Том 1. Пролог

– Ви не можете грати у азартні ігри на майно сім’ї. Це вже втретє!

Ляпас! – З неприємним звуком голова Фірентії різко повернулася вліво.

– Ти нікчема, як ти смієш мені дорікати?! – Від чоловіка, який щойно вдарив її, сильно пахло алкоголем.

– Підемо спати. Заспокойся, Асталіу. Відійди – Велісак, який намагається м’яко заспокоїти свого п’яного кузена, повернувся до Фірентії. – А ти..

Ляпас!! – З ще гучнішим звуком, ніж минулого разу, п’ять пальців віддрукувалися на іншій щоці дівчини.

– Невже після чотирьох років використання грошей нашої сім’ї ти думаєш, що вони раптом стали належати тобі? – Велісак принижував Фірентію, поки та прикривала своє обличчя, по якому щойно двічі вдарили. – Не помиляйся. Нехай у нас із тобою одне прізвище, але ти ніколи не станеш частиною нашої родини з брудною кров’ю, що тече в тобі. Все, що ти можеш робити, жити як наша слуга.

«Скільки разів я чула ці слова, які з кожним разом, наче гострий кинжал, все глибше пронизують моє серце?»

– Якщо розповіси діду хоч щось із того, що сьогодні сталося, я не дам тобі спокою, – Велесак застережливо сплюнув на землю і відвернувся.

Незабаром звуки карети ставали все тихішими і тихішими.

Залишившись одна в темному провулку, Фірентія стиснула кулаки. Крапелька червоної крові скотилася з її розбитих губ.

***

Цок-цок.

Легке похитування і стукіт кучера пробудили Фірентію від спогадів про далеке минуле.

Коли вона трохи підняла шторку на вікні і подивилася назовні, то побачила солдатів імператорського палацу.

– Отже, я на місці, – Фірентія опустила штори і, випроставшись, подивилася прямо перед собою.

Поправивши волосся і сукню, яка була трохи прим’ята, дівчина стала схожа на витончену картину.

Тим часом її карета минула головну браму і під’їхала до палацу Рембру.

Екіпаж, красиво прикрашений різними золотими елементами, сліпуче блищав під сонячним промінням.

– Ми прибули, – ввічливо промовив кучер, зупиняючи карету.

– Фірентія, – в цей же момент дверцята відчинилися і красивий чоловік привітав дівчину. Допомагаючи їй спуститися з карети, він поцілував тильну сторону її долоні.

Це був поцілунок із глибоким змістом, який не приховував бажання та почуттів у його серці.

– Ферес! – вигукнула Фірентія, але Ферес лише посміхнувся, підморгнувши їй.

– Ходімо, на нас усі чекають, – дівчина витягла свою руку з його долоні і відійшла від екіпажу.

Усміхнений Ферес, побачивши, що кінчики її вух злегка почервоніли, швидко пішов за нею:

– В імперії Рембру не знайдеться нікого, хто зміг би поскаржитися на те, що ти змушуєш їх чекати, моя Тіє. Може, ти підеш трохи повільніше?

На сьогодні ці двоє пройшли довгий шлях.

– Яких зусиль тобі не варто було б з’явитися тут, можеш насолоджуйся моментом…

Після всієї наполегливості та тривалої завзятості сьогодні настав час скуштувати солодкий плід її неймовірно важкої роботи.

– Так. Сталося багато неприємностей, – не приховуючи цього, погодилась Фірентія.

«Я пройшла довгий шлях. Напевно, його навіть важко уявити.»

– Однак це не означає, що я маю виявляти неповагу, – твердо відрізала вона.

«Дівчина, яка змусила мене закохатися в неї з того самого моменту, як тільки наші очі зустрілися, така чудова і приголомшлива,» – Ферес знову радісно засміявся.

Незабаром вони вже стояли біля зачинених дверей бенкетного залу.

– Ти готова?

На запитання Фереса Фірентія мовчки кивнула.

– Тоді, може, увійдемо, Пані Ломбарді? – Принц простяг дівчині руку.

– Ходімо, Ваша Високість Наслідний Принц, – тонка бліда рука стиснула його долоню.

– Відчинити двері, – Ферес коротко наказав слугі, що стояв поруч.

– Прибули Його Високість наслідний принц і Глава роду Ломбарді, леді Фірентія! – гучний голос церемоніймейстера оголосив про прибуття та статус цих двох.

Фірентія посміхнулася, бо ці слова пролунали для неї мов музика.

Двері повільно відчинилися, і яскраве світло банкетного залу миттєво огорнуло постаті дівчини та принца.