Глава 54. Про відвертість

«Вставай. Віддихаєшся – станемо ще раз», – Вікторія подала руку братові. Сандро, ледве втримавшись на ногах, відійшов до стіни й сповз по ній униз.

Його витримка помалу ставала трохи кращою за геть ніяку. Він вже міг вистояти якийсь час у поєдинку зі шпагами – тут подумки дякував долі, що на уроках фізкультури так-сяк навчився основ фехтування. Проте варто було справі дійти до ближнього рукопашного бою, як чоловік ставав якщо не зовсім безпорадним, то близьким до цього.

Ще Вікторія з’ясувала, що з Сандро міг би вийти цілком непоганий снайпер. Із вогнепальною зброєю його справи йшли куди краще, проте це ніяк не скасовувало необхідності таки підкорити мистецтво ближніх боїв. Дівчина сіла біля нього.

– Ти як?

– Як бачиш, ти мене все ще не вбила, – він опустив голову їй на плече. – Це, вважаю, абсолютний успіх, бо я спокійно міг вмерти вже з десяток разів.

– Якщо не перестанеш боятися завдавати ударів у спарингу – вмреш від рук Аврелії.

– Хто така Аврелія? – розгублено спитав Сандро.

– Наша воєначальниця. Своєрідна жінка.

– Наскільки своєрідна? Хочу оцінити свої шанси на виживання.

– Як сказати… – Вікторія потерла скроню. – У плані бойової тактики їй нема рівних. Але… Та чорт побери, якщо ти при мені ридаєш і не соромишся, то і я скажу. Після першої близької взаємодії з нею я плакала на розкішних грудях нашої Хен Нетер, – вона вловила його погляд і пояснила: – Верховна жриця. При дворі розберешся.

– Ти плакала після бою з нею? – Сандро обережно стиснув її долоні. – Можеш розказати, якщо хочеш. Він мене цього ніхто не почує, не переймайся.

– Це… Це насправді по-дурному було. Просто попереджаю. Й дякую, що готовий вислухати мене.

***

Вікторія була служницею при дворі три роки, відколи в п’ятнадцять потрапила сюди. Гвардією вона марила чи не з першого дня тут, дивлячись на цих неймовірних, на її думку, жінок. Попри те, що її фізична підготовка, дякуючи рокам орденського новіціяту, дозволяла доєднатись до війська, чекати все одно довелось – кандидаткам у це без перебільшень елітне формування мало бути не менше вісімнадцяти.

Вона успішно склала кваліфікаційні випробування, до яких готувалась чи не півтори роки. «Молода ще, ледве ценз минула», – напівсаркастично кинула воєначальниця вже у власних покоях, куди привела новобраницю. – «Але нічого, як для початку – добре. Вижити зможеш. Лишилось ще дещо. Традиція», – Аврелія розплела її волосся, яке спускалось трохи нижче пояса.

Дівчина здогадувалась, про що йдеться, дивлячись на скроні воєначальниці. Поруч із розумінням комфортніше їй не ставало.

– В чому річ? Ти дуже напружена, – жінка опустила долоні на її плечі.

– Я… Трохи тривожно від думки про те, що доведеться поголити скроні, – Вікторія опустила очі.

– Он як. У твоєму випадку, боюсь, не лише скроні, – Аврелія пропустила між пальцями каштанові пасма. – Воно відволікатиме й збиватиме баланс. Доведеться його вкоротити, принаймні на перший час. Так буде легше.

– Буду відверта, стало тривожніше. Можна я хоч звикнуся з думкою?

– Повір, чим швидше, тим краще. Як мінімум, тобі вже не буде тривожно. Обіцяю, роблю так уперше й востаннє.

Воєначальниця зібрала її волосся в хвіст, ледь відтягла його вниз і зрізала одним ударом добре заточеного клинка – процес зайняв менш ніж хвилину. Вікторія відсторонено глянула в дзеркало – тепер найдовші пасма заледве сягали її плечей.

– Жива? – Аврелія погладила її потилицю.

– Т-так…

– Добре. Бачиш, нічого страшного. А зараз посидь спокійно. Не хочу тебе поранити, – жінка перейшла до її скронь.

– Я… Мені хочеться піти до храму. Можна? – тихо спитала Вікторія.

– Перший тиждень тренувань тобі навряд чи вдасться вийти за межі замку. А під час вихідних ходи в місті куди хочеш – хоч до церкви, хоч у бордель, мені нема діла до того, де вам більше подобається шукати спокій.

– Я про наш храм. Той, що у вежі.

– А, наша оккультна обитель? Та на здоров’я. Та хіба ти не католичка?

– Католичка. Хіба туди не можна християнам? Я іноді замінювала там свічки, коли на це було розпорядження.

– Можна всім. Якщо ти вже там була, то маєш знати верховну жрицю.

– А ось її я лише здалека бачила. Вона не спостерігає за прибиранням храму. Лише до левів не підпускає.

– Значить познайомишся. Після храму зайди до мене, відведу в казарми, – Аврелія прибрала клинок. – Готово. Вітаю в княжій гвардії, Вікторіє.

***

«Заходь, дитя, не бійся», – оксамитовий голос пролунав звідкись згори храму. Дівчина підійшла до святилища й сіла на його край, не маючи ні найменшого уявлення про те, чи тут взагалі можна сидіти.

Вона не помітися, коли жриця встигла спуститися до неї. Вікторія зауважила її присутність лише тоді, коли відчула ніжні дотики до кількаміліметрового їжачка на своїй потилиці. Жінка прибрала з її обличчя пасма, які лишились довжиною трохи вище плечей, назад і торкнулась її підборіддя:

– Як тебе звуть?

– Вікторія.

– Просто Вікторія?

– Так. Мене давно позбавили права на родове прізвище.

– Ти позашлюбне дитя? – голос жриці звучав так лагідно, що дівчина незчулась як по її щоках потекли сльози.

– Не знаю. Скоріш за все. Хоча може й ні, – вона рвучко витерла сльози, наче це могло допомогти їй. – Як я можу називати вас?

– Хен Нетер Хатшепсут Нефтіс. Перші три слова можна не використовувати, якщо говориш зі мною, – жінка погладила її долоні. – Ти з гвардії?

– Тепер так.

– Так сумно кажеш про це. Невже тебе змусили доєднатися до гвардії, в яку б не відмовились вступити й чоловіки з Ордену, якби мали таке право? – вона казала це без жодних звинувачень, радше жартома.

– Ні, це було моє бажання, відколи я працювала тут, при дворі. Просто… Пробачте, будь ласка, – вона прикрила обличчя долонями, більше не в силі стримуватись.
Вона й сама не знала, через що саме плаче. Нефтіс якусь мить спостерігала за цим, що їй дуже швидко набридло. «Ходи до мене, сонце», – жриця пригорнула її. Вікторія подумки зраділа, що жінка не бачить, як вона почервоніла. Причиною було те, що плакала дівчина просто в груди Хен Нетер.

Нефтіс погладила її по голові, від чого Вікторії ще більше захотілося сховатись між її грудей. Там їй було на диво затишно, хоча вона поняття не мала, чому так. «Певно тому, що вона така добра до мене», – промайнуло в думках дівчини. Вона відчувала, як жриця ніжно перебирає її пасма, як гладить потилицю й обережно цілує скроні. Від цього хотілось плакати ще більше.

– Це робота Аврелії? – тихо спитала Нефтіс.

– Мгм…

– Ох, Авреліє… – зітхнула жінка. – Якщо ти не розридалась при ній – вважай, виграла це життя. Матимеш шанси на офіцерський ранг, як старанно працюватимеш. І, якби тобі від цього стало легше, тобі личить ця традиція, хоч і в збоченому й шкідливому для психіки виконанні Аврелії.

– Ви дуже добра.

– Тобі здається, – розсміялась Нефтіс. – Тобі там зручно, сонце?

– Мгм, – Вікторія соромилась піднімати обличчя від грудей, бо її щоки досі палали.

– Це прекрасно, якщо зручно. Коли що, між обрядами я майже завжди тут, якщо не в самому храмі, то у вежі. Заходь, коли матимеш настрій. Або коли буде сумно. Буду щаслива розрадити тебе.

***

«Кажу ж, дурнувата трохи історія», – офіцерка відсторонено дивилась на те, як Сандро з величезною ніжністю продовжує гладити її долоні. Чомусь їй ставало ніяково від такої уваги з його боку. Вона все ніяк не могла сприймати його до кінця всерйоз.

– Нічого не дурнувата. Ти плакала на грудях у доброї панни. Що ж тут дурнуватого?

– Та все. Я ж збиралась чогось досягти у гвардії, а натомість у перший день розридалась у цицьки жриці, – пробурмотіла Вікторія.

– А вона гарна? Ну, пані жриця?

– Неймовірно. Дружина Ілінки її терпіти не може, ревнує. І я чудово можу її зрозуміти. Будь-хто б ревнував, дивлячись на неї у чиїйсь компанії.

– Тоді тебе тим паче ніхто б не засуджував. Я точно б ні. Справді. В цьому немає абсолютно нічого поганого, – він легенько поцілував її в щоку. – Я можу зробити щось аби підбадьорити тебе?

– Можеш, Сандріно, можеш. Ставай в спаринг.

– Я більше мав на увазі приготувати тобі щось смачне чи запалити ароматичні свічечки й почитати щось гарне…

– Без зброї, до першого падіння, стартова відстань – п’ять метрів.

– Ну Віііік… Може все ж свічечки? Думаю, їх навіть у цьому місці можна знайти

– Дякую за турботу, братику. А зараз вставай у спаринг. Мені це дуже допоможе. Справді.

***

Ілінка вперше за останні століття повернулась у штаб без тривоги за Декієну. Її навіть не хвилювало те, що вони ледь встигли повечеряти разом – тепер вже не було неймовірно високої ймовірності того, що після закінчення наставницької ротації вони не зможуть повторити це й проводити разом стільки часу, скільки їм заманеться.

Її хороший настрій хоч і був явищем нечастим, проте не дивував нікого так, як її дії. Магістерка Фегерашану зробила те, чого не робила вже кілька десятків років – самостійно ініціювала засідання Внутрішнього Кола.

Таке право мав кожен із магістрів, коли вважав, що варто підняти питання на обговорення всіх братів і сестер. Ілінка ж навіть на регулярних засіданнях з’являлась вкрай нерегулярно. Здавалося, винайдення людством літаків мало б виправити цей момент, але справа ніколи не була в логістиці – вона просто ненавиділа слухати про справи, від яких особисто їй ні холодно, ні жарко. Останнє засідання княгиня скликала тоді, коли під час Другої Світової в один із орденських заводів у Східній Європі прилетіло кілька боєголовок – і навіть тоді вона спромоглась бути надзвичайно лаконічною й стриманою, висловивши лише легке невдоволення щодо затримок на виробництві. Лише дивом тоді ніхто не загинув – вона жартома казала, що тоді в Ордені майже повірили в божестенну природу втілення Сехмет.

Власне, через таку велику любов Ілінки до виконання тієї частини міністерського обов’язку, яка полягала у відвідинах засідань, Внутрішнє Коло неабияк здивувалось тому, що вона скликає їх до обговорення. В кулуарах перед цією зустріччю подейкували, що, певно, сталась якась масштабна аварія й десь післязавтра очікується кінець світу – інших варіантів ніхто не спромігся вигадати.

«Перед Богом і Орденом, засідання відкрито. Прошу вас, сестро», – Грандмайстер відійшов від трибуни. Ілінка стала на його місце й звичним меланхолійно-байдужим тоном заговорила:

– Браття, сестри, як ви знаєте, нині відсторонений Інгвар Харальдсон наразі відбуває свій випробувальний термін у моїх володіннях в Румунії. Останні два дні я провела там і мала нагоду дізнатися, як іде його спокута. Він запевнив мене в своїй вірності Ордену і я не маю жодних сумнівів, – тут її голос на мить зірвався, – щодо щирості його покаяння. Понад усе на світі він прагне повернутись до лона нашого священного братства. Неймовірно старанний, непересічно розумний, готовий взяти на себе будь-яку місію, схвалену тут, у цій залі, в серці організації. І я знаю, яку місію призначити йому. Я хочу, аби він став моїм учнем. Попри те, що на момент відсторонення він був лицарем, пропоную знизити його ранг і дати шанс навчитись речам, яких йому не вистачає при всій його працелюбності й обдарованості. Речам, які зроблять його гідним членом нашої прославленої віками спільноти й повернуть на праведний шлях. Я відчуваю в собі наснагу вперше взяти учня – й повну відповідальність за нього. Маю надію, ви не повважаєте мене надто нарцисичною за цей порив допомогти цьому юнакові в його чистому бажанні навернення, який я відчула, дивлячись у його очі. На ваш суд, браття й сестри. Перед Богом і Орденом.

– Чи можемо ми бути певні, сестро, що ваш двір – придатне місце для навернення? – Хеммінг не втримався від лагідно-уїдливого запитання. – Чи поклоніння сонцю й Сехмет це саме той дороговказ, якого потребує відсторонений адепт? Пропонуєте йому замість секти Птаха секту Левиці?

– Ви чудово знаєте, шановний брате, що я не поклоняюся Сехмет і ще при народженні охрещена й долучена до католицької віри, якщо вас це турбує. Щодо мого двору – все так зване поклоніння це лише традиція, церемоніал. І, зрештою, мої придворні – не адепти Ордену. Не їм навчати Інгвара, – Ілінка чудово розуміла, що цей його випад є не чим іншим як відповіддю на її вето в його справі. – А те, чи хороший із мене наставник, нехай скажуть показники моїх ротацій тут. Чи ще хтось бажає слова?

– Ймовірно ні, – Грандмайстер обвів поглядом присутніх. – Прошу Коло прийняти рішення.

***

Декієна була в порядку – це підтвердила й Сильвія, й ще дві лікарки, яких привозили до замку. Його місія завершилась успішно й лише тепер він знав це напевне. Ті два місяці, які він зобов’язався провести при дворі, хлопець практично не покидав підсобки, в якій жив.

Інгвар медитував і молився, фактично продовжуючи сповнювати обов’язок лицаря свідомості. Так тривало доти, доки одного дня чи вечора – з його імпровізованої келії неможливо було визначити пору доби, до нього не зайшла, як він пригадував, воєначальниця. Жінка простягнула йому клинок з геть свіжою кров’ю:

– Чи може пан місіонер допомогти мені й почистити мій кинджал?

– Мені не дозволено брати до рук зброю, – промовив хлопець, втупивши погляд у підлогу.

– Наскільки мені відомо, пан відсторонений і не підлягає цим табу. Тож це наказ.

– Якщо наказ – тоді це мій обов’язок.

Він взяв клинок і шмат м’якої тканини. «Я залишу вас. Зайду згодом. Дякую», – жінка зачинила двері. Долоні Інгвара затремтіли від майже забутого відчуття металу. Кров лишала на пальцях липкі сліди, доки він із всією ніжністю, на яку лише мав сили, протирав лезо із різьбою витонченого арабського письма.

У двері постукали. “Ввійдіть” – Інгвар ні на мить не відволікся від свого заняття. Здавалось, його повністю захопив тонкий орнамент на поверхні добре знайомого йому металу.

– Час вашого очікування вже минув, doamnul meu, – княгиня опустилась на підлогу поруч зі мною. – Скажіть-но, невже в моєму замку не знайшлося пристойнішої кімнати для того, хто всього лиш врятував один із сенсів мого життя?

– Ваша Ясновельможносте… – він хотів підвестися, але вона зупинила його:

– Пам’ятаєте ваше прохання?

– Так. Чи зможу я повернутися до штабу для подальшого виконання мого обов’язку?

– Ні, до штабу ви не повернетесь. У мене знайшлась краща думка, яку єдиноголосно підтримали у Внутрішньому Колі. Скажи, Інгваре, – княгиня взяла його долоні в свої, – чи готовий ти прийняти від мене пропозицію наставництва?

Хлопець чекав почути від неї абсолютно що завгодно: що його відсторонено остаточно, що його справою й далі буде служіння в ролі лицаря свідомості, що він охоронятиме штаб… Що завгодно крім пропозиції наставництва від жінки, яка ще жодного разу не брала на себе такого обов’язку.

Він не міг зібратися з думками. Ніжні долоні жінки гладили його вимащені кров’ю пальці, терпляче чекаючи відповіді.

– Пані… В мене… В мене руки в крові – геть розгублено видав він.

– Не страшно. В мене теж, – Ілінка не зводила з нього погляду.

– Я лицар свідомості, пані. Я не здатен полювати, я не здатен робити нічого окрім читання нашого закону, я… Я грішник, паршивий напівкровний пес, я маю знати своє місце, я не можу… – на його очах неочікувано навіть для нього самого забриніли сльози. – Мені не перемогти свою природу, мені ніколи не стати стерв’ятником, коли я народжений як нікчемний черв’як…

Княгиня міцно пригорнула його. “Тихше, draga mea, тихше… Тобі не треба повертатись до цього. Ти обіцяв довіритись мені, пригадуєш? Мій прекрасний стерв’ятнику, глянь – хіба ти щасливий від вічного покаяння? Та чому тобі каятися? Ти рятував життя. Ти врятував мою кохану дружину. Ти геніальний, розумієш? Ось твоя природа”, – вона тихо говорила з ним, доки він ридав у її обіймах. Все ще тремтячи, хлопець відсторонився й, все ще не до кінця вірячи її словам, запитав:

– Я справді не повернусь туди? Він не говоритиме зі мною?

– Хто?

– Грандмайстер.

– Ні.

– Ви дозволите мені… – Інгвар знову опустив очі: – Ну… виходити на полювання?

– Якщо захочеш. І лише після того, як прийдеш до тями після всього, що пережив, – княгиня погладила його сплутане волосся. – То як? Ти готовий прийняти мою пропозицію?

– Готовий. Матиму за честь бути вашим учнем, – він схвильовано торкнувся губами її долоні.

– Бути твоєю наставницею й для мене честь, – Ілінка поцілувала його в лоб. – Я накажу підготувати тобі гідні покої. А поки що дозволь пригостити тебе, – вона простягла йому мандарин. – Хеммінг казав, ти їх любиш.

Замість відповіді юнак знову розридався на її плечі.