Епізод 1: «Несподіване зіткнення. Гра за право не на життя, а на власність. Дивна мара чи реальність?»

Містичні та Захоплюючі Пригоди Врена

!!!ПОПЕРЕДЖЕННЯ!!!-!!!МІСТИТЬ ЧУТЛИВИЙ КОНТЕНТ!!!

Епізод 1: «Несподіване зіткнення. Гра за право не на життя, а на власність. Дивна мара чи реальність?»

Наступного сонячного та теплого ранку, Врен змусив себе прокинутися о п’ятій годині. Він був, нарешті, по-справжньому щасливим – фактично жив окремо від усього людства. Його ніхто більше не міг турбувати чи, попадаючись на очі, самим лише виглядом розпалювати темний і пекучий вогонь усередині душі.
Врену було доручено дослідження навколишнього середовища, а точніше темного й моторошного лісу, де за наданою раніше інформацією наче живе якась невідома тварюка. У його обов’язки входило надсилати звіти через свій спеціальний планшет до одного з наукових пунктів у Фсалсіті, як мінімум два рази на тиждень. Але… Сам дослідник, будучи великим скептиком, не вірив у цю «нісенітницю». Тож спокійно, без жодних нервувань, вчений спустившись на перший поверх, повністю прокинувся й поснідав. Під час сніданку достатньо надивившись у вікно на ліс, він задумався про ймовірності можливої «проблемки» з цього моторошного пейзажу. Тому тепло по-осінньому одягнувшись (шкіряна куртка, синтетичні жорсткі штані, гірські чоботи), Врен вийшов назовні, сонце ще тільки-тільки сходило, лише ледь-ледь щось сяяло, натякаючи на ранній ранок. Він спустився сходами з ґанка донизу й пройшовся вздовж усієї «лінії небезпеки», а це уся західна частина 25 метрового радіусу території навколо будинку (його половина), порозставляв найрізноманітніші пастки. Що там тільки не було, починаючи від застарілих класичних ведмежих капканів, сітей, кільцеподібних мотузок та закінчуючи сучасними гравітаційними, електромагнітними й механічними пастками.
Перевіривши їх, вже спокійний Врен, повертався додому для планування своїх подальших дій. Підіймаючись сходами до ґанку та випадково глянув праворуч, і побачив неймовірний пейзаж на ранковому небі, який неможливо побачити в заселених людьми містах. Дослідник був так вражений, що зупинився перед дверима до будинку, а згодом, обпершись об ґрати ґанку, почав, не відриваючи очей, спостерігати… Не помічаючи як проходить час, Врен зустрічав світло з теплом, поринувши в, раніше прихований, свій внутрішній духовний світ. Це було вперше коли він задумався про дійсність та сенс життя…
Тривало це дві години, можливо так би й продовжувалося ще довше, але… Раптом зі сторони лісу пролунала оглушлива канонада з різних звуків. Це неабияк перелякало вченого, що майже перекинувся через ґрати в цей момент. «Стривай-но, це означає тільки одне…», подумав Врен і, забігши у будинок та швидко схопивши свого лазерного пістоля, вискочив назовні. Дослідник подався до прилісу, де його здогади підтвердилися. Усі пастки вченого спрацювали одночасно, а деякі з них ще й були зламаними.
«Не може бути… Хтось неначе погрався з ними, як зі звичайними їх модельками в 3-Д тестері…», подумки вразився Врен. Дослідник отетерів і походжав біля пасток, заглядаючи у вигнутий в протилежну сторону та зламаний навпіл капкан, дивлячись на те, як магнітні пастки «билися» між собою, пастка-паралізатор паралізувала сама себе, а гравітаційна пастка тепер вимикала гравітацію навколо, замість того щоб посилювати її. Це все виглядало неймовірно, бо: “Хто ж міг таке заподіяти?”. Вчений усе це почав фотографувати для свого першого звіту.
Коли Врен нахилився над розтрощеними магнітно-гравітаційними мінами, у кущах за спиною почувся якийсь дивний і бурхливий шурхіт. Його почувши, дослідник хотів повернути в ту ж мить свою голову, але після мілісекунди одразу зупинив рух. На його ліве плече, щось поклало… Свою пухнасту, кігтясту, м’яку ру- Лапу? «Тварина?!», очі вченого розширилися скоріше від обурення, ніж від переляку. Врен швидко відкинувся від тієї лапи, зробивши перекат вліво і випроставшись прийнявши стійку бойової готовності, тобто ставши на одне коліно й витягнув обидві руки зі зброєю вперед. Тепер, він бачив перед собою мускулистого, людиноподібного вовка, одягненого у блідо-синюваті шорти з сімома латками різних відтінків коричневого кольору. Але чомусь його це не злякало, він сердито надув щоки та почав повільно підходити до незваного гостя, промовивши:
– О, ні…
У голосі Врена вже вчувалася нотка злісного запалу, проте він вів далі:
– Я думав-думав… Хто ж міг перелякати до смерті того заможного пана… І це виявляється… Ти?
Слово «Ти» дослідник вимовив з дуже сильною зневагою, продовживши:
– Один з членів того ненормального Фурі Ком’юніті, чи не так? Як же я не здогадався раніше… Так! Ану не рухайся! Я проходив з військову підготовку та маю при собі потужний лазерний пістоль!
Після цих слів, Врен уткнув дуло зброї у вовчий ніс. Істота ж здивовано відповіла англійською мовою, своїм низьким голосом:
– Фурі Ком’юніті? Що це таке? Якийсь новий людський лицарський орден або ж секта, що відрощує волосся на тілі? І… Пха-хах-ха-ха-хах! Ти справді думаєш, що можеш заподіяти мені щось цим малим лоскотунчиком?
Вовк гучно й басисто засміявся, але раптово його голос різко змінився на холодний та серйозний:
– Якщо так, то ти смерд-слабак…
Одразу після тих слів, якась невідома потужна сила вирвала пістоль й, з розгону, в польоті, вбила, наче молотком гвіздок, у найближче дерево. Врен тоді відскочив від вовка на два з половиною метри, а потім ще відбіг назад таку саму відстань. Очманілий юнак з панікою у голосі запитав:
– Що це взагалі було?! У тебе якась потужна магнітна зброя? Але ж…
Він придивився до вовка, щоб спробувати розгледіти детальніше його шорти, але на них не було жодного підсумку чи кишені, та і руками, наче, він не ворушив у ту мить. Проте, щоб не показувати свою враженість дослідник вирішив продовжити:
– Ти думаєш що можеш заховати те, чим мене роззброїв? Ану признавайся! Що ти використовуєш? Як ти здолав одночасно усі розставлені різних типів пастки?! І… Ти, потворо, не думай, якщо змінила тіло з людського на інше, то це дає тобі право скоювати злочини проти звичайних людей! …Завжди ненавидів це жахливе зібрання ще з дитинства, такі диваки, скоріше вже виродки, але… Вони хоч тоді просто в костюмах були, а тепер? Ось уже до чого докотилися своїми хворими головами…
Вчений погрозливо кивнув головою у сторону істоти, як підтвердження своїх слів. Незважаючи на Вренові докори, вовк нерухомо стояв з легкою посмішкою на мордочці, вдивляючись своїми спокійними ультрамариновими очами в очі дослідника. Хлопець на секунду почав задивлятися у ці по-справжньому гарні яскраві очі, але швидко прийшовши до тями й зрозумівши, що опоненту, як плювати в калюжу на його слова. Здавалося світле волосся здійнялося дибки, а лице нагрілося до температури плавлення заліза… Настільки сильно спалахнув від люті Врен:
– ТИ! Як же ТИ мене дістав… Хитрющий, паскудний, пес недомитий! Я покажу тобі, який прошарок у суспільстві домінує насправді… А так, як ТИ… Посмів знищити мій найновіший, прекрасний лазерний пістоль… Я буду рвати тебе голіруч!
Дослідником керувала тепер: «недоумство й відвага». Тому, незважаючи на майже вдвічі більші розміри та м’язи вовка, юнак вчепився в хутро. Після чого Врен почав хаотично хапати у жмутки шерсть і з усієї сили намагатися виривати її, що йому частково вдавалося. У відповідь звір завив:
– ААУуууГХ! Це взагалі-то боляче!
Вовк схопив своєю міцною правою рукою за комір куртки та футболки одночасно і відшвирнув безцеремонно дослідника об землю. Від чого вчений лицем «покуштував» ранкової холодної роси й наче після цього трохи охолонув. Поки вчений приходив до тями, істота почала відповідати:
– Так, дурбелику, я взагалі не розумію, що ти там за дурниці верзеш. Але ти мене вже по-справжньому розлютив і краще тобі почати просити в мене вибачення, нікчемо селянська. Бо я не якась там людина чи фурі, я з народження такий як є. І як вже ти встиг упевнитися мої м’язи справжні і магічні здібності теж. Чому усі ці люди зі своїх «темних віків» ніяк не змогли зрозуміти цього раніше?
Вчений задумався, аналізуючи сказані слова: «Хм… Судячи з усього, якщо він використовує терміни середньовіччя, має неабияку силу і, можливо, магічні здібності… Тоді… Виходить що він, справді…». Повільно піднявшись на коліна, Врен знову глянув у ці незвичайні очі, після чого збентежено запитав:
– Так… Виходить, що ти… Справжній перевертень?!
Після останніх слів лице дослідника стало білим, наче крейда. На що «перевертень» не стримав сильного сміху, проте через декілька секунд промовив:
– Ха-хе-хе… Точно же! Я забув… Ха-ха… Такі як ви називаєте нас так, думаючи що ми… Пхе-хе-хе… Такі самі люди, але «прокляті» та перетворюємося у вовків опівночі. Можу тебе просвітити. Насправді, я та мені подібні, народжуються ще вовченятами й не мають можливості змінювати свою форму на людську. Доволі довгий час, ми приходили до вашої частини світу слідкувати за тим, як ви там і займаєтися… Але побачивши, що людство розвивається дуже повільно та ще й почало агресивно ставитися до нас, придумуючи усілякі страшні міфи й легенди. Ми вирішили покинути вас на кількасот тисяч років. За такий період, як ми зважили, люди розвинулися би до належного стану, або ж… Вимерли, знищивши самих себе.
Після цього, на мордочці у істоти випливла самовдоволена посмішка із зверхнім поглядом:
– А тепер… Я бачу прямо перед собою одного з представників цієї раси, який якимось чином пробрався в мою частину світу, як незваний гість. Тож, вибачення ще приймаються. І щоб там не було… Спершу, з ким маю можливість персонально спілкуватися? Твоє ім’я?
Врен наче схаменувся під страхом і хотів було відповісти щось адекватне, але після наступних слів вовка, щось усередині знову запалало… Це була його впертість та високо самооцінене его, яке знову взяло над дослідником контроль: лице стало багряним, а мова – вихором агресії:
– … Що ти там вигавкав?! Сказати тобі справжнє своє ім’я та покаятися? Пхеф, такій потворі як ти? Може тобі ще дупу поцілувати?! Немитому псу-бовдуру? Навіть і не мріяй… Не заберу свої слова назад. Цей будинок – моя власність, де і територія навколо нього, як мінімум 35 метрів в квадраті так точно! У мене є статус у суспільстві. А в тебе що? Це ти маєш вибачатися переді мною, недолуго собако! Ти знищив купу моїх пасток! Які коштують цілі- АааАаАХпХп!
Несподівано, неначе Врен був прив’язаний до мотоцикла ногою, так потягло вченого по землі аж до кігтистих ніг вовка. Лежачи на животі, повільно, здригаючись підвів свою голову із трави та дивився на морду істоти переляканими, але сердитими очима. «Перевертень» заходився знову здіймати сміх, промовивши задоволеним низьким голосом:
– Я ж можу використовувати магію… Чи в тебе пам’ять коротка, як у комашки? Таким чином були знищені усі твої пародії на приємні подарунки. І… Твоє ім’я Врен, чи не так? Пхва-ха-хах! Таке кумедне в тебе ім’я! А ще кумеднішим стане, якщо… Я буду називати тебе *Рейні-вренч чи просто *Вренчик- АХа-хА-ха-Ха~
Тепер вовку можна було хоч шерсть усю зістригти, а він би продовжував… Істота заливалася і захлиналася від сміху настільки, що впала спиною додолу й почала качатися по траві, шалено махаючи своїм хвостом, неначе маленьке цуценя. Врен у той час, був знову ж таки, вражений… «Звідки ця почвара дізналася моє справжнє ім’я?». Опісля, перевівши увагу на дану картину, що постала перед ним, дослідник тепер не знав… Сміятися чи щось серйозно питати? Але згадавши про причину такої поведінки, хлопець злісно насупився:
– Звідки тобі відомо моє ім’я? І не смій мене називати ні по справжньому імені, ні по якому ти там собі надумав! Ти не гідна цього, недолуга собако із… Кхе-кха… Смердючими до смерті лапами!
Наприкінці дослідник пробурмотів якусь лайку. Оскільки, прямо навпроти його обличчя, перекачувалися туди-сюди задні лапи створіння від яких страшенно тхнуло вовчим мускусом. «Перевертень» зміг піднятися, проте продовжуючи хихикати, промовив:
– Дякую тобі за щирий комплімент! Ім’я витягнути з твого мозку, настільки важко, як підтерти під хвостом у туалеті… Ця дія відбулася на енергетичному рівні. Але не питай про це! Мені здається, що я вже поки-що достатньо розказав про мої здібності. Допитливий та сердитий маленький Вренчику!
І знову сміх істоти посилився, Врена це вже зводило з розуму. Але… Вчений був знесилений, а позмагатися з надпотужним створінням із до кінця невідомим переліком можливостей та без конкретного плану – просто неможливо, навіть для найдосвідченішого вченого. А ще дослідник загадав про не менш важливу річ, якої його постійно повчали: «Дипломатія – перший крок до налагодження контактів з розумними представниками інших рас». Тож Врен поступився агресії інтелектом та інстинктом самозахисту:
– Ех, добре… Твоя все-таки правда… Вибач мене, вовче. Я справді повів себе не так, як належить при першому контакті із представником ще невідомої для людства цивілізації. Тому… Я ще раз прошу великого пробачення і сподіваюся налагодити дружні стосунки з тобою найближчим часом. І хотів би попросити цю ділянку із будинком передати мені у власність лише з твого дозволу.
Вовк аж ніяк не очікував такої різкої зміни поведінки від людини, яка тільки 3-4 хвилинки назад говорила зовсім протилежні речі. Тепер перед ним стояв вже стовідсотково розсудливий справжній вчений. На мордочці істоти виникла більш доброзичлива і задоволена посмішка:
– Оце вже краще, але… Я не збираюся поки що приймати твої вибачення чи віддавати тобі цю територію. Тому… Ходи-но за мною, до мого нового будинку, який так люб’язно збудували саме для мене. І… Тут, судячи з усього, прогадали щодо моїх смаків, тому зараз збираюся негайно переналаштувати усе під вовчий лад.
«Перевертень» швидко забіг по сходах на ґанок, а звідти з легкістю відчинив закриті двері. Перейшов одразу з передпокою до вітальні, оскільки обидві кімнати були з’єднані, передпокій виглядав як куток, межа якого розділялася білим килимом на підлозі й акацієвим паркетом. На диво Врена, який поспішав за вовком, попри те, що істота не витирала лап на килимку при вході, вона не лишала жодної плями бруду за собою. Створіння гепнулося на зручний диван з м’якими подушками і почала грайливо тертися своїм тілом об нього, промовляючи:
– Аааааах~ Який-же м’якенький цей диванчик… А ці подушки… Мммм~ Але! Я хочу зробити це ще комфортнішим і приємнішим для мене~
Вовк сказав це улесливо й гучно, знаючи, що Врен десь неподалік. Він схопив найближчу подушку, яка опинилася під його спиною, та розташував її посередині сидіння дивана. Після чого «перевертень» сів на неї, почавши вовтузитись на своєму дуже м’якому сидінні. Не пройшло п’яти секунд, як в одвірок у вітальні забігає захеканий Врен:
– Ох, ні! Ні… Хах… Ти не можеш ось так…
Дослідник бачив, що виробляв звір і боявся найгіршого, що він міг зробити… Оскільки, поведінка нагадувала більше грайливу собачу, аніж серйозну вовчу. Тож перевівши подих, вчений спокійно, але швидко мовив:
– Будь ласка, припини… Я все засвоїв, тобі не потрібно мене залякувати, надалі демонструючи свою силу і прикидаючись дурнем. Давай краще перейдемо одразу до справи, яким чином мені модна спокутувати провину й заслужити дозвіл на власність цим будинком і прилеглою територією до нього?
Вовк ще ширше посміхнувся та повернув погляд на Врена й, не відриваючи очей, приспустив шорти обережно через хвоста у сидячому положенні оголовиши покриті хутром та потом сідниці, якими почав знову вовтузитись на своїй м’якенький здобичі. А далі він промовив удавано трошки дурненьким та безневинним оптимістичним голосом:
– Ну-у-у-у… Дума-аю, я все-таки зможу пробачити тобі, якщо ти зіграєш у одну з моїх оригінальних ігор, де ти, Вренчику, покажеш наскільки добре виконуєш свою роботу, як вченого-дослідника, виконавши усі мої накази, бо інакше…
«Первертень» різко підняв хвоста угору: ***«ПппППБББррррРРПРБПТ!»*** Він видав чотирьохсекундний короткий, проте гучний, перд, від якого їдкий запах гнилого м’яса просочився глибоко в подушку. І судячи з того, який запах поширювався навколо, неможливо було сказати чи ця подушка придатна для повного «вивітрення». Врен навіть з несподіванки трошки закашляв, а вовк тим часом продовжив:
– Цей будинок буде моєю власністю і все що знаходитиметься в ньому піддасться моєму впливу й передашиується на мій смак. Включаючи тебе…
Вовк почав по-справжньому злісно сміється, як зазвичай злочинці у фільмах,але його голос був доволі низьким, то це ще більше надавало йому зловісності. Дослідник завмер одночасно від огиди, бо намагався якнайменше вдихати «освіжене» повітря, і страху, почувши такі жахливі речі з тої лютої пащі. Так продовжувалося декілька хвилин, допоки істота не запитала:
– Так… Що ж ти обираєш? *Расті-вренчик?
Хлопець ще раз подумав про себе, про своє майбутнє, свої можливості в нинішній ситуації. Перебравши у голові усі можливі варіанти та наслідки, зрозумів, що немає іншого вибору, як:
– Ех, гаразд, смердючий вовче! Я зіграю у твою гру! Але… Поклянись, що виконаєш усі свої обіцянки!
Врен сказав це серйозно, без краплини стразу в голосі чи в очах із мужньою інтонацією, змусивши вовка розсміятися вголос, а замислитись подумки: «Хм… Я неочікував від людини, такої рішучості та сміливості… Він не почав ридати, благати про милосердя, пропонуючи щось чи тікати чимдуж від мене, як та сімейка до того… Але… Добре, повернемося до випробування.»:
– Ну що ж… Шановний досліднику, а також і вчений, як я прочитав з твоєї свідомості. Ти повинен «легесенько» пройти мою «малесеньку» гру. Завдання тут не повинні бути складними для тебе взагалі, тобі просто потрібно описати в деталях деякі частини мого тіла.
На мордочці псового знову виникла самовдоволена з ноткою домінучості посмішка, він піднявся з дивана й сів тепер на пуфік поряд з ним, а далі мовив нетерплячим наказовим голосом:
– Негайно бери до рук свої нотатки! Зараз я відкрию свою пащу, а ти матимеш замалювати й аналізувати ротову порожнину, включаючи всі зуби.
«Перевертень» закотив голову назад і відкрив на повний радіус розмаху свого рота. Врен швиденько увімкнув, свій мультитульний планшет на лівій руці, який, до речі, мав властивість заряджатися від тіла власника, спеціально зроблений таким чином для оптимального використання членів науково-дослідницького персоналу. Захисний механізм із чешуйок-заслінок роздвинувся й засвітився екран… Після чого, вчений повільно простягнув свій пристрій над пащекою істоти та, підсвічуючи влаштованим потужним ліхтарем, почав роздивлятися великі, довгі й короткі вовчі ікла, які, на превеликий подив дослідника, ще на додачу блищали від білосніжної чистоти. Врен приблизно годину витратив на доручення створіння, яке саме в той час, незважаючи на такий довгий час, терпляче і нерухомо чекало.
Коли науковець заявив про успішне виконання, то куточки пащі «усміхнулися», піднявшись уверх і: **«АААЕЕЕЕРРррАРП!»**. Вовк безсоромно гучно й смачно відригнув своїм сніданком прямо у лице людини. Врен відхитнувся і, нічого не промовивши, осудив «перевртня» роздратованим поглядом, на що той відповів коротким хихиком. Раптом, телепатично істота передала інформацію в голову вченого нові вказівки, щодо виконання таких самих дій, але з його хвостом, вухами, хутром, носом, очами…
Коли черга дійшла до вовчих очей… Врена знову зачарували ці… Прекрасні, комічно-синьо-небесні, ультрамаринові очі… «Ці очі…», тільки й задумався юнак. Це вдивляння відчула й сама істота, а ще скоріше за все телепатично заглянула в думки дослідника у той момент… Почавши нестямно ніяковівши від такої неочікуваної поведінки, вовк, щоб це якось сховати, вирішує різко повалити Врена додолу, а самому також впасти з пуфіку в протилежну сторону:
– Ай!… Ой! Вибач, будь ласка, хотів підвестися, але нерозрахував сили та ненавмисно штовхонув тебе… У будь-якому разі… Ти успішно пройшов мою гру…
Вчений злякано скрикнув, впавши на підлогу, але почувши слова «первертня», він миттєво скосив на ноги та із усмішкою на обличчі запитав:
– Ой, та невже?!
Позбувшись остаточно виразу розгубленої мордочки, вовк також підвівся і з серйозністю в голосі почав промовляти, розтягуючи:
– Та-а-а-а…
Під час цієї миті у Врена починали блищати від радості очі. Тоді вовк різнко завершив:
– Ні…
Істота дуже злісно посміхнулася й почала знову… Заливатися дурним сміхом… Що не на жарт розпалила Врена:
– Та що ж іще, ти, садистичний песе?!
Вовк перестав сміятися та з дуже весело посмішкою з азартом у голосі відповів:
– Оу, хе-хе-хе-хе-хе… Ну… Наразі ми пройшли лише основну кампанію, але ж… Ніхто не відміняв ДЛС до цієї гри? А вони більш складніші і брутальніше тож… Давай не буде гаяти часу і розпочнемо їх негайно!
Не встигнувши запротестувати голова Врена була схоплена могутньою правою рукою створіння й притиснута до правої пахви звіра. Ніс вченого відчув пекучий сморід вовчого мускусу змішаного з потом через що людські очі, не витримавши, почали сльозитися. «Первертень» надав наступні вказівки:
– Тепер нюхни, і обов’язково занотуй запах без жодної похибки, саме так, як ти його відчуваєш.
Дослідник скривився, але йому нічого не залишалося відповісти, стогнучи:
– Хг-аг-гх… Д-добре… Ме-е-ехг…
Врен вирішив один раз глибоко вдихнути через силу, щоб визначити без похибок, як це смерділо. Хлопчина зміг описати, запах пахви пахнув, наче дуже давно немита просиріла футболка із легеньким бризом жахливого поту разом з унікальним немитим вовчим хутром та мускусом, характерним лише для представників сімейства собачих. Вовк із посмішкою запитав із ноткою знущання в голосі:
– Ну, і як тобі?
Вчений прочитав, те що записав з цього приводу. А далі створіння мовило:
– Тепер же, лизни мою пахву і скажи, як це насправді смакує.
Почувши таку огидну пропозицію, агресія та впертість знову взяли гору над дослідником:
– А знаєш, що?! Пес, ти, збочений і немитий! Ти, пахнеш просто жахливо, що вже й казати про твою гігієну… Я якщо наважуся лизнути тебе, то тільки, коли ти нарешті підеш і приймеш душ, як усі нормальні цивілізовані члени людського суспільства із милом, а краще в твоєму випадку з шампунем!
Вовк відповів погрозливим поглядом, після чого мовив дуже низьким серйозним, але спокійним тоном:
– Якщо ти не хочеш, тоді мені доведеться використати свою силу… Самостійно чи змушено? Я попереджаю… Метод, який використаю у разі твого другого варіанту вибору буде вкрай неприємним для тебе ж самого!
Врен зневажено пихнув і, вирішивши не показувати, що він аж настільки «слабкий», запротестував:
– Ну-ну… І? Давай-давай… Як ти це зробиш? Дурний ти псяро-о-о-А! М-м-м-мфх-мф-фр-фмхм!
Невідома сила взяла під контроль тіло юнака, змусивши його заритися обличчям у мускусну вовчу пахву й почати, проти волі, ще й великими лизками облизуати їх. Такий кошмар продовжувався декілька хвилин, що для вченого здалися вічними муками. Коли ж, нарешті, контрольнад тілом було відновлено, людина одразу почала несамовито, спльовувати, кашляти і глибоко дихати, вражено промовивши:
– Я-як?! Ну, як це м-м-можливо?!
Вовк… Ах… Знову захлинався розпалюючимся сміхом:
– Ну, і як це смакує, Вренчику? Тобі було дуже приємно? Певно, що сподобалося, бо… Чому ж ти так інтенсивно поглинав увесь цей мускус з потом? Можеш не соромитися своїх смердючих зломів переді мною~
Після цих ласкавих слів та «залучення». Врен зрозумів, що краще слухатися і не жартувати з цим клятим «Перевертнем». Вчений до кінця сам не міг зрозуміти, як та істота використовувала свої сили… Так, що дослідник нажахано запитав:
– Щ-що ж д-да-алі?
Вовк продовжував безперервно сміятися, тому хихикаючи сказав:
– Тепер дослідження потребують мої прекрасні лапки~
З такою гордістю та любов’ю до цієї частини свого тіла промовив псовий. Якимось чином, ще донедавна ці задні кінцівки були покриті різним брудом, але тепер вони були абсолютно чистими що стерильності плюшевої іграшки. На це здивування створіння відповіло:
– Лише ця новина певно для тебе буде хорошо: мої подушечки мають таку особливість, як виділяти і покривати спеціальною речовиною мої лапки, внаслідок чого вони самоочищуються від будь-якого бруду і мікроорганізмів, будучи… Ем… Наче стерильними? Чи як там правильно казати…
Така інформація надала Вренові чимало оптимізму, тож не зволікаючи людина почала нюхати, навіть не дочекавшись такої вказівки. Вовк був приємно приголомшений покірністю дослідника, тому з легкою задоволеною усмішкою промовив:
– Хороший хлопчик! Розпочинай дегустацію моїх подушечок!
Юнак з огидою, але все одно слухняно, почав ретельно кожну подушечку вилизувати з усіх сторін та їх впадини. Це тривало добрих десять хвилин, тому вченому здалося, що він потрапив у справжні катувальні десь на Далекому Сході Азії. Нарешті «перевертень» мовив:
– Усе, досить вже масажу! А тепер… Вітаю! Ти дійшов до фіналу – остання ДЛС під назвою «Спекотні вітри» чекає на тебе!
Врен не встиг поміркувати, що ця назва мала б означати, як вовк встав із пуфіку й обернувшись задом стягнув повністю латані шорти. Тепер перед поглядом дослідника постали дві мускулисті, покриті сірим хутром, яке ставало більш світлим до у напрямку промежини. Зараз вчений був у такому стані, що якщо його повністю роздягти і покласти на почесну доріжку з червоного килиму – він просто стане її частиною. Такі думки юнака затьмарили розум: «О, ні! Він же звірюка! Як я можу знаходити щось привабливе… Вони ж все-таки настільки сексуальні… Але, я не… Ах…». Хлопчина мав тепер настільки розгублений вигляд і червоні щоки з вухами, що навіть істота занепокоїлася у думках: «Чи бува не захворіла та чутлива людина?». Поглянувши ж у її голову, на мить очманів сам, а потім награним кам’яним холодним голоси промовив:
– Лягай на підлогу…
Врен прийшовши до тями й згадавши слова, а через мить зрозумівши їх значення, застиг на місці, як укопаний. Тому вовк знову повторив ще суворішим голосом:
– Ти мене почув погано? Расті-Вренчі, ану ляж!
Вчений залишалося лише скорилися та лягти на м’який килим із коштовної натуральної бавовни золотисто-сріблястого кольору, що устеляв частину підлоги в кімнаті навколо дивану. Не втрачаючи ані секунди, пухнаста дупа вже була просто над обличчям юнака, яка наближалася все ближче і ближче. «Перевертень» розсунувши свої «подушки» руками, наблизив своє «кільце» максимально за лічені міліметри від бідного людського носа. Хоч і не брудна, але засмерджена вовчим потом і дуже потужним мускусом щілина… Була майже смертоносним комбо для Врена… Проте остерігаючись ще гіршої долі, дослідник якнайміцніше закрив очі та повільно маленькими порціями намагався дихати, в цьому задушливому становищі. Істота над ним тим часом весело промовляла:
– Вау… Ти ще живий? Добре-добре… Це дуже добре, тому… Що ж, прошу тебе, лизнути мій… Кхе-кхм… мій вовчий солоденький пончик~ Очисть його від надмірного прошарку глазурі.
І що ж залишалося юнакові крім того, як з найогиднішою гримасою зі швидкістю світла огріти язиком це чутливе місце. Після чого, у Врена почалися блювотні пориви, але він стримався. Йому довелося це проковтнути, оскільки сплюснути було нікуди та й вовка злити не мав бажання. Вчений подумав, що вже він майже одержав перемогу, але… Створіння планувало інше:
– Я справді вражений тобою, вперше звичайнісінька людина змогла витримати мою невимовно смердючу вовчу дупу… Але ж ще дещо, з чим ти не зможеш впоратися… Готуйся до тотальної поразки… Вренчику…
Врен не мав часу відповісти, як звіряче «кільце» перед ним, неначе ворота до пекла, відкрилися: ***«БбббБББРРррррррВВВВВВВррррррррРРРРрррррррРРРРТТТтттттД~СкллррпППТДДДДРрДрдрДРдДДРррррррффффффРРРРЗЗЗЗЗШПРддДДДДТТ~БбббРРРРБРббббббррррвввврррррртс~»*** Жахливий, по-справжньому двадцяти-трьох-секундний пекельно-гарячий потік газу вирвався назовні, що смердів гнилим м’ясом. Цей потужний вітер вдув глибоко в ніс вченого неприємні краплі мускусу з потом, посилюючи запах. Досліднику здалося, що його лице повністю обгоріло разом з усією носоглоткою. Але незважаючи на все це, коли «перевертень» полегшено зітхнув що встав з людини й одягнув шорти. Хлопець ще був у свідомості та навіть піднявся, прсотоявши нерухомо сорок п’ять секунд, пілся чого безнадійно впав знесилений додолу. Вовк нахилився ближче до знепритомнілого обличчя людини і, уважно придивляючись, задумався: «Хмм… Я зовсім не очікував такого від людини, чи це не… Не може бути! А якщо він… Перший гідний обраний з людей?! Якщо так… То… Його рішучість, його поведінка, його енергетика душі… Я обожнюю його!». «Перевертень» навіть почервонів трошки і, вирішивши донести вченого до його ж спальні, узяв Врена на руки й поніс на другий поверх будинку.
Настав вечір… Нарешті дослідник прокинувся, поглянув на годинник: «Майже одинадцята вечора? Я у своєму ліжку… Ем… Виходить, що це все те, що було… Це був лише дивний сон? І… Я проспав цілий день?!». Юнак був тепер пригнічений, тому вирішив продовжити свій сон, поклавши голову на м’яку подушку й заплющивши очі. Раптом, щось почало ворушитися на ліжку, наче з протилежного кінця… Коли це невідоме торкнулося людини своїм хутром. Хлопець миттю відкрив очі й сильно сіпнувся від несподіванки. З під ковдри ідругої подушки з ліва від нього вигулькнула знайома йому усміхнена вовча макітра. І… Знову ці кольору сузір’я очі… Такі темні, глибокі й неперевершен… Врена знов упричарували ультрамаринові два озерця. Істота промовила своїм басистим, але вже без жодних натяків на знущання спокійним звичайним голосом:
– Слухай, Врене, саме так… Врене, не Расті-Вренчі чи Вренчик… Ти переконав мене, пройшовши мою кошмарну гру, за яку хочу по-справжньому вибачитися. Не мав я так знущатися над таким, як ти. Ти… По-справжньому особливий і чимось… Цінний для мене.
«Перевертень» різко поклав свою ліву пазуристу руку на праве плече людини і ніжно мовив дивлячись у відповідь:
– Послухай… Розумієш… Ти… Ти подобаєшся мені!
Після цих слів вовка окинув легкий червоний багрянець на щоках, якого правда не було помітно. Так само сталося й з Вреном. Вони хвилину просто мовчали… Дивилися один на одного. Час здавалося зупинився і перестав існувати для цих двох. Розірвати тишу вирішив вчений:
– Ти теж мені подобаєшся, насправді… Песику. Але ж… Як тебе звати?
Псовий трошки сумно й тихо шепотом відповів:
– Мені ніхто не давав ім’я з народження… Я виріс без батьків…
Останнє речення вовка було вимовлено із сильним душевним болем, навіть виникло трохи сліз по куткам очей. Врену так стало жаль його, тому промовив співчутливим голосом:
– Ох… Вибач, тоді мене за таке питання, вовчику… Я не хотів тобі завдавати болю… Як ти будеш ставитися до того, якщо я тебе назватиму… Джоном?
Після цього, сум «перевертня» угас, замінившись на всеохоплюючий оптимізм, що відзеркалився в його голосі та очах, у яких загарали маленькі відблески, схожі на зірки:
– Джон? Дж-о-н… Прекрасне ім’я! Як же мені подобається! Ти геніальний вчений, Вренчику… Вренчику-варенчику!
Люб’язно заскавучав вовк, почавши нестримно виляти хвостом, вибиваючи з ковдри пил, та лизачи обличчя свого нового товариша. Сам же дослідник продовжував червоніти і в перше за своє життя, по-справжньому, посміхнувся від щирого щастя:
– Ой, та перестань-перестань! Нема за що мені дякувати! Це я маю, дякувати тобі… Що розтопив моє крижане серце…
Після цього обидва засміялися, так гучно, як тільки це можливо… А потім обійнявши один одного, заснули глибоким та солодким сном до… Наступного ранку…

*Вренчі – викривлене слово “Wrench” (“гайковий ключ”) з англійської мови, що схоже на ім’я нашого головного героя “Wren” (Гра слів).

*Расті – викривлене слово з англійської “Rusty” (“іржавий”), що вдало римується, підходить за значенням до слова “Wrench”.