королева ширше усміхнулась і блиснули білі гострющі зуби. В неї було чотири ікла і два різці. Погляд зачепився саме за це і вимів з голови всі інші думки.
– Що Ви їсте? – найдебільніше питання, мабуть. Але Ештон був у ступорі…
– Все, що й люди. – усміхнулась ширше королівна. – Ведмеді теж всеїдні, а у них ще більше хижацьких зубів, аніж в мене.
Ці порівняння її явно повеселили.
– І Ви не нафарбована. Без макіяжу. – продовжував Ештон вгамовувати свій дослідницький інтерес, що раптово спалахнув.
– Ні. – королівна явно отримувала задоволення від усієї цієї сцени. І спостерігала за Ештоном з не меншим інтересом, аніж він за нею.
– Вашій… – Ештон обвів своє обличчя жестом, намагаючись підібрати слово, яке б не образило жінку. – Красі… одним словом, позаздрить будь–яка жінка. У нас люди фарбами таке малюють на лиці. – Боже, він як з села якогось глухого. – Ну, макіяж…
Але королівна зрозуміла, що це комплімент. Поводилась вона… Не зверхньо… Якось не по–королівськи. До Ештона, здається, розум повертається… Вона схожа на просту дівчину, років… Двадцяти, мабуть. Складно сказати. Вона виглядає дуже молодою, але разом з тим… Давньою – не повертається язик сказати… Глибокою, чи що.
***
Ох, і емоції в нього! Як буря. Вони й нічого не робили особливого… А він фонтанує енергією з такою інтенсивністю, ніби… Тричі сексом зайнявся. Цікавий він.
А окрім цього. Він цікавий не лише з погляду підживлення… Він просто цікавий. Коли востаннє у неї з’являвся інтерес? От тільки чесно. Коли, скільки часу назад?
Важко пригадати…
Ай… Не треба псувати собі настрій.
Емоції стали вщухати. Ах, шкода, хоч би ще трішки… Хм. Схоже, вона надто жадібна. Він і так наситив її вдосталь.
Повелителька перевела погляд на волосся. Його русі кучері тепер завиваються ще інтенсивніше, очевидно через довжину. Йому личить. Вони м’які, Повелителька пам’ятала, які вони приємні на дотик. Але також вона пам’ятала, як гостро й негативно він відреагував, коли вона торкнулася до його волосся минулого разу. Не хочеться псувати йому настрій. І справа зовсім не в енергії. Просто… Хотілось би ще трішки побути з ним.
А губи? Він обіцяв, що оближе пальці. Можна торкнутися? Не образишся? Дозволь. Не відштовхуй… І Повелителька, як заворожена, керована давно забутим інтересом повільно простягнула пальці до його губ. Акуратно торкнулася. На дотик вони були пружні, і такі… мужні. Зовсім не м’які. Але, мабуть, чуттєві.
Повелителька відволіклася від енергії, а тому не помітила, як чоловік вичікуюче завмер під її пальцями. Він не відштовхував, тому вона й не помітила, як його емоції переросли в щось інше… Ближче до її власної природи, аніж до людської. Він солдат. Вона забула про це лише на мить. І коли нарешті помітила, перевела погляд на його очі. Глибокі сині очі, що вміщували в собі цілий океан, зараз дивились чіпко. А тоді він взяв її руку за кисть. Нахилився і лизнув пальці. Зовсім без інтимного змісту, просто так, як злизують джем з руки, наприклад, буденний рух. Але холодний і глибокий погляд при тому створив якийсь немислимий ефект.
Тоді він відпустив її і випрямився. Дивлячись в очі уже спокійно.
– Ти шахруєш! – розсміялася тихо Повелителька. Це значно веселіше, аніж якби він зробив те, чого вона очікувала..
– А я не казав як саме це зроблю. – усміхнувся він кутиком рота й повів плечем, схиливши голову набік.
Цікаво він спеціально повівся, як хижак перед стрибком? Відволік Повелительку, знаючи, що вона зчитує його емоції? Чи він так приготувався до капості? Ні – не мислимо зробити так просто інстинктивно. Він спеціально.
Й справді. Він природжений воїн. Талановитий, уважний, спокійний, зібраний. Використовує всі доступні можливості, аби використати оточуюче середовище й ситуацію. Хижак. Але… Разом з тим він не холоднокровний вбивця. Кожна фібра його душі про це каже. Він воєначальник, що дбає про довірених йому людей, навіть коли зробити не може нічого. Він винахідливий. У нього гнучкий розум і розвинуті інстинкти.
Тут. На острові йому не місце. Він чудово вписався б серед розвідників.
Але… розвідників у Повелительки чимало. А от того, хто хоча б на мить вивів її з похмурої імли монотонності немає.
Рада закінчується. Зараз повинні замінити наложника. Час збіг так швидко. Як шкода… Повелителька з жалем поглянула на те, як закінчується нарада.
– Що ж. Побачимось через місяць. – сумно усміхнулась Повелителька.
– Чому через місяць? – невгамовний.
– Частіше наложників не заведено турбувати. – вона вирішила так уже давно. Повелителька хоче, щоб служіння їй було в радість.
– Чому? Пов’язано з енергією? – що це за емоції у нього? Він хвилюється?
– Це оптимальний час, аби відпочити. Аби роль наложника не падала тягарем. Не так вже і цікаво сидіти поруч зі мною на цих марудних дійствах. – Повелительці рідко щось доводилось приховувати від підданих. Тому вона звикла бути прямолінійною. Здається він відчув полегшення?
– Я можу приходити частіше. Не знаю… Раз в тиждень? – Повелителька щиро здивувалась. Для чого це йому? Думки про те, що вона йому не байдужа, цікава нав’язливо окутали свідомість. Та Повелителька не бажає розчаровуватись потім. Він солдат! Він один з агресорів! Він той, хто не хотів бути наложником. Що могло змінитись? І тим не більше… Вона хоче цієї компанії, якби там не було. Якщо він хоче використати спілкування з нею собі на користь – вона не проти.
– Гаразд. – усміхнулась Повелителька. – Матиму на увазі. Скористаюсь пропозицією в майбутньому. Наближається слуга. – Повелителька надягнула головний убір.
Слуга зайшов.
– До зустрічі. – сказала Повелителька.
Наложник встав. Підійшов до слуги, розвернувся.
– До зустрічі. – й поклонився. І поклін був не формальний. І це не був поклін, що висловлював визнання сили. Він висловив шану. Вона вловила його повагу до себе.
Солдат чужої країни… Та її не обдуриш – він був щирим.
У зв’язку з деякими незручностями публікація твору переноситься на інші ресурси:
Аркуш
https://arkush.net/book/18629
Букнет
https://booknet.ua/book/zabuta-u-pekl-b421751
Приношу вибачення за незручності і бажаю приємного читання.
І цікаво яка в неї раса. Тобто вертикальні зіниці у
ижаків свідчать про потребу фокусувати зір на жертві.
Не
очу спойлерити)
Дуже цікава глава!
І питань виникло більше, ніж отримано інформації та відповідей на попередні питання, які я собі вже задавав!
Сюжет затягує!
Дякую за таку увагу)) відповіді будуть)