У всьому мають бути свої переваги

“Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором'язлива”

Ліна Костенко

   “Ох, напевно даремно я сюди прийшов…” – ця думка все частіше з’являлась у голові Артура молодого лева, що тихо пив свій молочний коктейль у закутку кафе. Гортаючи стрічку новин у Фейсбуці, він все частіше зиркав на настінний годинник, нервово тіпаючи хвостом. Вже 20 хвилин, як черговий інтернет-сміливець, що відчайдушно запрошував хлопця на “особисту приємну зустріч”, запізнювався, змушуючи лева почувати себе трохи ніяково і, одночасно з тим, обдурено. Вже вкотре.

   – Що ж, більше чекати немає сенсу, – сказав пошепки Артур, піднявшись зі зручного крісла і швидко накинувши свою теплу зимову куртку. Загалом чогось подібного він і очікував, коли йшов сюди, то ж не так вже сильно він і засмутився через ще один змарнований вечір, але все ж залишок був неприємний. Тож, щоб трохи собі підняти настрій, він підійшов до стійки, де стояв юний сніжний барс, що працював баристою у цьому закладі. Артур був тут частим гостем, тож вже давно знав Філіпа, саме так звали того самого барса.

   – І ще раз привіт, Філіп, – сказав він, гірко посміхнувшись.
   – Будь ласкавий, зроби мені латте за карамеллю, великий… І дай но мені отого мафіна з шоколадом, – молодий лев протягнув тому 15 доларів, зазирнувши на вітрину, де стояли різні смаколики.

   – Що, знову невдача? – барс відразу здогадався, що побачення у Артура не склалося. Не чекаючи відповіді лева, хоч той і не збирався якось відповідати йому, юнак промовив:
   – Ну, що ж, проблема сама себе позбулася. Чи краще сказати навіть до тебе не добралася? – його жарт був не зовсім коректним, але Артура це все одно змусило трошки натягнути свою посмішку.

   – Що ж, в чомусь ти маєш рацію… Решту залиш собі, будь ласка, – у відповіді Артура відчувався присмак смутку, та й по його очах було видно, що лев був зовсім не радісний.

   – Так, в такий чудовий день не має бути місця для смутку, – Артур і не помітив, як Філіп вже протягнув йому свіжоспечений мафін, що тільки но дістав з вітрини, на яку виклав його хвилин п’ять тому, та й про каву він не забув, поставившис стакан трошки ближче до лева.
   – Краще піди додому та спробуй просто забути це все. Все ж, це не кінець світу, чи не так?

   – Чи не так… Добре, все одно дякую, – трошки задумавшись, відповів Артур, відразу ж попрямувавши до виходу.

   Що ж, насправді погода на вулиці залишала бажати кращого. Хоча для барса снігопад і був дуже приємною погодою, мерзлячий Артур був не дуже радий такому “щастю з неба”. Швиденько одягнувши шапку і закинувши через плече свій рюкзак, хлопець попрямував до автобусної зупинки. На фоні казково-білих, майже ідеально засніжених зимових вулиць, темно-сіра, а подекуди і чорна шерсть лева виглядала ще більш темною, навіть на пізньому вечірньому фоні. Ще й на додачу його звичка обирати вбрання переважного темних кольорів робила свою справу – посеред вулиці не помітити його було просто неможливо.

   Присівши на промерзлу дерев’яну лавку, він вкотре дістав телефон, звірюючись з часом. За п’ять хвилин восьма вечора… Що ж, у нього навіть залишається час щось швиденько приготувати поїсти, коли він приїде додому.

   – Перепрошую, чи не могли б Ви трошки посунутись? Ви закриваєте розклад автобусу, – голос якогось незнайомця змусив Артура підняти очі, відірвавшись від телефону. Перед ним стояв на вигляд трошки старший за нього лев, що мав світло-коричневу гриву і трохи насиченіший колір хутра, що скривалося під довжезним пальто і шарфом на шиї незнайомця. Він дивився просто на нього, очевидно, очікуючи бодай-якої реакції від темногривого, яка не змусила себе чекати. Артур одразу ж відсунувся в сторону, відкриваючи невідомому співрозмовнику поглянути на розклад автобусів.
   – Ага… Ну, зрозуміло, – сказав той, поправляючи одною лапою комір свого пальто, іншу тримаючи у кишені.

   “Що ж, певно всі леви мерзлячі” – подумав Артур, поглянувши на поспішні дії хижка поряд із собою. 

   – Ну за всіх я Вам не розповім, але, певно, у нас з вами це спільне, – промовив незнайомець, трошки посміхнувшись Артуру, якому стало ніяково після цього. Виявляється він так поринув у свої думки, що навіть і не помітив, як почав їх озвучувати. Трошки пригладивши засніжену гриву, той присів поряд із Артуром, протягнувши йому лапу.
   – Джеймс Колаген, до Ваших послуг.

   – Е… – такого Артур точно не очікував. Ось так зненацька почати розмову було не в його стилі, хоча про Джеймса, певно, так не скажеш. Артура трохи лякала така несподівана сміливість, але й проігнорувати співрозмовника йому не дозволяла його ввічливість.
   – Артур… Артур Бревері, будемо знайомі.

   – Так, будемо знайомі. То, на котрий Вам автобус? – спитав Джеймс, зазираючи за спину Артуру, звідки мав приїхати потрібний йому автобус.

   – На 182, – коротко відповів темногривий лев, не в силах примусити себе повернутись у той же бік, що і Джеймс, бо він побоювався, що це закінчиться для нього погано.

   – Справді? Мені теж, щось забагато спільного у нас, – Джеймс трошки ширше посміхнувся. Ця посмішка не виглядала притворною або підозрілою… Навпаки, вона була заспокоюючою і навіть приємною.

   – Не бачу в цьому нічого поганого, але вже чую наш автобус, – сказав Артур, і дійсно: з-за рогу тільки повернув потрібний автобус, фарами освічуючи вже досить темну вулицю.

   – Або Ви екстрасенс, або тут кожен автобус звучить по-своєму, – підмітив лев з коричневою гривою, разом з Артуром піднявшись з лавки. Дочекавшись, поки під’їде автобус, Джеймс натиснув на кнопку відкривання дверей, пропускаючи Артура вперед.
   – Прошу, – ввічливо сказав він, а вже через хвилину заскочив всередину, щоб не мерзнути на холоді.

   – Щось сьогодні занадто холодно… – Артур, всівшись на вільне місце біля віконця, тер лапи, намагаючись в такий спосіб їх зігріти. В такі моменти він шкодував, що кава закінчується дуже швидко, і йому ніде гріти лапи, бо нема з собою гарячого стаканчику.

   – Оце вже точно, у прогнозі погоди явно набрехали… – Джеймс же дістав з сумки, що висіла на паску через плече, термокружку, гріючи лапи об неї. Чесно кажучи, у цей момент Артур дуже йому заздрив, висверлюючи поглядом дірку у кружці Джеймса.

   – Дуже змерз? Добре, зараз передам, тільки відігріюся теж трошки… – Джеймс ніби читав думки Артура, вже вкотре здогадавшись про те, що думав молодий лев. Ну або ж просто Артур був занадто передбачуваним, що бентежило темногривого не менше за першу причину.

   – Ви не місцевий? – запитав Артура раптово, щоб якось продовжити розмову, чим трошки зацікавив співрозмовника.

   – Так, а як саме Ви здогадалися?

   – Насправді то було нескладно. По-перше, леви у цій місцевості – рідкість, та й 182 маршрут – основний маршрут у цьому місці, його розклад, певно, кожен знає напам’ять. А хто не знає – користується мобільним додатком, – пояснив свій висновок Артур, діставши з кишені телефон і розблокувавши його. Він відкрив додаток і протягнув його до співрозмовника.
   – Називається “Фурдорож”. Назва, звісно, до біса оригінальна, але, загалом, додаток дуже корисний.

   – Що ж, буду тепер знати, вельми дякую, – ввічливо відповів Джеймс, гортаючи сторінки додатку у телефоні Артура.
   – Тут навіть можна місячний квиток купити одразу, а я все чекаю на свій проїзний, досі не вислали…

   – Ну на документи тут чекати довго потрібно, та й ціна така сама… Тож не бачу сенсу тягати з собою мільярд карток і інших документів, – Артур знизав плечима, повернувши телефон до кишені, міцно стиснувши після цього термокружку у лапах.
   – Тож, давно Ви приїхали?

   – Насправді, ні. Тільки місяць тому перетнув кордон, тоже ще освоююся, але в цілому мені тут подобається, – мовив Джеймс, дивлячись просто на Артура. Він почувався впевненіше, коли дивився в очі співрозмовнику, на відміну від темногривого, котрий не дуже полюбляв встановлювати прямий близький зоровий контакт. Він почувався напружено у такі моменти. і навіть зараз він трохи це відчував, хоч і не показував, тільки лиш  пензлик хвоста у нього трохи смикався.

   – О, ну то все ще тільки попереду…Може на “Ти”? – запитав хлопець, на що Джеймс погодився, мовчки кивнув головою.
   – Хех, дякую… Так просто комфортніше якось.

   – Розумію… Мені теж незручно постійно “викати”, тож я і сам запропонувати хотів, – Джеймс поклав лапи у кишені, дивлячись то на вулицю через вікно, то на Артура, що тримав його кружку у лапах.
   – Можу я…

   – О, так, звісно, – Артур відразу зрозумів, що він попросив назад свою термокружку і відразу ж її повернув. Джеймс же, відкривший її, зробив ковток якогось гарячого напою, майже відразу повернувши це до лап Артура.
   – А що у тебе там? Якщо не секрет, звісно.

   – Та який там секрет, звичайний глінтвейн, і тільки, – сказав той, а з його уст зірвався легенький смішок.

   – Хочеш спробувати?

   – Ні, дякую, не поціновувач таких напоїв. Мені б кави… – мрійливо відповів темногривий, теж тепло посміхнувшись.

   – Кави? А яка більше подобається? Я більше люблю флет вайт, дуже молоко подобається, – продовжив розмову Джеймс, потихеньку розслабившиись на сидінні автобусу.

   – Як на мене, забагато молока. Ось у латте ідеальні пропорції, як на мене, – відповів Артур майже не задумуючись.
   – Хоча іноді я беру з сиропом, який перебиває весь смак молока. Проте, зважаючи на те, що я поціновувач солодкого, мені і так підходить, якщо честно.

   Між ними нависла пауза, через що обидвом було ніяково в відношенні один до одного.

   – Зупинка “Майдан мрії”, – пролунало на весь автобус. Попередні зупинки хлопці просто ігнорували під час розмови, і пощастило, що саме зараз вони звернули на це увагу.

   – О, то я вже на наступній виходжу… – Артур сказав це трошки засмучено, повернувши термокружку власнику. Насправді час промайнув дуже швидко, враховуючи, що їхали разом вони приблизно пів години, та й розмова видалась дуже теплою.
   – Шкода, що час так швидко сплинув… Приємно було поспілкуватися, Джеймсе.

   – Ну… То як щодо того, щоб це повторити? – запропонував раптово лев з коричневою гривою, сховавши кружку у свою сумку. Певно він тримав її спеціально для Артура, принаймні молодому леву хотілося так думати, бо тоді це було б дуже приємно.

   – А, ну… Я… Знаєш, я не проти, – сказав Артур, знизавши плечима. З кишені він дістав якийсь клаптик паперу, схожий на шматок чиєїсь візитки.
   – Може маєш олівець, чи ручку? Я був би вдячний.

   – Звісно, тримай. У мене все є, – Джеймс швидко дістав із сумки маленький олівець, що завжди тримав з собою про всяквипадок.

   Записавши свій номер телефону на папірці, Артур повернув олівець власнику, одразу ж передав йому і той клаптик з номером, ледь помітно посміхнувшись Джеймсу.
   – Тримай, тільки не загуби, хех, – додав він, коли побачив за вікном автобусу знайомі пейзажі вже рідного для себе парку, коло якого він мешкав.
   – Бо я вже маю бігти, тож новий написати не встигну.

   – Я буду берегти його ціною свого життя, – Джеймс єхидно реготнув, що з його низьким голосом видалося досить гучно і впевнено.

   – Це дуже мило, Джеймс, але я це обов’язково перевірю, коли ти мені подзвониш, – відповів темногривий, взаємно відповівши новому знайомому легким смішком. Вже за мить двері автобусу відчинилися і пролунала назва зупинки:

   – Зупинка “Парк поколінь”.

   – Все, біжи, бо зараз поїдеш далі, – попередив знайомого старший лев, дивлячись йому вслід, поки той йшов на вихід.

   – До зустрічі! – встиг вже на виході крикнути Артур, після чого він вискочив знову на холодну темну вулицю. Холодний вітер дуже сильно “освіжив” парубка, льодяним подихом пронизавши його морду і лапи, від чого молодий лев аж здригнувся.
   – Принаймні вечір пройшов недаремно. Правду кажуть: “У всьому мають бути свої переваги”, – сам до себе сказав Артур, швидко почимчикувавши додому яскраво освітленою мертвим світлом місяця вулицею, глибоко занурившись у думки про свого нового, доволі харизматичного, і не менш цікавого, компаньона.